Раді Вас бачити!

— Леро-Леро, а можна машинки до школи взяти? — спитав мене Костусь, поки я допомагала йому застібнути сорочку.

— Котику, ти навіщо до школи йдеш?

— Навчатися.

— Ото ж бо. А машинками вдома гратимешся. Ти пропустив півтора тижні. Потрібно наздоганяти однокласників.

Костусь зітхнув і дбайливо залишив улюблені іграшки на столі.

Ми вже майже місяць жили окремо. Влас придбав для нас чудову квартиру майже в самісінькому центрі міста. Я була йому дуже вдячна за все, що він зробив. Не впевнена, що я б самотужки змогла витримати всі ці нюанси з купівлею квартири і автівки.

Останнім часом я жила на адреналіні, лише інколи перепочиваючи, коли засинала. Тепер рух часу в моєму житті ніби сповільнився. Поточні проблеми, які вже не мали відношення до бандитів і смертей, вплинули на мене позитивним чином. Кращий засіб пом’якшити душевний біль — заповнити думки справами і планами.

Як тільки ми переїхали у нашу нову квартиру, я одразу зайнялась школою Костуся. З’їздила до його класної керівнички, побалакала із нею, пояснила ситуацію. Коротше, вирішила цю проблему.

— А як мама? — спитала Віра Павлівна.

— Тримається. Всі ми тримаємося.

Після школи я вирушила на підприємство, щоб зустрітись з робітниками. Я гадки не мала про те, як варто себе поводити із ними. Тут слід було поступово звикати до своєї нової ролі. Я познайомилась з директором і бухгалтером. Заспокоїла всіх, переконавши, що суттєвих змін у керівництві не передбачено і ніхто нікого не звільнятиме.

Все це виглядало дивно і навіть смішно. Молода дівчина — хазяйка на підприємстві, де працюють люди, які старші за мого батька. Я декілька разів ловила на собі здивовані, глузливі і навіть невдоволені погляди. Гадаю, багато хто сприймав мене, як вередливу і розбещену татову донечку. Ні, частково це була правда. Але тепер мені вже точно не до ігор і вередування.

Після того, як я опинилась за крок від смерті, сміятися мені вже зовсім не хотілось. За короткий проміжок часу мене з братом ледь не вбили, я домоглась захисту бандита і віддала йому не тільки відсоток акцій, але і свою цноту. І все це було зроблено для того, щоб вижити. Тож, до розбещеної татової донечки я вже банально не дотягувала.

Відправивши сьогодні Костуся до школи, я поїхала за покупками. В квартиру ще багато чого потрібно було придбати. Штовхаючи візок, я ходила між стелажами з кухонним посудом.

— Лера? Серебрякова? — раптом звернувся до мене знайомий чоловічий голос.

Я озирнулась і побачила Клима. Клим — мій старий приятель. Коли я вступила до академії мистецтв, майже одразу занурилась у геть інший світ. У нас була своя невеличка тусовка, у якій зібрались художники, музиканти і поети. Ми разом їздили відпочивати, ділилися чернетками, ескізами і проєктами. Коротше, з головою занурились у творчу атмосферу.

Клим був на декілька років старшим за мене. Він займався музикою. Власне, саме тому я колись і вирішила спробувати навчитись грати на гітарі. Ми зустрічались не дуже часто, але якщо вже збирались разом, завжди чудово проводили час.

— Привіт, — я радісно усміхнулась другові.

Було трохи дивно після всього, що сталось, раптом зустріти людину, яка пов’язувала мене з безтурботним минулим.

Клим звично міцно обійняв мене. Він худорлявий, але дуже високий і завжди обіймав з такою силою, що дихати нормально не виходило.

— Мені дуже шкода, — раптом прошепотів друг і повільно відпустив мене. — Ти надовго зникла. На дзвінки і повідомлення не відповідала. Я хвилювався.

Розповідати про весь той жах, що довелось пережити, я геть не хотіла. Це занадто особисте і болюче. І небезпечне.

— Телефон змінила, — я міцно стиснула ручку візка. — Краще розкажи, як ти? Давно не бачились. Є щось новеньке?

— Все як завжди, — Клим почухав великим пальцем кінчик носу. — З хлопцями пісні пишемо. Зробили студію. Коротше, трохи рухаємося. Ти як? Як брат?

Клим, як і багато інших моїх знайомих, чудово знав Костуся. Молодший брат майже завжди всюди був зі мною. Коли я їздила до друзів, він постійно просився, щоб я взяла його з собою. Доводилось брати. Сестра Клима обожнювала проводити час з дітьми, тому в Костуся швидко з’явилась подружка.

— Гадала, що буде гірше, але він чудово тримається.

— Слухай, Леро, може, тобі якась допомога потрібна? Ти тільки скажи, і ми з хлопцями щось вигадаємо.

— Ні, дуже тобі дякую. Але нічого не потрібно.

Я в будь-якому випадку не дозволила б комусь зі своїх друзів лізти в усе це лайно, якби навіть дуже потребувала допомоги. Але мені все одно було приємно почути те, що Клим готовий підтримати.

— Я розумію, що, можливо, ти відмовишся, але… Наша компанія сьогодні збирається в одному ретро-барі. Всі зрадіють, коли знову тебе побачать, — в добрих карих очах Клима спалахнув вогник надії.

— Було б чудово, але ми з Костусем лише вдвох…

— Віола з радістю залишиться із ним. Вона все одно зараз вся у навчанні і навряд чи приєднається до нас. Я був би радий допомогти тобі трохи відволіктись. В такі моменти головне не зачинятися в собі. Я тобі це кажу, як людина, яка колись теж втратила батька.

Раніше я ніколи не звертала уваги на те, як Клим дивиться на мене. А зараз я ніби зняла окуляри з поганими рожевими лінзами і побачила реальність такою, якою вона була.

— Якщо Костусь погодиться, — відповіла я і прибрала за вухо пасмо волосся. — Сам розумієш. Якщо йому буде некомфортно, я нікуди не піду.

— Звісно, без проблем, — Клим широко усміхнувся і, здається, ніби розслабився. — Я тобі допоможу, — він узяв візок. — Я для бабусі сервіз тут обирав. До дня народження. Вона все це полюбляє. Навіть не думав, що ми тут зустрінемось.

— Я теж.

Загалом перспектива трохи відволіктись в оточенні друзів мені подобалась і не подобалась одночасно. З одного боку, я дуже хотіла хоча б на один вечір зануритись у той безтурботний час, коли головною проблемою було — куди піти працювати після навчання. Але, з іншого, я більше не могла дозволити собі всі ці поїздки до ретро-бару і посиденьки. На мені тепер занадто багато відповідальності. Чи могла я собі дозволити погодитись на пропозицію Клима?

Я чомусь пригадала Власа. Та і взагалі протягом всього місяця я часто згадувала про нього. Господи, я стільки дурниць йому наговорила того вечора! Дурепа. Взагалі наша коротка історія виявилась жорстокою, дивною і болючою. Вона завершилась, і це найголовніше. Але ж… Я все одно не могла позбутись надокучливого бажання побачити його під час гри на гітарі. Хоча, навіщо мені це потрібно?

— Тобі допомоги з пакунками? — спитав мене Клим.

— Що?

— Пакунки. Тобі допомогти?

— Дякую, гадаю, я сама впораюсь.

Ми з Климом обмінялись номерами телефонів. Я пообіцяла, що ввечері зателефоную і дам остаточну відповідь. Можливо… Можливо, це і непогано, спробувати відволіктись? Все ж таки життя триває, незважаючи на втрату близької для мене людини. Може, і Костусеві піде на користь зустріч з Віолою? Варто спробувати.

Після обіду, коли я забрала брата зі школи, ми ще довго займались домашнім завданням. Перш, ніж перейти до письмових, Костусь розставив свої дорогоцінні машинки на столі, біля підручників.

Спостерігаючи за тим, щоб брат акуратно і старанно записував вправи у зошит, я зайшла у месенджер і побачила довгоочікуване повідомлення від мами:

«Від твого батька саме цього і варто було очікувати. Сподіваюсь, у вас все добре?».

Це все, що я отримала від неї після місяця мовчання. Чи з нами все добре? Вона це серйозно? Я розуміла, що мама ані мене, ані Костуся майже не виховувала, але… Це вже було за межею.

«Все просто чудово».

Я жбурнула телефон на диван і боляче закусила нижню губу, щоб не почати лаятись. Ні, мені не було боляче. Весь біль засів скалкою у серці після вбивства батька. Я була розлючена. Я ненавиділа. Я подумки лаялась. В голові не вкладалось, що рідна матір ось так себе поводила. Дідько!

Я затиснула пальцями перенісся, намагаючись втримати потік злих сліз. Я не плакатиму! Я не плакатиму! І все ж таки Влас мав рацію, кажучи про потворні рожеві окуляри. Я все одно плекала надію, що мама приїде до нас, як тільки дізнається про те, що сталось. Приїде і забере у свої обійми. Але нічого з цього не відбулось. Так, Влас сказав правду — всім начхати. Навіть власній матері.

«Ден ногу зламав під час підйому. Гроші у вас є?».

«Нехай Ден одужує».

Цього разу я остаточно жбурнула телефон і подивилась у зошит Костуся. Він чудово впорався із вправою.

— Котику, — звернулась я до брата, коли ми закінчили з домашнім завданням.

В голові досі кружляли математичні задачі. Точні науки — не моя історія. Зовсім. Але четвертий клас я ще могла витягнути.

— Га?

— Я сьогодні Клима бачила.

— Круто!

— Він запрошував мене сьогодні ввечері зустрітися з ним і іншими друзями. Віола зрадіє, якщо ти до неї приїдеш.

— Я за нею сумую, — Костусь акуратно склав у коробку свої машинки.

— Якщо ти хочеш, я відвезу тебе до неї, але якщо ні, залишимося вдома. Я нікуди не поїду. Подивимось мультики.

— Я хочу до Віоли! Хочу показати їх свої машинки. Але коли приїде дядько зі шрамом?

— Котику, він не наш дядько.

— Ну наш друг.

— Він не приїде. У нього своє життя, а в нас — своє. І навіщо він тобі?

— Не знаю, — брат знизив плечима. — Хороший він. Я тут ще трохи почитав, хотів йому розповісти. Може, він мені ще трохи машинок подарує?

— Котику, якщо справа у машинках, я тобі куплю.

— Ні, не треба.

— І чим він тобі подобається?

— Кажу ж — він хороший. Але погляд сумний і злий. Може, йому також треба подарувати машинку?

— На вряд чи, — я поцілувала брата в чоло. — У нього справжні є.

— Тоді варто, щоб ти і його поцілувала. Ось мене ти цілуєш і завжди добре стає. Це тішить.

Я нічого не відповіла, лише важко зітхнула. Влас точно не з тих чоловіків, які потребують поцілунків. Та і взагалі йому не потрібні ніякі поцілунки. Але дитині цього не поясниш.

— Отож, ти згоден поїхати до Віоли?

— Так, — рішуче відповів Костуся і кивнув.

— Тоді ходімо збиратись.