Раді Вас бачити!

Настав сірий січневий ранок. За вікном йшов сніг, створюючи чарівну картину. Небо затягнулося хмарами, чарівні сніжинки, немов ангели, спускалися на землю, щедро вкриваючи землю. Вони радували душу і на серці ставало вже не так сумно. Злата прокинулася, як завжди, рано. Доки Ярослав та Соня ще спали, вона вже готувала для них сніданок. Адже це так приємно ‒ готувати для рідних людей.

— Доброго ранку, сестричко, моя рання пташко! — все ще сонним голосом, але в прекрасному настрої, привіталася Сонька, увійшовши на кухню. Вона підійшла до Злати й в знак вітання чмокнула її в щічку.

— Доброго ранку! — стримано відповіла Злата, навіть не глянувши в бік Соні. — Їсти будеш зараз?

— Я думала, що після вчорашнього ти мене позбавиш сніданку! — хіхікнула Сонька, сідаючи на стілець.

— Як же мені раніше ця ідея в голову не прийшла? — підіграє Злата веселому настрою Соні. — Шкода, не додумалася.

— Злат, ну правда, не сердься! Я ж бачу, що ти засмучена. Якщо ти через це так... — Соня вказала пальцем на свої подряпини. — Не бери в голову! Це дрібниці! — відмахнулася вона. — Нічого страшного! Хочеш я зроблю щось? Виперу речі, наприклад?

— О ні! Це ж треба кинути речі в пральну машину та натиснути аж цілих ТРИ кнопочки! — з награною серйозністю відповіла Злата. — Це занадто жорстоке покарання для тебе. Я не можу піддавати тебе такий "тортурам"! — легка усмішка з'явилася на її обличчі. Вона поставила перед Сонею тарілку з маленькими апетитними панкейками.

— Ти хіба не будеш зі мною снідати? — запитує Сонька. — Тобі треба їсти!

— Та я поїла трохи, поки готувала. Я краще соку поп'ю, — Злата наливає в склянку свіжовижатий апельсиновий сік і сідає навпроти Соні.

— Доброго ранку, дівчата! — на порозі кухні з’явився Ярослав. — Ви вже не спите? — він нахиляється до Злати. Поклавши свої долоні їй на плечі, він ніжно цілує її в маківку.

— Овва! — присвиснула Сонька, побачивши синці на обличчі Ярослава. — Я вчора щось пропустила? Що з обличчям?

— Я можу запитати у тебе теж саме! — посміхнувся Ярослав, глянувши на її подряпане лице. — Звідки у тебе подряпини? — він ставить їй зустрічне запитання. — Що сталося?

— Те що й в тебе! — вигукнула Злата, відповідаючи за Соню. — Ви у мене такі "гарні"! Прям замилуєшся! — саркастично вимовила вона й склала руки на грудях, демонстративно розглядаючи їх обох

— ШО, в натурі?! Ось це по ‒ нашому! Дай п'ять, друже! — в знак схвалення Соня простягнула Ярославу свою долоню. Дивлячись на це, Злата лише закотила очі й скрушно похитала головою.

— Ось так, малюче! — вона злегка погладжує пальцями свій животик. — І це твої тато й тітка!

— Які, між іншим, дуже тебе люблять! — вставляє Сонька. Вона без роздумів підійшла до Злати й чмокнула її в живіт

— Чи не занадто багато поцілунків сьогодні з самого ранку? — сміється Злата. — Ви мене так балуєте!

— Нічого. Це можна. Навіть потрібно! — посміхається у відповідь Сонька. — І я цілувала не тебе, а дитину. Гаразд. Піду, посплю ще трохи, — мовить вона, трохи відкусивши на ходу панкейк. — Потім я йду. Ми з хлопцями домовилися разом пограти. Кирюха вже телефонував, розбудив мене зрання. Паразит!

— Кирюха?! — дивується Злата. — А як же Влад? — вона усміхнулась одним куточком губ.

— Пфф ... — пхикнула Соня, знизавши одним плечем. — Нехай він зі своїми фанатичками тусується! — злісно процідила вона, прямуючи до дверей.

— Ще ось ... — Соня різко зупинилася на порозі кухні. — Після репетиції ми з хлопцями в кафе посидимо, тому повернуся не так скоро, — попередила вона діловим тоном.

— Соню, стій! — Злата намагається її зупинити, щоб дещо сказати, але Соня вже встигла піти ‒ лише чувся її тихий віддалений спів у коридорі.

— От Сонька! — Злата стукнула себе долонею по коліну. — Ти це бачив?! — вона обернулася до Ярослава. — Поставила перед фактом та пішла преспокійненько спати! Бач, яка доросла! "Підліток в домі" називається!

— У тебе чудова сестричка! — підмічає Ярослав. — Дуже класна!

— Так. Я її дуже люблю, хоча вона іноді буває просто нестерпною. Непокірна індивідуалістка!

— Ти як себе почуваєш? — запитує Ярослав, ніжно погладжуючи її по руці.

— Нормально, — тихо відповіла Злата, поклавши голову Ярославу на плече. — Скажи, що все буде добре! — вона знову підняла погляд й подивилася на Ярослава такими очима, ніби від нього залежала доля всієї планети.

— Все буде добре, — прошепотів Ярослав, зариваючись носом в її розкішне волосся.

— Я піду й теж полежу ще трішки, — Злата відпускає його руку. — А потім буду в лікарню збиратися. А ти поснідай, добре?

— Так, звичайно. Йди, сонечко! — киває Ярослав. — Давай я відпрошуся з роботи та поїду з тобою.

— Та ні, не треба сьогодні. Ти ж не будеш щоразу відпрошуватися. Я не знаю, скільки я пробуду там. Я таксі викличу, а ти спокійно їдь на роботу. Сама впораюся. Потім зателефоную тобі.

— Гаразд... — Ярослав неохоче погоджується, — Тільки потім обов'язково відразу ж зателефонуй мені! Я чекатиму.

*****

Злата поверталася з лікарні дуже схвильованою та пригніченою. Вона відчуває, як шалено калатає її серце, яке все ніяк не може заспокоїтися. Вона інстинктивно доторкнулася рукою до живота, немов її маляті загрожує якась небезпека. Злата провела вказівним пальцем по нижній повіці, витираючи гарячу сльозу. Піднявшись на свій поверх, вона зустріла біля своєї квартири молодого, дуже привабливого хлопця з блакитними кришталевими очима. Злата відразу його впізнала. Це був Влад. Вона бачила його ще на художній виставці Ярослава.

— Здрастуйте! — Злата кидає на нього здивований і в той самий час оцінюючий погляд.

— Здрастуйте! — вітається Влад, трохи ніяковіючи. — Вибачте! Я до Соні прийшов. Вона в цій квартирі живе? — уточнює хлопець. — Я не помилився?

— Ні, не помилилися, — Злата ввічливо посміхнулася. — Але її зараз немає вдома. Я її сестра. Мене Златою звуть.

— Влад. — представився хлопець. — Дуже приємно познайомитися! Соня багато розповідала про Вас.

— Таак? — посмішка не сходить з вуст Злати. — Уявляю, що вона про мене наговорила.

— Тільки хороше! Вона дуже пишається Вами! — заявляє Влад. — Де зараз Сонька?

— Ви хіба не зв’язувалися телефоном?

— Ми з нею посварилися вчора, — Влад винувато опускає погляд. — Вона не відповідає на мої дзвінки, а нам потрібно поговорити. Вона начебто завтра їде вже.

— Так і є, — підтверджує Злата. — Їй потрібно їхати. Я зараз сама зателефоную Соні, — вона дістає з сумки телефон й набирає номер. Приклавши телефон до вуха, вона вставляє ключ у замок.

— Сонь, а ти зараз де? — запитує Злата, коли сестра підняла слухавку через пару секунд. — Та ні, нічого не сталося. Телефоную, щоб запитати, коли ти будеш, — в цей момент Злата глянула на Влада й підморгнула йому, даючи цим зрозуміти, що все в порядку. — Ага. Добре, — промовляє вона задоволеним голосом. — Чекаю.

— Соня вже їде додому, — доповідає вона Владу, після завершення розмови. — Ти проходь! Можеш її поки почекати, — відчинивши двері, Злата жестом запрошує його увійти у квартиру.

— Спасибі! — дякує Влад, слідуючи за нею.

— Будеш щось? — пропонує Злата, коли вони увійшли до вітальні. — Чай? Кава?

— Ні, дякую! Я не хочу, — відповідає Влад, сідаючи на диван. — Я недавно пообідав.

— Тоді розповіси мені, що у вас там вчора відбулося? — Злата сідає поруч й пильно дивиться йому в обличчя.

— А Соня хіба не розповідала? — відчуваючи себе ніяково, Влад знову трохи опускає очі, ховаючи їх під довгою світлою чуприною.

— Розповідала, але так ... У загальних рисах, — говорить Злата. — Мені б хотілося почути й твою версію також.

— Так що власне розповідати? — Влад знизав плечима, не знаючи з чого почати. — Вчора у нас був концерт. Шанувальниці не давали проходу, одна мені приділяла дуже багато уваги. От Соня, м'яко кажучи, приревнувала. Зухвале дівчисько! — вигукує Влад, посміхаючись одним куточком губ. В його очах спалахнув азарт. — Просто ураган!

— Послухай мене, Владе! — заговорила Злата з усією серйозністю, не звертаючи уваги на його грайливий тон. — Я розумію, що у вас все ще багато зміниться. Але Соня – моя сестра. Мені потрібно знати наскільки ти відчуваєш відповідальність за ваші стосунки! Що ти до неї відчуваєш?

— Я хочу бути з Сонею, — впевнено відповідає Влад. — Вона мені дуже подобається. Вона заводна, весела ... Мені з нею дуже цікаво!

— Скільки тобі років? — несподівано запитує Злата, дивлячись йому в очі.

— Двадцять три.

— А їй знаєш скільки?

— Та знаю... — зітхнув Влад. — Вона спочатку говорила, що їй сімнадцять, але потім все ж зізналася мені.

— Скільки?! Сімнадцять??? — Злата нестримно розсміялася. — Ну Сонька дає! Це треба ж! Їй навіть п'ятнадцяти немає!

— Хіба це має значення?

— Має! Ще як має! — в голосі Злати прозвучали суворі нотки. — Вона ще дитина! Хоч і дорослішає вже. Зовсім юне, наївне створіння! Тому сподіваюся на твій здоровий глузд і розважливість. У Соні просто зараз вік такий! Вона незабаром награється у своє "кохання" та швидко забуде про це. Вона подорослішає, у неї буде нове коло знайомих, зміняться погляди на життя, та й тобі теж потрібне щось більше! І скажу відверто, я не вірю в серйозність ваших стосунків! Якщо ти скривдиш Соню, якщо вона постраждає через тебе ‒ я тобі голову відірву! Ти зрозумів мене? — Злата це говорила спокійно, без агресії, але в її очах читалося чітке попередження.

— Вона сама кого хочеш образить! — з усмішкою вимовляє Влад. — Ще та штучка!

— О так! Це точно! — поблажливо посміхається Злата. — З нею не засумуєш! І спасибі, що не дивлячись ні на що, ти вчора провів її додому, але сподіваюся, що наступного разу ти будеш повертати мою сестру цілою та неушкодженою, — тихенько сміючись, додає Злата. — А ось і вона!

У коридорі рипнули вхідні двері. Через хвилину у вітальню з рожевими щічками вбігла Соня, яка на ходу розстібала свою куртку.

— Влад?! Ти що тут робиш? — питає Соня зі широко розкритими очима, не сподіваючись зустріти Влада у квартирі своєї сестри. Поправляючи злегка розпатлане темне з червоними пасмами волосся, вона переводить здивовано ‒ питальний погляд з Влада на Злату.

— Сонь, нам потрібно поговорити, — піднявшись з місця, Влад робить крок до неї. — Вийдімо, в парку прогуляємося. Будь ласка! — благає він, ніжно торкаючись її руки, але Соня різко висмикує від нього свою руку.

— Гаразд, я сьогодні добра, — Соня, подивилась на Влада з таким виглядом, ніби робить йому послугу. — Злат, я скоро повернуся! Добре? — звернулася вона до сестри. Злата мовчки кивнула у відповідь.

— До побачення, Злато! — прощається на порозі Влад. — Був дуже радий знайомству!

— Взаємно, — добродушно відповідає Злата, зачиняючи за ними двері.

*****

Злата підійшла до вікна й глянула вниз – Соня з Владом виходили з під'їзду, тримаючись за руки. Софія як ні в чому не бувало, мило посміхалася й щось нашіптувала йому на вухо. Злата трохи відсуває штору й злегка посміхається одним куточком губ, дивлячись на них.

"Коли вона встигла вирости? Здається, що тільки вчора ляльками гралася, а вже хлопчиками цікавиться, готується стати студенткою. У неї зараз не простий, але чудовий вік: юнацьке кохання, нові мрії, плани й для Соні весь світ тепер виглядає в сто разів яскравіше, ніж раніше – і у хвилини глибокої печалі, і в радості. Вона сповна насолоджується цим!".

Теплі роздуми про молодшу сестру, лише ненадовго відволікли Злату від тривожних думок, які з новою силою нещадно вривалися в її мозок. Відійшовши від вікна, Злата взяла свій телефон, який недбало лежав на дивані. Вона відчула гостру потребу зателефонувати матері. Як ніколи раніше! Зручно вмостившись на дивані, Злата водить тремтячими пальцями по сенсорному екрану.

— Мамо, мамочко... — шепоче в молитві Злата, очікуючи на відповідь. — Візьми трубку, будь ласка! Ти мені дуже потрібна! — вона з надією поглядає на годинник. Її мати працювала терапевтом у місцевій лікарні й була велика ймовірність того, що в цей час вона все ще перебуває на роботі.

— Так, доню! — нарешті Злата почула на тому кінці ласкавий тон матері. — Привіт, моя рідна!

— Мам, привіт! — з полегшенням сказала Злата. Від тепла рідного голосу їй дійсно ставало трохи спокійніше. — Ти не зайнята зараз? Я не відволікаю тебе?

— Ні, Златочко! Ну що ти? Я якраз звільнилася. У тебе все гаразд? — насторожено питає Віра Петрівна, відчувши щось недобре. — У тебе голос дуже втомлений ...

— Я в лікарні сьогодні була... — Злата намагається говорити якомога спокійніше, але її голос починає по-зрадницьки тремтіти. — І ...

— Що трапилося, Злат?! — занепокоїлася Віра Петрівна, розуміючи, що Злата не просто так зателефонувала. — Щось з дитиною? Говори!

— З малюком, Слава Богу, поки все нормально, але лікарі не на жарт занепокоїлися за мене. Кажуть, що з серцем серйозні проблеми почалися. Дуже сильне навантаження. Якщо медикаментозне лікування не допоможе, може знадобитися операція, — розповідає Злата насилу вимовляючи слова. — Мене поки відпустили додому, а там подивляться... Мам, вони взагалі рекомендують переривати вагітність, — ледь чутно промовляє Злата, немов боялася навіть вголос вимовляти останню фразу.

— Ти мене дуже засмутила... — відповіла убитим голосом Віра Петрівна після невеликої паузи. — Доню, послухай мене! Їхні побоювання цілком обґрунтовані! Йдеться про твоє життя! Це дуже великий ризик для тебе! — в розпачі вигукує вона в трубку. — Вагітність потрібно переривати! В таких випадках для лікарів життя матері в пріорітеті.

— Мамо, ні! — злякано відрізує Злата. — Я не буду цього робити! Я тобі вже говорила про це й не збираюся змінювати своє рішення! Дитина не виживе на цьому терміні! Ти розумієш, що ти говориш?! Це ж жива людина! Крихітка навіть вже навіть починає реагувати на звуки навколо мене! Особливо, коли Соня голосно вмикає музику, дитина відразу ж починає штовхатися всередині! Я розмовляю з малюком, навіть казки вже читаю йому! — голос Злати ставав тихіше й наповнювався материнською ніжністю. — А ти хочеш, щоб я позбулася його!

— Я розумію, що ти відчуваєш, Злат, — зітхає Віра Петрівна в слухавку. — Прекрасно розумію! Я повністю відповідаю за свої слова! Я сама лікар і до того ж твоя мати! Тому мені все прекрасно відомо про стан твого здоров'я! Йдеться про те, щоб зберегти твоє життя!

— Мені підтримка твоя потрібна. Я не збираюся з тобою обговорювати, чиє життя цінніше – моє чи моєї дитини! Я вже пошкодувала про те, що зателефонувала тобі, — розчаровано вимовила Злата, ледь стримуючи сльози. — Що ти знову починаєш?

— Я не починаю, а продовжую! Мою думку ти знаєш з самого початку! А ти подумала про своїх близьких, рідних, які люблять тебе та бояться втратити? Вирішила в "героїзм" пограти? А ти впевнена, що з дитиною все буде добре? Імовірність того, що виникнуть ускладнення дуже велика! Пам'ятаєш, як одного разу ти мені сказала: "Мамо, навіщо ти мене народила"? Знаєш, як чути це від своєї маленької дитини, в якої вже тоді виникали такі думки! Ти хочеш, щоб і твоя дитина колись сказала тобі те ж саме?

— Мам ...

— Ну що "мам"?! — перебиває її Віра Петрівна, від відчаю зриваючись на крик. — Що мені з тобою робити? Я через вас обох посивію завчасно! Душа моя не на місці! Де Софія зараз? Чим вона займається?

— Вийшла в парк прогулятися. Вона скоро повернеться.

— Ти мене не обманюєш? — недовірливо запитала Віра Петрівна. — Думаєш, я не знаю, що ти її часто "прикриваєш"?

— Та не обманюю я, — запевняє Злата. — Не потрібно контролювати кожен її крок! Ти ж їй дихати вільно не даєш. Це ні до чого доброго не приведе. Повір, в порівнянні з іншими підлітками, Соня просто ангел! Вона всього лише в парк вийшла прогулятися! Що тут такого?

— Вона й так весь час тільки робить, що гуляє! — обурюється Віра Петрівна. — Краще б англійську підтягнула! Вступати й навчатися в Києві вона дуже хоче, а як позайматися зайвий раз, так ні! Від репетитора навідріз відмовилася!

— У неї хіба проблеми з англійською? — здивувалася Злата. — Вона говорила, що в неї все в порядку по всіх предметах.

— Ага! Ти її менше слухай! Гаразд, якось з нею розберуся ... Не про це зараз, — Віра Петрівна знову повертається до теми. — Завтра якраз вихідний, може я приїду до тебе та сама адекватно оціню твій стан?

— Не треба! — заперечує Злата. — Ярослав сьогодні не був зі мною в лікарні, тому нічого не знає, — пояснює вона. — Я не хочу йому говорити. Він й так дуже сильно хвилюється. Та й Соня додому завтра вже їде. Якщо ти зараз приїдеш до мене, Ярослав обов'язково щось запідозрить! Він буде хвилюватися та засипатиме мене питаннями. Не потрібно лякати його зайвий раз. Лікарі дуже уважно спостерігають за мною. Все під контролем, мам. Не хвилюйся!

— Ти впевнена, що не треба приїжджати? — запитує Віра, все ще сумніваючись. — Ти як зараз себе почуваєш? Я чую, що ти дихаєш важко ... — вона сумно зітхнула в трубку.

— Голова болить, втомилася, а так нормально все ... Мамо, ти плачеш? — Злата навіть трохи розгубилася, коли почула на тому кінці схлипи матері. — Ти чого? Не треба! Я все витримаю.

— Я сподіваюся на це, — ледь чутно відповіла Віра Петрівна. — Злат, я дуже прошу тебе, сьогодні більше нічого не роби! Зараз ляж, поспи пару годин, нехай серце заспокоїться. Чуєш мене? Тобі потрібно більше відпочивати!

— Добре, я посплю трохи. Чесно! — каже Злата, щоб хоч якось заспокоїти матір. — Ти тільки не плач, добре? Нічого ж страшного не сталося!

— Бережи себе! — каже Віра Петрівна, закінчуючи розмову. — Я тебе дуже люблю!

— І я вас ... Тату привіт передавай!

Віра Петрівна прекрасно усвідомлювала, що не має сенсу переконувати свою дочку — Злата теж мати, і захищає свого майбутнього малюка, так само як вона сама намагається вберегти свою, вже дорослу дитину! Відчуття безвиході просто розривало зсередини і їй більше нічого не залишалося робити, як змиритися з рішенням Злати, підтримувати її, берегти й молитися, щоб все було добре.

******

Коли Ярослав увійшов на кухню, Соня сиділа до нього спиною та пила чай перед монітором ноутбука.

— Привіт! — привітався з нею Ярослав, але у відповідь ніякої реакції ‒ не відриваючи свого погляду, Соня продовжувала водити по екрану курсором мишки.

"Зрозуміло" — посміхнувся Ярослав, хитаючи головою. Він підійшов ближче і нахилившись до її обличчя, легенько скинув з плеча її волосся. Його припущення підтвердилися – Соня була в навушниках.

— Ой, ти повернувся вже? — здригнулася від несподіванки Соня, ледь не випустивши чашку з рук. — Привіт! — вона швидко зняла навушники з вух. — Ну й налякав ти мене! Не підкрадайся так!

— А ти навушники хоч іноді знімай! — сміється Ярослав. — Злата де?

— У спальні. Вона спить. — відповіла Соня. — Мені здалося, що Злата чимось засмучена була, але мені нічого не говорить. Я навіть не знаю, що й думати! Її настрій змінюється зі швидкістю світла!

— Так, я помітив, — хмуриться Ярослав, запускаючи пальці у своє густе чорне волосся. — У неї був пригнічений голос, коли я розмовляв з нею телефоном, але вона запевнила мене, що просто дуже втомилася. Я піду до неї, гляну, як вона там.

— Тільки не розбуди її! Нехай поспить.

— Звісно. Я тихенько…