Раді Вас бачити!

Заплітаючи своє довге волосся, Злата задумливо дивилася у вікно й спостерігала, як осінній грайливий вітерець нещадно зривав з дерев пожовкле листя та легенько кружляв у повітрі, розкидаючи їх по алеях. Вона глянула на небо, яке затягнулося сірими хмарами. Перші краплі дощу дзвінко вдарили по склу.

— Це що таке?! — почула вона позаду себе наостанок Ярослав. — Злато, що ти робиш?! Тобі ж не можна вставати! — важко зітхаючи, він несхвально похитав головою і швидким кроком підійшов до неї.

— Все нормально. Мені дозволили зовсім трішки, — заспокоює його Злата. — Я не можу лежати вже. Я хочу постояти трішки та пройти хоча б пару кроків.

— Златочко, не капризуй! Це ненадовго, потерпи! Заради дитини. А тепер марш в ліжко! — суворо наказує Ярослав. Він обережно бере Злату на руки та несе її до ліжка.

— Ярославе! — Злата тихенько сміється. — Постав мене! Будь ласка, — вона відпустила своє м'яке волосся, яке так й не встигла заплести до кінця. Локони розкішним шовком спали їй на плечі. Не звертаючи уваги на прохання Злати, Ярослав акуратно поклав її в ліжко та сів поруч.

— Ти як? Виспалася? — запитує він, взявши у свої її руки.

— Я добре спала. Міцно. Але все одно хилить на сон, — відповіла Злата. — Гаразд я вже, а у тебе чому вигляд такий втомлений? — примруживши очі, вона уважно подивилася йому в обличчя. — Не виспався?

— Та так... — відмахується Ярослав. — Просто у мене була творча ніч.

— Малював?

— Угу.

— Нормальні люди сплять ночами, — захихотіла Злата.

— Ну до цієї категорії людей я не належу. Хіба я нормальний? — Ярослав посміхнувся, а в його голосі почулися нотки самоіронії.

— Ти дивовижний! — прошепотіла Злата йому прямо в губи. Дивлячись в його красиві бездонні очі, вона провела пальчиками по його чорній чуприні.

— Златочко... Кохана моя, — він не втримався та обняв Злату так міцно й душевно, що їй стало важко дихати. Вона відчуває, як сильно він тремтить.

— Ярославе, ти чого?! Ти мене лякаєш! З тобою все добре? — звільнившись від міцних обіймів Ярослава, Злата доторкнулася обома долонями його щік. Вона трохи розгубилася від його раптового емоційного сплеску. У неї серце стискається до болю, дивлячись як він сильно нервується через неї.

— Не хвилюйся! Зі мною все в порядку, — поспішив він запевнити її. — Просто це все трішки вибило мене з колії. Емоції зашкалюють. Все добре, сонечко! Правда. До речі, я заходив до тебе додому...

— До НАС додому, — виправила Злата, не давши йому договорити. Вона опустила голову, але при цьому не переставала дивитися йому прямо в очі, злегка посміхаючись одним куточком губ.

— Що? Ти хочеш, щоб я переїхав до тебе? — Ярослав був трохи приголомшений почутим. Злата читала його думки. Вона відчуває його! Він і сам хотів обговорити з нею подальші дії, але Злата випередила його. Попри те що ця розмова так чи інакше мала відбутися, але все ж таки це було несподівано.

— Питаєш ще! — засміялася Злата. — Звичайно, що хочу! Це навіть потрібно! Хто ж за мною дивитися буде, га? Тут без варіантів!

— Я це вже зрозумів, — Ярослав посміхнувся у відповідь. — У мене дещо є для тебе, — в його очах блиснули загадкові іскорки.

— Таак? А що? — не чекаючи відповіді, Злата нетерпляче заглянула в пакет, який приніс Ярослав.

— Ух ти! — радісно вигукнула Злата, дістаючи звідти невеликий яскраво ‒ оранжевий фрукт, який асоціювався з багатьма речами, серед яких зустріч Нового року і сонячний настрій. — Мандаринки! — вона почала очищати його від шкірки. В повітрі миттєво поширився стійкий цитрусовий аромат. Ярослав мовчки посміхався, дивлячись на Злату, яка від задоволення заплющувала очі, смакуючи своїми улюбленими фруктами. Він згадав той день, коли він перший раз зайшов до неї додому. Тоді він теж приніс їй мандарини. У той час вони тільки недавно познайомилися і він ще не знав про те, що вона їх так обожнює. Це було інтуїтивному рівні. Стільки всього змінилося з того часу! Навіть не віриться.

— Божечки! Іноді так мало для щастя потрібно. — Злата простягнула до його рота соковиту скибочку. Ярослав ніжно бере губами шматочок мандаринки з її руки, але при цьому, не відриваючи очей від Злати. Він дивився на Злату довгим пронизливим поглядом, від якого у неї мурашки пробігли по шкірі.

— Злаат, золотко... — тихо промовив Ярослав, трохи опустивши очі. — Ти тільки не їж їх багато. Гаразд? Про всяк випадок.

— Угу, — кивнула Злата у відповідь. Не звертаючи уваги на його слова, вона закидає в рот чергову мандаринову скибочку.

— Ні, я все ж таки поки заберу це, — з цими словами Ярослав потягнув до себе пакет з мандаринами. — Від гріха подалі! — він кинув на неї недовірливий погляд. Ярослав ледь стримував сміх, спостерігаючи, як Злата розширеними зіницями жадібно позирала на мандарини, маючи намір взяти ще одну.

— Гей ‒ гей, ти що робиш? Віддай! Це моє! — обурилася Злата і з удаваним невдоволенням нахмурила брови.

— Ні, Злато! Я прекрасно знаю про твою "пристрасть" до мандаринів і що тобі нічого не варто зараз їх всі з'їсти! А раптом у тебе алергія буде!

— У мене немає алергії! Я хочу ще! — не поступається Злата, кидаючи на нього вимогливий погляд.

— Це раніше не було. Ти вагітна! Невідомо, як зможе відреагувати твій організм, якщо ти так багато їх їстимеш.

— Ой, дякую, що нагадав. Я вже і забула! — іронізує Злата. — Між іншим, мені потрібні вітаміни. Дай сюди, скнара така! — сміючись, вона простягає до нього руку, намагаючись знову дістати свої улюблені фрукти.

— А ти спробуй! — в темних очах Ярослава з'явився веселий блиск. Він демонстративно тримав у руках мандарини. Коли Злата пробувала відібрати їх у нього, він різко прибирав свою руку і всі спроби Злати виявлялися безуспішними.

— Віддай! — відчайдушно просить Злата, скорчивши нещасне личко. — Ти нормальний взагалі?!

— Ні! Я ж кажу, що я ненормальний, — Ярослав знову засміявся. Це їх обох тішило. Забувши про все на світі, в жартівливій перепалці вони гралися, як маленькі діти.

— Що тут відбувається? Дитячий садок, їй Богу! — почули вони голос Кіри, яка непомітно увійшла в палату і вже пару хвилин стояла біля дверей, в подиві спостерігаючи за цією захоплюючою "сценою".

— Ой, Кірочко! Привіт! — вітається Злата, не перестаючи завзято сміятися. — Цей ось "негідник" не дає мені вітаміни! — вона кивнула в бік Ярослава. — Уявляєш?

— В сенсі? — нічого не розуміючи, Кіра зиркала то на Злату, то на Ярослава.

— Це вона про мандарини, — пояснює їй Ярослав. — Вона й так вже кілька штук з'їла! Купив їй на свою голову!

— Аа... Мандарини! — Кіра дзвінко розсміялася. — Тоді правильно. Не давай більше! Бо їй скільки їх не дай, вона всі з'їсть відразу же!

— Кіро, я не зрозуміла. Ти за кого? — Злата спробувала зробити удає, що ображається, але це їй не вдалося і вона тільки посміхнулася у відповідь Кірі.

— За обох! Я ж вас так люблю! Златкоо... — лагідно усміхнувшись, Кіра підходить до своєї подруги й обережно обіймає її. — Це так чудово! Я дуже рада за вас! І зараз ми будемо тебе годувати! — Кіра почала викладати вміст пакета, який принесла з собою: йогурт, фрукти, сир, сік...

— Ой, Кіро, я не можу з тебе! Навіщо ж стільки?! — сміється Злата. — У мене все є. Ярослав приніс. Я ж стільки не з'їм!

— Нічого. Це як раз! Тобі потрібно добре харчуватися. Тут все якісне і корисне. Тепер ти під нашим контролем! — безцеремонно заявляє Кіра.

— Я це вже зрозуміла. Знаючи тебе, це звучить загрозливо. Мені вже страшно, — засміялася Злата. — Кірочко, я зворушена твоєю турботою. Я ціную це і дуже вдячна. Правда! Але це не означає, що мене потрібно діставати. Тільки ти з цим палицю не перегинай, добре? — на її обличчі знову з'явилася легка усмішка.

— Пф — фиркнула Кіра. — Подумаєш... Здалася ти мені! Це я не про тебе дбаю, а про твого майбутнього малюка! Я ж тебе знаю! Як тільки тебе випишуть з лікарні, ти ж відразу візьмешся за роботу. Про який відпочинок йтиметься! А про дитину хто подумає?

— Добре, що нагадала! — вигукнула Злата. — Треба буде зателефонувати й розв'язати деякі питання. Роботи дійсно дуже багато.

— Що й потрібно було довести! — Кіра сплеснула руками. — Бач, яка ділова! Ну хоч ти їй скажи що ‒ не будь! Може вона тебе послухає? — звертається вона з останньою надією до Ярослава.

— Злато, вона має рацію, — Ярослав підтримав Кіру. — Тебе ж не просто так в лікарні залишили! Тобі доведеться трошки зменшити обороти й поберегти себе.

— Починається... — Злата глибоко зітхнула. — По – моєму, мені ще рано в декрет йти!Послухайте, я все прекрасно розумію. Обіцяю, що буду дуже обережною, робити все, що від мене потрібно і коригувати свої дії. Але я буду працювати доки зможу. Є справи, які потрібно закінчити... До речі, Кір! Чому ти одна? Де інші?

— Вони тут. Зараз підійдуть. А я відразу до тебе. Просто... — Кіра не встигла договорити. У палату увійшли Вероніка з Ігорем та Антон. — Ось і вони! Про вовка промовка! — вигукнула вона. — Всі в зборі!

— Златочко, дорогенька ти наша! — з ніжністю у голосі промовив Антон. І вони все по черзі почали міцно обіймати Злату, ледь даючи їй перевести подих.

— Злато, ну і налякала ти нас учора! Ось це новини! Як ти себе почуваєш? — стурбовано запитала Вероніка, присівши поруч на ліжку.

— Та нормально. Мені вже краще, — посмішка Злати не сходить з її обличчя. Вона так рада бачити поруч близьких людей. Злата кожною своєю клітинкою відчувала їхню підтримку і любов. Вони у неї найкращі й вона ніколи не сумнівалася в них. Дивлячись на друзів, які були такі щасливі за неї й дуже зраділи, коли дізналися, що вони з Ярославом тепер будуть жити разом. Злата черговий раз переконалася, як їй пощастило з ними та коханою людиною. Це дуже багато значить. Її повіки важчають. До неї, ніби крізь шар води доходили веселі голоси друзів, вона уважно вслухалася в їхню розмову, лише іноді вставляючи деякі фрази. Відчуваючи гостру потребу в Ярославі, Злата ще сильніше притискалася до нього, гріючись теплом його тіла. Вона безтурботно засинала під ритм биття серця коханого і його рівне глибоке дихання. Ярослав схилив голову і ніжно торкнувся губами її верхівки, зариваючись носом в її м'яке волосся.

— Здається, вона заснула, — Ігор знизив тон і кивнув на Злату. Обійнявши Ярослава, вона солодко сопіла у нього на грудях.

— Так, вона дійсно спить, — Вероніка теж перейшла на шепіт. — Погляньте тільки на неї! Така зворушлива! — посміхнулася вона, розчулено поглянувши на подругу. — Просто ангельське створіння!

— Ага, вона сама милота! — ледь чутно промовила Кіра. — Схоже, що ми її зовсім втомили.

— Друзі, давайте краще вийдемо. Їй потрібно відпочити, — Ярослав обережно, щоб не розбудити, кладе Злату на подушку. Акуратно піднявшись з місця, він дбайливо вкрив її ковдрою. Ярослав кивнув друзям в бік дверей і жестом вказав слідувати за ним.

— Я так за неї хвилююся! Останнім часом їй постійно хочеться спати, — зітхнув Ярослав, прикриваючи за собою двері палати.

— Ярославе, ну що ти? Не нервуйся так, — Вероніка підійшла ближче до нього і, доторкнувшись до його руки, зосереджено дивлячись йому в очі. — Це непогано, що вона спить. Їй потрібно набиратися сил. Вони їй дуже знадобляться. Злата просто втомилася. Ще ми тут всім натовпом... нашуміли.

— Мені б її незворушний спокій! — Ярослав скрушно киває головою. — Але якщо Злата втратить дитину, вона цього не витримає! — він трохи підвищив тон, напружено потираючи пальцями скроні. Було видно, що Ярослав ледь стримує сльози. Почуття переповнювали його. — Вона так зраділа вчора, коли дізналася про неї. Це таке диво!

— Ще б пак! — вигукнула Кіра, не приховуючи своїх емоцій.

— Ярославе, — Антон поплескав друга по плечу, намагаючись всіляко його підбадьорити. — Все обов'язково буде добре. Вона тут під контролем лікарів. Злата розумничка! Вона прекрасно тримається.

— Так, ти маєш рацію, — Ярослав згідно киває головою. — У неї чудовий настрій. Вона багато сміялася. Схоже, що їй дійсно сьогодні краще. Це мене трохи заспокоює.

— Ну ось! — посміхнулася Вероніка. Висловлюючи підтримку, всі знову щиро обняли свого друга.

*****

Ярослав знову присів поруч на ліжку. Злата безтурботно спала, поклавши голову на бік. Пасма хвилястого волосся спали їй на обличчя. Він акуратно поправив їй локон і легенько доторкнувся до чола, перевіряючи, чи не гаряче воно. Ярослав сильно турбувався про те, щоб у неї знову не піднялася висока температура. Злата відразу ж прокинулася від його глибоких, чуттєвих дотиків.

— Ярославе... — тихим голосом промовила Злата, повернувшись до нього. — Я що заснула? — ще не повністю вийшовши зі сну, вона розгублено озирнулася по сторонах. — Де всі?

— Вони вже пішли. Ти так різко "відключилася"! — посміхається Ярослав, дивлячись на її сонне зворушливе личко. — Все добре?

— Так. Все нормально, — відповіла Злата. — Пішли? Так незручно вийшло ... — зніяковіла вона.

— Дурненька... — його теплий погляд зігрівав її сильніше дикого багаття. — Вони ж все розуміють. Вони так тебе люблять! Златко ... — його очі стали такими сумними, як цей осінній дощовий день. — Мені вже пора. Багато роботи.

— Так звісно. Йди! — кивнула йому Злата. — Я в порядку. Не хвилюйся!

— Гаразд. Відпочивай! Бережи себе! — він нахилився до Злати й поцілував її на прощання. Не відпускаючи, Злата ще міцніше стиснула його руку. Їй хотілося затримати Ярослава хоча б на одну мить.

— Ти не хочеш, щоб я йшов? — його губ торкнулася сумна посмішка. — Хочеш, я ще трішечки побуду з тобою? — він відчував, як сильно вона має потребу в ньому. Так само як і він в ній.

— Ні ‒ ні, — запевняє його Злата. — Тобі треба йти. Не переймайся! Все одно я знову спати буду. Йди! — повторила вона і на мить опустила повіки з темними пухнастими віями, ніби намагалася приховати свої справжні думки.

— Добре, — зітхає Ярослав. Він знову обіймає Злату, легенько погладжуючи її по розпущеному волоссю. Злата відразу відчуває, як розливається по всій спині потік тепла його долонь, немов Ярослав підтримує її життєві сили. Їй ставало так спокійно і затишно, коли він був поруч. Ярослав йшов від Злати з важким серцем. Йому не хотілося залишати її ні на хвилину. Його тягло до неї ще сильніше. Як ніколи раніше! Їх щось міцно пов'язувало безперервною ниточкою і Ярослав прекрасно розумів, що саме. Вірніше, хто.

Весь вечір Ярослав займався розробкою проєктної документації. Він дуже втомився, тому вирішив трохи перепочити. Ярослав занадто довго просидів за роботою і тепер повільно походжав по кімнаті. Взявши чашку ще неостиглої кави, повністю занурюючись у свої думки, він глянув на темне вікно, крізь яке пробивалося тьмяне світло вуличних ліхтарів. Лив монотонний осінній дощ. Відчувається наближення холодів. Щось є незвичайне в цьому пори року. Безумовно! Це те саме відчуття кризалізму, яке можна порівняти з приємним теплом на душі, що розливаються у вигляді задоволення в той час, коли за вікном плаче осіння сльота. Зробивши останній ковток кави, Ярослав знову підійшов до столу і взяв свій телефон. Доторкнувшись до сенсорного екрана, він набрав номер.

— Так, — пролунав після декількох гудків голос Злати, за яким було не важко зрозуміти, що вона посміхнулася, зрадівши його дзвінку. Це був той стан, коли голос коханої людини піднімає настрій і перевертає світ з голови на ноги.

— Привіт, Златочко! — ласкавим голосом промовив Ярослав. — Ну що ти там? Як почуваєшся?

— Та нічого так. Вирішила почитати трохи, — відповіла Злата важко зітхнувши. — Що мені ще залишається робити?

— Рідна моя, потерпи всього трішки, — в його голосі почулися печальні нотки. — Ти сумуєш?

— Та є трішки. Вставати зовсім ненадовго дозволяють.

— Тобі завтра ноут принести? — запитує Ярослав. — Тобі ще щось треба?

— Ні, я більше нічого не хочу. У мене ж все є, — говорить Злата. — А ноутбук можеш принести. Я вже давно статтю з психології почала писати, але все ніяк руки не доходили її закінчити. Ось тепер якраз і з'явилася прекрасна можливість це зробити.

— Що за стаття? — поцікавився Ярослав. — Як називається?

— Ну я не думаю, що тобі, як творчій людині буде цікава тема семантики міжособистісних відносин, — засміялася в слухавку Злата.

— Ого, — присвиснув Ярослав. — Серйозно!

— От і я про те. А ти що робиш? — запитала вона.

— Працював. Зараз вирішив трохи перепочити.

— Зрозуміло. Тільки давай ти сьогодні вночі обійдешся без творчої діяльності, гаразд? — Ярослав знову чує її дзвінкий, як весняний струмок, сміх. — Виспись гарненько! — наказує Злата і, трохи витримавши паузу, переходить на шепіт. — Я так хочу до тебе. Дуже.

— Я теж хочу до тебе! — в розчулених почуттях каже Ярослав. — Я завжди буду поруч. Чуєш мене? Завжди! Я тебе дуже сильно кохаю!

— Я знаю, — Злата ні на хвилину не сумнівалася в його словах. — Я тебе теж! Ярославе ... — з жалем, вимовила вона, не бажаючи закінчувати розмову. — Вибач, будь ласка, але нам пора закінчувати. Тут медсестра до мене зайшла.

— Гаразд, сонечко! Відпочивай! — каже наостанок Ярослав. — Добраніч!

— Добраніч! Солодких снів! — попрощалася Злата і поклала слухавку. Ярослав приліг на диван, прикривши рукою очі. У нього було повне відчуття безмежного щастя, але водночас почуття страху, яке нав'язливо вривалося в його свідомість, нещадно рвало його серце на шматки.

"Чому мені так важко?! Чому мене так мучить зсередини? — з цими тривожними думками, які не давали спокою, Ярослав так і заснув на дивані неспокійним сном...

*****

Закінчивши свої справи, Ярослав перед обідом приїхав до Злати в лікарню. Він йшов по довгому коридору і побачив, як з її палати виходила медсестра з каталкою, прямуючи в протилежну сторону. Ярослав відчув, як по його спині пробіг холод, а всередині все стиснулося до нестерпного болю. Нічого не розуміючи, він миттю забіг у палату. Злата лежала на ліжку і, розташовуючись зручніше, поправляла на собі ковдру.

— Ярославе, що з тобою? — схвильовано запитала вона, помітивши його переляканий, блукаючий погляд. — Щось трапилося?

— Злато! — Ярослав миттю підійшов до неї. — Я щойно бачив медсестру, яка виходила від тебе... — Чому вона... — він на секунду замовкає, намагаючись подолати тремтіння в голосі. — З тобою все гаразд?

— Аа... Ти про це? — Злата швидко вловила його думку. — Так це мене на УЗД забирали, — пояснила вона. — Ти ж прекрасно знаєш, що мені зараз не можна вставати. Потрібно, щоб я майже весь цей час перебувала в горизонтальному положенні. А так мені б довелося довго ходити.... Олена Василівна й так свариться. Вони просто вирішили не ризикувати. От і все. Зі мною все добре! Заспокойся, будь-ласка!

— Слава Богу! — з полегшенням промовив Ярослав. — А я вже подумав ...

— Таак, — Злата робить глибокий вдих. Вираз її обличчя стає дуже серйозним і зосередженим. — Послухай мене уважно! — вона пильно дивиться йому в очі. — Я все розумію, але це вже нікуди не годиться! Ти ж так виведеш себе! І мене в тому числі! Тому що, якщо ти весь час будеш такий нервовий, з цього нічого доброго не вийде! Я теж буду нервувати! Адже потім мені буде ще важче! Але я готова до цього і все прекрасно усвідомлюю ... Будь ласка, постарайся якось направляти свої думки в більш позитивне русло! Відволікайся! У тебе виставка незабаром. Ти ж так мріяв про неї.

— Я і зараз мрію! — Ярослав взяв її руку в обидві долоні. — Але тепер ... — він заперечно закивав головою. Легка неприхована посмішка торкнулася його обличчя. — Це вже стало таким "другорядним", не настільки важливим. Головне зовсім інше.

— Можеш думати про нашого майбутнього малюка, — Злата засвітилася посмішкою, від якої серце Ярослава так і поривалось вискочити з грудей. — Про солодкість очікування, про те, як швидко пролетить час і ти зможеш взяти його на руки, обійняти. І про те, як сильно будеш любити його, а не про те, що може щось статися! Розумієш? — вона не відривала від нього зосереджений погляд. — Знаєш, я була на УЗД і тільки зараз почала усвідомлювати все це! Він ще такий крихітний, а у нього вже б'ється серце! Це жива маленька людина, — її голос ставав таким м'яким, ніжним і огортав чарівним туманом. Коли вона говорила ці слова, в Ярослава було таке відчуття, ніби йому в душу вливали цілющий бальзам.

— Як тобі вдається так швидко "перемикати" свідомість?! — дивується Ярослав. — І справді, мені якось легше стало!

— Ти забув? Я ж психолог! — Злата яскраво посміхнулася й обвила тендітними ручками його шию. — Але ти ні в якому разі не повинен зупинятися. Потрібно довести розпочате до кінця. Я бачила твої роботи, вони чудові! І про них обов'язково повинен дізнатися весь світ. Виставка найталановитішого молодого архітектора і художника Ярослава Вишневського повинна пройти з великим успіхом! Я вірю в це! — вона з захопленням подивилася в улюблені очі. І немов рідкий азот почав розтікатися по її венах.

— Це все тільки завдяки тобі, — шепоче Ярослав, легенько погладжуючи її по щоці. — Ти – найдорожче, що є в моєму житті...

З того моменту пройшло майже два тижні. Злату сьогодні виписували з лікарні. Ярослав уже приїхав по неї. Він шалено радів, що вона скоро буде вдома. Злата якраз збирала речі, коли у нього задзвонив телефон.

— Так, — він відповідає на дзвінок. — Привіт! Так, я зараз у неї... Ні ‒ ні, не потрібно. Спасибі! Я сам її заберу. Ми додому приїдемо і вона відпочине трохи. Гаразд. Бувай. Спасибі ще раз.

— Хто телефонував? — запитала Злата, після того, як Ярослав уже закінчив розмову.

— Це Кіра телефонувала, — повідомляє він. — Пропонувала, щоб Антон приїхав і забрав нас ...

— Ну що? Зібралися вже? — в цей момент в палату увійшла Олена Василівна, приємно посміхаючись. — Злато, як настрій? — поцікавилася вона. — Все добре?

— Так. Все чудово, — відповіла їй Злата. — Спасибі вам!

— Ніяких стресів і хвилювань! Ні в якому разі! Потрібен повний спокій! Обов'язково виконувати всі мої рекомендації й регулярно проходити потрібні обстеження! — строго наказує Олена Василівна. — Ми зробимо все, що в наших силах, але багато що залежить тільки від Вас, Златочко!

— Так, звісно! — в знак згоди кивнула Злата. — Я все розумію.

— А я обов'язково за всім простежу, — підтверджує Ярослав. — Вона буде все виконувати!

— От і добре! — задоволеним голосом вимовила Олена Василівна, поклавши руку йому на плече. — Будьте уважні, слідкуйте за її станом! Гаразд, я всього на хвилинку. Зайдете до мене через хвилин п'ятнадцять за випискою. Удачі вам! — вона знову мило посміхнулася їм і зникла за дверима.

— Все вже? Нічого не забула? — питає, він дбайливо обіймаючи її за плечі.

— Та ніби ні...