Раді Вас бачити!

До початку концерту залишалось ще, як мінімум, двадцять хвилин. Ми піднялись до просторого холу з колонами. Гостей вже зібралось чимало. Деякі з них заходили до залу, а деякі розмовляли зі своїми знайомими.

Страх відпустив мене, тільки-но ми приєднались до загальної атмосфери. З Власом Владиславовичем привітались декілька чоловіків, які прийшли на концерт зі своїми подругами. Я помітила, що у наш бік дивились трохи здивовано і водночас зацікавлено. Я була тут для всіх незнайомкою, яка раптом прийшла з Власом Владиславовичем. Зрозуміло, що така новина не могла залишитись без уваги, тому неодмінно стане головною темою для пліток.

Чи хвилювало мене це? Ні. Ані трохи.

Після того, що мені довелось пережити, плітки перетворились на дитячу забавку. Всі завжди когось обговорюватимуть. Я була впевнена, що чудово виглядаю і чудово тримаюсь. Все інше — дурня.

А ось поведінка Власа Владиславовича мене дуже здивувала. Він буквально за декілька секунд перетворився на іншу людину. Широка добра усмішка, м’який погляд, чудові компліменти, які він дарував вродливим жінкам. Здається, він багатьом з них подобався.

Виявилось, що пан Шраменко вмів майстерно приховувати свою внутрішню чоловічу привабливість і діставав її тільки у найнеобхідніший момент. Багато, хто з жінок дивились на нього так, ніби не помічали його потворного шраму. А, може, лише вдавали, що не помічали. Не виключено, що вони і самі хотіли йому сподобатися, адже цей чоловік мав певну владу і гроші.

Ми неквапливо пішли убік залу. Влас Владиславович ані на мить не відпускав мене, та і я не поспішала кудись тікати.

— Власе! — раптом почувся жіночий голос.

Ми озирнулись. До нас плавною ходою наближалась вродлива струнка жінка. Її погляд чомусь нагадав мені погляд лисиці — хитрий, трохи глузливий.

— Марго! — Влас Владиславович усміхнувся, удаючи радість.

— У нас вже виникла ціла традиція зустрічатися на різноманітних заходах. І кожного разу я бачу тебе з новою дівчиною.

— Сподіваюсь, цей концерт влаштував не твій чоловік?

— Ні, але він так сильно полюбляє музичні заходи, що довелось їхати разом із ним. Ну а ти, Власе? Давно не бачились. Як справи? Я тут нещодавно почула, що у твого колишнього друга незабаром дитина народиться, — жінка хитро посміхнулась.

Влас Владиславович миттю напружився і мені це геть не сподобалось. Але усмішка з його уст не зникла.

— Дуже радий за нього.

— Але я бачу і ти дарма не гаєш часу, — Марго подивилась на мене. — Маргарита, — представилась жінка.

— Валерія.

— Гарного вечора, — Марго загадково усміхнулась і покрокувала до свого чоловіка.

— Хто вона? — спитала я у Власа Владиславовича.

— Стерво.

Концерт тривав більше двох годин з одним антрактом. Раніше я на таких заходах ніколи не бувала і цей досвід мене несподівано вразив. Молодий диригент помітно отримував насолоду від своєї роботи. Він був експресивним і усміхненим. Ударні, скрипки… Особливо мені сподобалась партія на саксофоні, коли грали хіти ґурту «Нірвана». Сміливий синтез класики і сучасного підходу вражав своєю гармонійністю. Темпераментність музикантів викликала усмішку.

Інколи я дивилась на Власа Владиславовича і помічала, що йому дуже подобалось все, що відбувалось на сцені. Інколи він навіть пальцями починав вистукувати ритм у себе на колінах. Завжди трохи примружений погляд був прикутий до сцени. Здається, Влас Владиславович повністю розчинився у своїй стихії. Мені раптом дуже захотілось побачити, як саме він грає на гітарі. Наскільки бездоганні його навички? Як взагалі він поводиться з музичним інструментом? Так само грубо, як і з жінкою?

Коли настав час антракту ми вийшли до холу. В голові досі лунали останні акорди з репертуару «Раммштайн». Зухвалі і навіть агресивні композиції так гарно сплелись з класичним звучанням духових, ударних і струнних інструментів! І все це була жива музика! Жодного запису. Я була в захваті, але мій піднесений настрій знищила заява Власа Владиславовича:

— Ось той, — прошепотів він мені і кивнув убік кремезного чоловіка з сивиною, — один з причетних.

Я затамувала подих і стиснула вуста.

— Мої люди дістали інформацію. Помилки бути не може.

— Я його декілька разів бачила у татовому кабінеті.

— Він у нас місцевий забудовник.

Чоловік, ніби почув, що ми розмовляємо про нього і подивився на нас. Кивнув на знак привітання. Мені стало важко дихати, але я змусила себе кивнути у відповідь. Кляті сльози обпекли очі. Я опустила погляд, наполегливо намагаючись заспокоїтись. Вдалося.

— І той, — знову заговорив до мене Влас Владиславович, вказавши поглядом убік трохи товстуватого чоловіка в окулярах.

— Ми на день народження до його дружини їздили. Євген Степанович. Тато вважав його своїм другом.

— Прорахувався ваш татко, — невесело всміхнувся Влас Владиславович.

— Мені потрібно до буфету.

— Ходімо. Я сьогодні твій кавалер і повинен догоджати своїй дамі, — він запропонував мені свій лікоть.

У буфеті було людно. Я взяла пляшку води, а Влас Владиславович замовив коньяк. Ми відійшли до столику, я швидко відкрила пляшку і випила майже половину. Мій внутрішній спокій міг от-от вкритися тріщинами. Одна справа, коли татові вбивці виглядали у моїх думках, як розмиті плями. І геть інша справа, коли я побачила їх на власні очі. Це були не просто незнайомці. Ні. Це люди, яких як знала, які бували в нашому домі, вечеряли з нами за одним столом.

Мені стало лячно. Та уявна клітка, в якій я зачинила свій біль і страх, почала плавитись. Це було щось за межею. Значно легше, коли ти не знаєш своїх ворогів в обличчя.

Влас Владиславович дивився на свою склянку з коньяком, але пити не квапився. Я, майже не розуміючи, що роблю, схопила цю склянку і випила увесь алкоголь. Господи! Яким же міцним він виявився! Дихання одразу перехопило і в очах почало пекти. Здається, це був дурний вчинок з мого боку.

— Сонце, — Влас Владиславович вигнув одну брову, — жіночий алкоголізм — річ хрінова. Не лікується.

— Вибачте, — видихнула я, коли полум’я коньяку нарешті згасло в мені.

— Та мені і не треба тебе пробачати.

— Просто ці люди… Вони ж знали тата. Знали нас із Костусем. Знали і не пощадили. А тепер усміхаються, кивають, — моє тіло раптом почало тремтіти. — Покидьки. Залишили десятирічного хлопчика без батька, — я міцно стиснула свій клатч.

— А що з матір’ю? — Влас Владиславович подивився на мене спідлоба. Глузування в його запитанні чи погляді я не знайшла.

— Нічого. Підкоряє Кіліманджаро.

— Не збираєтесь до неї?

— Ні. Самі якось розберемось. Їй байдуже на нас, — до щік через алкоголь прилив неприємний жар.

Влас Владиславович нічого не відповів. Він лише мовчки роздивлявся мене і крутив у руці порожню склянку.

Після завершення концерту до нас підійшов Євген Степанович. Я напружилась кожною клітиною свого тіла. Мій супутник міцно притулив до себе і усміхнувся чоловікові.

— Леруню, — звернувся до мене Євген Степанович, — яка трагедія. Прийми мої щирі співчуття. Дуже шкода. Якщо буде потрібна допомога, ти звертайся. Не соромся.

— Дякую.

— Власе Владиславовичу, як добре, що ви дівчинку під своє крило взяли, — продовжив лицемірити колишній татів друг.

— І хлопчика також, — Влас Владиславович пронизливо подивися йому в очі, ніби узяв під приціл. — А ви якось зазирніть до мене в офіс, побалакати треба.

— Звісно-звісно, — ледь не кланяючись, відповів Євген Степанович.

Нестримна хвиля гніву і роздратування швидко здійнялась з глибин моєї душі. Може, справа була в алкоголі. Може, в тому болю, від якого я божеволіла. Може, в моїй імпульсивності Не знаю. Але… Мені відчайдушно захотілось щось розбити. Хотілось вдарити цього Євгена Степановича в обличчя. Як так можна?! Співчувати після того, як доклав зусиль, аби вбити мого тата!

— Ходімо, — прошипів Влас Владиславович і боляче схопив мене під лікоть. — Інакше ти зараз вибухнеш.

— Може, і вибухну, а що? — спитала я, коли ми опинились на парковці. — Відпустіть! — я вивільнила свою руку.

— Тоді ти просто дурепа, — спокійно відповів чоловік, але погляд його був сердитим.

— Нехай. Не вмію я брехати, зрозуміло? Самій собі не можу. Ці покидьки… Ці вилупки. Вбили тата, а тепер удають, що їм дуже шкода. А мені, що робити? Мовчки ковтати цю брехню?

— Так! — гаркнув Влас Владиславович. — Ковтати! Бо інколи треба робити, як треба, а не як тобі хочеться!

Господи, він говорив точнісінько, як мій батько!

— А що ти думала? Що я дістану пістолет і пристрелю всіх, хто бреше? Якби ж все було так просто, вовчице. Неможна валити усіх, інакше проблем стане ще більше. Нехай брешуть, — чоловік знервованим рухом розстібнув піджак. — А ти повинна удавати, що нічого не помічаєш. Інколи треба бути хитрою. Ми прийшли. Нас побачили. От і добре. Завдання виконане.

— Я гадала, що буде легше, — тихо відповіла я, досі відчуваючи гіркоту після коньяку.

— Бляха, — стомлено зітхнув Влас Владиславович. — Не буде легше! У будь-якому разі ти нормально трималась. Хоча я думав, що ти одразу почнеш вередувати. Спрацювала на тверду трійку, вовчице, — він посміхнувся.

Все це було суцільним кошмаром. Я поводила себе, як дурне дівчисько, а мені це категорично не подобалось. Той світ, до якого я потрапила, без поблажливості ставився до емоцій і сподівань на краще.

Влас Владиславович підійшов до мене і боляче схопив за підборіддя. Наші погляди зустрілись. Темні очі невідривно дивились в мої. Я затамувала подих.

— Сідай в машину. Не варто влаштовувати тут істерики. Досить. Не нервуй мене.

Я мовчки сіла.

— Куди, шеф? — спитав Петро, коли всі розсіслись по машинах.

— До мене.

Я зімкнула пальці в замок. Якщо мене не везуть додому, це означало, що попереду чекала ще одна ніч, коли моє обличчя жорстко втиснуть у подушку.