Спочатку:
На сторінку книги
Злата давно прокинулася. Вона знала, що після вчорашніх "веселощів" її друзі ще досі сплять. Підігнувши ноги, дівчина прийняла зручну позу і, перекинувши довге волосся через плече, водила пальцем по сенсорному екрану телефону. Вигляд у неї був задумливим і спантеличеним. Попри те що її очі наповнилися сумом, в них було щось чарівне, глибоке... щось, що важко зрозуміти, пояснити. Її ліричний образ доповнювала монотонна мелодія дощу за вікном, який великими краплями наполегливо дзвенів по склу, розриваючи тишу.
Хтось тихенько постукав у двері.
а й стояла чашка гарячої запашної кави зі свіжими круасанами.
— Доброго! — посміхнулася йому у відповідь Злата, яка була дуже зворушена романтичним жестом Ярослава. — А ранок починається з кави!
— І дощу, — додав Ярослав, кивнувши в бік вікна. Зменшуючи темп, дощ шумів уже тихіше, неквапливо, але все ще вперто лив кришталевими намистинами й сліпив сльозами небосхил. Музика дощу за вікном створює атмосферу затишку, гармонії, думки очищаються і набувають зовсім інший зміст.
Дощовий ранок, кава в ліжко, вишукана троянда. Поруч людина, яку ти кохаєш. На душі повний спокій, почуття захищеності, здається, що тебе більше нічого не турбує.
— Дякую. Мені дуже приємно. Це чудовий ранок! — повільно опустивши повіки, Злата нахилилася до квітки, вдихаючи її солодкий аромат.
— Виспалася? — з ніжністю в голосі запитує Ярослав, легенько погладжуючи її руку.
— Так, — відповідає дівчина. — Я вчора за день так втомилася, що заснула відразу як тільки доторкнулася до подушки, — вона відламує круасан і підносить шматочок Ярославу до рота.
— Ти хочеш мене погодувати? — Ярослав грайливо посміхнувся і, не відводячи від неї закоханого погляду, бере в рот круасан. Як же він хотів зупинити цю мить! Злата особливо прекрасна вранці. Така мила, ніжна, тендітна. Природна! Милуючись Златою, Ярослав ще більше мріє зустрічати з нею ранки. Будити її поцілунком, дивитися як прокидаючись, вона відкриває сонні очі, і ось так же приносити їй сніданок у ліжко. Вона, як прекрасна квітка, яка вдихнувши свіжістю після нічного сну, пробуджується разом з сонечком і, вмиваючись ранковою росою, розкриває свої пелюстки. Злата взяла чашечку гарячого капучіно і піднесла до своїх губ, зробивши маленький ковток.
Капучіно ... Капучіно, як закоханість. Спочатку терпко, потім солодко і легко, а на поверхні все те ж життя. Але моменти, коли терпко і солодко — найкращі. Мабуть, справа тут в поєднанні. Дивлячись на Злату, Ярослав несподівано посміхнувся, ледь стримуючи сміх.
— Що? — Злата кинула на нього нерозуміючий погляд, але за інерцією теж посміхнулася. — Що тебе так розсмішило?
— У тебе пінка над губою, — тихенько засміявся хлопець. — Ти така кумедна! Просто тішиш!
— Ой, — дівчина ніяково знизала плечима і, все ще посміхаючись, ефектно злизала з губ пінку від капучіно. — Вибач.
— Злат ... — вимовляє Ярослав тихим голосом. — Коли я увійшов, мені здалося, що ти була чимось засмучена. Тебе щось хвилює? — з усією серйозністю і занепокоєнням запитує він.
— Ні. Все нормально, — її відповідь звучить непереконливо. Вона сумно зітхає й опускає погляд.
— Точно? — не повірив їй Ярослав. — Як справи у фонді? — він ніби прочитав її думки.
— Ого ... — Злата знову підняла на нього очі, в яких не приховувалося здивування. Вона була вражена тим, наскільки Ярослав відчув її. Йому вдалося зазирнути в саму глибину її душі! — Тебе, що правда це цікавить ?!
— Мене цікавить все, що пов'язано з тобою. Твоє життя — це і моє життя, — в його словах було стільки чутливої ніжності, щирості. Він настільки притягував до себе, що Златі дійсно захотілося йому все розповісти.
— Розумієш... — намагається пояснити Злата. — Дівчинка одна є. Їй сім років. Ксенії терміново потрібна пересадка серця. Є можливість зробити це за кордоном, але потрібні дуже великі гроші. Ми намагаємося зробити все можливе, щоб допомогти цій дівчинці й зібрати певну суму. Але цих грошей все ще недостатньо. Я дуже боюся, що просто не встигнемо, — вона робить паузу. Її очі виблискують, як алмаз – ще трохи й з них потечуть сльози. — Ксенії стає гірше. Я недавно телефонувала її мамі. Уявляю, що вона відчуває зараз. Ксенія така мила і чудова дитина! Дуже кмітлива дівчинка. Вона все розуміє. Їй стільки всього вже довелося пережити! Я часто відвідувала її й обіцяла, що вона обов'язково буде жити. Що потрібно боротися. І вона вірить мені! Чуєш? Вірить! Час йде, а я відчуваю, що вже більше нічого не можу зробити, — Злата від безвиході закрила обличчя долонями. Вона не хотіла показувати свої сльози, переживання, які так і рвалися назовні. Ярослав весь цей час уважно слухав Злату. Він насупив брови, наче намагався розв'язати якусь задачу.
— Послухай, Злато! — нарешті заговорив Ярослав. — Я тут почав на авто збирати — замовлень багато було, тому у мене є деякі заощадження, а витрачати особливо нема на що. Та й ще від батьків чимало залишилося... — він раптом замовчав. Його очі потьмяніли, відображаючи несамовитий біль.
— Що таке? Ти чого? — стурбовано запитує Злата, помітивши глибоку печаль в його погляді.
— Нічого. Це я так ... Про дім згадав, — відповідає Ярослав, намагаючись бути якомога переконливішим.
— Ти сумуєш за Одесою?
— Ні, — Ярослав заперечливо махає головою. — Навпаки, я більше не хочу туди повертатися. Мій дім тепер в Києві, — він знову робить паузу й уважно дивиться їй в очі, щоб сказати щось важливе. — Злат...
— Що?
— Дякую, що ти є, — ледь чутно вимовив він. Не кажучи ні слова, Злата лише злегка кивнула і прикрила його пальці своєю долонькою. Вона розуміла, що краще його зараз ні про що не розпитувати. Але ця його фраза знімала всі негативні думки й змінювала не тільки стан в цю хвилину, а й цілий світ, якому так не вистачає подібних послань. Це так просто і необхідно.
— Ой, — схаменувся Ярослав, повертаючись до теми. — Я, власне, що хотів сказати... Я готовий дати ці гроші. Сподіваюся, що це допоможе покрити суму.
— Ти серйозно??? А як же автомобіль? — Злата абсолютно не очікувала це почути. Вона з захопленням глянула на Ярослава, як на якесь неземне створіння: "Він точно Ангел! Він просто диво! Його неможливо не кохати!"
Навіть сонечко в цей момент вперто виглянуло із - за величезної сірої хмари й послало крізь віконце свої ласкаві, світлі промінчики.
— Авто почекає. Це справа наживна. Зароблю ще. Це такі дрібниці в порівнянні з людським життям. Тим паче коли мова йде про життя дитини.
— Я навіть не знаю, що сказати, — тихо промовила Злата, все ще не вірячи своїм вухам. Вона пильно подивилася йому в очі, в яких можна просто потонути. Очі, які заблищали, спалахнувши ентузіазмом: в них відбивалося живе осяяння світла і зародження нових думок.
— Не треба нічого говорити, — він легенько провів рукою по її щоці. В його голосі було стільки щирості й теплоти. — Я дійсно хочу допомогти цій дівчинці. Все буде добре. Обов'язково! — запевнив Ярослав. Він відчував у собі внутрішню рушійну силу, яка пробуджує все почуття. Чи то щасливі, сумні, мільйони різних емоцій, які приходять на розум. Дивлячись на Злату, для якої не чужі біди й переживання інших людей, як вона всіма силами намагається допомогти кожному, особливо дітям, які дуже потребують цього, йому самому хотілося ставати кращим та вдосконалюватися все більше. Віддавати так само приємно, як і отримувати! Це науковий нейробіологічний доказ! Тому що, якщо людина за власною ініціативою дає гроші на благодійність – це здатне активувати систему підкріплення мозку. Ще більше приходить усвідомлення того, що допомагати – це природно. Найголовніше, Ярослав робить це для Злати. Він відчуває, що може багато що, і його бажання і вчинки знаходять силу, завдяки жінці, яка поруч. Ним рухало КОХАННЯ! Він був повністю у владі цього ніжного надзвичайного почуття.
— Слухай, у мене ще одна ідея виникла, — каже Ярослав після недовгих роздумів. — У мене ж вдома картини мої без діла стоять! Я нічого з ними не роблю. Малюю просто для "віддушини", це допомагає мені трохи розслабитися, відволіктися від реального світу. Так ось ... Тепер з'явилася прекрасна можливість знайти цьому застосування ‒ спробувати їх продавати, а отримані гроші перераховувати до фонду. Хоч якась користь буде. Якщо піде добре, то можу малювати ще більше, — він знову заглибився у свої роздуми. — Напевно потрібно зробити якусь акцію, рекламу... Щось подібне, щоб залучити людей, щоб вони розуміли, для чого це роблять.
— З приводу реклами. Це вже до Ніки. Вона в цій справі "профі", — посміхнулася Злата, подивившись на нього вдячними очима. Весь цей час вона слухала Ярослава з відкритим ротом, не перестаючи їм захоплюватися, кожною клітинкою відчуваючи його підтримку та надійну опору! Поруч з Ярославом було так легко і спокійно. Додавалося більше сил, щоб не зупинятися, а рухатися далі, з'являлася віра в те, що в житті немає нерозв'язних проблем і завдань, а вихід є з будь-якої ситуації.
— Значить домовились. Як тільки повернемося до Києва, я відразу ж займуся цим. А зараз мені вже пора йти, — з сумом повідомляє Ярослав, глянувши на годинник. — Перед заходом я ще повинен з Назаром побачитися. Він хоче мені свої ескізи показати. Потрібно допомогти йому. Назар з Яриною ще хочуть з нами зустрітися перед нашим від'їздом.
— Так, я пам'ятаю про це.
— Гаразд, я побіжу. Ми ще повернемося до нашої теми, — він швидко цілує її в щічку і прямує до виходу.
— Ярославе! — покликала його Злата, поки ще він не зник за дверима. — Хай щастить! У тебе все вийде. Я вірю в це! — тихо і впевнено промовила вона.
— Дякую дуже, — Ярослав обернувся до неї. Він осяяв її самою зворушливою і чарівною посмішкою, яка тільки може бути. Ця його посмішка випромінювала всю найяскравішу гаму почуттів. — Для мене було важливо почути це від тебе, — він ще кілька секунд дивився на неї багатозначним поглядом, потім неохоче вийшов з її номера.
_____
Кіра дуже швидкими кроками йшла по коридору готелю, прямуючи до Злати. Вона дуже поспішала і шляху ледь не зіткнулася з Ярославом.
— Ой, Ярославе! — зніяковіло промовила дівчина, не сподіваючись його зараз побачити. — Привіт!
— Привіт, Кірочко! — привітався хлопець, ввічливо посміхаючись. — І бувай!
— Вже йдеш?
— Так. Мені потрібно поквапитися, — кинув на ходу Ярослав, махнувши Кірі рукою. — Ще побачимось.
— Бувай! Ми будемо тебе чекати й тримати за тебе кулачки, — Кіра вслід помахала йому рукою.
"Який він все ж таки дивовижний!" — вона захоплено подивилася услід хлопцеві з дуже привабливою зовнішністю і внутрішньою красою, яка так випромінювала. Кинувши ще раз на нього швидкоплинний погляд, Кіра знову поспішила до подруги.
— Злато! Уявляєш? Я зараз тобі такеее розповім, — Кіра кулею влетіла в номер. Їй просто не терпілося повідомити Златі якусь "сенсаційну" новину. — Я тільки що таке побачила. Ти не повіриш! — вона проговорила так швидко, що Злата насилу розібрала її слова. Кіра підбігла до неї й присіла поруч на ліжку.
— Так, стоп, Кіро! — Злата простягнула руки схрестила їх, намагаючись цим жестом "охолодити" бурхливі емоції Кіри, і подивилася на неї здивовано ‒ питальним поглядом. — Взагалі ‒ то, доброго ранку! А тепер давай спочатку і повільніше. Що ти побачила? Інопланетян? — пирснула Злата, ледь стримуючи внутрішній смішок.
— Ой, і зовсім не смішно, — ображається Кіра. — Я серйозно, між іншим...
— Гаразд ‒ гаразд. Я вся в увазі! Уже заінтригована, — Злата сіла зручніше і, зробивши серйозний вираз обличчя, приготувалася слухати Кіру.
— Я до Ніки заходила щойно ... — починає емоційно розповідати Кіра.
— Ну і?
— Я Ігоря у неї застукала! Вони сплять зараз! РАЗОМ! — випалила Кіра, підкресливши останнє слово, імпульсивно ляснувши себе по коліну. — Уявляєш! Ніколи б не подумала. Вероніка й Ігор. Несподівано проте ... — задумливо промовила дівчина. — Схоже на те, що їх учора так накрило бурхливою пристрастю, що навіть двері забули замкнути!
— Ох, Кіро... Я не можу з тебе, — Злата голосно розсміялася. — Іноді твоя "безпардонність" мене просто вражає! Ти постукати спочатку пробувала?
— Ти чого ржеш? — Кіра здивовано подивилася на подругу, абсолютно не беручи до уваги те, що сказала Злата. — У мене мало всі фарби з лиця не зійшли! Добре, що вони сплять міцно і не почули, як я увійшла ... Стривай ‒ но! Ми ж вчора, м'яко кажучи, не зовсім тверезі були... — дівчина згадує вчорашній вечір. — А якщо вони це ... Оййй, що ж тоді буде, — вона злякано прикрила рот долонею.
— Та не хвилюйся ти! — Злата прекрасно зрозуміла, про що зараз подумала Кіра, тому поспішила її заспокоїти. — Якщо чесно, то ти мені "Америку не відкрила". Вони дійсно разом. Я підозрювала спочатку про це, а потім одного разу побачила, як вони цілувалися. І мене теж не помітили. Ось тоді мої припущення й підтвердилися, — Злата загадково посміхнулася, поглядаючи на подругу. Кліпаючи віями, Кіра втупилася на неї широкими блакитними очима.
— Ти знала? І нічого мені не сказала ?! — Кіра ображено надула губки. — А я так рвалася до тебе, щоб розповісти це... Так не цікаво! — в її голосі почулися нотки розчарування.
— Вони ж нам нічого не розповідають, так чому я повинна щось говорити? Це ж не моя таємниця, — пояснює їй Злата.
— Але чому вони мовчать?! — не вгамовується Кіра. — Ми ж друзі! Пораділи б за них!
— Без поняття! — Злата знизала плечима. — Мабуть, на це є якісь причини. Прийде час, вони самі все скажуть. А поки ... Тсс - с! — вона піднесла вказівний палець до губ. — Вдаємо, що ми нічого не знаємо. І радіємо за них мовчки. Щастя любить тишу.
— Так, але ...
— І ось що ... — перервала її Злата. — Пообіцяй, що ти не будеш приставати до них зі своїми розпитуваннями з цього приводу. Я тебе ж знаю.
— Та ну тебе ... Я що зовсім вже? — фиркнула у відповідь Кіра. Вона злегка нахилилася й заглянула Златі в обличчя. — Ну, а ви? Ви з Ярославом разом? — несміливо запитала вона.
— Ох, Кірочко... — Злата важко зітхнула. — У мене таке відчуття внутрішнього протиріччя, що я вже сама нічого не розумію. Ніколи б не подумала, що для мене це буде так складно! Я, як психолог, навіть відчула себе "некомпетентною" в цьому, тому що сама з собою нічого вдіяти не можу, — сказавши це, дівчина спробувала посміхнутися. — Мені здається, що він зовсім не почув те, що я йому говорила. Він просто викинув це з голови, як щось зовсім неважливе, непотрібне. Ярослав не усвідомлює, що...
— Але він же кохає тебе! Це ж так очевидно! Варто тільки поглянути в його очі, коли ти поруч! — вигукнула Кіра, не давши Златі договорити.
— Та знаю я! Я не сумніваюся в його коханні. Навіть, якщо відчуваєш, що глибоко закоханий, це не означає, що відносини складуться. Ярослав... він... — вимовляючи його ім'я, Злата відчувала такий трепет всередині й, як ніби отримавши певний сигнал, її серце починало битися ще швидше і, прокидаючись з новою силою, почуття ставали ще виразнішими, сильнішими. Навіть зараз вона зловила себе на цій думці, що вони розійшлися всього кілька хвилин тому, а вона вже за ним дуже сумує і в цю хвилину подумки перебуває з ним. — Мабуть, в людському мозку є певна область, що відповідає за обробку суджень, і коли людина кимось захоплена, ця частина мозку ніби спить і людина насправді стає фізично не здатною побачити недоліки в тому, кого кохає. Судячи з усього, це хитрий біологічний прийом, — Злата задумливо сфокусувала погляд в одну точку, намагаючись розібратися у своїх думках, які наполегливо накочувалися величезною хвилею. — Я розумію, що не можу тримати його. І відпустити теж не можу. Без нього в моєму житті настане порожнеча. Я вже не хочу відштовхувати Ярослава і говорити йому останні слова.
— Златко, — звертається до неї Кіра з такою любов'ю і теплотою в голосі. Їй так зараз хотілося підтримати свою подругу, щиро обійняти її. — Так може і не треба цього робити? — благально просить вона. — Пам'ятаєш "Маленького принца"? Пильне лише серце, найголовнішого очима не побачиш. Прислухайся до свого серця. Не жени Ярослава!
— Кірочко, так я вже й не жену його. Як сама бачиш... Я намагалася, але це виявилося неможливо. Він ув'язався за мною. І все. І що ти будеш робити? Але розумієш, ця тема колись все ж таки знову спливе. Від цього нікуди не дінешся. Хіба що, у випадку з Ярославом це відбудеться не так скоро, — на обличчі Злати знову з'явилася легка, сумна посмішка. — Це ж творчі люди! Вони ж, як птахи в польоті! Їм потрібна свобода, простір... Вони живуть у своєму власному світі, весь час знаходяться в пошуках себе і нових джерел натхнення. Для більшості з них сім’я, діти – це щось "віддалене". Вони дуже довго до цього йдуть. Я думаю, що Ярослав не виняток. У нього багато планів, ідей! Він весь в мистецтві. Ярослав реально заслуговує набагато кращого.
— А якщо для нього "краще" – це ти? Злато, ти навіть не уявляєш, як ти щаслива! — Кіра розуміла, щоб там не говорила її подруга, Злата підсвідомо буде робити спроби, щоб захистити від себе Ярослава і не переступати через певну зону спілкування. Не дивлячись на велике кохання до нього, рано чи пізно, Злата цілком зможе відпустити його, як би боляче і важко їй не було. Почуттями та емоціями вона керувалася в останню чергу. І якщо Злата в один момент прийме якесь рішення або займе ту чи іншу позицію, то переконати її буде дуже не просто. Тому Кіра дуже боялася, щоб Злата не зробила найбільшу помилку у своєму житті.
— Авжеж, щаслива... — прошепотіла у відповідь Злата. Але в її голосі чітко почувся сарказм. — Ні, ну треба ж було мені закохатися в нього! — вона прикрила долонями щоки й похитала головою. — Наскільки легше було б тоді.
— Легше кому? Тобі? Злато, скажи чесно, що ти збираєшся робити? Ти сама прекрасно розумієш, що так теж не можна! — Кіра не зводила від неї пильного погляду, вимагаючи негайної відповіді.
— Та нічого. Я просто дала нам час. Трохи часу. Або багато... Не знаю я вже! — відчайдушно вигукнула Злата, потираючи скроні. — Можливо доля сама все поставить на свої місця.
— Я так люблю тебе, подружко! Ти мені, як сестра! — Кіра пригорнула Злату у свої дружні обійми. — І дуже хочу, щоб у тебе все було чудово. Я розумію тебе. Чесно. Але все це виглядає абсурдно! Ти сама перешкоджаєш своєму щастю. Ти Ярославу навіть вибору не даєш!
— Я теж тебе люблю. І дуже вдячна тобі за підтримку і за те, що ти завжди поруч. Хай там як. Я ціную це, — Злату дуже зворушили слова Кіри, але їй зовсім не хотілося продовжувати цю розмову. — Будь ласка, закінчімо цей безглуздий "сеанс" промивання моїх мізків. Добре? Краще скажи, як тобі вчорашній вечір? Правда, класно посиділи? — Злата знову за звичаєм відходить від цієї розмови.
"Так що ж таке? Скільки можна вже?!" — подумки вилаялася Кіра, але вона все ж таки стрималася і не стала ні на чому наполягати, розуміючи, наскільки для Злати болюча ця тема.
— Так дуже. Вечір був офігенний! — погоджується Кіра. — Хороші люди! Ярина ‒ це взагалі неймовірний живий згусток енергії! Вона не замовкала весь вечір! Така балакуча. Але вона класна. Дуже весела, — ділиться вона своїми враженнями про нових знайомих
— Це точно, — посміхається Злата. — Такі, як вона в суспільстві точно не пропадуть, — підсумовує дівчина.
— Ранок, я дивлюся, у тебе почався з романтики! — Кіра звернула увагу на шикарну троянду, красувалися у вазі й чашку недопитого, вже остиглого капучіно. — Ярослав? Я зустріла його, коли до тебе йшла. Який молодець! Він дуже уважний! — дівчина розчинилася в задоволеній усмішці й піднялася з місця. — Злат, я піду вже. Антон, напевно, прокинувся. Він буде шукати мене. Побачимося пізніше.
Кіра вже збиралася зробити крок назад, але раптом зупинившись, нахилилася до Злати.
— Бережи кохання! — прошепотіла вона їй на вухо. Вона промовила це, як проповідь. Голос Кіри звучав надзвичайно чисто і щиро. Скільки сенсу було вкладено в цій багатозначній фразі.
— Ти теж бережи! — опустивши повіки з довгими віями, Злата кивнула їй у відповідь. — Антон зачекався тебе. Біжи до нього!
******
Конкурс вже закінчився. Ярослав в піднесеному настрої повертався в готель. Він поспішав до своїх друзів. До Злати. Ярослав за цей короткий час вже встиг скучити за нею і хотів якнайшвидше побачити. Тим паче йому було що сказати Златі.
Кіра проходжувалася недалеко від готелю. Помітивши наближення Ярослава, вона кинулася йому назустріч.
— Ярославе! Нарешті ти повернувся! Ну що? Як там справи?
— Зараз я вам все розповім. А ти, що тут одна робиш? Де всі?
— Я Злату шукаю. Вона зникла кудись, — Кіра схвильовано озирається по сторонах, сподіваючись, що Злата десь поблизу. — Я не можу їй додзвонитися. Антон в інший бік пішов. Може десь побачить її.
— Як "зникла"?! — Ярослав відчуває, як по тіло пробігло нервове тремтіння. — Її хіба в номері немає? Де Вероніка й Ігор?
— Вони вдвох гуляти пішли. До львівської ратуші, начебто... Коротше, кудись розбіглися! Разом, називається, приїхали! Злата невідомо де... Я вже не знаю, що й думати! Тебе теж довго не було, — пробурчала Кіра, не приховуючи свого невдоволення.
— Що за претензії, Кіро? Я ж попереджав, що до Львова у справах їду, — з серйозним виразом обличчя і суворим, твердим голосом відповідає Ярослав на закиди Кіри. — Де Злата?! — в серцях вигукує він, дістаючи свій телефон.
— Марно, — відмахнулася Кіра. — Я намагалася вже. Вона не відповідає.
Цієї миті до них підійшов Антон. Трохи віддихавшись, він простягнув руку Ярославу.
— Привіт, друже! — вітається він з другом, якого за день ще не бачив. Злегка кивнувши у відповідь, Ярослав мовчки потиснувши йому руку. Зараз його думки зайняті зовсім іншим. Почуття раптового страху за Злату змішалося з розгубленістю. Він все сильніше відчуває, як усередині його починає колотити, а хвиля паніки накочувалась та нещадно набирала обертів. Ярослав, немов крізь шар води чув голоси друзів.
— Ну що там? — нетерпляче запитує Кіра, звертаючись до Антона.
— Її ніде немає, — Антон розгублено розводить руками. — Ніяк не збагну, де вона може бути.
— Чорт, що ж робити? Де її шукати? Та ще в чужому місті! — Кіра починає хвилюватися не на жарт. — Скоро звечоріє вже. До того ж гроза намічається, — вона тривожно піднімає очі на небо, яке загрозливо натягалося темних нагнітаючими хмарами.
Минуло трохи понад годину, але ніби ціла вічність. Весь цей час всі троє перебували в холі готелю на першому поверсі й в тривожній напрузі чекали Злату. Вона досі не з'явилася. Всі спроби їй додзвонитися були безуспішні. Ярослав нервово походжав з місця на місце. На ньому лиця не було — ніби всередині згасло світло. Його похмурі настирливі думки плуталися в павутині мозку, який від рою цих же думок, закипів, немов пісок в пустелі.
— Ярославе, ти сядеш нарешті? В очах уже миготить! Заспокойся, будь ласка! — наполегливо просить Кіра, хоча у самої нерви були на межі. Антон час від часу виходив перекурити від хвилювання.
— Ти Вероніці чи Ігорю телефонував? — запитує Кіра, коли він знову повернувся до них. — Мій телефон розрядився.
— Ігорю телефонував. Вони вже скоро будуть, — Антон сідає поруч з Кірою й обіймає її за плечі.
— Слава Богу! — з полегшенням видихнула Кіра.
— Як він? Може мені поговорити з ним? — Антон кивнув на Ярослава, який тримався осторонь. Притулившись спиною до стіни, Ярослав сів на підлогу. В одній руці у нього був телефон, а іншою він запустив пальці у своє густе чорне волосся. Опустивши голову, він ховав свій померклими неспокійний погляд і, не помічаючи нікого навколо, повністю занурився в себе.
— Він трохи не в собі, — тихим голосом відповідає Кіра. — Краще не чіпай його. Та й навряд чи він буде зараз розмовляти, — У Кіри в грудях все стискалося від болю, коли вона дивилася на Ярослава — його очі потьмяніли, але в надії виблискували холодним блиском зірок. Навіть в цьому емоційному стані Ярослав був надзвичайно гарний! Від нього неможливо відвести погляд. У ньому було стільки чуттєвої глибини, красивого смутку! Здавалося, що ця людина була абсолютно з іншого світу.
— Гаразд, — погоджується з нею Антон. — Я зараз повернусь.
— Знову?! — обурилася Кіра. — Може досить уже ?!
— Та не курити я! В номер йду. Я скоро, — каже їй Антон з легким роздратуванням у голосі. Підійшовши до Ярослава, він мовчки поклав руку йому на плече, але Ярослав не зреагував на цей жест. Не кажучи ні слова, Антон лише з жалем похитав головою та попрямував до свого номера.
Темне небо невблаганно здригалося гуркотом грому і розривалося яскравими спалахами частих блискавок.
— Усе! Я так більше не можу! Я піду шукати її, — Ярослав раптово піднявся з місця, після того, як пролунав черговий гуркіт грому.
— Ну й куди ти підеш в грозу? Не вистачало ще за тебе хвилюватися! Почекаймо ще трохи, — благає Кіра. Вона підбігла до Ярослава, щоб зупинити його. — Будь ласка!
— Я не можу сидіти, склавши руки! Потрібно щось робити! Раптом з нею щось трапилося!
— Та що ти кажеш таке! — злякано вигукнула Кіра. — З нею все буде добре! Злата скоро повернеться! — намагається вона переконати Ярослава та й себе заодно. Не слухаючи Кіру, він вже попрямував до виходу.
— Та куди ж ти? Повернись! — відчайдушно крикнула йому Кіра і від безвиході тупнула ногою.
"Злато, ну де ж ти?" — це, мабуть, єдине питання, яким вона задавалася в останні півтори години.
_______
Прискорюючи крок, Злата дзвінко цокала каблучками по мокрому асфальту. Теплий літній дощ з неймовірною щедрістю мив місто і ніжно пестив шкіру, скочуючись чистими краплями до куточків губ. Після спекотних днів він стає таким бажаним! Вечір підкрався тихо, непомітно, вже засвітилися вуличні ліхтарі й жовтими очима проводжали силуети, завзято підморгуючи один одному.
Дівчина вже наближалася до готелю, коли Ярослав вийшов на вулицю. Помітивши її, він миттю побіг їй назустріч.
— Златочко! Нарешті! Де ти була?! — його голос ще тремтів від хвилювання. Ярослав відчув таке неймовірне полегшення! Він ніби заново народився і був шалено щасливий бачити її перед собою цілу і неушкоджену, хоч і наскрізь промоклу. Як же він злякався за Злату! За той недовгий час, поки її не було і Ярослав не знав де вона і що з нею, він в черговий раз переконався, що це чарівне створіння з яскравими виразними очима, милим "дитячим" обличчям, яке нагадувало казкову фею, було найбільшою коштовністю в його житті. Його золото. Його Злата. Її хотілося любити, оберігати всіма силами й не відпускати від себе ні на крок. Струмочки сповзали по її щоках, а довге волосся прилипло до шиї та вух. На обличчі Ярослава відбивалося бажання зібрати з її щічок краплі теплими губами. Давши волю своїм почуттям і емоціям, які раптово змінилися, створюючи своєрідний "контраст", він обійняв її так міцно і нестримно. Злата отямитися не встигла, як возз'єднавшись мокрими тілами, вони розчинилися в солодкому поцілунку під водоспадом з небес, повністю заблукавши удвох. Їх колотило чи то від дощової прохолоди, чи то від жару почуттів та відчуттів. Ця мить належала тільки їм.
— Ти чого? Що з тобою?! — нарешті вимовила Злата палаючими губами після запаморочливого поцілунку, від якого у неї подих перехопило. Емоційний порив Ярослава збентежив її своєю раптовістю. Вона ще ніколи його таким не бачила! І цей поцілунок ... Він цілував її як в останній раз!
— Златко, виходь за мене заміж! — виголосив Ярослав від надлишку почуттів. Це прозвучало несподівано навіть для нього самого. Ніби ці слова хтось сказав за нього.
— Що??? — Злата подивилася на нього з подивом і страхом. Немов на неї стеля обрушилася. — Ні! — вона вирвалася з його обіймів і вбігла всередину готелю, не звернувши уваги на Кіру, яка прямувала слідом за Ярославом, але побачивши їх удвох, боялася злякати цю мить. Щоб не зіпсувати момент, Кіра зупинилася біля входу і зі зворушливою посмішкою милувалася цією живою "картиною" крізь ширму проливного дощу. Асфальтові артерії міста перетворилися на шумні й пінні потоки води. Вдалині все ще чувся приглушений звук гуркоту, спалахи блискавок вже стали рідшими.
— Що ти їй сказав? — Кіра встигла зловити за лікоть Ярослава, який біг повз неї, намагаючись наздогнати Злату. — Чому вона побігла немов ошпарена?
— Нічого, — ледь чутно відповів Ярослав. Він хотів прибрати свою руку, але Кіра ще сильніше стиснула її.
— Що. Ти. Їй. Сказав? — наполегливо повторює вона своє питання, виділяючи кожне слово.
— Я просто запропонував їй вийти за мене заміж, — сказав Ярослав, розуміючи, що Кіра просто так від нього не відчепиться.
— Що?! Ого ... — втративши дар мови, Кіра повільно відпустила його руку. Вона просто була приголомшена тим, що почула. — Ти зовсім чи що? — дівчина постукала вказівним пальцем по скроні.
— Що я такого сказав? — очі Ярослава виражали розгубленість. — По-моєму, майже всі дівчата хочуть вийти заміж. Чому вона так реагує?
— Ти й справді не розумієш? Злата – не "всі"! Ти зробив занадто різкий крок, — пояснює Кіра, несхвально киваючи головою. — З нею це не пройде.
— От я придурок! Я ж їй обіцяв! — Ярослав вдарив себе долонею по лобі. — Але, чорт! Я теж так більше не можу! — у відчаї вигукнув він.
— Я розумію тебе, — зітхає Кіра. — І вона теж розуміє! Просто ... — їй складно підібрати слова, щоб правильно пояснити це.
— Гаразд, Кіро. Я піду. Мені потрібно до неї, — майже пошепки мовить Ярослав, намагаючись зібратися з думками.
— Добре. Я теж незабаром зайду до Злати. — попереджає Кіра.
_____
Ярослав легенько постукав у двері її номера. Спершись руками за спинку стільця, Злата мовчки поринула у свої роздуми, намагаючись прийняти якесь рішення. Куточок її губ злегка здригався, вона повільно заплющувала, то розплющувала очі, а по холодному ніжного кольору обличчі протекла туш. Її темні вії блищали прозорими краплинками, немов ранкова чиста роса на траві, що виблискує від променів сонця. Це вже не були краплі дощу, які стікали. Це були її сльози. Ярослав тихо, невпевненими кроками підійшов до Злати й присів навпроти неї, поклавши руки їй на коліна.
— Що мені з тобою робити? Куди я від тебе піду? Як би не пошкодувати тобі потім... — важко зітхнула Злата, погладжуючи його по спині. Дивлячись з такою любов'ю на Ярослава, вона зізналася сама собі, що викреслити його зі свого життя їй несила. Це ніби відірвати частинку себе. Це нестерпно боляче. Вона відчуває, як сильно потребує Ярослав і не може не думати про нього. Коли він поруч, вона відчуває себе щасливою, потрібною... Якщо тільки не одне "але" ...
— Не говори так! Я не пошкодую. Ніколи! Чуєш? Ніколи! — запевняє він, намагаючись переконати її у своїй щирості. Злата лише довірливо посміхнулась у відповідь.
— Як у тебе все минуло? — вона рукою провела по його мокрому волоссю і з цікавістю розглядала його чарівне обличчя, бездонні очі та мужні плечі.
— Все чудово! — жвавим голосом відповів Ярослав. — Я виграв у номінації! Самому не віриться. Я так довго йшов до цього.
— Вітаю! Я не сумнівалася в тобі! — Злата щиро зраділа перемозі Ярослава і відчула такий приплив гордості за нього. — Ти молодець! І дуже талановитий!
— Злат! — Ярослав загадково посміхнувся, а в його темних очах загорілися маленькі іскорки.
— Що?
— А як ти дивишся на те, щоб вирушити в осінній тур до Японії? У вересні. Я сподіваюся, хоча б від цієї пропозиції ти не відмовишся? — Ярослав склав долоні й зобразив жалісне, благаюче обличчя. Поглянувши на його кумедний вигляд, Злата не втрималася і дзвінко засміялася.
— Японія??? Ух ти! Круто! Так несподівано, — Злата не приховує свого захвату. — Я що зовсім з глузду з'їхала, щоб відмовлятися від такого? Я обожнюю Японію! Дуже гарна країна! — у неї дух перехоплювало від емоцій, які переповнювали.
Радіючи, що Злата погодилася з ним поїхати, Ярослав знову дбайливо обіймає її. Вирушити удвох в захоплюючу подорож в Країну Вранішнього Сонця – це ж так чудово! Тепер він з нетерпінням і великим трепетом чекатиме цю осінь. До цієї золотої пори залишилося вже не так довго.
— Златко, тобі потрібно переодягнутися, — стурбовано каже Ярослав. — Ти наскрізь промокла... Тремтиш вся.
— Ти хочеш мене роздягнути? — Злата кинула на нього кокетливий погляд.
— А ти хіба проти? — підіграє їй Ярослав, зображуючи здивування. — Я там вже все бачив. І прошу зауважити, мені подобається! — він кидає на неї оцінюючий погляд. — Я серйозно, Златунь. Ти повинна переодягнутися. Ти так захворіти можеш.
— І то правда, — погоджується Злата і слухняно піднімається з місця. — Чого це я розсілася? Мені потрібно переодягнутися в сухий одяг. Тобі, до речі, теж.
В цей момент почувся стукіт. З ‒ за дверей показалася Кіра.
— Можна? — несміливо запитала вона.
— Так, Кірочко! Заходь! — відповіла Злата.
— З тобою все гаразд? — все ще хвилюючись, запитує Кіра, підійшовши до подруги. — Ти де була? Ми тут місця собі не знаходили.
— Не хвилюйся, Кіро! Все добре. Я просто вирішила прогулятися, — винуватим голосом пояснює Злата. — Потрапила під дощ. Так вийшло.
— Що? Просто гуляла??? — у Кіри починає підвищуватися градус емоцій. — Злато! Як говорять львів’яни: "Щоб тебе шляк трафив!" — скипіла вона, не заморочуючись про свій лексикон. — Ми тут вже не знали що й думати, а вона просто гуляє! А попередити, це ж так важко! Занадто багато честі, так? Слухавку бери !!! Телефон для чого у тебе ?!
— Ви з Антоном у себе були! Відпочивали, напевно. Чи чим ви там ще займалися? Не знаю. Я не хотіла вам заважати. Ніка й Ігор теж пішли. А телефон був на зарядці, тому я й не відповідала. Мені що одній цілий день в номері стирчати чи що? Я не для цього до Львова приїхала! — виправдовується Злата. Від раптово підвищеного тону Кіри, вона навіть злегка здригнулася.
— Гуляла вона, трясця... Вона просто гуляла! — бурчить Кіра, не слухаючи Злату. — Не роби так більше! Так же не можна!
— Кіро, може вже досить кричати на неї? — вступає Ярослав. — Головне, що вона вже тут і з нею все добре.
— Ой, погляньте! — Кіра сплеснула руками. — захисник знайшовся! А хто нещодавно мало не збожеволів? Га? Хіба не ти?
— Ох, Кіро, Кіро...
— Що "Кіро"? Я вже... — вона зробила невелику паузу, не бажаючи озвучувати в голос свій вік. — Не скажу, скільки років я Кіра... Нє, ну ти скажи, хіба вона нормальна?! — не вгамовується дівчина, киваючи на Злату.
— Вона найкраща! — без вагань кидає у відповідь Ярослав.
— З тобою все зрозуміло! — відмахнулася Кіра, обурено закотивши очі. — Ох, вже ці закохані. У них пелена на очах!
— Кіро, може, ти вгамуєшся вже? Завелася! Задовбала, чесне слово! Поводишся, як істеричка! — не стрималася Злата, яку все це вже почало дратувати.
— Он як... — тихим голосом мовить Кіра, відчуваючи, як всередині накочується образа. — Хто ще істерить!
— Так, дівчата! Заспокойтеся! — Ярослав намагається їх втихомирити. — Не вистачало, щоб ви ще посварилися тут. Ви настільки різні особистості, що я просто дивуюся, як ви взагалі змогли знайти між собою спільну мову і подружитися!
Дівчата одночасно різко обернулися в бік Ярослава, кидаючи на нього здивовані погляди. Вони подивилися на Ярослава так, ніби його присутність стала для них несподіванкою.
— А ти взагалі мовчи! — огризнулася на нього Кіра. — Тебе ніхто не питає!
— Ага. І справді, Ярославе. Чого ти лізеш? — Злата приєднується до подруги. — Ми з нею як посваримося, так і помиримося. Не без цього. І взагалі ... Їй в очі я говорю все, що думаю, так само як і вона мені. Я всім можу сказати, що у мене найпрекрасніша подруга. Наша дружба перевірена роками, і я впевнена в Кірі на всі сто! Ми чесні одна перед одною і можемо бути просто собою. Тепер зрозуміло? — сказавши це, Злата з викликом подивилася йому в очі.
— Добре ‒ добре! — немов здаючись, Ярослав махає витягнутими вперед долонями. — Я зрозумів, що встрявати в жіночі "перепалки" — собі дорожче. Дивні ви істоти, жінки. Просто дивовижні! Ви з якої планети? — посміхнувся хлопець, з захватом дивлячись на дівчат, які його навіть забавляли!
— З Венери, — захихотіла йому у відповідь Злата. Кіра на підтвердження енергійно закивала головою.
— Воно й видно. Такі ж гарячі й.й. "феєричні"! — сміється Ярослав і жестами рук імітує вибух.
— Ти вибач мені якщо я була занадто різкою. Будь ласка! — з каяттям в голосі звертається Злата до подруги, прекрасно усвідомлюючи, що іноді буває несправедливою до Кіри. Адже саме Кіра в найважчі моменти перша прийде на допомогу, завжди зрозуміє, підтримає, і за весь цей час вона жодного разу не давала Златі приводу засумніватися в собі. — Я повинна була хоча б тобі смс написати, попередити. Я розумію, що тобі не байдуже, що зі мною відбувається, і ти хвилюєшся... Але, будь ласка, не потрібно на мене кричати. Ок? Я не дитина, щоб мене відчитувати. Тим більше, що все добре і нічого ж не сталося.
— Ти теж пробач! Я й правда, щось перегнула палицю, — винувато зітхнула Кіра. Порозумівшись, дівчата посміхнулися й обнялися.
— Злата повернулася вже? — почули вони голос Антона, який увійшов в номер. — Що тут відбувається? — він дивиться на всіх тривожним поглядом.
— Все нормально, Слава Богу! — відповідає Ярослав, підійшовши до друга і поплескавши його по плечу. — Ходімо, бо зараз ще й ти отримаєш, — сміється він. — Вероніка з Ігорем на місці?
— Так, — відповів Антон. — Уже в готелі, нас шукали. І вони теж промокли.
— Я поки піду, переодягнусь, а ти клич їх, і спускайтеся в бар. Посидьмо разом, — пропонує Ярослав. — Тим більше у мене є привід.
— Чому б і ні? — охоче підтримав його Антон. — Дівчата, ви теж не затримуйтеся. Ми чекаємо на вас, — звертається він до Кіри й Злати.
— Так, звичайно, — кивнула Злата — Ви йдіть! Я тільки в порядок себе приведу і відразу ж до вас приєднаюся.
*****
Вечір видався тихим і дуже теплим. Повітря було свіжим, дихалося неймовірно легко. Відчувався прекрасний запах сплячого листя і квітів. Сильно пахло озоном, але дощу не було. Ці кілька незабутніх днів, проведених у Львові, закінчилися, як одна мить. І ось друзі вже знову стояли на пероні в очікуванні потяга. Навіть Ярина з Назаром прийшли на вокзал, щоб провести киян, з якими за такий короткий час встигли подружитися. Утворивши невелике коло, чотири чудові пари невимушено розмовляли між собою. Більше всіх говорила Ярина. Вона була дуже комунікабельною та легко сходилася з людьми. Її очі горіли, погляд був ясним, вона весь час привітно усміхалася і про щось розповідала. Обхопивши руку Назара, Ярина притулилася до його плеча, Антон став за спиною Кіри й обійняв її за талію, а Ярослав дбайливо тримав Злату за руку, не відпускаючи її від себе. Тільки Вероніка та Ігор, що стояли поряд, наївно намагалися триматися «на відстані», лише іноді мило переглядалися між собою. Вечір — це час для закоханих, наповнене таємничістю напівтемряви.
— Давайте швидше! — квапить Ігор своїх друзів. — Потяг відправляється вже через кілька хвилин!
— Щасливої дороги! Ми будемо дуже за вами сумувати, — з досадою зітхає Ярина. Неохоче прощаючись, вона обіймає всіх по черзі.
— Приїжджайте до нас знову. Будемо дуже вам раді, — додає наостанок Назар.
— Бувайте! Спасибі вам за все! Було приємно з вами познайомитися. Чекаємо вас в Києві, — друзі махають руками й піднімаються в вагон. Ярина і Назар ще пару хвилин стояли на пероні, і проводжаючи поглядами поїзд, поки він набираючи хід, не сховався в насуваючій темряві ночі.
Кінець літа. Вночі, відчувається присутність осені й стає трохи сумно, що літо незабаром почне здавати права. Серпень – місяць падаючих зірок, саме час згадати бажання, чекати щастя і насолодитися цим чудовим часом на повну силу, увібрати в себе тепло останніх літніх днів і залишити його в душі яскравим спогадом.
