Раді Вас бачити!

Деякий час нам довелось просидіти у приймальні. У пана Шраменка було призначено декілька зустрічей. Я могла хоч увесь день тут простирчати, тільки б отримати те, за чим, власне, сюди і припхалась.

Костусь повільно, але впевнено випив склянку молока і витер рукавом светру білі вуса. Я інколи дивилась на молодшого брата і моє серце просто розривалось від болю. Він ще зовсім дитина. Схожий на крихітного кошеня. Ні, звісно, у деяких ситуаціях Костусь вміє бути самостійним. Але це не змінювало того, що він залишався дитиною. Просто дитиною, яка абсолютно не потрібна матері і тепер позбавлена батька. Обійнявши Костуся за худі плечі, я притулилась носом до його світлого волосся.

Несподівано до приймальні увійшов молодий хлопець у джинсах з дірками і білій толстовці. Гадаю, він був моїми однолітком. Підморгнувши секретарці, незнайомець швидким поглядом подивився на нас з братом і зайшов до кабінету Шраменка.

Через декілька хвилин вони вдвох вийшли до приймальні. Влас Владиславович подивився на мене трохи насупленим поглядом.

— Коротше, Ренате, — звернувся він до хлопця. — Влаштуй цих двох шпигунів. Автівка? — пан Шраменко подивився на мене.

— Є.

— Нахрін утилізуй її, Ренате.

— Телефон? — знову швидкий погляд у мій бік.

— Є.

— Коротше, все нахрін утилізуй. Їх закинь до моєї квартири. В «трійку». Та, що в «Зевсі». Тільки побудували, там ще ніхто не заселився. Хлопцям нашим зателефонуй, нехай розберуться з будинком. Все роби тихо. Помітять — особисто приб’ю. Зрозумів?

— Все зроблю як слід, — слухняно кивнув Ренат.

— І зміни це ганчір’я. Тебе ніби собаки подерли, — Шраменко скривився, подивившись на джинси хлопця. — Ти, — він знову подивився на мене, — поки що зачаїшся. Зрозуміла? З квартири нікуди. Щось знадобиться, Ренат приїде, — чоловік говорив швидко, чітко і без зайвих преамбул.

Я кивнула і підвелась зі свого місця.

— Все, забирайтеся геть, — пан Шраменко недбало махнув рукою убік виходу.

Костусь вже сам узяв мене за руку. Ренат вийшов з приймальні, а я перед тим, як перетнути поріг, озирнулась. Чоловік стояв біля відчинених дверей свого кабінету, сховавши долоні в кишенях брюк. Він задумливо дивився на нас.

— Дякую, — промовила я. — Красно дякую. Ви нас врятували від смерті.

— Йди вже, божевільна вовчице, — пан Шраменко швидко розвернувся і зайшов в кабінет, зачинивши за собою двері.

Ми розташувались в автівці Рената. Він завів двигун і через декілька хвилин офісна будівля вже залишилась позаду.

— Речі в тачці були? — поцікавився хлопець.

— Так, трохи.

— Потім привезу їх.

Я лише кивнула і відкинулась на спинку сидіння. Мої м’язи за останню добу майже жодного разу не розслаблялись. Я знаходилась на постійному адреналіні. Навіть сон не допоміг відновитися. І ось тільки зараз я дозволила собі трохи оговтатися. М’язи, як натягнуті струни, поступово почали позбуватися напруги.

Я глибоко зітхнула. Відчуття порожнечі в душі було якимсь глухим і ватним. Сльози закінчились. Здається, я вичерпала свій ліміт. Мені просто хотілось нормально поспати. Хоча б на деякий час провалитись у темрявому і не мучити свою голову тривожними думками.

Квартира, до якої нас привезли, знаходилась у житловому комплексі «Зевс». Людей всередині практично не було, бо він нещодавно добудувався. Ми піднялись на ліфті на десятий поверх. Коридор теж був порожнім. Я побачила лише одного чоловіка з персоналу.

— Проходьте, — промовив Ренат, відчинивши вхідні металеві двері.

Квартира виявилась доволі просторою і дуже світлою. Вікна виходили на внутрішнє подвір’я.

— Вода, газ і Інтернет вже підключені. Все необхідне також є. Ключі поки що не залишу. Влас Владиславович пізніше сам вирішить, що робити далі. Продукти теж є. Речі пізніше привезу.

— Добре. Дякую.

Коли ми залишись самі, я помасажувала скроні, благаючи свої думки трохи схаменутися. Костусь досі поводив себе занадто тихо і відсторонено.

— Можна я ляжу? — спитав він.

— Так звісно, котику.

Костусь заліз на диван, що стояв біля вікна, ліг на бік, згорнувся клубком і заплющив очі. Нехай відпочинить. Брат був не менш виснаженим, ніж я.

Тиша в квартирі раптом здалась мені важкою і ворожою. В ній мій біль оглушливо пульсував. В черепну коробку безжально вгризалась лише одна жахлива думка: «Тато мертвий». Я досі не могла повірити в це. Моя пам’ять досі була здатна з легкістю відтворити тембр татового голосу. Я чітко пам’ятала риси його обличчя, його усмішку. Він досі жив у моїх спогадах. Але в реальності… В реальності його більше не існувало.

Глибоко зітхнувши, я вирішила ознайомитись з місцем, щоб просто відволіктись. Бо якщо зосереджусь на цьому дикому внутрішньому болю, неодмінно з’їду з глузду.

Квартира була ще необжитою. Нові меблі. Порожні полиці. Дві спальні. Одна вітальня. Дві ванні кімнати, кухня і невеличка комора. А ще тут був великий балкон, який з’єднував спальню з вітальнею.

Повернувшись до сплячого Костуся, я теж згорнулась у клубок на іншому кінці величезного дивану. Я раптом відчула себе рибою, яку викинуло на берег. Навіть не так. Я була не просто рибою, а саме лососем. Він, коли повертається до себе на батьківщину у період нересту, пливе вгору за течією. І коли треба подолати водоспад чи поріг, він всі свої сили втрачає на стрибок. Деяким він не вдається і вони гинуть. Ось і я себе відчувала такою. Ще живу, але сили вже вичерпані і залишається лише одне — померти, так і не діставшись додому.

З глибин важкого сну мене вирвав оглушливий крик. Я різко вскочила і не одразу зрозуміла, що кричав Костусь. Він був сонним. Стояв біля дивану і дивлячись на вхідні двері, кричав щось нерозбірливе.

— Котику-котику, — покликала я Костуся і акуратно, щоб не налякати його, обійняла. — Все добре. Все добре.

Костусь страшенно тремтів. Він замовк. А потім заплакав.

— Все добре, — продовжила повторювати я. — Все добре. Я поруч. Поруч. Ходімо, ляжемо.

Я відвела брата до спальні. Він влаштувався у ліжку і притиснув коліна до грудей. Його ще трохи трусило, а потім Костусь заспокоївся. До ранку я не змогла більше заплющити очей.

Наступного дня вже по обіді до нас завітав пан Шраменко. За ним йшов Ренат. Він передав мені сумку з речами і мовчки пішов.

Костусь досі спав, а я вирішила, що варто щось приготувати. Апетиту не було, але нам потрібні сили.

Від пана Шраменка віяло зимовим холодом. Не знімаючи розстібнутого пальта, він сховав руки в кишенях і зайшов углиб квартири. Пам’ятаючи, що чоловік вимагав, аби я дивилась йому в очі, я намагалась не звертати уваги на шрам.

— Гроші твого тата вже почали роздирати, — без вступу почав пан Шраменко. — Тривають обшуки. На тебе і на хлопця твого записана частина бізнесу. Доволі жирний шмат. Татко твій був передбачливим, тож напризволяще вас не залишив. Зараз триває жорсткий поділ. Якщо не хочете залишитися ні з чим, повинні триматись за це місто. Татко поліз не туди, куди слід було, ось і отримав. Я візьму під контроль його бізнес. Тобто, ту частину, яка записана на вас, бо все це лайно мені дорого коштує. Зрозуміло?

Проковтнувши сльози, я кивнула.

— Поки ти піді мною, тобі нема чого боятися, — чоловік повернувся до мене всім корпусом. — Як тільки все вляжеться, можете валити куди заманеться, але пам’ятай, — він зробив декілька кроків уперед, — я надав тобі послугу і хочу вірити, що ти цього не забудеш. Без потрібних зв’язків тебе знищать. А якщо тепер ти і твій брат володієте великими сумами, я готовий запропонувати свою дружбу і прихильність.

— Добре. Добре. Нехай буде так.

Пан Шраменко уважно подивився на мене з висоти свого зросту. Я трохи зіщулилась під прискіпливим поглядом, але свій убік не відвела.

— Не бійся, — жорстка лінія вуст розтягнулась в посмішці, — я не кусаюсь. Якщо мене, звісно, не злити.

— Я вже нічого не боюсь, — затамувавши подих, випалила я.

— Правильний підхід, — пан Шраменко трохи насупився і схилив голову набік, ніби вирішив подивитись на мене під іншим кутом. — На днях заїду. Готуйся.

Я здригнулась, коли зрозуміла, до чого саме повинна бути готовою. Вздовж хребта сковзнули крижані сироти.

— Нічого, вовчице. Ти до мене швидко звикнеш, — він якось дивно подивився на мене, а потім розвернувся і покрокував до виходу. — Ключі лежатимуть на тумбочці. Без Рената поки що не рекомендую пересуватись містом, — почулось клацання вхідних дверей.

Я не боялась близькості з цим моторошним чоловіком, бо внутрішньо вже прийняла цю неминучість. Мене лише лякав його потворний шрам і той факт, що цей чоловік стане моїм першим.