Раді Вас бачити!

Я стояла під гарячими струменями душу, притулившись чолом до холодної стіни. Кров стікала моїми ногами і зникала рожевими струмочками у водостоці. Ні, я не плакала, не жаліла себе, просто намагалась припинити звертати увагу на біль і дочекатись моменту, коли почнуть діяти пігулки. Я вчинила так, як треба було. Крапка.

Вимкнувши воду, я ще декілька секунд просто стояла, а потім все ж таки змусила свої ноги рухатися. Власа Владиславовича у спальні вже не було, тому я змогла спокійно одягнутись. Рухаючись, я відчувала біль між стегон, ніби всередині мене утворилась величезна відкрита рана.

Одягнувшись, я спробувала знайти резинку для волосся. Куди він її жбурнув? Вже хотіла начхати на це і просто попросити відвезти мене назад до Костуся. Але резинка раптово знайшлась. Вона валялась у кутку. Піднявши її, я випадково побачила якусь дивну фігурку. Вона лежала під тумбочкою біля ліжка. Знахідка виявилась маленькою балериною з відламаною ніжкою. Такі зазвичай у старих музичних скриньках кружляють під якусь класичну мелодію.

Випроставшись, я відклала балерину на тумбочку і стягнула волосся у хвіст. Потупцювавши декілька секунд на одному місці, я все ж таки наважилась вийти зі спальні. Пан Шраменко стояв біля вікна в одних піжамних штанях і розмовляв з кимось по телефону:

— Чхати я хотів на твої погрози. Їм краще мене не лютити, інакше я всім скручу голови. Вона зі мною. І шмат залишиться мені. Крапка, — чоловік завершив дзвінок і повернувся до мене.

Мій трохи наляканий погляд сковзнув від темних очей до торсу, вкритому дрібними і великими шрамами. Видовище не дуже приємне.

— Ренат тебе відвезе. Хлопець без тебе не хоче лягати спати.

— З ним все добре? — я здригнулась і стурбовано подивилась Власу Владиславовичу в очі.

— Так. Слухається Наталю.

Мої вуста розтягнулись у ледь помітній усмішці. Що-що, але Костусь завжди був і залишається слухняною дитиною.

Телефон чоловіка знову задзвенів.

— Йди, Ренат вже на місці, — він розвернувся і покрокував до себе в спальню, сховавшись у пітьмі коридору.

Наступні декілька днів минули тихо й спокійно. Мама досі не з’явилась у мережі, тому я наказала собі не мучити телефон і не перевіряти кожні декілька хвилин повідомлення.

Через декілька днів Ренат привіз мені нову кредитну картку. Всі необхідні документи були приготовані заздалегідь і покладені у бардачок автівки, яку вже давно утилізовано. Тато передбачив практично все.

— Влас Владиславович попросив передати, — пояснив Ренат.

— Дякую, — я взяла карту. — Може, зайдеш? Я чай зроблю.

За вікном був чудовий зимовий день. Це перше поява сонця з моменту мого повернення з Каліфорнії. Може, це був хороший знак? І все погане нарешті залишилось позаду? Я відчувала себе не так жахливо, як раніше і мені раптом захотілось пригостити хлопця, який виконував всі доручення Власа Владиславовича.

— Та взагалі-то не можна, — Ренат почухав потилицю.

— Я розумію, але якщо в мене вже є кредитка, треба щось купити з одягу для Костуся. Планувала сьогодні ж цим зайнятись. А ганяти тебе туди-сюди не хочеться, — я схрестила руки на грудях.

— Я ж для цього тут і знаходжусь, щоб мене ганяли туди-сюди, — Ренат безтурботно усміхнувся.

Розмова між нами вийшла якась дурнувата і зовсім незручна.

— Гаразд, — урешті махнув рукою хлопець, — з ранку в роті навіть крихти не було. Спочатку чай, а потім відвезу куди скажеш.

Костусь сидів разом із нами. Він досі небагато говорив, але хоча б апетит з’явився. Знаходитись вдвох у чужій квартирі і практично не мати можливості вийти на вулицю і повернутись до колишнього життя, було дуже складно. Я і так з усіх сил намагалась не згадувати ані ту моторошну ніч у рідному будинку, ані мій перший раз з Власом Владиславовичем. Існувала реальна загроза збожеволіти. Ренат своєю присутністю і веселими усмішками трохи прикрашав нашу внутрішню напругу.

— Вовчиця, — раптом промовив хлопець, поки я розливала по чашках чай.

Всередині мене щось здригнулось, і я ледь не обпекла окропом пальці.

— Що? — розгублено спитала я і подивилась на Рената, який сидів за кухонним острівцем.

— Вовчиця, — повторив хлопець і кивнув убік серветки. — Це ти намалювала?

— Так, — я схопила серветку і сховала до найближчої шухляди.

— Дуже гарно. Ти десь навчалась?

— Так, у мене спеціальність художниці-ілюстраторки, — я поставила перед Ренатом і Костусем чашки з чаєм.

— Я на цьому всьому не дуже знаюсь, але мені сподобалось. Можна було б таке татуювання, наприклад, зробити.

— Дякую.

Я сіла навпроти Рената і обхопила пальцями свою чашку.

— Слухай, ми, звісно, ніхто одне для одного, але мені шкода, що все так…

— Не треба, — тихо промовила я, опустивши погляд у чашку. — Дякую, але дійсно не треба торкатись цієї теми.

Господи, тільки б не заплакати!

— Вибач, — Ренат зробив ковток. — Влас Владиславович робить все, щоб вашу частину спадку не забрали.

Я швидко здійняла погляд на хлопця.

— Щось сталось?

— Нічого особливого, але заміс нещодавно був дикий. Наші хлопці їздили, вирішували справу. Перестрілка була. Так. Нічого серйозного. Просто лякали. В місті ж все між своїми поділено: земля, підприємства, навіть останній контейнер для сміття. А сталеливарний завод — жирний шмат.

— Це… Це просто якесь варварство, — розсіяно відповіла я, прокручуючи в голові слова Рената.

— Це бізнес. І тут гуманні чи чесні шляхи або засоби не допоможуть. Коротше, той факт, що ви нащадки ще нічого не означає. Тут повоювати треба в усіх сенсах, — Ренат зробив ще декілька ковтків чаю.

Я подивилась на Костуся — він мовчки жував солодкий пиріжок і дмухав на свій чай, щоб не обпектись. Вочевидь, Влас Владиславович переслідував свій зиск, занурюючись у боротьбу, але я все одно була йому вдячна. Якби не він, у нас зовсім нічого не залишилось. Та і мене з Костусем стовідсотково вже вбили би. Пам’ятаючи про це, я все більше переконувалась, що моя жертва не була даремною. Стало навіть якось легше.

Після невеличкого чаювання ми втрьох вирушили до найближчого торгівельного центру. Ігноруючи бутики, до яких я охоче раніше зазирала і годинами обирала собі щось із суконь чи взуття, ми попрямували убік дитячих магазинів. Треба було зібрати гардероб з нуля. Спочатку Костусеві. Собі я взяла по мінімуму, але не втрималась і придбала альбом і набір олівців.

Ще стільки проблем потрібно було вирішити! Костусева школа, все моє зруйноване життя, та і від мами треба ще дочекатись відповіді. Голова йшла обертом, але я була цьому рада — не залишалось часу для скорботи.

Коли ми вже йшли на парковку, я раптом зупинилась біля магазину з музичними інструментами. Знаю, це була вкрай безглузда ідея, але я вирішила придбати гітару. Моя стара залишилась у будинку, до якого я вже навряд чи наважусь повернутись. Він став символом втратити і пекельного болю.

Коротше, до квартири ми повернулись з купою покупок. Ренат допоміг донести їх.

Це було важко, але кожного ранку я прокидалась і буквально змушувала себе вчитись жити наново. Нічого неможна змінити. Тата, на жаль, не повернути. І нехай мені було боляче, гірко і самотньо, але я не мала права здаватись. Блокуючи ридання, я вперто витерла сльози, умивалась і починала новий день.

— Леро-Леро, — покликав мене якось Костусь. — А навчи мене грати на гітарі.

— Я і сама погано граю.

— Тоді навчимося разом, згода?

Я схопилась за цю можливість, бо вона могла хоч якось відволікти мене і брата. Мені дуже не хотілось, щоб він страждав. Не хотілось знати, що його серце болить так само, як і моє.

— Гаразд.

Я давно не брала до рук гітару і тому знову тримати її було якось дивно і зовсім незвично. Мої навички мізерні, тому довелось шукати навчальні відео в інтернеті. Пригадались мої марні спроби взяти баре і перші дрібні перемоги. Здається, це було сто років тому, як і той вечір, коли я повернулась додому від мами.

Костусь уважно слідкував за моїми пальцями, поки я подумки благала їх пригадати хоч якісь елементи. Цей процес несподівано зацікавив мене, і я не почула, коли саме клацнув замок вхідних дверей. Голову я здійняла лише тоді, коли відчула на собі важкий, як могильна плита, погляд.

Влас Владиславович знову був увесь в чорному і з розстібнутим пальто. В руках він тримав якусь теку.

— Ти вбити нас усіх тут вирішила? — примружений погляд буквально пронизав мене наскрізь, ніби кинджал проштовхнули під ребра.

Тека з якимись паперами полетіла на журнальний столик, що стояв навпроти дивану. Я здригнулась. Влас Владиславович схилив голову набік і сховав руки в кишенях пальто. В моїх думках закружляли уривки з тієї нашої моторошної ночі. Я їх тримала під контролем, але вони все одно вирвались назовні. Шкірою пробігли крижані сироти.

— Що сталось? — обережно спитала я, передчуваючи, що нічого доброго у відповідь не почую.