Раді Вас бачити!

Я нервувала і багато думала про майбутню подію. Слова Власа Владиславовича жодним чином не бажали йти з моєї голови. Незабаром я зустрінусь з вбивцями тата… Лише від однієї цієї думки мені ставало боляче і лячно. Чи зможу я витримати таку зустріч? Чи зможу зберегти на своєму обличчі маску байдужності? Не знаю. Мене починало трясти кожного разу, коли я намагалась все це уявити.

Тато інколи брав мене із собою на всілякі офіційні заходи, але зараз я хвилювалась так, ніби все відбудеться вперше. Утім, частково так воно і було. Вперше я з’явлюсь у супроводі Власа Владиславовича, а не з татом.

Тільки не плакати!

Міцно стиснувши зуби, я вмилась і причесала волосся. День обіцяв бути важким. Він стане моїм бойовим хрещенням. Я повинна бути сильною, навіть якщо в душі панує біль. У мене просто немає іншого виходу. Покинути все те, що так довго будував батько? Втекти? Ні. Я не могла цього допустити.

Ми з Костусем снідали. Я паралельно шукала яку-небудь сукню на вечір в онлайн-магазині. Колись я годинами могла сидіти і обирати собі вбрання. Це приносило мені неймовірне задоволення. Потім всі ці замовлення привозили додому, і я ще дуже довго приміряла нові речі, кружляючи перед дзеркалом.

Зараз пригадуючи все це, я розуміла, наскільки простим і безтурботним було моє життя. Тепер я гортала стрічку каталогу без усілякого інтересу, переслідуючи ціликом прозаїчну мету — просто підібрати «броню» на цей вечір. Всі ці блискітки, підбори, стрічки і ярлики з популярними модними брендами не викликали в мені колишнього захоплення.

Я швидко зробила замовлення, додала туфлі й трохи косметики. Привезти повинні через півтори години.

— Леро, — звернувся до мене Костусь, коли я відклала телефон.

— Що, котику?

— А той дядько… Ну зі шрамом на обличчі. Він хороший?

— Гадаю, він наш друг, — трохи помовчавши, відповіла я. — Чому запитуєш? Він тебе лякає?

— Ані трохи, — Костусь допив залишки молока.

Стало навіть трохи смішно і гірко. Я, доросла дівчина, боялась Власа Владиславовича, а десятирічний хлопчик — ні.

Рівно через півтори години Ренат подзвонив у двері і передав мені моє замовлення.

— Леро, а можна твій телефон узяти? — спитав Костусь.

— Навіщо?

— Хочу почитати.

— І що ж ти хочеш почитати?

— Ну дещо.

— Гаразд. Бери. Шпигун.

Я розібрала покупки. Чорна довга сукня з невеликим розрізом на правій нозі. Довгі рукава. Груди й спина закриті. Жодного пафосу. Врешті-решт, я йшла не веселитися. Класичні туфлі. Також чорні. Маленький клатч. Вбрання повністю відображало мій настрій. Це була суміш скорботи і виклику. Я не хотіла комусь подобатися. Мені це не було потрібно.

Я зачинила у залізну клітку свій біль і сльози. Неквапливо одягнулась, ретельно слідкуючи за тим, щоб усе виглядало бездоганно. Застібнула крихітні ґудзики на рукавах. Поправила спідницю.

Фарбуватись я вміла. Причому доволі непогано. Хоча це не дивно, враховуючи рід моєї діяльності. Мені потрібно було сховати синці. Нормально спати вдавалось лише через раз. Мене або нічні жахи мучили, або Костусь неспокійно спав, і я охороняла його сон.

Блідій шкірі катастрофічно не вистачало рум’янцю. Я зробила все, щоб привести своє обличчя до ладу. Але погляд приховати неможливо. Він був дуже стомленим і тьмяним. Стоячи біля дзеркала, я намагалась усміхнутись своєму відображенню. Але вийшло не просто погано, а жахливо. Не усмішка, а якийсь дикий оскал.

Відклавши на полицю туш, я вчепилась пальцями у бортики раковини і опустила голову. Замружившись, я знову і знову вела важкий бій із власними почуттями. Мені інколи жахливо накривало. Інколи виходило впоратись із собою, а інколи, ніби хвилею зносило з ніг. Намалювавши в уяві клітку, я знову заштовхала у неї свій біль і зачинала.

Здійнявши голову, я глибоко зітхнула і продовжила наносити макіяж. Він був не дуже яскравим. Але останньої миті я вирішила нанести помаду. Глибокого винного відтінку. Це було дуже ефектно і хоч якось відволікало від мого стомленого погляду. Волосся зібрала у пучок і добряче закріпила його шпильками.

Остаточний результат мені сподобався. Він також відображав мій настрій. Тепер я, здається, була готовою до зустрічі хоч з самим дияволом.

Залишивши ванну кімнату, я пройшла до вітальні. Звідти почулись голоси.

— Елвіс Преслі — король рок-н-ролу, — поважно заявив Костусь. — Він… Він був ще актором. Ось.

— Ну а щодо Рокфеллера? — почула я знайомий хрипкий низький голос.

— Він цей… Як його? Перший мільярдер. Ось. Доларовий.

— Молодець. Це тобі.

Я зайшла до вітальні і побачила Власа Владиславовича. Він віддав Костусеві набір з трьох колекційних залізних машинок.

— Багато читатимеш, станеш розумним і коли виростиш, купиш собі такі ж, але вже справжні, — серйозним тоном заявив чоловік.

— Вони круті! Дякую!

Мене ця сцена страшенно вразила. Було якось дивно бачити Власа Владиславовича таким… звичайним? Людяним? Побачивши мене, він сковзнув уздовж моєї фігури відверто прискіпливим поглядом, зачепився за розріз на нозі.

Сам Влас Владиславович був одягнений у чорні брюки і білий піджак. Все на ньому сиділо просто ідеально. Тільки от чорний метелик трохи перекосився.

— Ти ніби на похорон зібралась, — прокоментував чоловік і підвівся з дивану.

— Але точно не на свято, — несподівано для самої себе швидко дала я відсіч Власу Владиславовичу.

Він нічого не відповів. Лише ще раз подивився на мене і посміхнувся.

Наталя знову залишилась з Костусем. Брат на прощання мене обійняв і побіг розпаковувати свої нові іграшки.

На вулиці на нас очікували два чорних позашляховики. Як тільки Влас Владиславович вийшов на вулицю, одразу ж з автівки вискочив охоронець і відкрив парасольку. З неба зривався сніг. Для мене відчинили дверцята і подали руку. В салоні було тепло і ледь відчувався аромат тютюну. Влас Владиславович сів разом зі мною.

— Петро, їдемо, — звернувся він до водія і причесав пальцями кучерявий чуб.

Я зовсім трохи нервувала, але в цілому начебто трималась відмінно. Стискаючи пальцями клатч, я дивилась у вікно, поки не відчула на собі важкий уважний погляд. Влас Владиславович відверто роздивлявся мене, але зрозуміти щось з виразу його обличчя було просто неможливо.

— Дивно, що ти взагалі виявилась незайманою, — задумливо промовив він.

Я зіщулилась, пригадавши наш перший секс. Здається, я навіть відчула фантомний напад того нестерпного болю.

— Чому це? — набравшись сміливості, спитала я.

— Ти, звісно, худорлява, але в дзеркало себе бачила? — чоловік здійняв одну брову. — Варто на тебе лише подивитися і у багатьох чоловіків член сіпається.

— Це такий комплімент?

— Ні. Кажу те, що бачу.

Мої щоки стали гарячими від несподіваного нападу сорому. Відвертість Власа Владиславовича просто вражала. Розмовляти із ним на такі теми — це дуже дивно.

— Бляха, — тихо вилаявся чоловік, марно намагаючись поправити метелика. — Бісові правила дрес-коду. Ніби до королеви їдемо.

— Можна я вам допоможу? — обережно спитала я, раптом помітивши в маленькій боротьбі Власа Владиславовича з його метеликом щось кумедне.

— Ти? — чоловік скептично подивився на мене.

— Гадаю, Петро зараз зосереджений на дорозі і не зможе допомогти.

— Гаразд. Тільки не задуши.

Я відклала клатч і повернулась до Власа Владиславовича. Його постійно примружений погляд зосередився на моєму обличчі. І навіщо так уважно мене роздивлятися?

Акуратно торкнувшись метелика, я трохи послабила ремінець. Спокійне тепле дихання ледь-ледь торкалось шкіри моїх рук. У пам’яті спалахнули картини нашої першої моторошної і болючої близькості. Особливо чомусь пригадався момент, коли колюча щока була притиснута до моєї. І руки… величезні руки, які стискали мої худі кулачки.

Поправивши метелика, я боязко подивилась на Власа Владиславовича. Він досі дивився на мене із серйозним виразом обличчя. Що міг приховувати цей погляд? Про що саме зараз думала ця людина? У думках просковзнула здогадка, що Влас Владиславович намагався здатися набагато гіршим, ніж був насправді. Так, він грубий, уїдливий, жорстокий у своїй відвертості і бажаннях, але… Він не чудовисько, не вилупок.

— Все, — я відвернулась до вікна.

Влас Владиславович нічого не відповів.

Незабаром автівка плавно заїхала на підземну стоянку. Рівень хвилювання в мені відчутно підвищився. Я сильніше стиснула свій клатч. Все буде добре. Я впораюсь. Влас Владиславович вийшов першим, обійшов автівку і відчинив для мене дверцята. Звідки в нього стільки галантності з’явилось?

— Не радій. Сьогодні я просто джентльмен. Не дарма ж одягнув все це святкове ганчір’я, — він простягнув мені долоню.

Господи, у цієї людини просто нестерпний характер!

Варіантів у мене все одно не було, тому зітхнувши, я вклала свої пальці у руку Власа Владиславовича. Він міцно стиснув їх. Я вийшла з машини і поправила сукню. Чоловік подивився на вузьку смужку моєї оголеної шкірі на нозі, потім зазирнув в очі. Незважаючи на те, що я була на підборах все одно Влас Владиславович залишався вищим за мене.

— Спину тримай рівно, — промовив він. — Дивись цим сволотам в очі. Нехай не тішать себе думкою, ніби ти їх боїшся, — чоловік запропонував мені лікоть. — Петро, наші нехай теж виходять.

Петро кивнув, а ми попрямували до ліфтів. Міцніше притулившись до Власа Владиславовича, я намагалась не відставати.