Раді Вас бачити!

— Максим Корнєв… Він…, — почала я.

— Стисліше, — пан Шраменко ліниво розвалився на дивані і взяв келих з алкоголем.

Мене знову почало трусити через емоції. Я не знала, як розповісти про все те, що зовсім нещодавно сталось зі мною і з Костусем. Господи! У нас в будинку вбили охорону… вбили тата. Я не могла припинити про це думати. Підборіддя затремтіло, але я все ж віднайшла у собі залишки душевних сил.

— Нашого батька вбили, — ледь вичавила я з себе. — Максим сказав, що, окрім вас, нам ніхто не допоможе, — я закрила рота долонею і тихо заплакала.

Пан Шраменко на мої сльози жодним чином не відреагував, утім, він і не повинен був.

— Серебрякова цього прикінчили? — уточнив чоловік.

Я лише кивнула.

— Так і знав, — він зробив декілька ковтків. — Провалюйте.

— Що? — я шморгнула носом і ошелешено подивилась на пана Шраменко.

— Що чула, — абсолютно спокійно відповів він. — Мій принцип такий — не бруднити руки в політиці. Я з чиновниками вирішую проблеми так само, як і більшість інших людей — через хабарі. В це лайно я не втручатимусь і своїм людям не дозволю. Провалюйте, — чоловік зробив недбалий жест убік дверей.

Страх і біль у мені раптом заглушились панікою. Цієї миті я не могла розмірковувати раціонально. Мене всю колотило. Я залишилась сама з молодшим братом, а десь там, за нами тягнувся слід, яким йшли головорізи. Щось підказувало мені, що жодна поліція з ними не впорається.

— Нам нема куди йти, — схлипнула я. — Ви… Ви повинні нам допомогти!

— Сонечко, — пан Шраменко закинув ногу на ногу, — я нікому нічого не винен, — його вуста скривились в недобрій посмішці, через яку шрам зморщився і зробив трохи витягнуте обличчя ще потворнішим.

— Але…

— Я сказав — ні! — гаркнув чоловік. — У вас що? Родичів або ж друзів немає? От і валіть до них. Це значно краще, ніж з бандитами плутатися.

Наш худорлявий проводжатий, якого звали Микола, дійсно приніс дві склянки молока. Я цей жест сприйняла як акт глузування і приниження. В мені кипіла така страшенна буря емоцій, що навіть фізично стало пекельно боляче через неї.

— Благаю вас, — прошепотіла я, відчуваючи в горлянці клубок сліз. — Допоможіть! Я відпрацюю! Знайду гроші! Ті люди… Вони вбили нашого батька, вбили одного з охоронців! Вони нас вб’ють! Ви це розумієте?! — мене охопила істерика.

Пан Шраменко навіть не ворухнувся, мовчки спостерігаючи за мною. І це… Це шалено дратувало! Я ніби розмовляла зі стіною. Нема нічого гірше, ніж людська байдужість. Я довіряла Максові. Якщо він сказав, що нам ніхто, окрім цієї людини, не допоможе, значить, це правда. Максим ніколи не запропонує важкий шлях, якщо його можна оминути.

Навіть якщо мені якось вдасться поїхати до мами, зараз нам все одно треба було десь зачаїтися. І бажано зачаїтись так, щоб ті вбивці нас не знайшли.

Микола мовчки поставив склянки з молоком на столик і знову зник.

— Це не мої проблеми, — жорстоко і безапеляційно відповів пан Шраменко.

Його геть не цікавила наша проблема. Він навіть не збирався уважно слухати. Йому начхати. Господи!

— Я… Ми нікуди не підемо, поки ви нам не допоможете! — я розуміла, що верзла зараз повну нісенітницю і краще просто піти. Але я вже не могла зупинитися.

— Можеш сидіти тут стільки, стільки забажаєш, — чоловік ліниво підвівся з дивану, одягнув піджак, узяв пальто і мовчки пішов.

Ще декілька секунд я просто мовчки стояла, намагаючись привести до ладу свої думки. Так, ніхто нам не зобов’язаний допомагати. Пан Шраменко мав повне право відмовити у допомозі. Але Макс не міг так просто відправити нас до нього. Не міг. Він був впевнений, що нам допоможуть.

— Леро, що нам робити? — тихим голосом спитав Костусь.

— Боротися, — важко зітхнувши, відповіла я і обійняла молодшого брата.

Підійшовши до дивану, я сіла на його краєчок і сховала обличчя в долонях. Голова боліла і розколювалась. Кінчики пальців дрібно тремтіли. Я раптом пригадала, що в машині серед запакованих речей був ще і телефон.

— Ходімо, — я взяла Костуся за руку і повела за собою.

Повернувшись у машину, я знайшла телефон. Він був зарядженим. У списку контактів я знайшла номер хрещеного Костуся і ще декількох татових друзів. Плекаючи надію на те, що нам хтось з них точно допоможе, я почала телефонувати.

Всі, звісно, налякались, коли почули мій голос, але ніхто не захотів допомогти. Таке враження, що татові друзі приготували одну відмовку на всіх: «Який жах»!, «Як шкода!», «Вибач, Леро, але нічим не можемо допомогти», «Тримайтесь», «Їдьте до матері». Це була просто якась маячня! Невже всім було начхати?

Відкинувши телефон на сусіднє крісло, я притулилась чолом до керма і заплющила очі. Такою знесиленою і спустошеною я себе ніколи ще не відчувала. Всю мою душу, мої нутрощі ніби вивернули. Зламали кістки і вижбурнули здихати в снігу.

Шок, істерика, страх, розгубленість — все це позбавляло мене сил. Я сіла позаду до Костуся.

— Леро, мені лячно, — брат згорнувся клубком у мене під боком.

— Все буде добре, я тебе захищу, — поцілувавши Костуся у потилицю, я не помітила, як провалилась у сон.

Прокинулась я від того, що всі кінцівки оніміли. Я залишок ночі так і спала в одній позі. Акуратно, щоб не розбудити Костуся, я сіла і сонним поглядом подивилась у вікно автівки. На землю пухнастими пір’їнками опускався сніг. Розтираючи холодні пальці, я ввімкнула пічку і взяла телефон. Жодного пропущеного дзвінка.

Тихенько вийшовши на вулицю, я подивилась на будівлю клубу. Наша машина стояла неподалік від нього. Всі неонові вивіски зараз не працювали. Охоронця також не було видно. Навряд чи пан Шраменко найближчим часом тут з’явиться.

— Дівчино, ми змушені наполегливо попросити вас залишити парковку, — заявив раптом якийсь хлопець, який щойно вийшов з клубу.

— Що? — розгублено спитала я.

— Неможна тут більше стояти. Клуб зачинений. Залиште парковку.

— Так, так. Добре, — я схрестила руки на грудях. — Вибачте, а ви не знаєте, пан Шраменко, він сьогодні тут буде?

Я розуміла, що пхатися в пащеку вовка — неправильно. Тим паче, мені вже пояснили — допомоги не варто чекати. Але я була в розпачі. Всі почуття були спотворені болем і страхом.

— Влас Владиславович? Не знаю. Але якщо він вам потрібен, краще заїхати до нього в офіс. Там більше шансів зустрітися з ним.

— Можна дізнатися адресу?

Хлопець пояснив мені, куди треба їхати. Я ніби перетворилась на шукачку. Ця роль мені зовсім не подобалась, але я не мала іншого виходу. Ніхто з татових друзів не запропонував допомогу, а це наштовхувало лише на один висновок — або вони самі причетні до вбивства, або ніколи не були справжніми друзями.

Отримавши всю необхідну інформацію, я трохи збадьорилась. Сідаючи за кермо, я точно вирішила для себе, що зроблю все, тільки б пан Шраменко допоміг нам. Знадобиться на колінах стоятиму і благатиму. Я не боюсь принизитись. Не та зараз ситуація, щоб берегти свою гордість.