Спочатку:
На сторінку книги
Львів зустрів привітними сонячними променями й ранковою прохолодою. Це дивовижне місто з багатовіковою історією. Місто, в якому переплелися культури різних народів. Перлина Європи, яку поволі відкриває для себе світ. Львів – це унікальне поєднання Заходу і Сходу. Варто хоча б раз у житті побувати тут: походити вузькими вуличками зі старовинною бруківкою, проїхатися на жовто ‒ червоному трамвайчику в самому центрі, випити чашечку львівської кави в одному з тихих європейських кафе, і зануритися в епоху середньовічного міста. В архітектурі Львова сплелися маленькі вулички Італії й Відня, відчуваються «відтінки» Праги й Флоренції, але водночас він має свій неповторний колорит. Тут гармонійно поєдналися старовина і сучасність, змішалися різні архітектурні стилі: готика, бароко, ренесанс, романський стиль, рококо та ампір, а також зустрічається сучасна еклектика і конструктивізм.
Вийшовши з вагона на перон, Злата поправила рюкзак на плечі й подивилася вгору на красиве арочне перекриття, зроблене з металу і скла.
— Ласкаво просимо у Львів! — з тихим захопленням вимовила Злата. Ярослав підходить до неї й, не звертаючи увагу на людей, з легкістю піднімає її й кружляє навколо осі.
— Ти що робиш? — сміється Злата, дивлячись на Ярослава зверху вниз та поклавши свої долоні на його мужні плечі. — Опусти мене, будь ласка!
— Ні. Нізащо! — не поступається Ярослав, перебуваючи під впливом романтичної львівської атмосфери. Вони доторкнулися чолами, не відводячи один від одного очі. Вони говорили без слів. Почуттями. Думками. У цей момент світ існував тільки для них. Навіть деякі перехожі, посміхаючись, з розчуленням поглядали на них.
— Вони такі класні! — Кіра милується Златою і Ярославом. Обіймаючи Антона, вона притискається до його грудей.
— Так, вони дуже милі, — погоджується з Кірою Антон. — У них обов'язково все буде добре.
— Сподіваюся. Ти ось на цих подивися! — Кіра кивнула на Вероніку й Ігоря, які трималися осторонь і про щось мило воркували, кидаючи один на одного загадкові погляди. — Невже в них ...
— Тобі здалося, — відмахується Антон, перебиваючи Кіру.
— Ну ‒ ну, "здалося"... Та звичайно, — її інтонація говорила про те, що вона не згодна з Антоном. — Ми довго ще будемо на вокзалі стояти? Агов, друзі! Ходімо вже! — Кіра махнула рукою, кличучи Вероніку з Ігорем.
В більшості всі відомі пам'ятки Львова зосереджені в центральній частині міста, що значно полегшує їх огляд. Тому щоб не втрачати час, друзі вирішили пішки прогулятися прямо до центру міста. Храм Святих Єлизавети та Ольги ‒ перша пам'ятка, яка зустрілася їм по дорозі. Друзі не поспішаючи насолоджувалися прогулянкою по місту, фотографувалися і ділилися своїми враженнями про Львів.
— Злато, з тобою все нормально? — запитує Ярослав. Помітивши, що вона почала відставати, він різко зупинився і стурбовано глянув на змучений вигляд дівчини. — Ти добре себе почуваєш? — хлопець бере в руку її долоню, а іншою гладить її волосся, яке було красиво заплетене в косу "водоспад".
— Не хвилюйся! Я погано спала, тому не виспалася. Ось і все, — заспокоює Злата.
— Щось трапилося? — Кіра відразу же підбігла до них.
— Та все нормально! — в голосі Злати почулося легке роздратування. Їй зовсім не подобалося, коли над нею "тремтіли". Вона дістала з рюкзака пляшку з водою і зробила кілька ковтків.
— Точно? — не заспокоюється Кіра.
— Відчепись від неї, Кіро! — вступає Ярослав, відповідаючи за Злату. — Вона вже сказала, що все в порядку.
— Друзі, ми хоч правильно йдемо? — Ігор сумнівно озирається по сторонах.
— Ніби так, — каже Ярослав. Та й можна навігатор ввімкнути на телефоні.
У цей момент повз проходила молода, дуже симпатична пара. Помітивши трохи спантеличених туристів, хлопець з дівчиною відразу підійшли до них.
— Вам чимось допомогти? — привітно звернулася дівчина зі світлим волоссям і зеленими очима. Вона була одягнена в легку літню сукню, прикрашену сучасною українською вишивкою. Це було дуже красиво і робило образ дівчини ніжним та святковим.
— Будемо вам дуже вдячні! — Антон ввічливо посміхнувся їй у відповідь. — Нам до Оперного театру потрібно. Ми уже давно були у Львові, тому хотілося б уточнити, чи правильно ми йдемо?
— Так, правильно, — киваючи, підтверджує дівчина. — Ми саме в той бік йдемо. Можете йти з нами, — пропонує вона.
— Якщо ви не проти, звичайно.
— Ми будемо тільки раді, — уст дівчини торкнулася доброзичлива усмішка. — До речі, Я – Ярина, а це – Назар, — вона вказує на хлопця, який стояв поруч з нею. У нього було довге, злегка кучеряве волосся, що властиво артистичним, творчим натурам, незалежним і впевненим у собі людям.
— Дуже приємно, а я – Антон. Це моя дівчина Кіра. Мої друзі ‒ Ярослав, Злата, Вероніка та Ігор, — хлопець по черзі представляє своїх друзів, які теж були раді несподіваному приємному знайомству. Всі вони великою компанією попрямували до проспекту Свободи - одну з найпрестижніших і найкрасивіших вулиць Львова.
— А ви звідкіля приїхали? — запитує по дорозі Назар.
— Ми з Києва! — гордо відповіла Вероніка.
— О, ви зі столиці! Круто!
— Ми вже прийшли, — Ярина вказує на фантастичну, дуже красиву будівлю Оперного театру в стилі неоренесансу. Форми фасаду дуже складні й різноманітні: це колони, балюстради, ніші насичені вишуканими скульптурами. Стоячи перед цим величним театром, відчуваєш, як тебе захоплює потужна хвиля мистецтва.
— Я раджу ще вам відвідати парк "Високий Замок". Ви не були ще там? Це теж недалеко, — каже Ярина. — Звідти відкривається чарівна панорама міста. Це прекрасне місце для романтичних прогулянок. Для закоханих пар саме те, що потрібно! — з цими словами дівчина міцніше стиснула руку Назара і подивилася на нього закоханими очима.
— Ні, ще не були. Але ми як раз туди збираємося, так? — Ярослав кинув запитальний погляд на друзів.
— Ми тільки ЗА! — погоджуючись, одноголосно підхопили друзі.
— Нам уже час, — з жалем повідомляє Ярина. — У мене ідея! — у неї несподівано виникає думка. — А чому би нам всім не зустрітись сьогодні ввечері? Посидимо в кав'ярні, познайомимось ближче.
— Це було б чудово! Залюбки! — всі хором підтримали дівчину.
— Тоді давайте приблизно десь о... — примруживши очі, Ярина робить паузу, — вісімнадцятій годині на площі Ринок біля "Львівської копальні кави". Зорієнтуєтесь?
— Так звісно! — з упевненістю відповідає Ярослав.
— Заодно можна і в "Криївку" заскочити! — вставляє Назар і тихесенько сміється. — Пароль знаєте? Дівчата, а ви готові скуштувати чарочку "медовухи? " Не бійтесь, вона не дуже міцна, — поспішив запевнити Назар. Всі весело розсміялися у відповідь. Звичайно ж, що київські гості чули про "жартівливі правила" цього відомого і незвичайного закладу Львова.
— Тоді до вечора! Сподіваюсь, вам сподобається у Львові. Було дуже приємно познайомитись! — прощається Ярина. — Ви такі файні!
— Бувайте! До вечора! — Назар махає їм рукою, а іншою продовжує тримати Ярину за руку. Вони ще пару раз оберталися, посміхаючись киянам, поки повністю не зникли з очей.
— Вони чудові люди! — підсумовує Вероніка, дивлячись в сторону, куди пішли Назар з Яриною.
— Так, вони чуйні! — погоджується з нею Ігор.
— Ну що? Ще прогуляємося, а потім в готель? — звертається до друзів Антон, обіймаючи Кіру за плечі.
— Так, ходімо!
— Ходи до мене, — Ярослав простягає руку Златі, відчуваючи гостру потребу в ній. Дружня "шістка" попрямувала до "Високого замку" — мальовничого зеленого парку міста, який привертає неповторною чарівністю і самобутністю.
Вечір у Львові теж був не менш приємним і цікавим. Ярина і Назар дійсно виявилися дуже позитивними та відкритими людьми. Вони обоє навчалися у Львівській національній академії мистецтв, тільки на різних факультетах – Ярина на факультеті дизайну, а Назар, – образотворчого мистецтва та реставрації. Ярослав і Назар швидко знайшли спільну мову. Вони захоплено розмовляли між собою, ділилися своїми думками, сміливими й оригінальними ідеями. Про мистецтво вони могли говорити вічно. Решта жартівливо посміювались, дивлячись на "братів по духу", а потім і зовсім махнули на них рукою. Вони чудово проводили час разом в одній із затишних львівських кав'ярень. Трохи пізніше Назар з Яриною повели своїх нових знайомих в знамениту "Криївку", де й продовжили свій вечір.
