Спочатку:
На сторінку книги
— Нарешті приїхали! — з полегшенням вигукнула Злата, коли вони з Ярославом піднялися на п'ятий поверх. — Вдома і стіни лікують. Точно. Стіни лікують! — вона заворожено поглянула на стіну, яку Ярослав ще влітку розмалював. Її очі раптом спалахнули осяянням. — Слухай, — вона обернулася до Ярослава, який вставляв ключ у двері. — Пам'ятаєш, ти якось говорив, що не дивлячись на свою зайнятість, ти відчуваєш надлишок творчої енергії й не знаєш, що з цим робити? До того ж ти ще казав, що не зовсім відчуваєш свою значущість в цьому. Адже так?
— Ну так. Є таке. А ти це до чого хилиш? — Ярослав кинув на неї здивований погляд.
— Я здається знаю, що з цим потрібно робити! — по виразу обличчя її читалося, що у неї в голові з'явилася несподівана ідея. — Зараз розповім.
— Уже цікаво, — заінтриговано вимовив Ярослав і, відчиняючи двері, пропускає Злату у квартиру. — Що ти задумала?
— Я спочатку у ванну, добре? — каже Злата, вішаючи куртку. — Я швидко!
— Добре, — відповів Ярослав. — Я буду чекати.
Доки Злата була у ванній, Ярослав знаходився на кухні й розігрівав їжу на обід. Він саме ставив на стіл, коли Злата вже переодягнувшись у вільні спортивні штани та футболку, зупинилася біля порога кухні. Вона провела рукою по своєму волоссю і, поправивши високий довгий хвіст, перекинула його через плече. Злата сперлася об одвірок і, ніжно посміхаючись, спостерігала за Ярославом.
"Як я раніше жила без нього?!" — Злата не відривати очі від коханого, який так старанно господарює на кухні. Те, як він злегка нахилився над столом, зосереджено стиснувши губи, і так ефектно працював ножем, нарізаючи хліб, не могло не викликати у Злати бажання і пристрасть, яка змітає все: бар'єри, всі цінності й почуття, занурюючи в напівсвідомий стан. Злата прекрасно розуміла, що їй на недовгий час потрібно утриматися від цього, тому вона з усіх сил боролася, щоб не кинутися до нього. Їй було так добре в цей момент! Златі навіть власна квартира здалася зовсім іншою. Тут все почало набувати "сімейних" відтінків. Домашній затишок – запорука внутрішнього морального спокою і психологічного комфорту. У неї було таке відчуття, що вона зараз знаходиться в стані нірвани, і від цього їй навіть ставало трішечки страшно, здавалося, що все в одну мить може розлетітися на друзки. Адже за справжнє щастя потрібно платити високу ціну. У житті нічого не дається легко.
— Оу, ти вже тут? — злегка збентежений голос Ярослава вивів її з чарівних і в той самий час хвилюючих думок. — Ти так тихенько увійшла, що я навіть не почув! Чому стоїш? Іди, сідай! Зараз буду тебе годувати! — він поставив на стіл тарілку гарячого овочевого супу.
— Ух ти! — захоплено вигукує Злата, сідаючи на стілець. — Виглядає дуже апетитно! Ти коли встиг?!
— Я прокинувся сьогодні рано, — відповів Ярослав. Він також налив й собі в тарілку та приєднався до Злати, сівши навпроти неї. — Ти хотіла мені щось сказати? Я слухаю тебе, — взявши шматок хліба, Ярослав, уважно глянув в її обличчя.
— О так! Я ось про що подумала... — почала розповідати Злата, із задоволенням відсьорбнувши суп з ложки. — Я часто в одну дитячу лікарню навідуюся з благодійними цілями, так би мовити... Так ось. Непогано було б розмалювати там стіну в холі. Ну не знаю, — вона трохи замислилася і злегка розвела руками. — Це має бути щось барвисте, яскраве! Веселий сюжет якогось доброго, душевного мультфільму, наприклад. Те, що буде викликати посмішку, розумієш? Ці сумні лікарняні стіни дуже сильно пригнічують, — пояснює вона. — Дітки там знаходяться на тривалому лікуванні, а більш затишна, позитивна атмосфера сприятиме якнайшвидшому одужанню. Наскільки успішним буде лікування, також залежить і від психологічного настрою. А коли стіна вже буде розмальована, я організую, щоб там поставили великий акваріум з рибками. Вийде такий собі куточок релаксації. Діти зможуть там навіть гратися! Не потрібно недооцінювати силу мистецтва. Воно може одночасно направити в інше русло і допомагає висловити як позитивні, так і негативні емоції й почуття. Ти сам прекрасно знаєш про це! — Злата прикрила його руку своєю долонею. — Арт ‒ терапія дуже часто використовується навіть в психології. Я сама не рідко застосовую методику проєктивних малюнків, особливо в роботі з дітьми. Ну що? Згоден?
— Так, звичайно, — на підтвердження своїх слів Ярослав енергійно закивав головою. — Це чудова ідея! Можливо, навіть вже через пару днів ми разом туди з'їздимо і ти мені все покажеш і розкажеш, окей? — він з захопленням дивився на Злату. Ярослав щиро дивувався тому, наскільки її вистачає на багато і багатьох! Це вимагає колосальних моральних людських сил! Звідки вона їх тільки бере?! Ловлячи кожне слово Злати, він був просто зачарований її особистістю.
— Дуже добре! — зраділа Злата. — А що там з виставкою? До грудня не так вже й довго! — діловим тоном запитала вона. — Антон пропонує у себе в закладі провести. Він каже, що і фуршет в день відкриття на себе візьме. Не всі ж в галереях влаштовують. До того ж з цим дуже важко. Тим паче художникам - початківцям.
— Так, ми говорили з ним про це. Я не проти зробити персональну виставку саме у нього. Приміщення світле і дуже просторе. Тому прекрасно підходить для такого заходу. Це вигідно нам обом, — Ярослав нестримно засміявся. — Це бізнес!
— В цьому випадку це справжня дружба! — поправляючи його, сміється у відповідь Злата. — З тематикою ти вже визначився? — не вгамовується вона. — Це дуже важливо!
— Так, звісно. Експозиція буде називатися "Неонові мрії", — Ярослав не переставав посміхатися, дивлячись в її очі, які яскраво палали ентузіазмом.
— Як гарно! — із захопленням вигукує Злата. — Яка яскрава назва. Вона відразу приверне до себе увагу! — промовила вона. Злата відчувала себе настільки натхненно, немов це її художня виставка планується і вона хвилюється, як за саму себе.
— Златочко, ти мене просто не перестаєш дивувати! Це дуже зворушливо з твого боку, — в його погляді було стільки подяки, ніжності. Любові! Її натхненність викликала справжній трепет і наповнювала радісним теплом. — Але ти не хвилюйся про це. Все йде за планом. Час ще є. У мене все вийде. Правда. Ніка таку рекламну компанію почала розгортати! Плакати, брошури, листівки, соціальні мережі... Вона навіть ЗМІ збирається запросити! Я сам такого не очікував! Я не один. У мене ще є такі прекрасні друзі. Вони з'явилися в моєму житті завдяки тобі! Ми, як одна команда, разом ми обов'язково впораємося! А тобі зараз потрібно думати про інше ...
— Нііі, — Злата заперечно киває головою. — Я не можу залишатися осторонь. Твоє життя ‒ це моє життя! І все, що важливо для тебе – важливо і для мене! — вона піднялася з місця і, підійшовши до Ярослава, сіла йому на коліна. Їй чомусь шалено захотілося це зробити. Ховаючи своє обличчя, вона зарилася носом в плече Ярослава, вдихаючи його пряний аромат. Ярослав дбайливо погладжує її по спині своїми сильними чоловічими руками. Злата ще сильніше притискається до нього і він відчуває її прискорене серцебиття і те, як вона злегка здригається. Він розуміє, що їй теж страшно і дуже важко. І як би Злата не старалася триматися спокійно і якою сильною б не була ‒ вона, перш за все, жінка! Тендітна, беззахисна. І зараз, коли Злата чекає дитину, вона має особливу потребу в його увазі, турботі та підтримці.
— Що? Що таке, сонечко? Ти чого? — Ярослав легенько підняв Злату за плечі. — Ти плачеш?! — він злякано глянув її блискучі очі, з яких струмочками скотилися сльози. — Що трапилося?!
— Нічого. Все нормально. Це я чогось вже ... Гормони, мабуть, — запевняє Злата, поспішно витираючи сльози. — Просто обійми мене!
— Ходи до мене ... — мовить Ярослав ласкавим заспокійливим тоном і знову обіймає Злату. — Ти втомилася. Ходімо, рідна. Тобі потрібен відпочинок. Он у тебе вже і настрій різко змінюється.
— Ти нікуди сьогодні не підеш? — вона підняла на його благальний погляд. — Побудеш зі мною?
— Я нікуди не піду. Я з тобою, — Ярослав нахиляється до неї й обсипає її вологе від сліз обличчя гарячими лагідними поцілунками. Йому хочеться огорнути кохану у свою ніжність, любов, захистити поцілунками та обіймами від усього зла в цьому світі.
Ярослав провів Злату в кімнату. Коли вона лягла на ліжко, він дбайливо вкрив її теплим пледом. Згорнувшись в калачик і не відпускаючи руку Ярослава, Злата швидко заснула. Але спала не зовсім міцним сном: злегка ворушачи губами, вона солодко, мирно сопіла, то знову починала неспокійно перевертатися уві сні, видаючи тихий стогін, ніби в цей момент їй снилися тривожні сни. Не відриваючи очей, Ярослав весь час дивився на свою кохану. Він легенько перебирав її волосся, гладив її пальці, вилиці. Він робив це так трепетно, чуттєво! Дивлячись на Злату, немов вивчаючи кожен міліметр її тіла, Ярослав відчував безліч позитивних емоцій. Для нього Злата була самою дивною, прекрасною, найкращою і незабутньою. Він ніколи ‒ ніколи її не відпустить. Вони тепер завжди будуть разом. Ярослав обернув погляд в бік вікна, звідки чулися дзвінкі акорди холодного дощу. У осені своя симфонія звуків. Він знову подивився на мило сплячу Злату і не зміг втриматися, щоб не посміхнутися ‒ вона схожа на погоду: коли їй сумно, вона схожа на осінь. Дощі проливаються сльозами, а золоте листя опадає думками. Коли вона радіє, в ній пробуджується весь світ! Спекотна і гаряча, як літо, в пристрасті здатна спалити. А коли вона злиться, подібна до зимової хуртовини. Вона така різна і така кохана в будь ‒ яку погоду. Ярослав ще більше відчуває, як йому життєво необхідно перебувати поруч з нею.
Злата розплющує свої сонні очі. Її пильний погляд зупиняється на обличчі Ярослава. Це був чистий зоровий контакт, який ще поки не ввімкнув певну думку...
*****
Кіра прийшла до Злати вранці наступного дня. Вона ще вчора хотіла відвідати свою подругу, але розуміла, що Златі потрібно трохи відпочити після лікарні й перевести дух. Тому вона не стала вчора турбувати її, обмежившись лише дзвінком.
— Кірочко! Доброго ранку! — привітно усміхнулася Злата, відчиняючи їй двері. — Заходь!
— Доброго ранку, Златочко! — Кіра чмокнула її в щічку. — Я так рада, що ти вже вдома! Як ти себе почуваєш?
— Та ось намагаюся хоч щось поїсти, — зітхає Злата. — Вранці токсикоз таак мучить. Сухарики начебто трохи полегшують. Олена Василівна мені порадила, — вона зашелестіла пачкою з сухариками, яку тримала в руці.
— Бідося, ти моя... — співчутливо промовила Кіра, обіймаючи Злату. — А Ярослав де?
— Він у кімнаті. Працює над макетом. І мабуть, дуже сильно захопився, — захихотіла Злата. Ледве стримуючи сміх, вона прикрила рот рукою. — Мені здається, що якщо ми його зараз покличемо, він навіть не відгукнеться. Ходімо, не будемо його турбувати, — вона легенько підштовхує Кіру в напрямку кухні.
— Ти будеш щось? — запитує Злата, коли вони з Кірою увійшли на кухню. — Кава, чай?
— Ні ‒ ні, — відмахується Кіра. — Я нічого не хочу. Я поснідала вже. І каву теж пила. Стоп! А тобі хіба можна каву?
— Взагалі, не можна. Я й не збиралася її пити. Мене й відвернуло від кави. От зовсім не хочу! — каже Злата і в підтвердження своїх слів закивала головою. — Ні краплі!
— Правда?! Зовсім ‒ зовсім не хочеться? — посміхнулася Кіра і примруживши очі, недовірливо глянула на Злату. — Раніше ти ніколи не відмовлялася від чашечки гарячої ароматної кави... Я тобі смачненького принесла, але тепер невпевнена, чи будеш ти це їсти. Може, яблуко? Помити тобі? Ще ківі є.
— Ніі... — Злата капризно скривилася носиком. — Не зараз. О, я знаю, що хочу! — раптово вигукнула вона, піднімаючи вказівний палець. З її вуст це прозвучало, як: "Еврика!", немов їй вдалося вирішити якусь дуже складну задачу. Вона підійшла до холодильника і дістала звідти нарізаний оселедець і вершки, якими почала цей же оселедець поливати. Прикривши очі, Злата їла це з такою насолодою, ніби у світі нічого смачнішого немає.Спостерігаючи за цим "видовищем" у Кіри очі вийшли з орбіт.
— Ну і примхи у вагітних! Фу, яка гидота ця ваша "заливна" риба! Як ти це можеш їсти?! — Кіра скривилася від огиди. — Ти ж терпіти не можеш оселедець! Та й ще вершки!
— А що? Дуже навіть смачно! — запевняє Злата, продовжуючи їсти з великим апетитом. — Хочеш?
— Та йди ти! — сміючись, відмахнулася Кіра. — Сама їж! Боже, мене зараз знудить від одного тільки виду! — промовила вона, все ще кривлячись носом.
— Таак?Може, ти вагітна? — жартує Злата. Веселий дзвінкий сміх виривається з її вуст.
— Та ну тебе, Злато! — Кіра теж сміється у відповідь. Гарний настрій подруги не міг її не радувати. — Я краще ще почекаю з дітьми. Хоча Антон ніби й не проти. Але я поки твого поняньчу ‒ досвіду наберуся, так би мовити ...
— Звичайно, що поняньчиш! Куди ж ти дінешся? — легка приємна посмішка не сходить з її обличчя. — Кір, ти точно нічого не будеш? — перепитала Злата. — А то я їм тут ... Незручно якось...
— Ні, я не хочу нічого. Правда. — запевняє її Кіра. — А ти їж ‒ їж! На здоров'я! Та й до того ж я зовсім ненадовго до тебе, бо мене Антон в кафе чекає, а потім ми з ним хочемо до його батьків з'їздити. До речі, а ти вже сказала своїм про дитину?
— Ні, вони ще не знають поки, — говорить Злата. Раптом на її обличчі відбилася задума, змішана з красивим смутком. — Але Соня знає. Мені дуже захотілося їй розповісти. Сподіваюся, вона не проговориться завчасно. Я трохи пізніше сама скажу батькам. Зберуся з думками трохи й скажу.
— І як відреагувала Соня?
— Вона шокована. Навіть не повірила спочатку. Дуже хвилюється, але дуже зраділа, коли дізналася, що скоро стане тіткою. Але мама... її потрібно якось підготувати. Вона у мене така вразлива. Рознервується ще. Мама звикла мене з дитинства опікати Це у неї на психологічному рівні, так би мовити... Я просто в дитинстві хворіла часто. І коли вона дізнається, я навіть боюся уявити! — закивала Злата головою, приклавши долоні до щік. — А мені і Ярослава вистачає. Він мене так турботою оточив, що я вже не знаю, куди мені від неї подітися! — згадуючи про Ярослава, Злата ледь помітно посміхнулася куточком губ.
— Так, це ж чудово, Златка! — заворожено промовила Кира, доторкнувшись до її руки. — Це ж природно. Так і має бути! Тому що він кохає тебе.
— Це так, — погоджується Злата. — Турбота – це дуже зворушливо і все таке. Але це не означає, що потрібно опускатися до “фанатизму”! Розумієш, Кір, справа не тільки в цьому... Я бачу, як Ярослав дуже хвилюється за мене. Він боїться, хоч і намагається триматися спокійно там не показувати цього, але я ж відчуваю! Це добре, що він зайнятий й у нього багато справ. Це допомагає йому трохи відволікатися, а то так і до параної не далеко. А живопис, малювання фарбами є відмінним способом розрядки напруги.
— Злаат, — тихо промовила Кіра. — Я теж дуже боюся за тебе. Що лікарі кажуть?
— Кір, хоч ти не починай! Гаразд? Прошу тебе! — в голосі Злати відчувалося легке роздратування. — Вони кажуть, що все нормально буде, — її слова звучали не надто переконливо. Кіра зрозуміла, що Злата сама теж дуже сильно хвилюється.
— О Кірочко, привіт! — почувся привітний тон Ярослава, який як раз в цей момент увійшов на кухню. — Я й не знав, що ти тут.
— Привіт, Ярославе! — привіталася Кіра. — Ми просто не хотіли відривати тебе від творчого процесу, — захихотіла вона. — Натхнення ‒ справа така ... Воно вимагає до себе особливого ставлення.
— О так! — Ярослав засміявся у відповідь. — Останнім часом воно повністю опанувало мною! Так це ще по роботі, потрібно терміново доробити її ... Гаразд, дівчата, я тільки води забіг попити. А ви спілкуйтеся, не буду вам заважати, — він швидкими кроками підійшов до холодильника і захопив звідти пляшку з мінеральною водою. Зробивши пару ковтків, він уже збирався йти, але різко зупинився, глянувши в бік Злати, яка злегка нахилившись, прикрила очі рукою.
— Що? Погано, так? — він підійшов до неї й дбайливо скинув з плечей її волосся. Насупивши брови, Ярослав уважно вдивлявся в її бліде обличчя. — Скажи мені!
— Не хвилюйся! Це нормально, — поспішила його заспокоїти Злата. — Я в порядку, — зітхнувши, вона тут же обернулася до своєї подруги.
"Про що я тобі й говорила!" — Кіра прочитала її думки. В знак розуміння кивнула вона у відповідь.
— Златочко, давай краще зараз підемо в парк. Прогуляємося трохи, добре? Ти бліда зовсім... — Ярослав ніжно провів долонею по її щоці. — Підеш з нами? — він перевів погляд на Кіру.
— Ні, друзі, — з жалем відповіла Кіра. — Я ненадовго. Мені вже час. А прогулянка в парку ‒ чудова думка! Златі потрібне свіже повітря! — Кіра посміхнулася теплою посмішкою і підійшла до них. — Як же, я вас люблю, чорт забирай ... — вона одночасно огорнула Злату і Ярослава у свої щирі широкі обійми.
— Кірочко, ми теж тебе любимо! — зворушено промовляє Злата, легенько поплескуючи Кіру по спині. — Ти ж нам, як рідна!
— Що б ми без тебе робили! — додає Ярослав, дивлячись з вдячністю на Кіру.
— Гаразд, друзі! — Кіра відпускає їх зі своїх обіймів. — Досить цієї сентиментальності! — посміхнулася вона і провела вказівним пальчиком під нижньою повікою, відчуваючи, що ще трохи, і від зворушливості моменту у неї сльози потечуть з очей. — Все, я побіжу вже.
— Я проведу тебе, — сказала Злата, піднімаючись з кухонного дивана.
