Спочатку:
На сторінку книги
Спекотний червневий день. Київ купався в сонячних променях. Небо блакитне, Продовжував цвісти Продовжував цвісти бузок. По паркових алеях проносилася легким вітром біла хуртовина з тополиного пуху ‒ така собі "зима" в пухнастих теплих снігах.
Злата поверталася з магазину і несподівано почула, що її кличе знайомий голос. Дівчина обернулася.
— Ярославе? Привіт! — вона вже перестала дивуватися несподіваним появам Ярослава. Він ніби з хмар спускався.
— Привіт, Злат! Тобі допомогти? — хлопець кивнув на пакети, які дівчина тримала в руках.
— Ні, дякую. Я вже майже прийшла. Та й мені не важко. Ти звідки?
— До замовника їздив з приводу замовлення. Ти як?
— Я? Краще всіх... — ледве чутно відповіла Злата.
— Не хочеш прогулятися? — пропонує Ярослав. — Ти давно була на Подолі?
— Давно вже. Прогулятися? Не знаю. Мабуть, ні.
— Ну, Злат... Будь ласка! Думаєш, я не розумію, що швидше за все ти зараз не будеш зайнята. Я дуже хочу провести з тобою час. Чому ти уникаєш мене? У тебе точно все гаразд? — він пильно подивився на неї. Його погляд був таким глибоким, в ньому було стільки щирості, ніжності. Здавалося, що такий погляд міг запросто розтопити серце навіть самої Снігової Королеви.
— Не турбуйся! Все добре. Чесно. Я просто... — Злата спробувала посміхнутися, але в її очах було зовсім інше. У них було стільки смутку і відчаю! Ще трохи і її очі наповняться сльозами, і тільки сонячні окуляри не видавали їх.
— Так, що? Згодна? Заодно я тобі дещо покажу. Будь ласка... Ти ж не відмовиш "нещасному"? — уст Ярослава торкнулася посмішка. Він зобразив благальне, зворушливе обличчя, нагадуючи Кота в Чоботях з мультфільму "Шрек". Злата тихенько засміялася.
"Такий смішний".
— Добре, — здається вона. — Я тільки пакети занесу. Зараз повернуся...
*****
Після невеликої прогулянки біля річкового вокзалу, Ярослав і Злата сіли в фунікулер. Він взяв її долоню у свою руку і Злата відразу відчула потік душевного тепла, близькості. Іскра проскочила миттєво. Це не можна висловити словами. Таке відчуття, що вони знали один одного вічно. Злата внутрішньо чинила опір цьому і не дозволяла почуттям вийти назовні. Але з іншого боку, вона зараз відчула себе такою бажаною. Дівчина лише мовчки глянула на Ярослава, так і не наважуючись прибрати свою руку.
Вони дісталися до Андріївського узвозу ‒ одне з найвідоміших і найкрасивіших вулиць Києва. Перлина Подолу! Творчий центр або його ще називають музеєм просто неба, де традиційно проводять фестивалі мистецтв, концерти, художні виставки, ярмарки, Дні Києва. Тут розташовано безліч картинних галерей та сувенірних магазинів. Також є академічні театри "Колесо" і "Театр на Подолі". Красувалася Андріївська церква.
— Дивись, Злат! — Ярослав показує великий стінопис на українську тематику. — Я брав участь у його створенні. Як тобі?
— Ого! Дуже красиво! — захоплено вигукує Злата. — Ти малюєш?
— Ага. Архітектор повинен бути художником, — сміється Ярослав. — Коли є натхнення, займаюся живописом. Мені дуже подобається вуличне мистецтво. Хочеш, я у твоєму під'їзді сходовий майданчик розмалюю?
— Хочу. Це було б чудово!
— Тоді домовились!
Через деякий час вони вже гуляли по Воздвиженці. Дуже гарне й затишне місце.
— Пити хочеш? — Ярослав дістає з рюкзака пляшку з водою й подає її Златі. Вони присіли на лавочку, щоб трохи відпочити, а потім попрямували до Пейзажної алеї ‒ це особливе місце в історичному серці Києва. Тут панувала незвичайна атмосфера. Повітря насичене древньою історією міста, але разом з тим відчувався дух новизни й креативу. На Пейзажній алеї розташований дитячий сквер. Територія облагороджена й оформлена оригінальними скульптурами, фонтанами та лавами. Також побудований майданчик на тему казки "Аліса в країні див". Неординарний підхід! Кожну деталь оформлення скверу перетворили на шматочок чарівництва. Не менш була приємною прогулянка й в іншому кінці алеї, біля Національного музею України. Можна зупинитися та загадати бажання біля стародавньої липи. Звідси відкривається чудова панорама Подолу й Дніпра.
День минув дуже швидко. Злата з Ярославом й озирнутися не встигли, як вже треба повертатися додому.
— Дякую тобі. Це був чудовий день! — дякує Злата, коли вони вже стояли біля її будинку.
— Послухай, Злато... — Ярослав намагається затримати дівчину хоча б на мить. — Я хочу дещо сказати тобі...
— Сказати що?
— Ти дуже мені потрібна. І я... — з почуттям вимовляє Ярослав, продовжуючи тримати її за руку.
"Ні, тільки не це!" — промайнуло в її голові.
— Ні! — нервово випалює вона і відсмикує руку від нього. — Мовчи! Не говори нічого! Не треба. Я прошу тебе... Не треба... — благає вона. Її голос ставав все тихішим і починав злегка тремтіти. Дівчина повільно задкувала до входу під'їзду, все ще дивлячись йому вслід. Потім вона різко розвернулася і зникла за дверима.
— Злато! Стривай! Та що з тобою? — Ярославу хотілося кинутися за нею. Але він розумів, що зараз краще цього не робити. – Я кохаю тебе! — прошепотів Ярослав. Але дівчина вже не чула цих слів.
Злата увійшла у квартиру. Не вмикаючи світло, вона відразу підійшла до вікна, яке виходило на двір. Ярослав ще не пішов, він сидів на лавочці біля будинку і, про щось глибоко задумавшись, нервово потирав скроні. Злата чудово усвідомлювала, що йому зараз погано. В неї з'явилося раптове бажання вибігти до нього й обійняти. Але вона лише доторкнулася долонею до вікна.
— Пробач мені, — Злата витерла сльозинку, яка скотилась по щоці. Вона дивилася у вікно до тих пір, поки хлопець не пішов і не зник з поля зору. Дівчина сіла в крісло. До неї тут же стрибнула кішка і, тихо муркочучи, зручно розташувалася у неї на колінах.
— Що, моя хороша? — Злата звертається до кішки. — Бачиш, як воно буває? — погладжуючи Аську по спинці й, перебуваючи у своїх сумних думках, вона почала повільно засинати. На вулиці вже зовсім стемніло, крізь вікно пробивається світло вуличних ліхтарів.
