Спочатку:
На сторінку книги
Сьогодні до Злати приїхав Ярослав на своєму новому автомобілі, який придбав зовсім нещодавно. Він так мріяв про це! Але колись пожертвував своїми заощадженнями для порятунку дівчинки Ксенії й зовсім не шкодував про це. Адже це просто неймовірні відчуття, коли зміг допомогти зберегти життя дитини, яка зараз вже здорова і тепер може повноцінно радіти, гратися, сміятися, насолоджуватися усіма принадами дитинства. Ярослав досі згадує як одного разу, коли вони були у Львові, він вранці застав Злату в готельному номері такою засмученою і розгубленою, що у нього в самого серце розривалося, дивлячись на свою кохану. У той момент, коли вона йому про все розповіла, він твердо вирішив, що повинен зробити все, щоб допомогтицій дівчинці. Тому що, коли йдеться про життя дитини, нехай навіть зовсім чужого, твоя мрія може почекати. А добро повинно бути нормою життя.
Про нову велику покупку Ярослава Злата нічого не знала ‒ це було для неї приємним сюрпризом, якому вона дуже зраділа. До того ж Злата так сильно скучила за Ярославом і з нетерпінням чекала його приїзду. Нарешті він вже тут! Зараз вони взяли з собою маленьку Лізочку та разом вийшли на вечірню прогулянку до ставка, який знаходився зовсім недалеко від будинку. Сонце вже потихеньку схилялося до обрію, фарбуючи в дивовижні акварельні кольори хмари на небі, які відбивалися в воді. Сівши на березі, Злата з Ярославом повністю поринули в казку теплого весняного вечора і спостерігали, як вогненна куля потопає в лінії горизонту, все ще граючи м'якими променями. Захід – одне з найбільш чарівних явищ природи.
Вони обоє мовчали. У такі моменти слова не потрібні. Зараз просто хочеться бути поряд з коханою людиною й ось так сидіти в обіймах, схиливши голови назустріч один одному і слухати мелодійні співи солов'я, вдихати аромати весни, дивитися як спалахує перша зірка і стає яскравішим місяць.
— Ти пам'ятаєш цей час рік тому? — тихо питає Ярослав, першим порушивши мовчання. — Той пізній вечір коли ми з тобою познайомилися.
— Це коли я на тебе наштовхнулась? — посміхнулася Злата у відповідь. — Звичайно, пам'ятаю! То була щаслива весна, тому що вона подарувала мені тебе! — вона підняла на нього очі, які висловлювали безмежне кохання і, простягнувши до нього свою руку, у зворушливому жесті торкнулася до його чорного, як ніч, волосся. — І ця весна теж щаслива, тому що у нас з'явилася Ліза. Це наша з тобою друга чудова весна.
— У нас буде ще багато таких весен, — ніжно прошепотів їй на вухо Ярослав, не відпускаючи її зі своїх теплих обіймів.
— Ярославе, — Злата повертається до нього обличчям і стискає його пальці у своїх долонях. — Ти пробач мені…
— За що? — Ярослав піднімає брови, кидаючи на неї нерозуміючий погляд.
— За те, що сумнівалася в тобі ... За те, що іноді робила тобі боляче. Дякую тобі за кохання, за те, що ти не відпустив мене ... — вона замовкає і, прикривши очі з темними пухнастими віями, про щось глибоко замислюється.
— Златочко, подивися на мене! — Ярослав піднімає пальцем її підборіддя й дивиться на неї проникливим поглядом. — Тобі нема за що просити у мене вибачення. Чуєш? Я ж розумію, що тобі було страшно і чому ти боялася довіритися мені. Не думай про це! Головне, що ми з тобою разом. Ти й наша донька – найпрекрасніше, що є в моєму житті. Коли мені запропонували роботу в Києві, я відразу відчув, що обов'язково повинен їхати. Це був знак вище! І я не помилився. Це було найправильніше рішення в моєму житті, тому, що я зустрів тебе! — розповідає він з почуттям душевної ніжності. — Дякуючи долі, я навіть квартиру орендував поруч з твоїм будинком! А ще завдяки тобі в мене з'явилися такі чудові друзі, без яких я теж вже не уявляю своє життя.
— Так, вони у нас найкращі! — тепло посміхнулася у відповідь Злата, думаючи про своїх друзів. — Я дуже сумую за ним. І я така щаслива за них усіх! Цікаво, як там справи у Ярини з Назаром? — вона згадала про хороших знайомих зі Львова. — Щось давно від них нічого не чути. Треба буде їм зателефонувати або в соціальних мережах написати. Щось "зникли" вони ...
— Злат, — важко зітхає Ярослав, не знаючи, як їй сказати. — Ти ж не знаєш ... Я нещодавно розмовляв з Назаром телефоном.
— Іі? — вона тривожно дивиться Ярославу в очі, вимагаючи від нього негайної відповіді. — Щось трапилося?
— Вони розійшлися, — нарешті вимовив Ярослав після затяжної паузи. — На жаль…
— Як "розійшлися" ??? — Злата замовкає на кілька секунд, не вірячи своїм вухам. — Чому? — ледь чутно шепоче вона. — Вони ж такою чудовою парою були.
— Я не знаю... — знову зітхає Ярослав, хитаючи головою. — Назар не дуже хотів говорити з цього приводу. Я засмучений не менш за тебе... Назар теж мій хороший друг, ми з ним на одній "хвилі". Навіть над спільним проєктом подумуємо. Тому ця новина мене теж дуже засмучує. На жаль, в житті так буває ... Залишається лише сподіватися на те, що Назар та Ярина все ж будуть щасливі, хоча і не разом.
— Але це так сумно, — хмуриться Злата, повністю занурившись у свої думки. Поправивши за вухо неслухняне хвилясте пасмо, вона торкається жовтої кульбаби, але не зриває квітку. Вечірні фарби природи, немов підкреслювали настрій Злати й надавали філософський "відтінок" її прихованому смутку. Весь цей час Ярослав дивився на дівчину, не в змозі відірвати від неї захопленого погляду: "Боже, вона навіть у своїй печалі безмежно чарівна!"
— Нам пора, — вимовляє Злата, перериваючи його чарівні романтичні думки. — Ходімо? — вона підійнялася з місця і, нахилившись над візочком, дивиться на дитину. — Мама дуже просила, щоб ми до вечері повернулися. Та й Сонька чекатиме. Вона Лізу просто обожнює і хоче проводити з племінницею якомога більше часу.
— Так, зараз підемо! — Ярослав стає поруч і кладе свою руку їй на плече. — Але у мене дещо є для тебе! — шепоче він загадковим тоном. Він дістає з глибокої кишені своєї куртки невелику червону коробочку і простягає її Златі. — Сподіваюся, це підніме тобі настрій і зробить тебе ще щасливішою.
— Що це? — очі Злати збільшуються від несподіванки, коли вона відкриває коробочку і побачила її вміст. — Ого ... — тільки й змогла вимовити вона. Від надлишку яскравих емоцій Злата злегка прикриває пальцями губи.
— Я хочу, щоб ти була не тільки моєю коханою жінкою і матір'ю моєї дитини, а й дружиною! — говорить Ярослав урочистими нотками в голосі. — Ти згодна вийти за мене заміж?
— Так. Звісно, так! — з розгубленістю промовляє Злата, все ще перебуваючи в легкому шоку від того, що відбувається. — Я кохаю тебе! — її очі загоряються щасливими іскорками.
— Таак? — грайливо перепитує Ярослав, надягаючи кільце їй палець. — Як ти мене кохаєш?
— Як я кохаю тебе? — підігруючи Ярославу, Злата кокетливо посміхнулася. Вона підняла очі на жовто - білий місяць, потім знову кинула швидкоплинний погляд на дитячий візочок, в якому міцно спала Ліза і навіть не підозрювала, свідком якого романтичного моменту своїх батьків вона стала. — Від землі й до місяця, а потім назад. Ось як я тебе люблю! — сміючись відповіла йому Злата. — Хіба не зрозуміло?
— Це дуже – дуже багато й це так приємно, коли люблять до місяця, а потім назад. — тихо прошепотів у відповідь Ярослав, легенько стискаючи її пальчики у своїх долонях.
— Ти знаєш цю казку! — почувши продовження, Злата дивиться на Ярослава великими від подиву очима.
— Я знову якось випадково почув, як ти це Лізочці читала. От і запам'ятав, — пояснює Ярослав, ніяково посміхаючись.
— Тобі хіба не говорили, що підслуховувати не можна? — жартівливо каже Злата. — А ще я тебе люблю ось так! — вона обвила його шию своїми тендітними ручками й припала до його бажаних губ, даруючи йому поцілунок, який був красномовнішим найпрекрасніших слів, і на тлі чарівного дня, який минав, давав можливість відчути всю красу і глибину моменту. І нехай весь світ почекає! Цю чудову мить весни хотілося розтягнути, зупинити, щоб вона ніколи не закінчувалася.
А тим часом червоне сонце вже зникло за хмарами, обриси дерев ставали зовсім іншими. На небі все вище піднімався магічний місяць, освітлюючи все навколо сріблястим сяйвом. Насувалися сутінки, швидко, непомітно.
