Раді Вас бачити!

Перед тим, як приїхати в офіс, я вирішила, що для початку треба десь поїсти і вмитися. Костусь прокинувся вже тоді, коли я замовила сніданок з собою. В бардачку були сховані гроші. Трохи, але на необхідні витрати цілком вистачало.

Поки брат жував бутерброд з куркою і пив теплий чай, я їла салат і геть не відчувала смаку. Мозок напружено працював, вибудовуючи подальший план дій. Якщо і сьогодні мені не вдасться вмовити пана Шраменка, доведеться шукати який-небудь хостел. Ще одну ніч провести в машині зовсім не хотілось.

Після сніданку я відвела Костуся до туалету в кафе. Сама залишилась біля входу. В залі був ввімкнений телевізор. Йшов випуск ранкових новин. Ведуча розповідала про жорстоке вбивство мого батька. Ми з Костусем вважились зниклими безвісті. Я закрила рота долонею і відвернулась від екрану. Мені не можна було зараз плакати. Не можна! Може, потім, коли все стабілізується, я сховаюсь десь в кутку і плакатиму досхочу.

Коли ми приїхали до офісу, моє змучене серце болюче стиснулось. Лише від однієї думки, що мені знову доведеться зустрічатися з моторошним поглядом пана Шраменка, ставало лячно. Цей чоловік дуже грубий і якби не Макс, я б ніколи в житті не повірила, що Влас Владиславович здатен стати потенційним помічником і захисником для нас. Мені здається, що насамперед варто захищатися від самого пана Шраменка. Він жорстокий і безжальний, якщо мої сльози його ані трохи не зворушили. А ці уїдливі посмішки! Вони дуже принизливі!

— Котику, як ти? — я подивилась на Костуся.

Він просто дивився у вікно, міцно стиснувши пальцями напівпорожню пляшку з чаєм. Подивившись на мене, молодший брат ледь помітно кивнув, типу запевняв, що з ним все гаразд. Я розуміла, що з нами двома аж ніяк не все в порядку.

Зав’язавши волосся у хвіст, я декілька секунд збиралась з силами, а потім разом із братом зайшла до офісу. Приваблива жінка на рецепції пояснила, куди нам треба піднятися і до якого крила повернути.

Після жахливої ночі мої ноги ледь пересувались. Голова досі була важкою, а повіки через сльози набрякнули і пекли. Вказаний маршрут привів нас до невеличкої приймальні з квадратним вікном, що виходило на дорогу.

За письмовим столом сиділа секретарка. Жінка років тридцяти. Вона здивовано подивилась на мене і Костуся.

— Ви щось хотіли? — акуратно спитала секретарка.

— Так, — надламаним голосом відповіла я. — Мені треба зустрітися з паном Шраменком. Це особисте питання, — я часто бувала в татовому офісі, тому не боялась секретарів і завжди знала, як варто відповідати.

— Ви записані? — жінка почала гортати свій органайзер.

— Ні. Це незапланована зустріч. Мені конче треба його побачити.

— Влас Владиславович у себе, — секретарка піднялась з-зла столу, — сідайте, будь ласка, — вона вказала жестом на пуфи для відвідувачів. — Я зараз спитаю у нього.

— Сідай, — звернулась я до Костуся.

Брат сів і знову втупився відстороненим поглядом у вікно. Мне це вже почало по-справжньому лякати. Те, що Костусь пережив цієї ночі, вочевидь, стало для нього жахливим потрясінням. Я боялась, що він може закритися у собі.

Двері, які вели до кабінету, раптом відчинились. До приймальні вийшов пан Шраменко. Чорний светр, чорні брюки. Кучерявий темний чуб знову знаходився у якомусь неймовірному безладді. Колючий погляд був гострішим за лезо. Шрам досі здавався потворним і лячним.

— Знову ти! — чоловік швидко подивився на мене, потім на Костуся. — Переслідуєш мене?

— Мені потрібна ваша допомога, — наполегливо відповіла я і стиснула руки в кулаки.

— Де ти, бляха, взялась? — зітхнув пан Шраменко і стомлено подивився у стелю. — Наталко, принеси хлопцеві склянку молока. Теплого.

Секретарка швидко ви йшла з кабінету.

— А ти, — чоловік подивився на мене спідлоба, — за мною в кабінет. Нехай хлопець тут посидить. Наталка про нього попіклується.

Я швидко подивилась на Костуся і пройшла до кабінету. Пан Шраменко ліниво опустився у своє крісло і притулив вказівний палець до підборіддя. Я залишилась стояти біля зачинених дверей. Чоловік довго і уважно роздивлявся мене. Його погляд був важким і холодним. Я лише інколи дивилась на нашого потенційно рятівника, бо його спотворене обличчя досі мене лякало.

— Сонце, ти взагалі розумієш, до кого звернулась по допомогу? — хрипкий низький голос чоловіка неприємно вдарив по моїх змучених нервах.

— Ні, — чесно відповіла я. — Зараз мені важко щось аналізувати.

— У твоєї родини немає родичів? Друзів? — пан Шраменко схрестив руки на грудях і схилився вперед.

— Близьких родичів — ні. Друзі… Ніхто не запропонував допомогу.

— Це не друзі, а лайно собаче, — чоловік відкинувся на спинку крісла. — Таких в зародку давити треба. Як тебе звуть?

— Валерія, — розправивши плечі, щоб не виглядати зовсім жалюгідно, відповіла я. Схоже йому було настільки начхати, що він навіть не запам’ятав моє ім’я.

— А ти наполеглива, Валеріє. Швидко перетворилась на скалку в моїй дупі, — на вустах промайнула тінь посмішки. — Схоже, хуйові в тебе справи. Але і до мене лізти я все ж таки не радив.

— В мене немає іншого виходу.

— Я — бандит, сонце. Розумієш? Я тобі не твій татко. В мене з усіма переважно коротка розмова. Я не порядна людина. І вже точно не бісова Матір Тереза. Так, Макс — хороший чоловік. Так, я пообіцяв допомогти йому, якщо буде потрібно. Але я не обіцяв няньчитися з виводком його боса.

— Не треба з нами няньчитися. Просто допоможіть нам врятуватися від тих, хто вбив нашого тата. Макс сказав, що ніхто, окрім вас, у цьому місті нам не здатен допомогти.

— Дівчинко, ти ж доросла і, гадаю, не дурна. Твій тато був впливовою людиною. Впевнений, ти чудово розумієш, що нічого задарма в цьому світі не робиться. Всі шукають зиск. Такий закон кам’яних джунглів. Навіщо мені допомагати тобі? Який мені з цього зиск? Ніякого. Тому краще вам триматись від мене якнайдалі. Я — не краща компанія для тебе і твого малого.

— Мені не потрібен друг чи компанія! — я підійшла до письмового столу і опустила на нього свої долоні. — Мені потрібен захист! Мені чхати, хто ви. Хоч сам Диявол, який вибрався з Пекла! Я знаю, що мені нічого вам запропонувати. Знаю, що не маю жодного права про щось просити у вас! Але я у відчаї! І я готова піти на все, щоб знати — мій молодший брат знаходиться у безпеці! — з кожним новим словом мій голос лунав все гучніше й гучніше. Мій біль став джерелом моїх внутрішніх сил.

— Сонце, я можу зараз тебе трахнути і викинути нахрін з офісу. А потім спокійнісінько вирушу кудись снідати і більше не згадуватиму про тебе. І ні. Мені не соромно. Ти мені ніхто, щоб я хвилювався за тебе, — спокійним тоном промовив Шраменко.

В цьому його спокої я майже одразу і безпомилково вловила загрозу. Важкий погляд темних очей не відривався від мого обличчя. Чоловік увесь цей час продовжував вивчати мене, сканувати.

— Тому, — продовжив він, — не кричи на мене, зрозуміла? Інакше ти ніколи нічого не зможеш досягти в цьому житті, якщо постійно кричатимеш.

Я втомлено потерла обличчя, потім подивилась на пана Шраменко. На думку спала… Ні. Увірвалась дика, абсурдна і вкрай ризикова ідея. Чи розуміла я всю принизливість цієї ідеї? Ні. Чи вірила я в те, що вона може спрацювати? Так. Світом правлять гроші й секс. І… Коли грошей немає, доводиться використати другий пункт.

— Трахніть мене, — запропонувала я і стиснула руки в кулаки.

— Що? — чоловік примружився. — Дівко, ти геть з глузду з’їхала?

— Трахніть мене! Зараз чи потім — неважливо. Я… В мене немає грошей. Мені нема чого запропонувати, окрім свого тіла. Я спатиму з вами, піклуватимусь про вас. Що завгодно зроблю! Це все, що я можу запропонувати — своє тіло і свою турботу. Я вмію готувати, прибратись. Вмію водити машину і добре володію англійською. У мене є освіта. В дитинстві займалась гімнастикою. Дідько! — я витерла долонею злі гарячі сльози. — Танцювати вмію. Навіть на гітарі декілька акордів граю.

— Досить! — раптом гаркнув чоловік і вдарив кулаком по столу з такою силою, що я навіть підстрибнула.

Спотворене обличчя буквально почорніло від гніву. Гострий погляд вгризся в мене, як зголоднілий вовк вгризається у свою здобич. Стало лячно.

— Ти хвойда? Відповідай, бляха, ти хвойда?! — гаркнув пан Шраменко.

— Ні, — ледь чутно відповіла я, припинивши плакати через страх.

— Тоді чому пропонуєш себе, ніби ти остання хвойда?! — чоловік підвівся з-за столу і попрямував у мій бік.

Я налякано позадкувала поки не врізалась лопатками у двері. Пан Шраменко зупинився за декілька сантиметрів від мене.

— На мене дивись, — прошипів він і схопивши за підборіддя, здійняв мою голову. Наші погляди зустрілись. — Отримаєш ти захист. І я візьму тебе, щоб провчити. А поки що… Поки вчись дивитись на моє спотворене обличчя, бо ти дивитимешся на нього дуже й дуже часто. І це моя головна умова, зрозуміла? — чоловік болючіше стиснув моє підборіддя.

— Так, — відповіла я, дивлячись в ці моторошні чорні очі, які палахкотіли гнівом.

І все ж таки я домоглась свого.