Раді Вас бачити!

Ми з Костусем почали потроху облаштовуватися на новому місці. Поруч з братом я старалась поводити себе невимушено і постійно виводила його на розмову. Ми балакали ні про що, але так було простіше. Я відволікалась від усього жаху і не дозволяла Костусеві остаточно зачинитись в собі. Дякувати богові, він розмовляв зі мною і намагався їсти все, що я готувала.

Складніше ставало ввечері. Коли брат засинав, а я сиділа поруч із ним і дивилась у вікно. Ніч душила мене сльозами. Я плакала. Багато. Але тихо. Мені було лячно. Я плакала за татом. Хвилювалась за Костуся. Його несподіваний нічний напад повторився. Знову дикий, сповнений переляку крик, напівсонний погляд.

— Все добре, — заколисуючи, нашіптувала я. — Все добре, котику.

Телевізор у вітальні я ввімкнула лише одного разу і коли натрапила на черговий випуск новин, де кореспондент повідомляв, що Дмитра Серебрякова поховали, одразу вимкнула. Ситуація була настільки важкою і болючою, що мене ледь не розривало на шматки. Я дуже любила тата. Він завжди був моєю підтримкою.

Коли я сказала йому, що хочу здобути освіту художника-ілюстратора, тато підтримав мій вибір. У родинах його друзів з дітей прагнули зробити, якщо не адвокатів, то лікарів. Моя ж спеціальність на загальному тлі здавалась смішною і несерйозною, але батько сказав мені тоді одну дуже хорошу річ:

— Йди туди, куди прагне твоє серце, доню. Життя ще встигне змусити тебе робити так, як треба, а не як хочеться.

І я вступила саме туди, куди і хотіла. Хоча деякі татові друзі до останнього не розуміли, чому він схвалив моє рішення.

Господи, тато мав рацію! Життя, дійсно, змусило мене зробити вибір на користь «як треба», а не «як хочеться». Але одна ніч із чоловіком не така вже і велика ціна, адже так? Зате ми будемо в безпеці і хотілось сподіватися, що пан Шраменко за окрему плату все ж допоможе втримати хоча б частину татового бізнесу. Все ж таки він так мріяв, щоб Костусь продовжив його справу. Може, колись так і станеться.

Ренат зазирав до нас декілька разів. Він привіз продукти і вручив мені новий телефон.

— Там мій контакт і контакт Власа Владиславовича, — пояснив хлопець. — Якщо захочеш кудись поїхати, телефонуй мені. Я відвезу. Сама містом не ходи. Небезпечно.

— Добре.

Мені подобався Ренат, бо він був простим і не викликав у мене паніки. А ще він все ж таки виявився моїм однолітком і це якось автоматично виключило між нами певні бар’єри.

— Не сумуй, — Ренат поплескав мене по плечу.

Ми стояли в коридорі. Він вже збирався йти.

— Шеф вирішить твої проблеми. Якщо він за щось береться, обов’язково доводить справу до кінця. Просто не нервуй його і на шрам не звертай уваги. Він цього страшенно не любить.

— Дякую за все, — я міцно стиснула в руці телефон.

Ренат лише підморгнув і пішов.

Тепер, коли у мене з’явився смарт, я вирішила зателефонувати матері. Костусь сидів за невеличким кухонним острівцем і жував хрусткі кульки з молоком. Не знаю, звідки у пана Шраменка була така неймовірна любов до молока, але декілька пляшок у холодильнику у нас просто зобов’язані були стояти.

— Смачно? — спитала я у брата, намагаючись пригадати пароль до своїх сторінок у соціальних мережах.

Костусь кивнув. Я сіла поруч із ним. Щодо мами я не будувала жодних ілюзій. Вони вже давно розсіялись в моїй голові. Я просто хотіла попередити її. Раніше мене дуже гнітив той факт, що у всіх дівчат є мами, а в мене вона є, але в той ж час — ні. Я ніколи не була для неї на першому місці. З Костусем сталась та сама історія. Я швидко виросла. Образа, ясна річ, залишилась, але я намагалась не зосереджуватися на цьому. Хоча і не завжди виходило.

Коли мені нарешті вдалось зайти на свої сторінки, я побачила, що мама вже два дні не була в мережі. Я пригадала про її підйом на Кіліманджаро. Найближчим часом на діалог з нею можна навіть не розраховувати. Я залишила коротке повідомлення і вийшла з мережі.

— Леро, — звернувся до мене Костусь, відсунувши тарілку вбік.

— Що, котику? — я пригладила його світле волосся, які постійно стирчить на потилиці.

— Ти ж мене ніколи не покинеш? Не покинеш, як це зробила наша мама, правда? — він виразно подивився на мене своїми величезними карими очима.

У мене перехопило подих. Я чітко відчула, як в горлянці повільно почав збиратися колючий клубок сліз. Серце в грудях ніби збільшилось і йому раптом стало затісно, а мені — боляче.

— Ні, — прошепотіла я. — Не покину, — я притулилась носом до маківки Костуся.

Ми ніколи не розмовляли про маму. Я все думала, що брат ще занадто малий для цієї теми і він багато чого не розуміє. Ні. Це неправда. Костусь все чудово розумів і усвідомлював.

— Я хочу мультики, — попросив він після обіду.

— Добре, знайду тобі мультики, — я завантажила брудні тарілки і чашки до посудомийної машини.

Закінчивши з прибиранням на кухні, я подивилась на смарт, але жодних повідомлень не виявила. Мене трохи бадьорив той факт, що пан Шраменко весь цей тиждень не з’являвся. Це надало мені додатковий час, щоб хоч трохи оговтатися і звикнути до думки, що в певний момент мені доведеться лягти з ним в одне ліжко.

Як тільки я про це подумала клацнув замок. Я здригнулась. Через декілька секунд до вітальні зайшов Влас Владиславович. Він практично одразу знайшов мене поглядом. Зімкнувши пальці в замок, я відповіла на цей погляд і кивнула на знак привітання.

— Збирайся, поїдеш зі мною, — без будь-яких вступів заявив чоловік.

— Куди? — я занервувала і подивилась на Костуся.

Він сидів на дивані і дивився мультики, знервовано покусуючи нижню губу.

Пан Шраменко підійшов до мене. Я ледь впоралась з диким бажанням відступити назад. Не варто боятися, не варто боятися! Та і чого мені боятися, коли все найгірше вже сталось зі мною!

— Мене не надихає перспектива натягувати тебе, коли за стінкою знаходитиметься дитина, — чоловік подивився мені прямо в очі. — З хлопцем залишиться моя секретарка. У тебе є п’ять хвилин, — він засунув руки в кишені пальто і всівся у крісло.

Я швидко пішла до ванної. Плеснула трохи холодної води собі в обличчя і подивилась на себе в дзеркало. Погляд зелено-блакитних очей був стурбованим. Сухі вуста трохи запалені і покусані до крові. Пригладивши кучеряве волосся пальцями, я ще раз вмилась.

— Все гаразд, — твердо заявила я своєму відображенню. — Ти впораєшся, Леро.

Коли я повернулась до вітальні, побачила Наталю — секретарку пана Шраменка.

— Якщо що — телефонуй, — звернувся він до жінки. — За мною, вовчице, — чоловік крадькома подивився на мене, а потім підвівся і попрямував до виходу.

— Я незабаром повернусь, котику, — я поцілувала Костуся в чоло. — Треба вирішити одну справу.

— Добре, — брат міцно обійняв мене і неохоче відпустив.

З неба зривався дрібний сніг. Я швидко покрокувала за паном Шраменком до його чорної автівки.

— Сніг спочатку зі взуття збий, — кинув він мені, відключивши сигналізацію. — Машина тільки з мийки.

Я мовчки зробила так, як мені було наказано. У салоні відчувався аромат цигарок. Пристебнувшись, я склала руки на колінах. Влас Владиславович мовчки сів, завів двигун і ввімкнув музику. Я впізнала пісню з перших акордів, бо колись наполегливо намагалась вивчити її на гітарі.

Чоловік дістав з бардачку пачку цигарок, витягнув одну зубами, підкурив. И плавно виїхав за межі житлового комплексу. Я намагалась зосередитись на пісні і на картинці за вікном. Дрібний сніг продовжував кружляти у чорному нічному небі. Запах цигаркового диму трохи душив, але тато теж часто курив, і я якось вже звикла до цього аромату.

Незважаючи на те, що я намагалась бути спокійною і навіть відстороненою, мої пальці все одно знервовано стискали цупку тканину джинсів на колінах. Головне, намагатися просто рівно дихати. Подивившись на дорогу, я акуратно перевела погляд на Власа Владиславовича. Затиснувши зубами цигарку, він злегка примружившись, дивився уперед, інколи беззвучно стукав пальцями по керму.

— Полюбляєте старі пісні? — спитала я, пригадавши про ті, що грали у ВІП-зоні клубу.

— В них є сенс.

— А в сучасних…

— Начхати, — різко відрізав Влас Владиславович і знервовано хитнув головою. — Твої розмірковування мене не цікавлять. Якби я сьогодні ввечері хотів побазікати, обрав для цієї ролі близьких людей. Твоє завдання полягає не в цьому, — чітко, жорстко і без зайвих емоцій.

Я зіщулилась і знову подивилась у вікно. Так, моє завдання дійсно полягало не в цьому.

Машина зупинилась біля іншого житлового комплексу, що був розташований далі центру міста. Тут колись мешкав мій хрещений. Але його вбили, коли мені було років шість. Виявляється, що світ тісніший, ніж міг здатися на перший погляд.

Хол. Ліфт. Дванадцятий поверх. Увесь цей шлях минув у суцільному мовчанні. Напруга в моїй душі продовжувала зріти.

Квартира Власа Владиславовича виявилась несподівано невеличкою. У вітальні панував безлад: речі лежали тут і там. На барній стійці, що розділяла вітальну й кухню, стояла забита недопалками попільниця. В кутку біля плазми стояв потертий розстібнутий чохол, з нього визирав гриф гітари. На журнальному столику валялись якісь папірці і обгортки. Єдине, що зберіглось у порядку — вінілові платівки. Вони акуратною стопкою лежали на тумбочці під плазмою.

— Ходімо, — не знімаючи пальта, чоловік попрямував вглиб квартири.

Ми опинились в спальні. Тут панував відносний порядок. Влас Владиславович кинув на тумбочку біля ліжка ключі, пачку цигарок і презервативів.

Я заломила пальці і болюче прикусила нижню губу, дивлячись на велике двоспальне ліжко.

— Роздягайся, — чоловік скинув пальто. — Я зараз повернусь.

Ковтаючи сльози, я намагалась розтиснути зуби, аби не завдавати болю вустам, але нічого не вийшло.

— Звикнеш, — кинув пан Шраменко і пішов.