Раді Вас бачити!

— Твоє хрінове баре сталось, — невдоволено відповів Влас Владиславович, опустивши погляд на мої пальці, які стискали гриф гітари. — Моя тобі порада — не поспішай когось навчати, якщо сама погано знаєш матеріал. Та і взагалі, жінки і гітара — речі несумісні.

Така заява мене ошелешила. Я вирішила, що сталось щось дуже важливе й страшне. Але ні. Виявляється, я зібралась когось вбити лише своїм наміром пригадати і зіграти щось простеньке на гітарі.

Так, мене лякав Влас Владиславович. І я його боялась. А шрам лише посилював мій страх. Але це жодним чином не завадило мені обуритись тій нахабності, з якою пан Шраменко розмовляв.

— Ви вважаєте, що жінка нездатна навчитися грати на гітарі? — моє запитання пролунало, як виклик.

— Судячи з баре, яке ти не можеш взяти — так, — Влас Владиславович знову подивився на мене. — Ну і пальці. Поглянь на свої пальці. Тонкі. Подушки м’які. Тільки мозолі натреш і манікюр зіпсуєш. Коротше, не жіноча це справа. Тож, краще відклади гітару і не псуй психіку своєму братові. Я папери приніс. Побалакати щодо цього треба і каракулі твої поставити.

Я була шокована. Влас Владиславович не прагнув мене саме принизити. Ні. Він, здається, просто був переконаний в тому, що є жіночі справи і не жіночі. Третій варіант навіть не розглядався. І ця манера спілкування… Я чудово розуміла, що ми з Костусем небажані гості і з нами виникло дуже багато клопоту. Але і свій зиск пан Шраменко з цього теж отримає.

— У такому випадку, покажіть, як треба правильно брати баре.

Інтуїтивно я відчувала, що зараз Влас Владиславович мені не загрожує. Те, який він зараз і яким я його зустріла вперше — були трохи різні люди. Тому я дозволила собі поводитись сміливіше.

— Можливо, ви більш талановитий гітарист, ніж, наприклад, Джимі Гендрікс.

Занадто зухвало було сподіватися, що пан Шраменко зреагує на мій виклик, аби довести мені зворотне. Він вже давно не хлопчик і переконувати якусь дівку у чомусь вже точно не погодиться. Гадаю, в цьому плані такі дешеві прийоми йому геть не цікаві.

— Сонце, — у своїй глузливій манері звернувся до мене Влас Владиславович, — я тобі не клоун. Хутко зі мною справи вирішувати. А ти, хлопче, краще мрій про життя не Елвіса Преслі, а Рокфеллера.

— А хто це? — з дитячою зацікавленістю спитав Костусь, уважно дивлячись на Власа Владиславовича. Здається, брата ані трохи не лякав потворний шрам.

— Читати вмієш?

— Вмію.

— Тоді прочитай, що це за люди такі, а я потім якось прийду, перевірю, — пан Шраменко подивився на мене. — Ходімо. Теку візьми.

Ми перемістились до кухні. Чоловік зняв пальто, недбало повісив його на спинку стільця. Сів.

— Підписи твої потрібні, щоб завод залишився ваш. Перечитай все.

— Я вам вірю.

— Ні. Сідай, — Влас Владиславович жестом вказав на сусідній стілець, — і читай. Вірить вона. Мені начхати, віриш ти мені чи ні. Документи завжди треба перечитувати. Все до останньої крапки. Зрозуміла?

Усвідомивши свою помилку, я лише кивнула і дістала з теки документи. Читати довелось багато і довго. Влас Владиславович увесь цей час сидів поруч. Він викурив одну цигарку. А потім просто грався залізною запальничкою, клацаючи її кришкою.

— Можна ручку? — акуратно спитала я.

— У теці.

Я почала ставити свої підписи і паралельно ще раз перечитувати окремі пункти.

— Схема нашої співпраці проста. Завод твій і твого брата. Я вас захищатиму. Частину продукції віддаватиму своїм людям. Десять відсотків мене цілком влаштують. Ніхто нічого у вас не забере.

— Ренат казав, що нещодавно сталась перестрілка.

— Дурня, — куток вуст скривився у посмішці. — Завод цей дуже хотіли забрати, а тут ще і така шикарна нагода з’явилась. Гадаю, інтереси різних сторін зійшлись і об’єднались в одну мету — вбити вашого татка. Він був як кістка в горлі для місцевих політиків. Не хотів ділитися прибутком і акціями заводу з іншими бізнесменами.

Я міцно стиснула пальцями ручку. Будь-яке згадування про тата миттєво розбурхувало мій біль. Одразу захотілось плакати. Але я не могла, не хотіла в очах Власа Владиславовича виглядати слабкою, інакше він неодмінно скаже щось дуже глузливе.

— Воно болітиме, — раптом серйозним тоном промовив чоловік, — і болітиме сильно, а потім…

— Звикну? — здогадалась я.

— Людина така сволота, що до всього звикає, — Влас Владиславович дістав зубами з пачки ще одну цигарку.

— Я ненавиджу тих, хто це зробив, — ковтаючи сльози, зізналась я. — Ненавиджу так сильно, що кров у жилах починає кипіти. Вони забрали у нас батька.

— Всі, хто в бізнесі чи політиці, апріорі не можуть бути порядними людьми. Ваш татко не міг стати виключенням.

— Ви хочете сказати, що мій батько такий самий покидьок, як і ті, хто увірвався до нас у будинок? — я кинула убік Власа Владиславовича розлючений погляд.

— Може, він і не вбивав нікого, але і йому корупція знайома. Сплачував менше, ніж треба. Ухилявся від податків.

— Все одно! Його вбили!

— Не кричи, — чоловік подивився на мене спідлоба. — Це життя, вовчице. Бісове життя. Тут немає поганих чи хороших. Всі ми сучі діти. Тож, знімай рожеві окуляри, розбивай їх до біса і дивись реальності в очі.

— У мене немає рожевих окулярів, — я жбурнула ручку і встала з-за столу.

— Є. До того ж у товстій оправі. Потворні рожеві окуляри, — він засміявся.

— Це неправда!

— Правда, — Влас Владиславович закинув ногу на ногу. — І в цьому немає твоєї провини. Ти народилась у забезпеченій родині. У тебе було все. Ти не вразлива принцеса, яка геть нічого не вміє, але ти багато чого не знаєш про життя. А от хлопчик твій, — він кивнув убік дверей, які вели до вітальні, — у нього точно таких окулярів вже не буде. Життя його серйозно скалічило. Нічого. Впорається. Я ж якось вибрався з лайна.

Я безпомічно обхопила себе руками. Чоловік казав все чітко, ніби батогом вдаряв по мені тією правдою, у якій я навіть подумки не могла собі зізнатись. Не вистачало сміливості.

Кляті сльози сковзнули по щоках. Я почала їх наполегливо стирати долонями. Біль величезним розпеченим каменем оселився у моїй грудній клітці, стискаючи серце. Мені було так боляче. Дідько! Коли ж по-справжньому полегшає?

— Бери себе в руки, — різко наказав Влас Владиславович. — Я тобі шмарклі не витиратиму. Ніхто цього не робитиме. Досить думати, що комусь не начхати на тебе, — він загасив недопалок і кинув його на дно склянки. — Начхати, зрозуміло? — важкий погляд вгризся у мене. — Кожен з нас переслідує свої цілі. Тому підпиши ці кляті документі, збери шмарклі і йди вперед. Займайся хлопцем, щоб він не виріс у такого вилупка, як я. У мене свого часу не було ані сестри, ані брата. Не було кому підказати. Все сам. Погано це чи добре — яка вже нахрін різниця! Ми туди-сюди і розійдемось. Далі самі вже житимете. Мій захист розповсюджується тільки на підприємство.

Глибоко зітхнувши, я сіла назад за стілець і продовжила ставити підписи. Не скажу, що на душі стало легше, але жахлива правда і відвертість Власа Владиславовича зробили свою справу. Я припинила плакати.

— На днях, — продовжив він, — відбудеться концерт. Симфонічний оркестр виконуватиме світову рок-класику. Вони приїдуть з Європи. Гучна подія. Завітає багацько потрібних людей. Ти поїдеш зі мною.

— Навіщо? — я шморгнула носом.

— Щоб ти показала себе публіці. Ну і продемонструєш, що в тебе є союзник. Ти повинна заявити своєю присутністю про те, що нікуди не втекла і маєш намір продовжити справу батька.

— Але хіба це безпечно?

— Зі мною — так. Треба, щоб кожен щур дізнався про наш… союз. Проблем одразу стане менше.

— А це обов’язково?

— Ні, бляха, просто вирішив тебе на побачення запросити. Звісно, що обов’язково! Це єдина на даний момент гучна подія, на якій зберуться потрібні нам люди. Всі повинні зрозуміти, хто і з ким тепер працює, — він підвівся, взяв теку і пальто.

Причесавши страшенно неслухняне кучеряве волосся пальцями, Влас Владиславович пішов у коридор. Я за ним.

— І ще одне, — чоловік накинув пальто, — готуйся до того, вовчице, що ти зустрінешся з вбивцями свого батька.