Раді Вас бачити!

Ярослав тихесенько відчиняє двері палати та безшумно підходить до Злати, яка поклавши руку над головою, спала безтурботним сном. Він посміхається від зворушливості й обережно, щоб не розбудити її, сідає на краєчок ліжка. Але його посмішка відразу зникає, коли він бачить на руці Злати синю пляму від крапельниці. Ярослав хмуриться і, м'яко торкнувшись її руки, продовжує зосереджено вдивлятися в її сонне і таке ніжне умиротворене обличчя.

"Як же вона солодко спить! Немов, кілька днів тому з нею нічого страшного не сталося!" — не в змозі відвести від неї погляд, він легенько проводить тильною стороною долоні по її щоці. Темні пухнасті вії Злати, які на тлі блідого обличчя здавалися ще більше виразними, злегка здригнулися.

— Ярославе... — спросоння муркоче Злата, ледь розплющуючи очі. Вона опустила руку і знову провалилася в сон. Ярослав ледь стримував внутрішній смішок, дивлячись на цю милу "картину". У цю хвилину Злата несподівано знову розплющує очі й, ще кілька секунд кліпаючи віями, дивиться на Ярослава з подивом і розгубленістю одночасно, немов намагається переконатися в тому, що це їй не сниться.

— Ярославе?! Як добре, що ти прийшов! Я так скучила! — повністю випливши зі сну, вона швидко підіймається в ліжку, щоб обійняти Ярослава, але на її обличчі з’являється гримаса болю. Злата прикладає руку на живіт.

— Тихіше ‒ тихіше! — схвильовано промовляє Ярослав, беручи її у свої обійми. — Не роби різких рухів! Все добре, рідна! Я тут із тобою. — примовляє він, дбайливо погладжуючи її по спині. — Сильно болить?

— Нічого, терпимо, — відповідає Злата, ще сильніше притискаючись до Ярослава. — Як ти тут опинився? Чому мені нічого не сказав? — вона з подивом підіймає на нього очі.

— Я і сам не очікував. Я прийшов, щоб передати тобі смачненького і речі, які ти просила, — розповідає Ярослав з посмішкою на обличчі. — Але ти так мило спала, що мені було шкода тебе будити. Тому, поки ти спала, я с ходив до нашої Лізочки, але там саме якісь процедури були. Мені дозволили тільки на хвилинку поглянути на неї, от я і повернувся до тебе.

— "Лізочки"?! — здивовано перепитує Злата. — Я не говорила про ім'я дитини.

— Одного разу я випадково, через прочинені двері почув як ти їй казку читала, коли вона ще в животику у тебе була. Ти саме так її назвала тоді, — пояснив Ярослав, задумливо опускаючи погляд.

— Пробач мені, будь ласка! — ніяково каже Злата, розуміючи про що він зараз думає. — Я неправильно вчинила, що так і не порадилася з тобою... Просто мені не хотілося обговорювати ім'я дитини заздалегідь. Бачиш, як воно все вийшло... Це ім'я якось саме мені в голову прийшло. Я навіть зараз ще нікому не сказала. Ти сердишся на мене за це?

— Ну що ти, рідна? Хіба я можу сердитися на тебе? — ласкаво вимовляє Ярослав, лагідними рухами пальців перебираючи її м'яке волосся. — Зізнаюся, що відразу мені, звичайно, було трохи прикро, але це все дрібниці в порівнянні з іншими речами й з тим, що тобі довелося пережити! Головне, що з тобою та дитиною все добре! І мені подобається це ім'я! Єлизавета Вишневська... Звучить красиво й велично! — каже він з неприхованою гордістю. — Дівчинка просто чудова!

— Ми ледь не втратили її... Це моя вина... — тихо мовить Злата, сфокусувавши свій погляд в одній точці. — Я не пробачила себе, якби з нею щось трапилося, — її губи почали злегка тремтіти. Злата замовчала. По її щоці скотилася кришталева сльоза.

— Ти що? Що ти таке кажеш, Злато?! — Ярослав підіймає пальцем її підборіддя, примушуючи Злату таким чином дивитися йому в очі. — Ти ні в чому не винна! Чуєш? Ти молодець! Ти зробила більше, ніж це було можливо у твоєму випадку! Не дивлячись на всі складнощі, ти змогла доносити дитину до великого терміну. Я пишаюся тобою! У нас прекрасна донечка. Не треба плакати, прошу тебе... — благає він, акуратно витираючи гарячу сльозу її на щоці.

— Вибач... Я останнім часом чомусь багато плачу, — Злата шмигнула носиком. — Мені тоді стало дуже погано. І я майже нічого не пам'ятаю ... Я прокинулася в реанімації та побачила, що вже без живота, то подумала про найстрашніше! Що дівчинки більше немає! Я так злякалася!

— Чш, все позаду, — Ярослав знову ніжно обіймає Злату і заспокійливим жестом погладжує її по спині. — Не думай про це! Забудь, як страшний сон! — він відпускає її зі своїх обіймів, і пильно дивиться їй в очі Найголовніше, що з вами обома все добре! Ми всі дуже перелякалися! Кіра тільки зараз почала заспокоюватися. А я ще й накричав на неї тоді ...

— Ярославе ... — видихнула Злата, кидаючи на нього осудливий погляд.

— Та знаю я... — Ярослав винувато опускає очі. — Коли я дізнався, що з тобою сталося, то ледве не збожеволів! Ось й вийшло так... Я не хотів цього.

— Це було несправедливо стосовно неї! Кіра була поруч, коли все це сталося, і якби не вона... Я навіть думати про це боюся! — від цих думок Злата злегка здригнулася. — Бідолашна... Уявляю як вона перенервувалася тієї ночі. Я дуже їй вдячна. За все! — згадуючи подругу, на її вустах промайнула тепла і водночас сумна посмішка. — Я не знаю, що б я без неї робила. І коли ти захворів, а мене не було вдома, Кіра і Ніка були поруч з тобою!

— Так, ти маєш рацію! — погоджується з нею Ярослав. — Якби Кіра не була поруч, я ні за що б не залишив тебе саму! Я дуже шкодую про те, що тоді телефоном накинувся на неї, — все ще відчуваючи свою провину, він важко зітхнув. — Я був не правий. Але схоже, що вона до цього поставилася з розумінням, і перед поїздкою в Париж виглядає цілком щасливою.

— Так, я знаю. Кіра мені казала про це телефоном, — Злата задоволено посміхається, щиро радіючи за подругу. — Це дуже круто! Їм потрібно побути удвох, тому ця поїздка дуже доречна! Кіра дійсно на тебе не ображається і про це мені нічого не розповідала. Вона у нас дуже емоційна, але відхідлива, сердитися довго не вміє. Але більше мені не ображай мою подругу! — сміється вона, жартівливо пригрозивши кулачком. — Кричати на неї можу тільки я! Ну і вона на мене. Зрозумів?

— Та зрозумів ‒ зрозумів, — відповідає Ярослав, не стримуючи свою посмішку — попри біль і сльози від пережитого стресу, Злата відносно непогано тримається. Ще й жартувати намагається.

— Скажи мені, ти точно себе нормально почуваєш? — однією рукою він стискає її долоню, а іншою – ніжно поправляє її хвилясте пасмо. — Ми дуже хвилюємося за тебе ...

— Точно. Я в порядку, — запевняє Злата, знаючи, що він все ще хвилюється. — Слабкість є, шви болять. Але це нормально. Скоро все мине. Ніколи не подумала б, що на цю мить межа моїх мрій ‒ це нормально сходити в душ! — сміється вона. — Але не можна шви мочити. До речі, є хороші новини!

— Таак? Які?

— Лікар сказав, що стан Лізочки поліпшується й можливо, зовсім скоро її до мене переведуть і я зможу брати її на руки! — розповідає Злата. Її очі радісно виблискують. — А ще, пам'ятаєш, я тобі розповідала телефоном про дівчину із сусідньої палати? Ельвіру, в якої хлопчик хворий народився. Так ось... Мені вранці зателефонували з фонду і повідомили, що вдалося зібрати всю суму на операцію малюка всього за пару діб! Уявляєш?! Диво якесь!

— Злато, ти не перестаєш мене дивувати! — Ярослав дивиться на Злату широко розкритими від захоплення очима. — Твоє життя було під загрозою! Ти зараз перебуваєш в лікарні, не дуже добре себе почуваєш, весь час турбуєшся за нашу малу, але при цьому намагаєшся допомагати іншим! Як тільки тебе вистачає на всіх?! Ти незвич... — він різко обривається на півслові та, уважно прислухаючись, повертає голову в бік вікна, звідки доносилися віддалені, ледве помітні вигуки безлічі голосів одночасно.

— Що це?! — дивується Ярослав і знову переводить погляд на Злату, яка збентежено стиснула плечима у відповідь.

— Я подивлюся! — Ярослав підіймається з місця і швидким кроком підходить до вікна.

— Ну що там? — Злата вже починає втрачати терпіння, коли Ярослав, немов укопаний стояв біля вікна і не вимовляв жодного слова. — Не томи, будь ласка!

— Златочко, рідна! Підійди до вікна! — нарешті заговорив Ярослав, загадково посміхаючись. — Здається, це тебе кличуть.

— Мене??? — Злата кидає на Ярослава злегка збентежений погляд. — Що відбувається? — маючи намір встати, вона опускає ноги на підлогу.

— Все добре, тільки не хвилюйся! Зараз все побачиш! — Ярослав підходить до Злати та дбайливо подає свою руку, допомагаючи їй піднятися. — Потихеньку, без різких рухів! — застерігає він. Акуратно підтримуючи Злату, Ярослав проводить її до вікна. Злата дивиться вниз з третього поверху і не може повірити своїм очам — під вікнами лікарні зібралися люди, які тримали в руках яскраві повітряні кульки та плакати зі словами підтримки й подяки! Побачивши, що Злата виглянула у вікно, вони почали їй посміхатися і в знак вітання активно розмахувати руками. Злата із завмиранням серця вдивляється в обличчя людей, яким вона колись змогла допомогти, а тепер вони зібралися, щоб підтримати її! Серед них була зі своєю мамою Ксенія, яка так швидко подорослішала. З новим серцем дівчинка тепер була здоровою і щасливою дитиною, яка може повноцінно радіти та насолоджуватися дитинством. Поруч з ними стояла Аня з Данилком. Однією рукою він тримав маму за руку, а іншою – того самого плюшевого ведмедика, якого йому подарувала Злата. Навіть названі батьки маленької Марійки, яку Злата колись хотіла удочерити, теж прийшли! Помітивши як дівчинка, перебуваючи у тата на руках, довірливо поклала голівку йому на плече, Злата в черговий раз переконалася, що Марійка знайшла дуже хороших, люблячих батьків. І дати цей шанс на удочеріння Маші саме цим людям, відмовившись від власних інтересів заради дитини, було правильним мудрим рішенням, про яке Злата жодного разу не пошкодувала.

— Нічого собі, який сюрприз! — нарешті вимовила Злата, у якої очі розширилися від несподіванки й надлишку емоцій. — Як вони дізналися?! Божечки, я зараз знову розплачуся! Це так мило! — в розчулених почуттях вона прикрила долонями обличчя, мимоволі ховаючи свою ніякову посмішку.

— Вони всі прийшли до тебе! — Злата чує над вухом ніжний, тихий голос Ярослава. — Бачиш, як тебе люблять? Добро повертається бумерангом! — він дбайливо обіймає її ззаду і заривається носом у її м'яке волосся, в той час, як Злата невідривно дивилася у вікно, посилаючи світлу посмішку людям, які зібралися біля будівлі лікарні.

— Дуже дякую! — прошепотіла вона їм одними губами, приклавши свою долоню до скла. У такі моменти Злата ще більше усвідомлювала, що все це вона робить недарма. Що вона потрібна цьому світу! І попри випадки, коли здається, що ти безсилий і виходу немає – завжди можна знайти внутрішній мотив, щоб допомагати людям. Головне, почути своє серце. З кожної маленької крапельки створюється океан. Якщо кожна людина буде нести навіть найменшу частинку добра, то світ ставатиме чистішим і світлішим! А Всесвіт обов'язково за все віддячить. Злата тепер це точно знала! Адже зараз поруч з нею стояв коханий, в обіймах якого було так спокійно і затишно, а в відділенні поверхом вище перебувала їхня маленька дівчинка – найчарівніший подарунок долі!

Був післяобідній час. Злата повільними обережними кроками проходжувалася по палаті з маленькою на руках, потихеньку заколисуючи її. Тримаючи дівчинку "стовпчиком" Злата прикрила її спинку м'якою теплою пелюшкою. Відчуваючи тепло маминого тіла, Лізочка умиротворено спала у неї на грудях. Злата так довго чекала цього моменту. Вона сповна насолоджувалася ним! Це неймовірні відчуття – тримати на руках свою доньку, про яку вона навіть боялася мріяти й забороняла собі думати про дитину, закопуючи ці думки як можна глибше, але вони нещадно виривалися з - під підсвідомості та поранили її душу. Їй досі не віриться, що ось це мило спляче янголятко, яке вона тримає на руках – її рідна донечка.

— Маленька моя... — ледь чутно промовляє Злата, вдивляючись з материнською ніжністю в крихітне личко дитини. — Моя ти дівчинка ... — відчуваючи втому, вона опустилася на ліжко і легким рухом погладила пальцем рожеву щічку крихітки. Дівчинка невдоволено запхикала і насупилася, висловлюючи цим своє обурення. Солодко позіхнувши, вона продовжила безтурботно спати у мами на руках. Злата лише посміхається, спостерігаючи за цими емоціями новонародженої дитини, від яких охоплює хвиля внутрішнього трепету. Не стримавшись, вона обережно цілує Лізочку в маківку. Боязкий, невпевнений стук у двері висмикує Злату від чарівних думок.

— Можна? — з ‒ за дверей показується Ельвіра. — Я не заважатиму? — питає вона тихим тоном.

— Ну що ти? — губ Злати торкається ласкава посмішка. — Заходь! — вона злегка кивнула, запрошуючи Ельвіру увійти. — Я рада тебе бачити!

— Ой, дівчинка вже з тобою? — на вустах Ельвіри з’являється посмішка, коли бачить дитину у Злати на руках. — Яка ж вона красива! — захоплено шепче вона, підходячи ближче до Злати. — Як вона?

— З нею вже все добре, — з полегшенням розповідає Злата, не відводячи ніжного погляду від дитини. — Були проблеми з диханням, але тепер все в порядку, у неї вага вже більше півтора кілограма, тому її після реанімації лише трішки потримали в кувез та сьогодні вже перевели до мене.

— Я рада за тебе! — вимовила Ельвіра з усією щирістю в голосі. — Златочко, я прийшла, щоб подякувати тобі та попрощатися. Через пару годин нас з малюком вже переводять в кардіохірургічний центр, — її тремтячі губи говорили про те, як сильно вона хвилюється.

— Все обов'язково буде добре! — розуміючи, що Ельвірі страшно за свого новонародженого сина, в якого попереду непроста операція. Злата щиро намагається її підтримати. — Вір в це!

— Спасибі тобі! Ти навіть не уявляєш, що ти для мене зробила! — Ельвіра дивиться на Злату вдячними очима, на які наверталися такі щирі, мимовільні сльози. — Тебе сама доля до мене послала! Це таке щастя, що я тебе зустріла! Завдяки тобі Матвійко буде жити!

— Це не тільки моя заслуга, — Злата злегка посміхається у відповідь. — Перебуваючи в лікарні, я мало що могла зробити. У благодійному фонді дуже старалися і робили все можливе, щоб допомогти твоєму синочку. Я щаслива, що нам це вдалося! Тобі, напевно, буде дуже важко одній з маленькою дитиною? — в її голосі зазвучали сумні нотки

— Нічого. Тепер я точно з усім впораюся! — з усією впевненістю заявляє Ельвіра. — Я буду старатися заради своєї дитини.

— О, це правильно! Так тримати! — задоволено вигукує Злата, радіючи оптимістичному настрою Ельвіри. — Ти потім зателефонуєш мені? Роз повіси, як все минуло, як він буде себе почувати, добре? Мій номер у тебе вже є.

— Так, звісно! Обов'язково. — Ельвіра згідно киває у відповідь, піднімаючись з місця. — Гаразд, Злато! Мені вже пора до сина, я зовсім ненадовго зайшла... Сподіваюся, що ми скоро зустрінемося, але вже при інших обставинах. Відпочивай, не буду вам заважати, — вона розчулено подивилася на маленьку, сплячу ангельським сном Лізочку.

— Хай щастить! Все буде добре. І пам'ятай, що ти не одна. Звертайся, раптом що, — кидає наостанок Злата. — Матвійко обов'язково одужає! Потрібно вірити в це.

— Побільше б таких людей, як ти! — беручись за дверну ручку, Ельвіра обертається до Злати, кидаючи на неї багатозначний погляд. — У цьому світі так не вистачає добра. Спасибі, що ти в ньому є.