Раді Вас бачити!

Я не знала, що мені робити. Розгубилась. Притулила до себе зіщуленого Костуся і декілька секунд просто не могла оговтатися. Через зміну часових поясів і тривалий переліт мій мозок відмовлявся нормально функціонувати. Лише серце божевільно стукало в грудній клітці, сигналізуючи про небезпеку.

Коли знову почулися ці моторошні постріли і дзвін розбитого скла, я чітко зрозуміла — це не сон. Це реальність! Хто і навіщо напав на наш будинок, я не знала. Але навряд чи це було просто пограбування чи розіграш татових друзів.

— Леро! Мені лячно! — захлинаючись сльозами, прошепотів Костусь.

— Тихше-тихше, — мій голос тремтів, а у вухах шуміла кров. — Не треба плакати, — я схопила брата за худорляві плечі. — Чуєш мене? Все буде добре. Підіймайся.

Ми підвелись з ліжка. Я підбігла до дверей, акуратно прочинила їх. Знизу долинув шум кроків, пострілів і чиєїсь брудної лайки. Хтось біг сходами вгору. Я одразу зачинила двері і повернулась до брата.

— Під ліжко, — прошепотіла я, відчуваючи, що горло ніби стиснули залізні лещата. — Швидко.

Сховавшись під ліжком, я притиснулась животом до холодної підлоги і затулила рукою рот Костуся. Двері до моєї спальні різко відчинились і глухо вдарились об стіну. Мені було видно лише важкі чорні чоботи на тугій шнурівці. Вони декілька секунд стояли на порозі. Ці секунди тривали для мене цілу вічність!

Серце важко і боляче стукало в грудях. Я затамувала подих, через що в лобі і потилиці якось дивно важко заболіло. Кожен мій м’яз наповнився тягучою напругою. Я не ворушилась. Притулила до себе Костуся, який тремтів від сліз і просто не ворушилась. Цієї миті я чомусь згадала крокодилів.

Ці істоти, коли опускаються на дно якої-небудь річки, практично впадають у анабіоз і можуть не дихати під водою декілька годин. Я ніби перетворилась на цього крокодила. Тільки вони це роблять, щоб напасти, а я — щоб вижити. Ніби прилипнувши до підлоги, я налякано спостерігала за клятими чоловічими чоботами і акуратно видихнула лише тоді, коли незваний гість пішов.

Відпустивши Костуся, я притиснулась гарячим чолом до підлоги і заплющила очі. Мені потрібно було декілька секунд, щоб оговтатися. Нам слід було вибратися з будинку. Але як же тато? І де Макс? Де вся охорона?

Лихоманливо розуміючи, що зараз я несла повну відповідальність за свого десятирічного брата, я жодним чином не могла впасти в істерику. Хоча я вже відчувала її наближення. Очі обпекли сльози. Втягнувши пильне повітря, я перечекала ще декілька секунд, а потім подивилась на брата.

— Ми повинні вийти на вулицю. Чуєш мене?

Костусь досі плакав.

— Котику, благаю тебе, заспокойся. Ми виберемося на вулицю і все буде добре.

— А тато?

— Ми його вже на вулиці зустрінемо. Зараз ми повинні вийти з будинку. Але якщо ти плакатимеш, нас швидко викриють. А цього не повинно статися, розумієш?

Костусь шморгнув носом і кивнув.

Обережно визирнувши з-під ліжка, я помітила, що моя спальня геть порожня. Я кивнула Костусеві і допомогла вилізти. Страх пульсував у думках важким молотом, збуджуючи гостре відчуття адреналіну.

У коридорі також було порожньо. Міцно стиснувши руку Костуся, я тихо покрокувала вперед. Через центральний вихід ми навряд чи виберемося, тому я вирішила, що краще піти через гараж, але слід було спуститися на нульовий поверх.

Ми пересувались, притулившись до стіни, щоб знаходитися на максимальній відстані від сходів. Краєм ока я помітила, що на сходах щось лежало. Це була людина. Судячи з непримітного чорного костюму, вона була з нашої охорони. В грудях затремтів страх. Один з охоронців був застрелений. Шлунок скрутило.

Оминувши сходи, ми побігли до наступного коридору. Три двері. За однією з них був тренажерний зал. Він мав додатковий вихід, який вів на відкриту терасу. З тераси ми могли потрапити до їдальні, а звідти на ліфті на нульовий поверх.

Не знаю, як нас ніхто не піймав, але до тренажерного залу ми з Костусем дістались без проблем. Зачинивши за нами двері, я підперла їх декількома важкими татовими гантелями. Довелось котити їх, бо я б фізично їх не змогла підняти. Наостанок ще і лаву присунула. Але якщо в тих, хто вдерся до нашого будинку, є зброя, нам вже ніщо не допоможе.

— Ходімо, — важко дихаючи, звернулась я до Костуся.

Він вже припинив плакати і тепер просто мовчав, спостерігаючи за мною із жахом в очах. Ми спустились на терасу і притулились лопатками до холодної цегляної стіни. Над нами була така сама тераса, але трохи менша. І зараз там хтось був.

— Благаю вас. У мене ж діти, — крізь шум у вухах до мене долинув татів голос.

— Ми і їх прикінчимо, — почувся незнайомий чоловічий голос.

Глухий звук змусив мене здригнутися. Це був постріл. Мою свідомість, ніби роздерли на шматки. Зараз, прямісінько над нами, хтось вистрелив у нашого тата. Я почула хрипи і важкий удар, ніби хтось впав на підлогу. Костусь скрикнув і видав нас.

— Біжімо! — не контролюючи себе, прокричала я і схопивши брата за руку, потягнула до сходів.

— Хапайте їх! — почулось згори.

На сходах, що вели до вітальні, нас раптово перехопив Макс. Він на тата працював вже багато-багато років і незабаром повинен був стати очільником нашої охорони. Після батька Макс був другою людною, якій я могла довірити своє життя і життя Костуся.

Я хотіла спитати, що відбувається, але горло настільки сильно стиснув тугий клубок сліз, від чого навіть стало погано. Ковтаючи їх, я розгублено дивилась на Макса. Він був трохи молодший за батька. Високий і світловолосий. Його впевнений погляд завжди вселяв трохи впевненості.

— Ходімо. Машина вже чекає на вас.

Ми побігли сходами. Я раптом побачила, що у Макс з лівого боку струменіла кров. Господи! Він був поранений!

— Що… Що відбувається?

— Нічого хорошого. Ви повинні виїхати звідти.

— А тато? — мене всю почало трусити.

Я не могла повірити в те, що… його більше немає. Вони схибили. Ті страшні жорстокі люди неодмінно схибили. Тато не міг померти. Може, його просто поранено? Поранено так само, як і Макса? В розпечених думках істерично тріпотіло неприйняття такої божевільної реальності.

Охоронець кинув у мій бік один-єдиний погляд, і це все розставило по своїх місцях. Жорстоко і зрозуміло. Повітря голкою застрягло у мене в грудях. Тільки не плакати! Не плакати і не лякати Костуся!

Коли ми опинились в гаражі, на нас вже дійсно чекала автівка.

— У багажнику є всі необхідні речі, — заявив Макс. — Вони були приготовані про всяк випадок. Сідайте. Ви повинні їхати, а ми вже їх перехопимо.

— Куди? — спитала я, допомагаючи Костусеві сісти в автівку.

— Ось, — Макс дістав з внутрішньої кишені піджаку візитівку. — Кожного вечора він відпочиває у нічному клубі «Неон». Шукай цю людину. Він — мій старий приятель. Я йому якось збирав команду охорони. Він допоможе, — Макс вклав мені у долоню візитівку, вона була забруднена кров’ю. — Більше ніхто не допоможе. Їдьте, — охоронець струснув мене. — Швидко! Тільки він вам допоможе! — повторив Макс. — Сідай за кермо! Леро! — гаркнув він і це змусило мене оговтатися.

Я подивилась на візитівку. Ш… Шраменко. Господи, я майже нічого не бачила через сльози!

Шраменко Влас Владиславович.

Стрибнувши на водійське місце, я завела двигун і босою ногою вдавила педаль газу в підлогу. Дякувати татові, що він свого часу наполіг на моєму навчанні в автошколі.

Тато…