Раді Вас бачити!

Автівку з нашими номерами жодного разу ніхто не зупиняв. Цей плюс я завжди вважала сумнівним. Бо багато хто з представників «золотої молоді» безсоромно користувався батьківськими машинами, а потім на смерть збивали пішоходів чи врізались в інші автівки. Звісно, жодного покарання вони за це не отримували. Максимум — на тиждень батьки відбирали тачку. Мені така поведінка була огидною. Та і взагалі я більше полюбляла велосипеди. Але взимку на них не покатаєшся, тому доводилось користуватися автівкою.

Тато завжди казав мені, що я занадто чесна і правильна. Такою бути неможна, тим паче, у нашому світі. Думки про тата змусили мене розплакатися. Міцно стиснувши вуста, я швидко витерла сльози і продовжила шлях до клубу «Неон».

Мене всю трусило, і я розуміла, що зараз їхала занадто швидко, але в мене була на це вагома причина. Нас прагнуть вбити! В голові пульсувала сотня думок. Мені було і лячно, і боляче, і самотньо. Я досі не могла прийняти те, що це реальність. Не сон чи сцена з моторошного кінофільму. Дідько!

Що робити далі? Як бути? Мені здалось, що моє життя вибухнуло і розкришилось на дрібні цеглинки. Тепер нічого не залишилось. Навіть фундаменту. Костусь сидів мовчки і порожнім поглядом дивився у вікно.

Ми вдвох були у піжамах. На вулиці холодно. Я пригадала слова Макса про речі і вирішила зупинитися на декілька хвилин, щоб дістати їх. Холодний вітер не щадив і кусав щоки. Але мені не було боляче чи холодно. Всередині мене все палало і я потребувала перепочинку.

Я дістала сумку з багажнику і повернулась в машину. Руки тремтіли, підборіддя — також. Важко було виконати навіть елементарні дії.

— Одягай, — тихо промовила я і передала Костусеві брюки, светр і взуття.

Він мовчки взяв. Блідий. Наляканий. Я зрозуміла, що Костусь досі був шокований.

Діставши одяг і для себе, я вдягла брюки поверх тонкої нічної піжами-комбінезону. Натягнула светр з високим горлом і взуття.

Ми продовжили нашу поїздку. Клуб «Неон» повністю відповідав своїй назві. Неонові вивіски різали очі своїми яскравими кольорами і анімованими картинками. Я декілька секунд тупо дивилась на них, ніби провалилась у гіпнотичний транс. У мене був такий стан, ніби я випила забагато алкоголю і от-от моя свідомість повинна була вимкнутись.

Заплющивши очі, я помасажувала пальцями повіки, перенісся і глибоко зітхнула. В долоні була затиснута закривавлена візитівка.

Шраменко…

Мені треба було знайти Шраменко. Я не могла ні про що думати, окрім цього.

Залишати Костуся самого я не могла. А раптом ті люди знайдуть нашу автівку? Мені стало погано лише від однієї думки, що з моїм молодшим братом може щось статися. Варіантів було небагато, тому я взяла його з собою.

На вході стояв кремезний охоронець з гарнітуром у вусі. Вигляд у нього був дуже суворий, але і в мене геть не залишилось часу і сил, щоб боятися.

— Вибачте, — мій голос пролунав занадто тихо, ніби я була в залі бібліотеки. — Вибачте! — охоронець нарешті звернув на мене свою увагу. — Мені потрібен, — я швидко подивилась на візитівку, — Шраменко Влас Владиславович.

— Попереджень не надходило.

— Це… Це незапланований візит!

Я себе почувала безпомічною дурепою. Особливо посилювалось це відчуття, дивлячись на високого охоронця. Ми з Костусем поруч із ним, ніби дві комахи.

— Мені сказали, що пан Шраменко може допомогти, — відкашлявшись, продовжила я наполягати на своєму.

— Хто сказав? — охоронець кинув на мене невдоволений погляд.

— Максим Корнєв. Він охоронець пана Дмитра Серебрякова, — я ледь вичавила з себе ім’я тата.

Охоронець насупився і зв’язався з кимось за допомогою гарнітуру. Я намагалась дихати спокійно, але не виходило. Костусь притулився до мене, а я опустила долоню йому між лопаток.

Через деякий час двері за спиною охоронця відчинились і до нас вийшов ще один чоловік. Худорлявий, одягнений у діловий костюм.

— Ця? — спитав він у охоронця.

— Так.

— Хто ти? — спитав мене худорлявий чоловік.

— Я… Ми діти пана Серебрякова.

— Чув про такого.

— Макс Корнєв стверджує, що знає пана Шраменка і послав нас саме до нього. Нам потрібна допомога.

— Пан Шраменко зараз не в гуморі, але можете ризикнути, дівчино. За мною.

Міцно тримаючи Костуся за руку, я сміливо покрокувала вперед. Всередині панував задушливий солодкуватий аромат. Грала гучна музика. Істерично блимали різнокольорові прожектори. Багато людей. Типова атмосфера типового клубу.

Худорлявий чоловік провів нас на другий поверх. Я почала побоюватися, що можу спотикнутися і покотитися вниз. Ноги були якимись ватними і страшенно тремтіли. Адреналін потроху почав слабшати, залишаючи після себе лише спалене поле в моїй душі.

Ми піднялись на другий рівень. Тут були розташовані окремі ВІП-зони. Нас провели до найдальшої, куди музика майже не долинала. Опинившись у відносній тиші, я з полегшенням зітхнула.

— Чекай, — наказав худорлявий чоловік і сховався за чорними дверима.

— Як ти? — спитала я у Костуся і сіла перед ним навпочіпки.

— Нормально, — тихенько відповів він.

— Я схожий на Матір Терезу? — раптом долинув до мене роздратований чоловічий голос, що пролунав за нещільно замкненими дверима.

Цей голос належав якомусь іншому чоловікові. Я зіщулилась і прислухалась.

— Мені і своїх проблем вистачає. Я у волонтери не записувався. Жени їх. А Максові я яйця висмикну, якщо він патякає, ніби я тут працівник «Червоного хреста», — роздратований чоловічий голос був хрипким, ніби у його володаря хворе горло.

Мені стало не по собі. Вздовж хребта отруйною холодною змією сковзнув страх. Цей страх був викликаний тим голосом. Стільки було в ньому жорстокості і грубості.

Двері відчинились і до нас вийшов проводжатий. Мені вистачило одного його погляду, щоб зрозуміти — нас ніхто не збирається слухати. На жаль, я знаходилась в такому відчаї, коли інстинкти самозбереження вимикаються. Чоловік ще нічого не встиг сказати, а я вже кинулась до кімнати, міцно тримаючи брата за руку.

Всередині було доволі просторо, але через відсутність вікон виникло відчуття клаустрофобії. Стіни були чорними й матовими. Стеля — біла з декількома футуристичними чорними люстрами. Вони нагадували космічний силует, зроблений ніби з павутиння.

Широкий диван, обтягнутий чорною шкірою. Біля нього — білий низький столик, на якому стояла випивка і закуски. В протилежному боці від дивану стояли чорні пуфи, а між ними — встановлений кальян. Грала ненав’язлива музика. Якась стара дурня з 80-х.

На дивані сидів чоловік у білій сорочці і чорних брюках. Йому точно було менше сорока років. Кучерявий темний чуб, до якого не торкалась розчіска, затуляв чоло. Гострий небезпечний погляд і… Шрам. Величезний, глибокий і неймовірно потворний шрам з ребристими краями. Я одразу відвела погляд убік, бо більше декількох секунд на цю гидоту дивитись не змогла б.

— Бляха! — гаркнув чоловік. — Приїхали. Делегація з дитячого садочка, — його роздратовані і трохи глузливі репліки буквально змусили мене відчути себе дурепою.

Костусь щільніше притулився до мене і обхопив обома руками.

— Йди, Миколо, — звернувся чоловік до свого помічника. — Притягни по склянці молока для цих двох.

Наш проводжатий тихо пішов. Коли я лопатками відчула, що двері зачинились, мені стало лячно.

— Ну і хто ви такі?

— Нам потрібна допомога, — боязко відповіла я, свердлячи напруженим поглядом сіру матову підлогу під своїми ногами.

— Допомога? — я не бачила обличчя чоловіка, але була абсолютно впевнена, що він зараз посміхався. — Чому в очі не дивишся? — я почула звук кроків. — Відповідай або я викину вас звідси, — гаряча шорстка долоня схопила мене за щоки, боляче стиснула і здійняла голову.

Погляд чорних очей, ніби проривався, вгризався у саму мою суть. Це був дуже й дуже моторошний погляд. Ніби і не людина на мене дивилась, а вовк чи який-небудь інший хижак. Потворний шрам змусив мене скривитися. Я хотіла відвести погляд убік.

— Дивись, — процідив скрізь зуби чоловік і болючіше стиснув мої щоки, — дивись на мене, коли я з тобою балакаю. Потворний, так? — його вуста сіпнулись у злій посмішці. — Якщо не побоялась сюди прийти по допомогу, не побоїшся і дивитися на мене, — він схилився до мене і прискіпливо оглянувши моє обличчя, зупинився на очах. — Ім’я?

— Валерія, — відповіла я, відчувши болюче печіння у вилицях.

— У тебе є п’ять хвилин, Валеріє, — чоловік відпустив мене і клацнув Костуся по носу. — Починай.