Спочатку:
На сторінку книги
Ранок прийшов тихо, але ніхто в селі не відчував його звичайним.
Після тієї ночі навіть сонце здавалося чужим. Воно піднялося над лісом, торкнулося дахів старих хат, пробилося крізь гілки Дуба з тисячею імен, але в повітрі залишалося щось важке. Наче ніч не закінчилася до кінця.
Лада сиділа біля печі й дивилася на Мирославу.
Жінка тримала на руках маленького Ратибора. Поруч спав його брат, загорнутий у теплу ковдру. Богдан стояв біля вікна й час від часу поглядав у бік лісу.
Фелікс сидів на лаві.
Цього разу він не грався.
Не муркотів.
Навіть не намагався привернути до себе увагу.
Він просто дивився на дитину.
— Щось не так, — тихо сказала Лада.
Марія, яка саме перебирала трави, підняла голову.
— Що ти відчула?
— Не знаю. Наче... щось змінилося.
Мирослава глянула на неї.
— Я теж це відчуваю.
Ратибор раптом заворушився.
Його маленькі пальці стиснулися, а потім розкрилися.
Мирослава поправила ковдру.
— Тихо, синку.
Та хлопчик не заснув.
Він розплющив очі й подивився просто на Ладу.
На мить у його погляді було щось дивне. Не дитяче. Наче він дивився не на неї, а крізь неї — кудись далеко.
Лада мимоволі підвелася.
— Маріє...
— Бачу.
Марія підійшла ближче.
— Мирославо, дай мені його руку.
— Навіщо?
— Просто дай.
Мирослава обережно розгорнула маленькі пальці сина.
І всі завмерли.
На долоньці Ратибора світився знак.
Той самий.
Чорний обідок, тонкі лінії, що сходилися в центрі, і маленький символ, схожий на двері, які ніхто не міг відчинити.
Лада відчула холод у пальцях.
— Це знак брами...
Марія кивнула.
— Так.
Богдан відійшов від вікна.
— Що це означає?
Марія довго мовчала.
— Що брама його впізнала.
Мирослава зблідла.
— Але він дитина.
— Саме тому це небезпечно.
— Чому?
Марія подивилася на Ратибора.
— Бо сила не питає, скільки тобі років.
Лада повільно підійшла ближче.
— Ти казала, що брама обрала мене.
— Я помилялася.
— Не зовсім, — озвався Фелікс.
Усі повернулися до нього.
Кіт підняв голову.
— Вона обрала Ладу першою. Але потім знайшла того, хто може продовжити її шлях.
Богдан насупився.
— Феліксе, говори нормально.
— Я і так говорю нормально.
— Ти кіт.
— Це не заважає мені знати більше за вас.
Мирослава ледь усміхнулася крізь тривогу.
— Звісно...
Лада присіла біля Ратибора.
Вона простягнула палець і ледве торкнулася його долоньки.
Знак одразу засвітився яскравіше.
Лада відсмикнула руку.
— Він реагує на мене.
Марія стала серйозною.
— Тому що твоя сила пов'язана з його.
— Як?
— Я ще не знаю.
Лада подивилася на Марію.
— Ти щось приховуєш.
Марія не відповіла.
— Маріє.
Стара знахарка важко зітхнула.
— Добре. Є одна річ, яку Берегині ніколи не любили говорити вголос.
— Яка?
Марія сіла навпроти неї.
— За кожну справжню магію доводиться платити.
Лада мовчала.
— Магія не виникає з нічого, — продовжила Марія. — Вона бере щось натомість. Інколи сили. Інколи пам'ять. Інколи роки життя. А інколи...
Вона поглянула на Диниса, який стояв біля дверей.
— Інколи вона забирає найдорожче.
Лада відчула, як у грудях стислося.
— Що саме вона забере в мене?
Марія подивилася їй просто в очі.
— Поки що ми цього не знаємо.
Фелікс повільно зістрибнув із лави.
— Але скоро дізнаємося.
У ту ж мить знак на долоньці Ратибора згас.
А десь далеко в лісі пролунав глухий удар.
Наче хтось тричі постукав у старі двері.
Лада підвела голову.
— Брама?
Марія похитала головою.
— Ні.
— Тоді що?
Стара знахарка подивилася у бік лісу.
— Хтось іде до нас.
І вперше за всю ніч Ратибор тихо засміявся.
Наче впізнав того, хто наближався.
Динис дочекався, поки в хаті стало тихіше.
Марія залишилася з Мирославою та дітьми. Богдан вийшов надвір перевірити, чи справді біля лісу хтось був. Фелікс зник у кущах, хоча Лада вже знала: якщо цей кіт кудись іде мовчки, нічого доброго це не означає.
Лада стояла біля старого дубового столу й дивилася у вікно.
Вона думала про знак на долоньці Ратибора.
Про слова Марії.
За кожну справжню магію доводиться платити.
— Ладо.
Вона не обернулася.
— Я знаю, що ти щось хочеш сказати.
Динис зупинився біля дверей.
— Звідки?
— Ти вже кілька днів дивишся на мене так, ніби боїшся сказати правду.
Він опустив очі.
— Бо боюся.
Лада нарешті повернулася.
— Тоді кажи.
Динис повільно підійшов ближче.
— Те, що я розповідав тобі про себе... не вся правда.
Лада відчула, як усередині все стислося.
— Я так і знала.
— Я не хотів тебе обманювати.
— Але обманював.
— Так.
Це коротке слово прозвучало важче за будь-яке виправдання.
Лада відвернулася.
— Тоді починай.
Динис довго мовчав.
— Мій зв'язок із твоєю родиною почався задовго до того, як я зустрів тебе.
— Через мою матір?
Він кивнув.
— Через неї.
Лада завмерла.
— Що ти знаєш про неї?
— Більше, ніж казав.
— Наскільки більше?
Динис зробив крок до неї.
— Твоя мати знала про браму. Вона знала про Берегинь. І знала, що одного дня ти успадкуєш те, від чого вона намагалася тебе захистити.
— Чому вона нічого мені не залишила?
— Залишила.
Лада різко підняла очі.
— Що?
— Мене.
Вона не одразу зрозуміла його слова.
— Тебе?
— Перед тим як зникнути, вона попросила мого діда стежити за твоєю родиною. А потім... попросила мене.
— Ти знав про мене?
— Знав.
— Ще до нашої зустрічі?
— Так.
Лада відступила.
— І коли ти підійшов до мене вперше...
— Я вже знав, хто ти.
У її очах з'явилися сльози.
— Тоді скажи мені чесно. Те, що було між нами... теж було частиною цього плану?
Динис похитав головою.
— Ні.
— Як я маю тобі повірити?
Він підійшов ближче, але не торкнувся її.
— Бо я сам не очікував, що ти станеш для мене важливішою за все, що мені наказували.
Лада мовчала.
— Спочатку я думав, що просто маю захистити тебе, — продовжив він. — Потім зрозумів, що вже не можу уявити, що тебе не буде поруч.
Лада витерла сльозу.
— А якщо через тебе я опинюся в небезпеці?
— Тоді я залишуся поруч.
— Навіть якщо це небезпечно для тебе?
— Особливо тоді.
Вона гірко усміхнулася.
— Ти навіть не розумієш, що говориш.
— Розумію.
Динис нарешті простягнув руку.
— Я боюся, Ладо.
Вона подивилася на нього.
— Чого?
— Що одного дня брама забере тебе. А я не зможу нічого зробити.
У цих словах не було магії.
Не було стародавніх пророцтв.
Лише звичайний людський страх втратити людину, яка стала дорогою.
Лада повільно поклала свою руку в його долоню.
— Тоді більше нічого від мене не приховуй.
— Не буду.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Вони стояли мовчки.
А за вікном ліс шумів дедалі голосніше.
Динис раптом стиснув її руку.
— Є ще дещо.
Лада підняла на нього очі.
— Що?
— Мій дід перед смертю сказав мені одну річ.
— Яку?
Динис зблід.
— Він сказав: «Коли Лада відкриє четверту печать, вона зрозуміє, що Динис — не той, ким здається».
Лада завмерла.
— Що це означає?
Динис не встиг відповісти.
Десь за хатою почувся голос Фелікса:
— Бо він сам ще не знає, хто він насправді.
Лада й Динис одночасно повернулися до дверей.
І тоді Лада зрозуміла: таємниця Диниса була набагато страшнішою, ніж вона могла уявити.
У хаті нарешті стало тихо.
Лада й Динис залишилися удвох. За вікном шелестіло листя, а десь далеко в лісі час від часу потріскувала суха гілка.
— Ти справді думав, що можеш мене втратити? — тихо запитала Лада.
Динис подивився на неї.
— Кожного разу, коли ти йшла до брами.
— А я боялася втратити тебе.
Він на мить опустив очі.
— Тоді ми обоє боялися одного.
Лада усміхнулася крізь сльози.
— Мені більше не хочеться боятися.
Динис підійшов ближче.
— І мені.
Він обережно торкнувся її щоки, ніби боявся, що вона зникне, якщо зробить різкий рух.
Лада не відступила.
— Динисе...
— Що?
— Просто залишся.
— Залишуся.
Він ніжно торкнувся її чола своїм.
Кілька секунд вони просто мовчали.
Усі слова, які так довго не могли сказати одне одному, раптом стали непотрібними.
Динис обережно поцілував її в губи.
Поцілунок був коротким і ніжним.
Лада заплющила очі, а коли вони знову подивилися одне на одного, обоє тихо усміхнулися.
— Тепер ти мені віриш? — запитав він.
— Трохи більше.
— А цього недостатньо?
— Доведеться ще постаратися.
Динис засміявся.
— Добре. Я нікуди не поспішаю.
Лада поклала голову йому на плече.
За вікном знову прошумів ліс.
І цього разу їй уперше за довгий час не було страшно.
Бо поруч був той, кого вона могла втратити.
І той, кого вона вже не хотіла втрачати.
Після тієї розмови Лада ще довго стояла біля вікна. На душі було дивно спокійно. Наче вперше за весь цей час вона дозволила собі не думати про браму, пророцтва й таємниці.
Але спокій тривав недовго.
У грудях раптом стало гаряче.
Лада різко приклала руку до серця.
— Динисе...
Він одразу повернувся.
— Що сталося?
— Не знаю.
На її долоні з'явилося світло.
Те саме, яке вона вже бачила біля брами.
Але тепер воно було іншим — теплішим і сильнішим.
Динис підійшов ближче.
— Твоя сила прокинулася.
— Після того, що сталося?
Він кивнув.
— Можливо, ти нарешті перестала її боятися.
Лада подивилася на власну руку.
— Але чому мені боляче?
Двері відчинилися.
На порозі стояла Марія.
Вона одразу побачила світло.
— Ось воно...
— Що? — запитала Лада.
Марія підійшла до неї.
— Четверта печать почала рухатися.
Динис насупився.
— Ти казала, що вона закрита.
— Була.
Марія провела пальцями над долонею Лади, не торкаючись її.
Світло стало яскравішим.
— Тепер вона відгукується.
— І що це означає?
Марія важко зітхнула.
— Щоб закрити браму остаточно, хтось має заплатити.
— Чим?
Марія подивилася Ладі просто в очі.
— Магією.
Лада мовчала.
— Хтось має віддати частину своєї сили, — продовжила Марія. — Не на день. Не на місяць. Назавжди.
— А якщо не віддати?
Марія похитала головою.
— Тоді брама залишиться відкритою.
Динис різко сказав:
— Ні.
Лада подивилася на нього.
— Ти навіть не знаєш, що я хочу зробити.
— Знаю тебе.
— І що ти думаєш?
— Ти захочеш пожертвувати собою.
Лада промовчала.
Цього було достатньо.
Динис підійшов до неї.
— Ні, Ладо.
— А якщо це єдиний спосіб?
— Тоді ми знайдемо інший.
Марія тихо сказала:
— Саме тому справжня магія завжди має ціну. Вона змушує людину зробити вибір.
Лада стиснула долоню.
Світло згасло.
А потім із лісу долинув голос.
— Ціну вже визначено.
Усі завмерли.
Фелікс з'явився у дверях і насторожено підняв голову.
— Ні...
Лада подивилася на нього.
— Ти знаєш, чию магію забере брама?
Фелікс мовчав.
А потім сказав:
— Так.
— Чию?
Кіт подивився прямо на Диниса.
— Його.
— Ні, — твердо сказала Лада. — Якщо брама хоче мою силу, я віддам її.
Динис одразу похитав головою.
— Навіть не думай.
— Це моя сила. І мій вибір.
— А я не дозволю тобі знищити себе заради всіх інших.
Лада хотіла відповісти, але Мирослава раптом піднялася.
Вона тримала на руках одного сина, а Богдан стояв поруч із другим.
— Досить, — тихо сказала вона. — Давайте я.
Усі подивилися на неї.
— Мирославо...
— Мені все одно, що забере ця магія, — продовжила вона, дивлячись на своїх дітей. — Головне, щоб вони залишилися живими.
Богдан міцніше стиснув її руку.
— Ми знайдемо інший шлях.
— А якщо його немає?
Мирослава подивилася на нього зі сльозами на очах.
— Тоді я віддам усе, що маю.
Вона притиснула дітей до себе.
— Я вже отримала від життя найцінніше. Мені не треба більше сили. Не треба слави. Не треба нічого. Я просто хочу, щоб мої діти жили.
Лада відчула, як у неї стислося серце.
— Ні. Я не дозволю тобі це зробити.
— Чому?
— Бо ти не повинна втрачати себе заради страху.
Марія різко підняла голову.
— Зачекайте...
За дверима почувся дивний звук.
Наче хтось провів нігтями по дереву.
Фелікс загарчав.
— Він прийшов.
— Хто? — запитав Богдан.
Марія повільно відступила від дверей.
— Волонік.
Двері самі відчинилися.
На порозі стояла висока постать у темному одязі. Його обличчя майже ховалося в тіні, а в руках він тримав старий дерев'яний жезл.
Волонік подивився на Ладу.
Потім на Мирославу.
І нарешті — на дітей.
— Ви сперечаєтеся, хто має заплатити ціну, — сказав він спокійно.
Лада зробила крок уперед.
— А ти знаєш, як закрити браму?
Волонік усміхнувся.
— Знаю.
— Тоді скажи.
Він перевів погляд на Ратибора.
— Ціну вже давно визначено.
Мирослава зблідла.
— Що ти маєш на увазі?
Волонік подивився прямо на неї.
— Брама не хоче твоєї сили. Не хоче сили Лади. І навіть не хоче сили Диниса.
У кімнаті запала тиша.
— Тоді чиєї? — прошепотів Богдан.
Волонік повільно підняв жезл.
Знак на долоньці Ратибора спалахнув.
— Того, хто народився вже по той бік брами.
Мирослава завмерла.
— Що ти сказав?
Волонік не відповів одразу.
Його погляд залишався на маленькому Ратиборі.
— Він народився не просто під час відкриття брами. Частина її сили вже була поруч із ним до його народження.
— Ні, — прошепотів Богдан. — Це моя дитина.
— Саме тому він небезпечний для тих, хто хоче використати браму.
Мирослава притиснула сина до себе.
— Ніхто його не забере.
— Я цього й не казав.
— Але ти прийшов сюди через нього!
— Прийшов, бо знаю, що буде далі.
Лада ступила вперед.
— Тоді говори.
Волонік подивився на неї.
— Якщо брама забере силу Ратибора, вона не закриється.
Марія насупилася.
— Тоді що станеться?
— Вона відкриється повністю.
Усі мовчали.
Динис став поруч із Ладою.
— А що потрібно, щоб цього не сталося?
Волонік повільно перевів погляд на нього.
— Берегиня повинна зробити вибір.
Лада відчула холод.
— Який?
— Не віддати свою силу.
— Тоді що?
— Віддати те, без чого магія не має сенсу.
— Що саме?
Волонік подивився на Диниса.
— Довіру.
Лада не зрозуміла.
Але Динис раптом зблід.
— Ні...
— Ти знаєш, що це означає, — сказав Волонік.
Лада повернулася до нього.
— Динисе?
Він мовчав.
— Скажи мені.
Динис подивився їй в очі.
— Якщо ти відкриєш браму сама, вона забере не твою силу.
— А що?
— Наш зв'язок.
Лада відчула, як сльози навернулися на очі.
— Тобто я забуду тебе?
Динис кивнув.
— Можливо.
Вона похитала головою.
— Ні.
— Ладо...
— Ні. Я вже стільки всього втратила. Я не віддам ще й тебе.
Він узяв її за руку.
— Тоді не віддавай.
— А діти?
Мирослава дивилася на них, тримаючи синів.
— Ми знайдемо інший шлях.
Фелікс раптом підняв голову.
— Знайдемо.
Усі повернулися до нього.
Кіт подивився на Ратибора.
— Бо брама помилилася.
Марія насупилася.
— Що ти маєш на увазі?
Фелікс повільно підійшов до дитини.
— Вона думає, що він її ключ.
Він глянув на Ладу.
— Але він — її замок.
Знак на долоньці Ратибора спалахнув.
Брама за вікном здригнулася.
А потім із лісу пролунав голос:
— Ви запізнилися.
Лада стиснула руку Диниса.
— Хто це?
Волонік уперше за весь час втратив спокій.
— Той, кого ми боялися побачити.
Темрява за вікном розступилася.
І з неї вийшла жінка.
Лада подивилася на неї — і перестала дихати.
Вона знала це обличчя.
Знала цей погляд.
Бо бачила його у своїх снах.
— Мамо?..
Жінка усміхнулася.
— Нарешті ти мене впізнала.
