Раді Вас бачити!

Злата з Ярославом повільно крокували по осінньому парку. Було прохолодно. Зима відчувається близько ‒ близько, до першого снігопаду залишається зовсім недовго. Хмари низько висіли над містом суцільним сірим полотном. Світ навколо ставав схожим на чорно ‒ білу фотографію. Вітер з шумом зриває останнє листя і кидає під ноги. Здавалося, що сама природа сумувала. Хоча погода була незадовільна, це не заважало Златі насолоджуватися прогулянкою з коханою людиною. Вона ще міцніше стиснула руку Ярослава, відчуваючи як потік його тепла розливається по її венах. Дихається так легко! Повітря було чисте, немов кришталеве. Думки ставали геть іншими. Очікування – це ще один настрій пізньої осені. І воно зовсім сумне. І так сильно чекаєш чогось хорошого.

Злата підняла погляд на Ярослава і багатозначно посміхнулася йому.

— Ти не замерзла? — він доторкнувся гарячими губами до її скроні. — Ходімо додому вже?

— Давай ще трішки пройдемося, — просить Злата. — Я не хочу поки додому.

— Тільки недовго, гаразд? Вітер холодний піднімається. Не вистачало, щоб ти застудилася ще.

Після прогулянки Ярослав і Злата зручно розташувавшись на дивані, дивилися захоплюючий фільм. Через деякий час від перегляду перервав наполегливий дзвінок у двері. Злата і Ярослав переглянулися між собою.

— Ти когось чекаєш? — запитує Ярослав.

— Та ні, — відповіла Злата і стиснула плечима. — Навіть гадки не маю, хто це може бути. Вероніка й Ігор теж поїхали. Ти ж знаєш, їх немає в місті. Це явно хтось не з наших.

— Я піду, відчиню, — каже Ярослав, піднімаючись з місця. Злата в знак згоди кивнула.

— Віро Петрівно??? Доброго дня! — Ярослав навіть трохи розгубився від несподіванки, побачивши на порозі матір Злати. — Проходьте! — запрошує він, узявши сумки з її рук.

— Здрастуй, Ярославе! — Віра Петрівна кивнула в знак вітання і переступила через поріг квартири. Вони вже були знайомі. Віра Петрівна вперше побачила його, коли приїжджала до Злати перед її від'їздом до Японії. Ярослав справив на Віру Петрівну дуже гарне враження. Він відразу їй сподобався. Вона була повністю впевнена в Ярославі тому, що прекрасно знала, наскільки Злата була розважливою і ретельно підходила до вибору людей у своєму оточенні. Віра Петрівна розуміла, що її донька не буде впускати когось у своє життя просто так. Особливо останнім часом. Вона помітила, як змінилася її Злата: вона стала більш відкритою, а її очі сяяли щасливим вогником. Ясний погляд дочки шалено радував її. Злата розцвіла, як прекрасна квітка, розпустивши свої пелюстки при ранковій зорі. Віра Петрівна просто не могла не полюбити Ярослава. Своєю чергою Ярослав теж з теплом поставився до Віри Петрівни, ще більше усвідомлюючи, як йому сильно не вистачає своїх батьків і при згадці про них його серце стискалося до болю, яка обпікала його, як пекельне полум'я. Але тепер Ярослав зауважив, що на цей раз Віра Петрівна дивилася на нього якось недовірливо та відчужено. Він відразу відчув як холод по спині пробіг.

— Ярославе, хто там? — почувся голос Злати, яка через секунду з'явилася в передпокої. — Мамо?! — вона здивовано підняла брови. Підійшовши ближче, Злата поцілувала свою матір й міцно обняла її.

— Златочко, — схвильовано промовила Віра Петрівна, не випускаючи Злату зі своїх материнських обіймів. — Здрастуй, рідна!

— Мамочко... Чому ти не попередила, що приїдеш? — запитала Злата, коли Віра Петрівна нарешті відпустила її. Хоча Злата глибоко в душі зраділа, але цей несподіваний приїзд матері насторожив її. Вона відчувала, що тут щось не так.

— Я вже не можу приїхати без попередження до своєї доньки?

— Та ні. Але мало що... — розгублено пробурмотіла Злата. — Мене могло й дома не бути. Якби знали, ми б зустріли тебе. Проходь, мам! — вона вказала в сторону кухні, потім кивнула Ярославу, даючи йому знак іти за ними. — Зараз будемо чай пити. Там ще торт залишився ...

— Мам, як там справи у вас? Як тато, Соня? — запитує Злата. Поставивши чайник, вона почала діставати чашки з буфету, розставляючи їх на стіл. — Все добре?

— Все нормально, — відповіла Віра Петрівна. — А ти як? Чому в тебе останнім часом часто телефон відключений? Діти мої, ви нічого не хочете мені сказати? Га? — вона почала нервово постукувати пальцями по столу. Чекаючи відповіді, Віра Петрівна переводила уважний погляд то на Злату, то на Ярослава.

— Мам, послухай мене! — намагається пояснити їй Злата. — Я була в лікарні й саме тому попросила Соню поки нічого не говорити вам, бо не хотіла, щоб ти хвилювалася за мене. До того ж мені потрібен був час. От і все.

— Ти не заперечуєш, якщо ми зі Златою поговоримо наодинці? — глибоко зітхнувши, Віра Петрівна звернулася до Ярослава.

— Так, звичайно, — Ярослав неохоче встає зі свого стільця і тривожно поглядає на Злату.

— Ні, Ярославе! — Злата підійшла до нього і зупинила, поклавши руку йому на плече. — Ти нікуди не підеш! — твердо сказала вона й

— Гаразд, — знехотя погодилася Віра Петрівна, нервово перебираючи пальцями. — Може, так дійсно буде краще, — Послухайте, мене уважно. Прошу поставитися до цього серйозно й обдумано! — благальним тоном вимовила вона, не знаючи як почати цю непросту розмову. — Ви ж розумієте, що ви не можете залишити дитину?

— Що? — Злата ледве стакан з соком з рук не упустила. — Що ти сказала? Мені це почулося? Мам, я не вірю своїм вухам! Ти ж мати двох дітей! Як ти можеш таке говорити? — вона відчуває, як у неї все перевернулося всередині. Слова матері, немов гострим лезом різонули по серцю диким болем. — Я не очікувала від тебе такого!

— Так, я – мати! Тому я не хочу ризикувати здоров'ям і життям своєї дочки! Навіть заради ще ненародженої дитини! — жорстко висловилася Віра Петрівна, залишаючись категоричною.

— Я теж мати! Тому не збираюся позбавляти життя своєї дитини! — рішуче заявляє Злата, трохи підвищивши тон. — Я не хочу її втрачати! Я зроблю все, щоб з нею все було добре!

— Златочко... — м'яко промовила Віра Петрівна. — Я все прекрасно розумію. Ти теж зрозумій! Тобі не можна народжувати! У тебе ж серце! Ти ж сама прекрасно знаєш це. Ти навіть в школі від уроків фізкультури була звільнена за станом здоров'я! — вона не перестає робити відчайдушні спроби переконати Злату змінити своє рішення, але та була непохитною.

— Та невже?! — Злата демонстративно сплеснула руками. — А у тебе схоже, що його немає, якщо тобі приходить в голову таке! А ще у мене печінка, нирки... Та у мене всі органи на місці!

— Злато, перестань! Я з тобою серйозно розмовляю!

— А ти перестань нести всяку хрінь! — ще більше закипає Злата, не стримуючи своїх емоцій. У цей момент Віра Петрівна бачить, як в її очах метають блискавки.

— Злато, ти взагалі, як зі мною розмовляєш?! — обурилася Віра Петрівна.

— Як треба, так і розмовляю! Мам, ти робиш мені дуже неприємно і боляче! Мені від цього погано! — Злата не приховувала те, що вона зараз відчуває. — Розумієш?

— Златочко ... Я.. — почала Віра Петрівна.

— Та припиніть вже! Досить! — не витримує Ярослав, який весь цей час напружено спостерігав за цією "сценою". Дивлячись як Злата рознервувалася, він не на жарт злякався за неї. Не вистачало ще, щоб з нею щось трапилося. — Ну й Ви справді вже ... — він з докором глянув Віру Петрівну. — Ви розумієте, що говорите ?! Так не можна!

— Ярославе, я зараз не з тобою розмовляю! — всім своїм виразом обличчя й інтонацією Віра Петрівна дала зрозуміти, що не збирається його слухати.

— А тебе ніхто не питає! Ти йому рот не затикай, мамо! Тобі не здається, що це вже занадто! — вступилася за Ярослава Злата і, тримаючись обома руками об край стола, з викликом подивилася матері в очі. — Я більше не має наміру говорити про це. Тема закрита. Повторюю: Я. Не. Збираюся. Вбивати. Свого. Малюка! — чітко вимовила вона, виділяючи кожне слово. — І взагалі... У тебе є ще неповнолітня дитина. Соня зараз саме в такому віці, коли особливо потребує твого розуміння і спілкування. От і займайся нею! — більше не кажучи нічого, Злата різко розвернулася і попрямувала до дверей.

— Злато, ти куди? Ми ще не договорили! — спробувала зупинити її Віра Петрівна. Але не обертаючись, Злата тільки зневажливо махнула рукою і вийшла з кухні. Через пару секунд Ярослав і Віра Петрівна почули як голосно грюкнули двері спальні. Ярослав кинув на Віру Петрівну осудливий погляд і вибіг слідом за Златою. Він повернувся вже через пару хвилин.

— Ну що там? — стурбованим голосом запитала Віра Петрівна.

— Віро Петрівно! Ну що Ви робите?! — Ярослав уже майже не стримував своїх емоцій. — Їй же не можна хвилюватися! Ось вона зараз там лежить і плаче! Навіть розмовляти не захотіла, сказала, що хоче побути одна! Ви розумієте, що Злата знову в лікарню потрапити може! Через вас! Ви цього хочете?!

— Так, ти маєш рацію... — тихо промовила Віра Петрівна. Різкий голос Ярослава подіяв на неї, як холодний душ. Нахмурившись, вона винувато опустила очі. — Я дійсно щось перегнула палицю. Це тільки тому, що я дуже боюся за свою доньку! — вона прикрила рукою очі на які, ледь не накочуються сльози.

— Послухайте, — трохи заспокоївшись, Ярослав сів поруч. — Я прекрасно розумію Вас! Я відчуваю те ж саме! Мені теж дуже страшно, повірте! Та я збожеволію доки малюк з'явиться на світ. Злата прийняла рішення. І ніякі переконання не зможуть вплинути на неї. І судячи з її слів, що будемо рятувати дитину, цей вибір цілком усвідомлений. Ви навіть не уявляєте, що я відчував у той момент! Страх. Безсилля... — Ярослав говорив тихо, наче це були думки вголос, а його замислений і трохи стривожений погляд був спрямований в одну точку. — Вони обидва дуже дорогі для мене! Цей малюк вже є! Це жива, зовсім ще крихітна людинка, вона має право жити! Не потрібно тиснути на Злату, — з цими словами, він благаючими очима подивився на Віру Петрівну. — Ви зіпсуєте з нею відносини й буде добре! По ‒ іншому і бути не може, тому, що ця дитина – справжнісіньке диво! Злату теж можна зрозуміти.

— Їй дуже з тобою пощастило, — без жодного перебільшення сказала Віра Петрівна, з захопленням дивлячись на Ярослава. — І я все прекрасно розумію! Але Злата... Я не знаю! — вона у відчаї розвела руками. — Ярославе, я тут подумала, а що, якщо мені її поки забрати додому? Їй потрібно забезпечити повний спокій. Щоб вона не думала ні про що, не хвилювалася. Там свіже повітря ... Ми б простежили, щоб вона не перевтомлювалася.

— Віро Петрівно, Ви такі наївні! — посміхнувся у відповідь Ярослав і заперечливо закивав головою. — Ви хіба не знаєте свою доньку?Злата не погодиться поїхати. Тим паче на довгий час. Вона не буде так рано залишати свою роботу, яку вона дуже любить. Злата каже, що буде працювати, поки зможе. У зворотному її неможливо переконати. Та й мені буде спокійніше, якщо я буду бачити її й сам тримати все під контролем.

— Злата завжди була впертою! Піду, подивлюся як вона, — зробивши ковток вже майже охололого чаю, Віра Петрівна піднялася з місця, збираючись уже йти.

— Тільки прошу Вас ... — благає Ярослав. — Її не можна хвилювати.

— Та ні ‒ ні, не турбуйся! — поспішила запевнити його Віра Петрівна. — Але поговорити з нею мені все ж таки потрібно.

*****

— Злаат... Можна? — Віра Петрівна легенько прочинила двері спальні. Злата лежала на ліжку і, втупившись носиком в подушку, тихо схлипувала.

— Якщо ти знову будеш наполягати, щоб я позбулася дитини, то нам нема про що розмовляти. Це не має сенсу. Тому обійдімося без цього, поки один одному зайвого не наговорили, — пригніченим голосом відповіла Злата, так і не глянувши на матір. Важко зітхнувши, Віра Петрівна боязкими кроками підійшла до неї й присіла поруч на ліжку.

— Доню, ти пробач мені тебе ... Ти сама розумієш, що у твоєму випадку це ризиковано! А дитина? Вона теж може народитися нездоровою. Ти повинна усвідомлювати це. Я досі пам'ятаю як після тебе Соньку носила. Я тоді дуже хвилювалася і молилася, щоб з нею все добре було. Це була незапланована вагітність. Несподівана. Я дуже довго не могла зважитися на другу дитину.

— Однак, ти все ж таки народила її тому, що не могла інакше! Так чому ж ти від мене вимагаєш зовсім іншого? — змахнувши сльозинку, що котилася по щоці, Злата піднялася на ліжку. Обхопивши свої коліна, вона кинула на матір пильний погляд. — Ти б змогла позбутися мене?

— Злато, що ти таке кажеш?! — з жахом промовила Віра Петрівна і притиснула її до своїх грудей. — Ти чого?! Я ж зовсім про інше! Ти ж у мене така тендітна, маленька ... Я не знаю, як ти винесеш все це! Ти дуже відчайдушна. Така смілива.

— Мам, але ніхто ні від чого не застрахований. Навіть повністю здорова людина! Розумієш? Я дуже хочу цю дитину! Я прийму цей найдорогоцінніший "подарунок" у своєму житті й не йтиму всупереч долі! — ледь чутно промовила Злата, не відриваючи від матері проникливих очей. Віра Петрівна лише мовчки зітхнула. Вона не могла встояти перед глибоким переконливим поглядом своєї дочки. Віра Петрівна чітко усвідомила, що зараз Злата говорила, як МАМА! Мама, яка безмежно любить свою майбутню дитину і заради неї вона готова на все і, не дивлячись ні на що, буде її захищати. І ніяка сила не зупинить.

— Злато, дівчинка моя, — Віра Петрівна ще міцніше обіймає її. — Ти будеш чудовою мамою!

— Ти так вважаєш?

— Я впевнена! — вона ніжно поцілувала Злату в маківку. — Пам'ятаєш, коли ти була маленькою, і була чимось засмученою або ображеною, я так само сідала на твоєму ліжку і гладила тебе по голові, цілувала, витирала твої сльози?

— Звичайно, пам'ятаю! — посміхнулася Злата. — Твій голос був таким заспокійливим, що я засинала у тебе на колінах, — розташувавшись зручніше, вона поклала голову на коліна матері, як тоді в дитинстві. Віра Петрівна тихенько засміялася і прибрала пасмо, яке недбало з її чола.

— Потім, коли народилася Софійка, — продовжує з теплотою розповідати Віра Петрівна, — ти майже не відходила від її ліжечка і нікого до неї не підпускала, коли вона спала. Тоді з появою Соні ти так швидко подорослішала! Стала такою відповідальною, самостійною. Як справжня старша сестра! Ви у мене такі гарні!

— Таак, — задумливо промовила Злата, згадуючи моменти з дитинства. — Сонька вже майже доросла.

— І така хуліганка! — підкреслила Віра Петрівна, і несподівано засміялася. Водночас в її голосі відчувалися тривожні нотки. — Уявляєш, пару днів назад я не пустила її гуляти, тому, що минулого разу вона цілу ніч з хлопцями на байку ганяла! У мене тоді трохи серце не зупинилося! Так ось ... Вона удала, що дуже сильно обурена і закрилася у своїй кімнаті, включивши гучну музику. Коли пізніше я зайшла до неї, її ноутбук був ввімкнений, музика продовжувала грати, а самої Соньки в кімнаті немає було! Вона все ж таки втекла через вікно! Музика — це був її черговий хитрий "трюк"! Ніби вона вдома! І що ти будеш з нею робити?! Вона непоправна!

— Сонька у своєму репертуарі! — сміється Злата. — Вона завжди вміла обвести навколо пальця! Такі, як вона отримують від життя все, що захочуть. Соня класна, хоч з нею не просто. У неї зараз підлітковий "бунт". Вона переросте це. Я дуже сильно її люблю.

— Я знаю. Вона тебе теж, — відповіла Віра Петрівна з посмішкою на обличчі. — Златочко, як ти себе почуваєш? Як малюк? — дбайливо запитала вона. — Як мені вберегти тебе?

— Просто не псувати мені нерви, — злегка посміхнулася Злата, відповідаючи на останнє запитання. — Не хвилюйся, мам! Я в порядку, малюк розвивається нормально. Все буде добре! — підбадьорює вона мати, намагаючись бути якомога, переконливішою. — У мене дуже хороший лікар. Та і Ярослав поруч. Я в надійних руках! — розмовляючи зі своєю матір'ю, вона раптом зловила себе на тій думці, що у взаєминах матері й доньки присутня велика гамма почуттів. Прагнення відокремитися і водночас відчувати підтримку матері це саме те, що дочка намагається поєднати й втримати. А позиція матері може бути різною.

— Ярослав – дивовижна людина! Ти цінуй його, добре? Я за тебе дуже щаслива! Злаат? Ти чуєш мене? — не почувши відповідь, Віра Петрівна нахилилася до її обличчя. Заплющивши очі, Злата вже спала безтурботним солодким сном.

"Є речі в житті, які ніколи не змінюються! — посміхнулася Віра Петрівна й акуратно, щоб не розбудити, поклала її голову на подушку. Вона прилягла поруч з донькою, не відводячи від неї турботливого, материнського погляду. І тільки одному Богу було відомо, про що вона зараз думала.

А Ярослав весь цей час спостерігав крізь злегка прочинені двері й не стримував свою посмішку, яку викликала ця дуже зворушлива картина повної ідилії матері й дочки.

"Ну слава Богу!" — задоволено прошепотів він одними губами й безшумними кроками відійшов від дверей. Віра Петрівна повернулася до вітальні через деякий час.

— Ну що там? — запитує Ярослав, відірвавшись від ноутбука, за яким працював. — Злата спить?

— Як немовля! — відповідає Віра Петрівна. — Злата часто засинає? — занепокоїлася вона

— Останнім часом так. Ви не хвилюйтеся! — заспокоює її Ярослав. — Це ж добре. Їй потрібно відпочивати.

— Так. Їй потрібно відпочивати, — монотонно повторила Віра Петрівна, присівши на диван поруч з Ярославом. Насупивши брови, вона про щось глибоко задумалася. По її виразу обличчя читалось, що нав'язливі думки не давали їй спокою. Щось мучило її. Дивлячись в цей момент на Віру Петрівну, Ярослав ще більше переконувався в тому, як Злата надзвичайно схожа на свою матір, яка виглядала молодше своїх років: поглядом, мімікою, жестами, кольором волосся! Здається, ніби дивишся на одну і ту ж саму людину в іншій епосі! Вражаюча схожість!

— Гаразд, — промовила Віра Петрівна, поклавши долоні на коліна. — Піду, приготую смачненьке поки Злата спить. Потім нашу сплячу красуню все ж таки доведеться будити. Поїсти їй теж потрібно. Я завтра їду вже, а сьогодні повечеряємо разом.

— Так скоро? Залишайтеся ще, — пропонує Ярослав. — Ми будемо тільки раді.

— Ні, я не можу. Робота. Я піду на кухню, — Віра Петрівна піднімається з місця і прямує до дверей.

— Я вам допоможу.

— Добре, — із задоволенням погоджується Віра Петрівна. — Здається, у мене з'явився чудовий син! — вона посміхнулася і подивилася на Ярослава з невимовною теплотою. — У тебе, напевно, прекрасні батьки! Розкажеш мені про них?

— Так. Вони прекрасні... — ледь чутно вимовив Ярослав. Його голос звучав немов чужий — Я обов'язково розповім, але не зараз, добре? — він зовсім не хотів говорити про своїх батьків. Ще не до кінця загоїлася душевна рана і біль втрати знову нагадали про себе.

— Щось не так? З тобою все гаразд? — розгубилася Віра Петрівна, побачивши, як Ярослав раптово змінився в обличчі. Вона більше не наважувалася про щось запитувати його, зрозуміла, що зачепила для нього болючу тему і вже встигла пошкодувати про це.

— Так, все в порядку, — відповів Ярослав, намагаючись бути переконливим. — Ходімо готувати вечерю.

*****

Прокинувшись, Злата солодко потягнулася в ліжку й озирнулася навколо. В кімнаті панувала напівтемрява ‒ був увімкнений тільки нічник, випромінюючи тьмяне світло.

"Я так довго спала?" — дівчина піднялася на ліжку і відкинула ковдру, якою її хтось турботливо вкрив, поки вона спала. Злата навіть не пам'ятала як заснула. Раптом смачний ваблячий аромат, який доносився з кухні крізь прочинені двері, залоскотав її носик.

"Мама..." — промайнуло в її голові. Вона повільно опустила ноги на підлогу. Коли Злата увійшла на кухню, то була дуже приємно здивована ‒ мати з Ярославом згуртовано займалися приготуванням вечері й душевно розмовляли між собою. Вони настільки захопилися процесом, що навіть не помітили, як Злата увійшла.

— У нас якесь свято? — тихенько засміялася Злата, спершись об стіну і склавши руки на грудях. — Чим так смачно пахне?

— Ой, наша майбутня матуся прокинулася! — побачивши Злату, Ярослав підбіг до неї й ніжно поцілував її в носик. — Ти якраз вчасно! Скоро будемо вечеряти.

— Ярослав говорив, що ти дуже полюбила рибу. Тому ми вирішили приготувати запечену щуку в соусі карі з овочами, — задоволено посміхається Віра Петрівна, дістаючи рибу з духовки. — Сподіваюся тобі сподобається! Ми дуже старалися. Іди, сідай уже, донечко! — кличе вона її до столу.

— Мамо, спасибі! — Злата була зворушена до глибини душі. Вона міцно обняла свою матір, потім підійшла до Ярослава і ніжно поцілувала його. Злата притулилася до свого коханого, як маленьке беззахисне кошеня, яке так потребує його. Це був один з тих вечорів, які запам'ятовуються на все життя, зближують, створюють теплий, довірчий клімат і дозволяють всім стати ближчими один до одного.