Раді Вас бачити!

Увечері після роботи Кіра заїхала до Злати.

— Привіт, Кіро! — вітається Злата, відчиняючи подрузі двері. — Заходь!

— Привіт! Що з настроєм? — запитує Кіра, переступаючи поріг. — Щось сталося? — занепокоїлася вона помітивши, що Злата була трохи зажуреною.

— Та ні. Це я так... На роботі, — відповідає Злата, недбало махнувши рукою. Дівчата прямують у вітальню і сідають на диван.

— Втомилася? — Кіра уважно дивиться їй в обличчя.

— Та є трохи, — зітхає Злата, на мить прикриваючи очі.

— Як справи на роботі? — цікавиться Кіра.

— Сьогодні до мене одна подружня пара приходила. Дитину хочуть усиновити. Тому вони у мене проходили відповідні тести.

— І що? Це ж здорово!

— Здорово то здорово. Але вони не зовсім пройшли ці тести, — розповідає Злата з певним розчаруванням. — Є велика ймовірність, що ці люди повернуть дитину назад, а це вкрай небажано. У дитини може бути психологічна травма. Цього не можна допускати ні в якому разі! Загалом... З ними потрібно ще попрацювати. Дитина ‒ це не іграшка! Захотів ‒ взяв, захотів ‒ повернув. А потім ще у фонд заїжджала. Одному хлопчику потрібна допомога. Він терміново потребує пересадки кісткового мозку. От і зайнялися збором коштів. Сподіваємося, що встигнемо. Світ не без добрих людей. Бідна дитина! Він такий маленький, а вже так страждає. Такі ось справи. А у тебе як день минув?

— Та, як зазвичай. Нічого особливого, — відмахнулася Кіра. Вона щиро пишалася своєю подругою. Злата – дуже чуйна людина. Вона завжди думає про інших та допомагає багатьом, роблячи цей світ хоч трішечки кращим і добрішим, завжди ставить внутрішні завдання дуже чітко і правильно та завжди залишається відданою своїй справі.

— Послухай, Злат! — Кіра бачить, що її подруга хвилюється. — Я все розумію. Але і ти зрозумій! Неможливо допомогти всім! Може не варто сприймати так близько до серця? Ти так "перегориш". Потрібно не забувати й про себе та жити своїм життям, а не життям інших.

— Це і є моє життя! Я – психолог. І за це гроші отримую. До того ж непогані. На хліб з маслом вистачає, у всякому випадку... Без фонду теж не можу. Це мій вибір! — твердо вимовляє Злата.

— Але тебе не тільки це хвилює? Так? — обережно запитує Кіра. Злата подивилася на неї здивованими очима.

— Що у тебе з Ярославом сталося? Я ж бачу, що щось не так. Я це ще вчора вранці помітила, коли на водосховищі були.

— Кір... Будь ласка! Прошу тебе... Якось потім, добре? — благає Злата. — Жити своїм життям, кажеш? — у дівчини проскакує несподівана думка. — Прямо зараз і почну! Хочу розслабитися! Влаштуймо "вечірку"? Що скажеш? У клуб поїдемо!

— Серед буднього дня?! — дивується Кіра. — Сьогодні понеділок!

— Ну і що? Подумаєш... — пирхнула у відповідь Злата. — Хіба це заважає?

— Ну добре. Як хочеш, — невпевнено погоджується Кіра.

— Все. Я телефоную Ніці, — рішуче заявляє Злата, набираючи номер подруги.

*****

Вийшовши з під'їзду, Антон попрямував до своєї машини, але несподівано помітив Ярослава, який йшов по тротуару, повертаючись додому.

— Ярославе! — кличе його Антон, махаючи рукою. Хлопець обертається. Побачивши Антона, він рушив йому назустріч.

— Привіт! — в знак вітання Ярослав тисне йому руку. — Ти звідки?

— Та я в кафе ненадовго їду. Потрібно певні справи владнати. Ось вирішив по дорозі до Злати заскочити. Там Кіра у неї має бути. Але вдома нікого немає. Зараз зателефоную, дізнаюся, де вони, — з цими словами Антон дістає свій телефон.

— Кірочко! Зайка, ти моя! Ви де? Я заїхав до вас, а вас немає... Гуляєте? Скоро в клуб поїдете? І Вероніка теж з вами? — Антон невдоволено супиться після невеликої паузи. — А не можна було попередити?! Та не психую я! — Ну гаразд... — хлопець намагається говорити спокійніше. — Не пустуйте там! Бувай. Цілую! Потім зателефоную.

— Уявляєш, вони вирішили потусити в жіночій компанії! — звертається Антон до Ярослава, після того, як закінчив розмову з Кірою. Він помітив, що обличчя Ярослава раптом стало задумливим і зосередженим.

— Що з тобою? Ти чому не в дусі? Злата?

Але Ярослав лише мовчки подивився Антону в очі. По його погляду все було зрозуміло і без слів.

— Сядьмо! Поговоримо, — пропонує Антон, плескаючи його по плечу. Хлопці підійшли до лавочки. — Розповідай, що там у вас скоїлося?

— Та що тут розповідати? Я їй не потрібен, — Ярослав ледве видавлює з себе слова.

"Це нічого не значить... Я тебе використовувала... Немає жодних нас... Забудь... " — ці слова знову і знову, наче молотком стукали в його голові.

— Звідки ти це взяв? — Антон кидає на нього нерозуміючий погляд. — Я не поспішав би з такими висновками.

— Вона сама мені сказала. Вчора. Тут все зрозуміло, — голос Ярослава почав тремтіти. Вчорашня розмова зі Златою ніяк не виходила з його голови. Всі думки були тільки про неї.

— Мало що вона говорила! Це ж жінки... Послухай мене! — з усією серйозністю каже Антон. — Я дещо запитаю, а ти обіцяй, що ти відповіси чесно. Як чоловік чоловікові.

— Так, звичайно.

— Ти кохаєш її? Вона дійсно потрібна тобі? — Антон ставить йому запитання. — В іншому випадку тобі краще відпустити її. Забути! Тому що, якщо тобі від неї потрібно інше... Ну ти розумієш, про що я. У такому випадку вона не для тебе. Зрозумій, Злата – не чужа мені людина. І я не дозволю, щоб вона через когось страждала! — попереджає хлопець. — Ти мене зрозумів? Злата цього не заслужила. Ти навіть не уявляєш, як я поважаю цю людину. Вона мені як сестра. В образу я її нікому не дам!

— Так! — емоційно вигукує Ярослав. — Я кохаю її! Дуже! — ці слова він вимовляє чітко і впевнено. — Кохаю! Розумієш?! І це не порожні слова!

— Я тобі вірю, — посміхається Антон, дивлячись Ярославу в очі. — Тоді... Я впевнений, що у вас все буде добре. Не здавайся! Кіра мені щось розповідала...

— Точно! Кіра! Адже вона ближче всіх до Злати, — перервав його Ярослав. — Вона тобі щось сказала? — у його очах промайнула надія. Він шалено вдячний Антону за підтримку. Для нього це дійсно було дуже важливо.

— Та нічого конкретного не сказала, — Антон знизав плечима. — Лише те, що не все так просто й ніби це якось пов′язано з попередніми стосунками. Але можу сказати точно, проблема не в тобі! Просто наберись терпіння й не тисни на неї.

— Даси закурити? — несподівано просить Ярослав, замислившись про те, що сказав його друг.

— Ти хіба куриш? — Антон підіймає на Ярослава здивований погляд.

— Так. Відсьогодні! — відповідає той.

— Ну тримай! — Антон подає йому сигарету і запалює її. Зробивши затяжку, Ярослав відразу ж закашлявся і скривився від огиди.

— Фу! Яка гидота! — він гасить сигарету і кидає її в урну. — Давай краще вип'ємо.

*****

— Слухай, Ніко! — каже Кіра крізь гучну музику. — По ‒ моєму її пора забирати звідси від гріха якомога далі, — вона киває в бік Злати, яка пила коктейль за коктейлем. Кіра почала хвилюватися за подругу. Адже Злата вміла контролювати себе, і алкоголь завжди вживала в міру. А зараз вона ледь трималася на ногах!

— Так... Все! З тебе вже досить! — Кіра відбирає у неї недопитий коктейль і його ставить на стійку.

— Е ‒ гей! Ти що робиш? Віддай сюди! Це моє! — невдоволено бурмоче Злата, намагаючись забрати свій напій назад.

— Злат, будь ласка... Ходімо вже! — благає Кіра. — Ти й так забагато випила.

— Я не хочу нікуди йти! — Злата затинається в словах. Вона пручається і злегка відштовхує від себе Кіру. — Мені добре!

— Що ж з тобою робити? Ні. Додому! В ліжечко! — продовжує наполягати Кіра. Дівчата беруть Злату під руки й прямують до виходу.

— Я зараз Антону зателефоную, — каже Кіра, коли вони вже вийшли на вулицю. У цей момент Злата злегка похитнулася.

— Тихше ‒ тихше, — дівчата сильніше притримують її.

— Коханий, а ти де зараз? — Кіра швидко додзвонилася Антону.

— Я в кафе ще, — відповідає Антон на тому кінці. — Скоро вже додому збираюся.

— Це там Ярослав поруч з тобою??? — Кіра чує на задньому фоні невиразний спів та відразу впізнає голос свого друга. — Він що п'яний?!

— Ні, він тверезий, бляха ‒ муха! — з сарказмом та легким роздратуванням відповідає Антон. — Хіба не чуєш?

— Офігити! — у Кіри брови поповзли вгору. — Значить так ... Відвези його додому! — приказує вона. — А ми на таксі до Злати поїдемо.

— Що у вас там відбувається? — запитує Антон, почувши, що у Кіри схвильований голос.

— Мені незручно говорити. Потім. — Кіра швидко відключається.

— Що там? Що з Ярославом? — турбується Вероніка.

— Що з ним? Та він такий же, як і вона зараз... Ти тільки подивися ось на це! Прям замилуєшся! — Кіра кидає сердитий погляд на Злату, яка опустивши голову на груди, дрімала на ходу.

— А що? Вона дуже навіть мила! — сміється Вероніка.

— Авжеж, мила... Тобі смішно, так? — незадоволеним тоном вимовляє Кіра. — А мені чомусь так неспокійно на душі.

— Та не хвилюйся ти так! — намагається підбадьорити її Вероніка. — Ну переборщила вона сьогодні. З ким не буває? Гаразд, йдемо! Таксі вже приїхало. Таак...Обережно. — притримуючи Злату, дівчата сідають в машину...

Закінчивши розмову з Кірою, Антон підійшов ближче до Ярослава, що сидів за столом і з досадою дивився на майже порожню пляшку з віскі.

— Давай я тебе додому відвезу, — Антон кладе руку йому на плече і допомагає підвестися з місця. — Бо ти так до світанку сидітимеш.

— Така як ти буває тільки раз на все життя -а- а, — душевні страждання Ярослава виливалися через спів та алкоголь.

"Мда-а... Добряче тебе понесло, друже..." — Антон лише мовчки хитає головою. Хлопці виходять з кафе.

*****

— Слава Богу, вона заснула, — Кіра тихесенько причиняє двері спальні.

— О це її накрило сьогодні! — Вероніка хоч і спокійніше поставилася до цієї ситуації, але була не менше здивована нетиповій поведінці Злати. — Я її ніколи раніше такою не бачила.

В цей момент пролунав дзвінок у двері.

— Це Антон, — Кіра покрокувала в передпокій.

— Заходь! Тільки тихо. Злата спить. — попереджає вона, підносячи вказівний палець до губ, попри свою впевненість в тому, що Злата спить міцно і навряд чи прокинеться до ранку.

— Дівчатка, а що сталося? — пошепки запитав Антон. — Я так і нічого не зрозумів.

— Та нічого не сталося, — Кіра розвела руками. — Просто Злата перебрала з алкоголем. Ми привезли її додому.

— Ого, — присвиснув Антон. — Вони змовились чи що? Ці двоє точно створені один для одного! — на обличчі Антона з'явилася легка усмішка.

— Як там Ярослав? — турбується Вероніка, яка якраз підійшла до них. — Ти відвіз його додому?

— Так. Він удома. Спить вже, — відповідає Антон. — Я від нього зараз. А у вас бачу така ж сама ситуація.

— А ти куди дивився? — починає вичитувати Кіра.

— А ти куди? — Антон кидає їй зустрічний докір, маючи на увазі Злату.

— Ну так. І то правда, — Кіра принишкла, не знайшовши слів для виправдань. Вона розуміла, що Антон має рацію. — Логічно. Ти, що з ним пив?! І сів за кермо? — лає вона, швидко знайшовши новий привід для нових закидів.

— Я лише трохи. Щоб підтримати його. Йому погано було! До того ж алкоголь вже вивітрився. Кажу ж, я зовсім трохи! І взагалі! Він не маленький, у нього своя голова на плечах є. Чого ти завелася? Заспокойся вже, — Антон намагається обійняти Кіру, але вона заперечливо відсторонила його рукою.

— Гаразд, з тобою потім поговоримо, — Кіра намагається стримувати емоції. — Вже пізно. Підвези Ніку. І так, щоб я не хвилювалася ще й за тебе... На той випадок, якщо я засну, скинеш мені смс, коли додому доберешся, — суворо наказує вона. — Я краще тут залишуся. Я чомусь боюся залишати Злату одну в такому стані.

— Добре. Добраніч, кохана! — Антон цілує Кіру на прощання. — Ну що, їдемо? — він звертається до Вероніки.

— Бувай, Кіро! — прощається Вероніка з подругою, виходячи слідом за Антоном.

— Бувай. — Кіра махає рукою й зачиняє за ними двері. Вона відчувала себе дуже втомленою і пригніченою, тому заснула відразу, як тільки доторкнулася до подушки

*****

Прокинувшись вранці, Злата відчула жахливий головний біль. Її думки прояснилися, але все одно свідомість була трохи затуманеною. Вона ледве пам'ятала вчорашній вечір. Їй дуже хотілося пити. Зібравши всі свої сили, Злата піднялася з ліжка і повільними кроками попрямувала на кухню. Ледь переступивши поріг, дівчина застигла на місці й здивованими очима подивилася на Кіру, яка сиділа за столом і насолоджувалася ароматною кавою. Злата зовсім не очікувала побачити подругу з самого ранку на своїй кухні. Втупившись поглядом в чашку з кавою, Кіра немов намагалася знайти в ній відповіді на виниклі питання.

— Доброго ранку! — вітається Кіра, нарешті помітивши Злату.

— Ти що тут ночувала? І ранок ні фіга не добрий, — буркнула Злата. Потираючи пальцями скроні, вона зробила крок у бік холодильника. Її волосся було розкуйовджене, а під очима були темні кола ‒ сліди не змитого вчорашнього макіяжу.

— Зате вечір був дуже "добрий"! — саркастично пирхнула Кіра. — Ну й вигляд у тебе... Іди вмийся! Ти себе в дзеркало бачила? Хоч приємно чути від тебе людську мову, а незрозуміле "мукання" — вона піднялася з місця і сперлася плечем об холодильник, перекривши до нього доступ. Злата лише в роздратуванні закотила очі.

— Злат, що це було вчора? Добре, що ми тебе вчасно забрали звідти, бо невідомо, чим би все це закінчилося! Що з тобою відбувається останнім часом? — Кіра не помітила, як підвищила голос.

— Нічого! Ти можеш не кричати? У мене і так голова тріщить. Може, ти все ж таки даси мені попити води й підпустиш мене до холодильника? До МОГО холодильника! — Злата злегка відсуває Кіру й дістає з холодильника мінералку. Вона жадібно робить ковток за ковтком.

— Злат, я ж хвилююся за тебе!

— А не треба хвилюватися! Я ж сказала, що все нормально! Знаєш що?! Ти мене вже дістала! Іди звідси! — зривається Злата. — Мені на роботу треба збиратися. А ні... — вона робить паузу. — А не піду я сьогодні на роботу. Зателефоную і скажу, що я захворіла. Ось так! — з усією серйозністю заявляє вона.

— Я не впізнаю тебе... — прошепотіла Кіра.

"Зовсім здуріла дівка!"

— Не подобається? Тебе ніхто не тримає. Ще раз повторюю: "Пішла геть!" Вихід там! — Злата демонстративно вказала рукою у бік вхідних дверей. Кіра застигла на місці. Злата ніколи не говорила з нею в такому тоні. Не зронивши ні слова, Кіра мовчки вийшла з кухні, збираючись уже йти.

"Господи, що ж я роблю!" — Злата швидко схаменулася і кинулася за Кірою.

— Кіро, постривай! — вона схопила подругу за руку, намагаючись її зупинити. — Пробач мені, будь ласка! Я не хотіла тебе образити. Сама не знаю, що на мене найшло. Пробач! Не йди, прошу тебе... Побудь зі мною ще трохи, — кається Злата. Вона тягне Кіру за руку. Вони вдвох направляються до вітальні.

— І ти мене пробач! — зітхає Кіра. — Тебе треба підтримати, а я накинувся з докорами в недоречний момент. Знаєш, Ярославу вчора теж було погано.

— Що ти маєш на увазі?

— Який збіг! Уяви, він теж вчора був п'яний! І схоже, що через тебе. Його Антон додому привіз. — Він також страждає! — вигукнула Кіра. — Розумієш? Страждає!

Злата підняла на Кіру очі. Її бляклий і знічений погляд почав кровоточити сльозами. Вони рікою текли по її щоках. Злата нахилилася, закривши обличчя руками. Їй не хотілося показувати свої сльози, але вона більше не стримувала своїх емоцій. Злата плакала. Сильно! Ридма! Кіра навіть розгубилася, дивлячись на неї. За весь довгий час, відколи знає Злату, вона майже ніколи не бачила її сліз. Злата завжди допомагала іншим і вміла знаходити відповідні слова розради. Вона майже ніколи не говорила про свої проблеми й внутрішні переживання. Одному Богу відомо, що творилося в неї на душі. Злата була сильною особистістю і хорошим психологом. Вона присвятила благодійним програмам стільки годин свого життя, як ніхто інший. В ній завжди відчувався незламний стержень. А зараз Злата сама заливалася сльозами! На неї було боляче дивитися. Кіра підсіла ближче до подруги й, обійнявши, вона почала гладити її по голові, немов маленьку дитину.

— Златко... — Кіра уважно подивилася подрузі в очі, витираючи їй сльози. — Послухай мене! Я розумію, як тобі боляче. І про що ти думаєш зараз, як ти переживаєш через це... Я ж знаю, як ти мрієш про сім'ю, дітей. Може, не варто бути настільки категоричною та даси шанс своєму щастю. Ти мучиш себе і його! Позиція мудрості більш прийнятна, ніж вічне самобичування.

— Навіщо? Про яке щастя ти говориш? Щоб мене знову назвали безплідною скотиною, а потім кинули, як не потрібну річ? Ти цього хочеш? — голос Злати, тремтів від хвилювання, а по обличчю все ще текли рясні сльози. — З мене вже досить!

— Ти думаєш, він не зрозуміє? По ‒ моєму, Ярослав дуже класний. Він не схожий на якихось цинічних хлопців.

— Та він просто ідеальний! — із захопленням говорить Злата, погоджуючись з Кірою. — Це і лякає. Потім такі розчарування можуть бути. Від інших знаєш чого очікувати.

— Злат, але люди ж різні. Не потрібно всіх під одну "марку". Ти сама прекрасно розумієш. Не мені говорити тобі про це. Ти ж психолог!

— Психологами просто так не стають... — тихо промовила у відповідь Злата.

— Що лікарі кажуть? Невже ніяких шансів? Все ж таки двадцять перше століття на дворі. Медицина не стоїть на місці.

— Я вже так втомилася бігати по цих кабінетах. І від цих нескінченних таблеток, якихось гормонів. Я вже ніби змирилася, втративши всяку надію. Я намагалася боротися. Але доля, мабуть, вирішила все по ‒ іншому. Я навіть навчилася жити з цим. А що ще мені залишається робити? Та й не потрібно гнівити Бога. Є люди, яким набагато важче, ніж мені. І фізично і морально. Мені здавалося, що я все відпустила: біль, образи... Свої мрії, щастя. Потім з'явився Ярослав. Звідки він взявся на мою голову? Наче з місяця звалився! — Злата була в розпачі, але вона спробувала посміхнутися, згадуючи той квітневий вечір, коли вони несподівано познайомилися. — Я ніколи такого не відчувала. Це щось потужне, справжнє. Це сильніше за мене.

— Це – кохання! — усміхнулася Кіра і знову щиро обняла подругу: "Слава Богу, вона хоч почала проговорювати..." — Так може і не варто цьому опиратися і йти наперекір долі? Я не думаю, що Ярослав так просто відступить.

— Я не сильно й опиралася, — Злата підняла свій погляд і пильно подивилася Кірі в очі. — Коли він поруч, весь світ для мене припиняє своє існування. Всі мої думки тільки про нього. Як мана! Ще та ніч... — дівчина занурилася в зовсім недавні спогади.

— Стривай! Яка ще ніч?! — дивується Кіра. — Невже ви... Коли?! Хоча... Я, здається, зрозуміла. Водосховище? — здогадується вона. Злата в підтвердження кивнула.

— От негідник! — сердиться Кіра. — Все ж таки всі чоловіки однакові! — в її голосі чітко відчувалося розчарування. — У них тільки одне в голові.

— Та зачекай! — перервала її Злата. — Справа не в ньому. Це як би з моєї ініціативи.

— Таак...Ти не перестаєш мене дивувати, подружко. Виявляється, я тебе не зовсім знаю. Не очікувала. Це добре, що ти його захищаєш... Ну і як? Розкажи! — очі Кіри загорілися від цікавості. — Я вся в увазі.

— Ти хочеш про це поговорити? — Злата посміхнулася крізь сльози. — Це була дуже чарівна ніч. Незабутня, неймовірна ніч. Тільки давай я краще уникну подробиць, гаразд?

— І що ти збираєшся робити?

— Не знаю я! — Злата від безвиході закрила обличчя руками. — Не знаю!!! Я повинна забути його! Розумієш? Забути! Тому що далі буде ще важче. А поки я поїду до батьків. У мене відпустка через кілька днів.

— Як "поїдеш"?! Злато... — Кіра щиро засмутилася. — Я не хочу, щоб ти їхала.

— Кір, ти чого? Перестань! Я ж не їду за кордон. І не назавжди. Я просто зміню обстановку на деякий час, відпочину від міської метушні, провідаю батьків. Заодно наведу свої думки в порядок, бо я щось останнім часом взагалі розклеїлася. У мене до тебе буде прохання. Ти приглянеш за кішкою? Сусідка поїхала, крім тебе мені нікого попросити.

— А Ярослав? Це ж і його кішка теж.

— Кіро, не починай! Це моя кішка. Так приглянеш за нею чи ні?

— Так, звичайно. Пригляну. Без проблем. Не заводься! Мені легше було б її на деякий час до себе забрати, але в нас собака. Та й кішка вже звикла до цієї обстановки.

— Дякую тобі.

Кілька хвилин дівчата мовчки сиділи на дивані, занурившись кожна у свої думки. Злата поклала голову подрузі на коліна. Заспокоюючи Злату, Кіра легенько гладить її по плечу. Помітивши, що Злата заснула, Кіра тихесенько, щоб не розбудити її, піднялася з дивана й акуратно підклала Златі під голову подушку. Хтось дуже наполегливо подзвонив у двері.

— Хто там ще? З самого ранку, — Кіра глянула у вічко. — Ярослав?! — дівчина відчиняє двері.

— Привіт! — вітається хлопець. Його пом'ятий вигляд говорив про те, що він ще не зовсім прийшов в себе після вчорашнього. Від нього й досі відчувався запах алкоголю. — А де Злата?

— Привіт! — відповідає Кіра, так і не впускаючи його у квартиру. — Послухай, Ярославе! — серйозним тоном каже дівчина. — Злата спить. І до того ж зараз не зовсім вдалий момент. Вона трохи не в собі. Мені навіть довелося заночувати тут. Та й тобі б не завадило привести себе в порядок. Бо, м'яко кажучи, вигляд зараз у тебе не дуже.

— Що трапилося? Що з нею? — занепокоївся Ярослав.

— Та те що й з тобою!

— Я кохаю її! — Ярослав намагається пройти у квартиру, але Кіра відразу перегороджує йому шлях рукою.

— Та вона теж кохає тебе!

— Що??? — від почутого Ярослав застиг на місці. — Що ти сказала? Це правда? — він не вірив своїм вухам.

— Кіро, хто там? З ким ти розмовляєш? — вони почули голос Злати, яка вже через хвилину вийшла в коридор.

— Ну ось, розбудили її... — Кіра з прикрістю зітхає.

— Ярославе?! Що ти тут робиш? Я тобі вже все сказала. Йди додому! — її голос звучав суворо і рішуче. Від сліз не залишилося й сліду.

— Злато, будь ласка! Поговорімо спокійно! — благально просить Ярослав. Кіра намагається його зупинити. Вона киває головою і жестами дає зрозуміти, що йому дійсно зараз краще піти.

— Я тобі не зрозуміло сказала? Пішов геть! — на емоціях Злата закриває перед ним двері. — Це не квартира, а прохідний двір якийсь! — вона сперлася на стіну і ледь стрималася, щоб знову не дати волі своїм сльозам. Кіра лише мовчки зітхнула, дивлячись на подругу. Вона зовсім не знала, як їй допомогти.

— Злат, ти чого? Ну навіщо так? — Кіра підійшла ближче до неї й взяла її руки у свої долоні. — Послухай, мені вже пора йти. Потрібно ще заїхати додому. Антон вже телефонував. А ти пообіцяй, що постараєшся заспокоїтися, добре? Поснідай! І на роботу не забудь зателефонувати, попередити! — Кірі було тривожно зараз залишати Злату одну. — Відпочивай! Я потім зателефоную. Не сумуй! — з важким серцем вона обняла на прощання Злату і зникла за дверима.