Раді Вас бачити!

Брама не закрилася.

Вона продовжувала стояти над темною водою, огорнута синім світлом і туманом, ніби хтось по той бік тримав її відчиненою навмисно. Лада не могла відірвати погляду від жіночої постаті, що стояла за межею. Її мати. Стільки років вона жила з думкою, що минуле потрібно просто прийняти, навіть якщо в ньому залишилося багато запитань. Вона навчилася не питати зайвого, не шукати старих фотографій, не повертатися подумки до дитинства. Але тепер усе, що вона вважала правдою, розсипалося перед нею за кілька хвилин. Жінка по той бік брами дивилася на неї, і в цьому погляді було стільки любові, болю й провини, що Лада не витримала. Вона зробила крок уперед.

— Мамо...

Жінка простягнула руку.

Але між ними залишалася невидима межа.

Лада простягнула свою долоню назустріч, проте пальці торкнулися лише холодного повітря.

— Не йди далі! — різко крикнула Марія.

Лада здригнулася.

— Чому?!

— Бо ти ще не готова.

— Я готова! Я все життя чекала цього моменту!

— Ні, Ладо. Ти чекала на зустріч із матір'ю. Але не знала, що за цією зустріччю стоїть.

Фелікс повільно піднявся. Його звіряче обличчя було напруженим.

— Марія права.

Лада різко повернулася до нього.

— Ти теж?

— Так.

— Чому всі навколо знають, що мені можна, а що не можна, крім мене самої?!

Фелікс нічого не відповів.

Динис підійшов до Лади й обережно взяв її за руку.

— Ми розберемося.

— А якщо я більше не хочу розбиратися? — крізь сльози запитала вона. — Якщо я просто хочу підійти до мами?

Динис стиснув її пальці.

— Тоді я піду з тобою.

Лада подивилася на нього.

У його очах не було страху перед брамою. Там був страх втратити її.

І саме це трохи повернуло їй сили.

Та раптом вода під брамою почала світитися чотирма різними кольорами.

Спочатку червоним.

Потім синім.

Зеленим.

І золотим.

Марія зблідла.

— Ні...

Фелікс подивився на озеро.

— Почалося.

— Що почалося? — запитала Лада.

Марія відповіла майже пошепки:

— Випробування.

На поверхні води з'явилися чотири кола.

Перше палало.

Друге було наповнене водою, яка рухалася проти течії.

Третє проростало травою просто посеред озера.

А над четвертим кружляли золоті іскри, схожі на маленькі блискавки.

Лада дивилася на них, не розуміючи.

— Чотири стихії...

Фелікс кивнув.

— Земля. Вода. Вогонь. Повітря.

— Навіщо вони мені?

— Щоб перевірити, чи справді ти Берегиня.

— А якщо я не пройду?

Фелікс подивився їй прямо в очі.

— Тоді брама закриється.

Лада здригнулася.

— І мама?

— Залишиться там.

Цього було достатньо.

Лада витерла сльози.

— Я пройду.

— Ладо...

— Я пройду, Динисе.

Вона зробила крок до першого кола.

Земля під її ногами розступилася.

Перед нею виріс вузький кам'яний шлях.

— Перше випробування — земля, — сказала Марія. — Воно перевіряє не силу. Воно перевіряє, чи пам'ятаєш ти, звідки прийшла.

Лада ступила на каміння.

Навколо неї миттєво змінився ліс.

Зникло озеро.

Зникли Марія, Динис і Фелікс.

Лада залишилася сама.

Перед нею виник будинок із її дитинства.

Вона побачила себе маленькою.

Побачила матір.

Побачила ті дні, які давно намагалася забути.

І раптом почула знайомий голос:

— Ти думала, що я тебе залишила.

Лада заплющила очі.

— Мамо...

— Я залишила тебе не тому, що не любила. Я залишила тебе тому, що боялася, що вони знайдуть тебе.

— Хто вони?

Відповіді не було.

Замість неї земля під ногами здригнулася.

Лада впала на коліна.

Перед нею виникла темна тріщина.

І з неї почувся шепіт:

— Забудь її. Тоді тобі буде легше.

Лада заплакала.

— Ні.

— Ти можеш піти.

— Ні.

— Ти можеш повернутися до свого життя.

Лада підняла голову.

— Моє життя вже змінилося.

Вона поклала долоню на землю.

— І я не дозволю вам забрати в мене пам'ять про маму.

Каміння під нею засвітилося.

Земля заспокоїлася.

Перше випробування було пройдено.

Але попереду вже чекала вода.

Лада озирнулася.

На іншому березі стояв Фелікс.

Цього разу він знову був маленьким чорним котом.

Таким, яким вона його знала.

Він дивився на неї своїми золотими очима.

— Феліксе?

Кіт лише тихо нявкнув.

Лада усміхнулася крізь сльози.

— Я знаю, що ти поруч.

І пішла далі.

Вода піднялася їй до колін.

Потім до пояса.

А потім накрила її з головою.

І в останню мить перед тим, як темрява поглинула все навколо, Лада почула голос Диниса:

— Я чекатиму тебе.

А з глибини води відповів інший голос:

— Не факт, що вона повернеться до тебе такою, якою була.

Лада розплющила очі.

Перед нею була друга брама.

І за нею — невідомість.

Лада стояла посеред лісу й не могла зрозуміти, куди зникли всі інші. Щойно поруч були Динис, Марія і Фелікс, ще секунду тому вона чула їхні голоси, відчувала тепло руки Диниса у своїй долоні, а тепер навколо залишилася лише тиша. Не та звичайна тиша, яка приходить у лісі після заходу сонця, а важка, майже жива. Вона наче лежала на плечах і не дозволяла дихати на повні груди. Під ногами була волога земля, поміж пальців пробивалася трава, а старі дерева стояли навколо так щільно, ніби навмисно не хотіли пропускати її далі. Лада озирнулася, намагаючись знайти хоча б знайому стежку, але замість неї побачила перед собою стару хатину. Її серце завмерло. Вона знала цей будинок. Не могла пояснити звідки, але знала кожну дошку біля порога, кожне маленьке вікно, навіть стару лаву під стіною. Це було місце з її дитинства — те, яке вона давно бачила лише уривками у снах.

— Ні... — прошепотіла Лада. — Цього не може бути.

Двері хатини тихо відчинилися.

Із них вийшла жінка.

Лада перестала дихати.

— Мамо...

Жінка була молодою. Саме такою, якою Лада пам'ятала її з дитячих фотографій: темне волосся, втомлений, але добрий погляд і та сама звичка трохи нахиляти голову, коли вона дивилася на доньку. Вона тримала в руках невеликий дерев'яний оберіг і нервово перебирала його пальцями.

— Ладо, — сказала вона.

Дівчина зробила крок уперед.

— Мамо!

Жінка подивилася просто на неї, але ніби не бачила дорослу Ладу. Перед нею була маленька дівчинка. Та сама дитина, якою Лада колись була.

— Ти повинна запам'ятати одне, — сказала мати.

— Що?

— Коли прийде час, не бійся лісу.

Лада відчула, як у неї защеміло в грудях.

— Чому ти мені цього не сказала?

Жінка не відповіла.

— Чому ти мене залишила? — голос Лади затремтів. — Я стільки років думала, що тобі було байдуже...

Її мати повільно повернулася до неї.

— Я ніколи тебе не залишала.

— Але ти зникла!

— Я пішла, щоб вони не знайшли тебе.

— Хто вони?!

Земля під ногами здригнулася.

Хатина почала тьмяніти.

— Мамо! Не йди!

Лада кинулася вперед, але жінка вже віддалялася, ніби її забирало саме повітря.

— Запам'ятай, доню... земля пам'ятає навіть те, що люди намагаються поховати.

— Що саме?!

— Твоє народження.

Лада різко розплющила очі.

Хатина зникла.

Перед нею знову стояв ліс.

Але тепер земля під її ногами світилася слабким золотавим світлом.

Лада опустилася навколішки й торкнулася долонею ґрунту.

І тоді почула голос.

Не матері.

Самої землі.

— Ти хочеш знати правду?

Лада ковтнула клубок у горлі.

— Так.

— Тоді віддай мені свій найболючіший спогад.

— Який?

— Той, який ти ховаєш навіть від себе.

Перед Ладою з'явилася маленька дитяча кімната. Вона побачила себе маленькою — наляканою, самотньою, з очима, повними сліз. Дитина сиділа біля вікна й чекала.

Чекала матір.

Чекала, поки хтось прийде.

Але ніхто не приходив.

Лада відчула знайомий біль.

Той самий, який роками носила всередині.

— Ні... — прошепотіла вона. — Я не хочу це бачити.

— Ти мусиш.

— Я вже це пережила.

— Ні. Ти лише навчилася не говорити про це.

Лада заплющила очі.

Сльози потекли по її щоках.

— Я була дитиною...

— Саме тому твій біль досі живе в тобі.

Вона довго мовчала.

Потім прошепотіла:

— Я злилася на неї.

Навколо стало тихо.

— Я злилася на маму за те, що вона пішла. Злилася, що не пояснила. Злилася, що залишила мене з питаннями. Я навіть думала, що вона просто не любила мене достатньо.

Голос землі відповів:

— А тепер?

Лада витерла сльози.

— Тепер я розумію, що могла не знати всієї правди.

Земля під нею засвітилася сильніше.

— Ти готова пробачити?

Лада опустила голову.

— Не знаю.

І вперше земля не вимагала від неї іншої відповіді.

Перед нею знову з'явилася мати.

Цього разу вона стояла зовсім близько.

Лада дивилася на неї крізь сльози.

— Я не знаю, чи зможу пробачити тебе одразу.

Мати ледь усміхнулася.

— Тобі й не потрібно.

— Тоді що мені робити?

— Жити далі.

— А якщо я хочу тебе знайти?

— Тоді шукай.

— А якщо мені буде страшно?

— Страх не означає, що ти слабка, Ладо.

Жінка підняла руку й торкнулася її щоки.

Лада відчула тепло.

Справжнє.

Таке, якого не відчувала багато років.

— Я пишаюся тобою.

І в ту мить видіння розсипалося.

Лада залишилася сама.

Але тепер вона вже не плакала.

Вона підвелася й подивилася на землю.

На її долоні лежав маленький дерев'яний оберіг.

Той самий, який тримала її мати.

— Отже, це було справжнім...

За спиною почувся знайомий голос:

— Я ж казав, що земля нічого не забуває.

Лада різко обернулася.

Фелікс стояв між деревами.

Знову у своїй людській подобі.

Він дивився на неї серйозно, без звичної насмішки.

— Ти все це бачив? — запитала Лада.

— Ні.

— Тоді звідки знаєш?

Фелікс підійшов ближче.

— Бо колись я теж проходив це випробування.

Лада уважно подивилася на нього.

— І що ти побачив?

Він опустив очі.

— Те, що найбільше боявся побачити.

— Свою матір?

Фелікс похитав головою.

— Ні.

Він помовчав.

— Себе.

Лада хотіла щось відповісти, але земля під ними знову здригнулася.

Десь далеко пролунав гуркіт води.

Фелікс подивився в той бік.

— Перше випробування закінчилося.

— А друге?

— Уже чекає.

Лада стиснула дерев'яний оберіг у долоні.

Попереду між деревами почав проступати блакитний туман.

І крізь нього вже було чути шум води.

Фелікс тихо сказав:

— Тепер тобі доведеться зустрітися з тим, чого ти боїшся найбільше.

Лада зробила крок уперед.

І не знала, що у воді на неї вже чекало обличчя людини, якій вона довіряла найбільше.

Блакитний туман ставав густішим із кожним кроком. Лада йшла вперед, а волога холодними краплями осідала на її волоссі та віях. Навколо вже майже не було видно дерев. Здавалося, ліс розчинився, залишивши після себе лише темну воду, туман і тихий шепіт, який долинав звідусіль. Десь попереду чулося рівне хлюпотіння, хоча вітру не було. Лада зупинилася біля берега невеликого озера. Поверхня його була настільки гладкою, що нагадувала чорне скло. Вона нахилилася й побачила власне відображення. Але відображення не повторило її руху.

Лада відсахнулася.

— Що за...

У воді вона побачила себе іншою. Маленькою. Переляканою. Самотньою.

Потім картинка змінилася.

Вона побачила Диниса.

Він стояв посеред лісу, а навколо нього горіли чотири смолоскипи. Його обличчя було серйозним, а в руках він тримав той самий чорний ключ, який вони знайшли біля брами.

— Динисе?..

Відображення підняло голову.

І він подивився прямо на неї.

— Ти не повинна була бачити цього.

Лада завмерла.

— Що це?

Вода пішла хвилями.

Перед нею виник інший спогад.

Динис говорив із незнайомцем біля старого дуба.

— Вона нічого не повинна знати, — сказав незнайомець.

— Я не можу більше їй брехати.

— Мусиш.

— Вона мені довіряє.

— Саме тому ти потрібен їй.

Лада прикрила рот долонею.

— Ні...

Вона не хотіла вірити побаченому.

— Це неправда.

Фелікс стояв позаду, але цього разу не втручався.

— Випробування не показує те, що ти хочеш побачити, — тихо сказав він. — Воно показує те, від чого ти тікаєш.

— Тоді я хочу піти звідси.

— Не можеш.

— Чому?!

Фелікс подивився на воду.

— Бо вода вже почула твоє питання.

Поверхня озера раптом піднялася.

Хвиля накрила ноги Лади.

Вона скрикнула й відступила, але вода потягнула її назад.

— Феліксе!

Він кинувся до неї, та невидима сила відкинула його на кілька кроків.

— Ладо! Не борися!

— Вона мене тягне!

— Саме тому!

— Що?!

— Вода забирає те, що людина тримає найміцніше!

Наступна хвиля накрила Ладу по пояс.

Вона відчула холод.

А потім — страх.

Перед очима з'явилися всі моменти, коли вона боялася залишитися сама.

Мати, яка зникла.

Люди, які не сказали правди.

Ліс, який приховував таємниці.

Динис, якому вона довіряла.

І раптом вода прошепотіла:

— Ти боїшся не смерті.

Лада заплющила очі.

— Тоді чого?

— Бути покинутою.

Сльози змішалися з водою.

— Так.

— Ти боїшся, що кожна людина, яку полюбиш, одного дня піде.

— Так...

— Тому тримаєшся за них навіть тоді, коли вони брешуть.

Лада заплющила очі.

— Динис...

І саме тоді він з'явився перед нею.

Не відображення.

Справжній.

Він стояв у воді по груди.

— Ладо.

— Ти знав?

Динис мовчав.

— Ти знав про мене?

— Так.

Її серце стислося.

— Що саме?

Він зробив крок ближче.

— Ти думаєш, що я випадково опинився поруч із тобою.

Лада мовчала.

— Це не так.

— Хто тебе послав?

— Ніхто.

— Тоді чому?

Динис опустив очі.

— Бо колись я пообіцяв твоїй матері, що захищатиму тебе.

Лада завмерла.

— Ти теж знав мою маму?

— Знав.

— І мовчав?!

— Я боявся.

— Чого?

Він подивився їй прямо в очі.

— Що якщо скажу правду, ти більше ніколи не подивишся на мене так, як зараз.

Лада відчула, як усередині щось боляче обірвалося.

— А зараз я вже не знаю, як на тебе дивитися.

Динис простягнув руку.

— Тоді ненавидь мене.

— Я не хочу тебе ненавидіти.

— Тоді пробач.

— Не можу.

— Знаю.

Вода піднялася ще вище.

Лада вже майже не відчувала землі під ногами.

— Що ще ти приховав?

Динис мовчав.

— Скажи!

Він заплющив очі.

— Я був біля брами того дня, коли зникла твоя мати.

Лада перестала дихати.

— Що?

— Я бачив її.

— І не сказав мені?

— Вона сама попросила.

— Чому?

— Бо за нею прийшли.

— Хто?

Динис подивився кудись за її спину.

Його обличчя змінилося.

— Вони.

Лада обернулася.

У воді стояли темні постаті.

Їх було багато.

Вони не мали облич.

Лише чорні силуети, що повільно наближалися.

— Це теж випробування? — прошепотіла Лада.

Фелікс крикнув із берега:

— Так! Але не довіряй тому, що бачиш!

Лада подивилася на Диниса.

— А ти справжній?

Він простягнув їй руку.

— Перевір.

Лада взяла його долоню.

Тепло.

Живе тепло.

Не примара.

Не видіння.

Вона відчула його пальці.

— Ти справжній...

— Так.

— Тоді скажи мені останню правду.

Динис довго дивився на неї.

— Я не знаю, хто я для тебе після всього цього.

Лада стиснула його руку.

— Це не відповідь.

— Тоді ось відповідь.

Він наблизився.

— Я люблю тебе.

Вода навколо них завмерла.

Темні постаті зникли.

Озеро стало світлим.

А над поверхнею з'явився знак другої стихії.

Марія, яка тепер стояла на березі, тихо сказала:

— Випробування пройдено.

Лада вийшла з води, тремтячи від холоду й пережитого.

Динис ішов поруч.

Вона ще не пробачила йому.

Можливо, не могла пробачити так швидко.

Але тепер знала одне: він приховував правду не тому, що хотів її зрадити.

Він боявся її втратити.

Фелікс підійшов ближче.

— Ти готова до третього?

Лада подивилася вперед.

Там уже спалахнуло червоне світло.

— Вогонь?

Фелікс кивнув.

— І він не пробачає брехні.

Лада стиснула дерев'яний оберіг матері.

— Тоді нехай покаже мені всю правду.

Десь далеко пролунав грім.

А червоне полум'я перед ними раптом піднялося до самого неба.

Третє випробування вже почалося.

Вогонь з'явився без попередження. Ще мить тому перед Ладою був лише темний ліс, а наступної — між деревами спалахнула величезна стіна полум'я. Вона не палала звичайним червоним кольором. Усередині язиків вогню пробігали золоті й білі відблиски, а іноді Ладі здавалося, що в ньому рухаються чиїсь тіні. Від спеки стало важко дихати, але вона не відступила. Після води її вже було важко чимось здивувати. Вона знала, що це випробування не про силу. Воно знову мало щось забрати. Або, навпаки, змусити її нарешті побачити те, від чого всі навколо так довго намагалися її захистити.

— Вогонь не бреше, — сказала Марія.

— А якщо я не хочу знати правду? — запитала Лада.

Знахарка сумно подивилася на неї.

— Тоді він покаже її ще болючіше.

Фелікс стояв трохи осторонь. Він уже знову набув своєї звірячої подоби, але цього разу його очі були спокійними.

— Ти можеш зупинитися.

Лада повернулася до нього.

— Ні.

— Подумай.

— Я вже все життя думаю. Моя мати, брама, темні духи, твої таємниці, таємниці Диниса... Я більше не хочу жити серед половини правди.

Вона зробила крок до вогню.

— Я хочу знати все.

Полум'я розступилося.

Лада увійшла.

Спека зникла.

Навколо стало холодно.

Перед нею стояла її мати.

Але цього разу вона тримала на руках маленьку дитину.

Ладу.

Дівчинка була зовсім маленькою, загорнутою в білу тканину. Її мати сиділа біля того самого Дуба із тисячею імен, а поруч стояла Марія — значно молодша.

— Вона народилася не в селі, — сказала Марія.

Лада завмерла.

— Що?

— Ти народилася біля першої брами.

Її мати заплакала.

— Я не хотіла, щоб вона мала цей дар.

— Ти не могла його забрати.

— Я знаю.

— Тоді треба було сховати її.

Мати притиснула дитину до себе.

— Від кого?

Марія подивилася на темний ліс.

— Від усіх.

Картинка змінилася.

Лада побачила, як її мати тримає немовля біля старого дуба.

— Вона має кров Берегині, — сказала Марія. — Але не тільки її.

— Що ти хочеш сказати?

— Її батько був не людиною.

Лада різко вдихнула.

— Ні...

Перед нею з'явилася інша постать.

Чоловік.

Високий, темноволосий.

Його очі світилися золотим.

Він стояв навпроти матері Лади.

— Ти повинна віддати мені дитину.

— Ніколи.

— Вона належить двом світам.

— Вона моя донька.

— І моя теж.

Лада не могла поворухнутися.

— Хто він?.. — прошепотіла вона.

Вогонь відповів замість матері.

— Твій батько.

Чоловік підійшов до дитини.

Але раптом між ним і матір'ю Лади став Фелікс.

Маленький чорний кіт.

Тоді ще зовсім юний.

Він гарчав на чоловіка.

— Ти не забереш її.

Чоловік засміявся.

— Ти всього лише сторож.

Фелікс не відступив.

— Цього достатньо.

Картинка знову змінилася.

Мати Лади бігла лісом із дитиною на руках.

За нею рухалися темні тіні.

Вона дісталася дуба.

— Маріє!

Знахарка вийшла їй назустріч.

— Біжи до брами.

— А вона?

— Я залишуся.

— Вони вб'ють тебе.

Марія взяла маленьку Ладу на руки.

— Ні. Вони не знають, що я вже зробила.

— Що?

Марія торкнулася чола дитини.

Навколо Лади спалахнуло світло.

— Я сховала її пам'ять.

Мати заплакала.

— Вона забуде мене?

— На деякий час.

— Вона буде мене ненавидіти.

— Можливо.

— Я не хочу цього.

Марія подивилася їй в очі.

— Іноді любов — це не залишитися поруч. Іноді любов — це піти, щоб інша людина мала шанс жити.

Лада не витримала.

— Досить!

Вогонь навколо неї спалахнув.

— Я не хочу більше дивитися!

Перед нею з'явилася мати.

Цього разу справжня.

— Ладо...

— Чому ти не сказала мені?!

— Бо ти була дитиною.

— Я виросла!

— Я знаю.

— Тоді чому ти не повернулася?!

Мати опустила голову.

— Бо не могла.

— Чому?!

— Бо після того, як я пішла, брама забрала частину мене.

Лада застигла.

— Ти...

— Я не зовсім жива, доню.

Сльози покотилися по щоках Лади.

— Тоді що ти?

— Пам'ять.

— Ні...

— Частина мене залишилася по той бік брами, щоб утримувати її закритою.

Лада похитала головою.

— Я все це життя думала, що ти мене покинула.

— Я знаю.

— Я сердилася на тебе.

— Можеш сердитися.

— Я сумувала.

— Я теж.

Лада зробила крок до неї.

— Я хотіла, щоб ти просто одного разу сказала, що любиш мене.

Мати усміхнулася крізь сльози.

— Я люблю тебе.

Лада більше не стримувалася.

Вона кинулася до матері, але замість обіймів відчула лише тепло.

Вогонь.

Світло.

І порожнечу.

— Мамо...

Жінка зникала.

— Не йди!

— Я не йду.

— Але ти зникаєш!

— Я завжди буду там, де ти мене пам'ятатимеш.

Лада опустилася на коліна.

І тоді вогонь заговорив востаннє:

— Ти не наполовину людина і не наполовину дух. Ти міст між двома світами.

Лада підняла голову.

Перед нею з'явилися чотири символи: земля, вода, вогонь і повітря.

— Саме тому тебе покликала брама.

— А мій батько?

Полум'я затремтіло.

— Він живий.

Лада застигла.

— Де він?

Вогонь почав гаснути.

— Він уже шукає тебе.

— Хто він?!

Відповіді не було.

Лише одна остання іскра впала на землю.

На ній проступив знак.

Лада впізнала його.

Той самий знак був на старовинному ключі.

І тоді вона зрозуміла: ключ відкривав не просто браму.

Він відкривав шлях до її батька.

Позаду почувся голос Фелікса:

— Ладо...

Вона обернулася.

— Ти знав?

Фелікс мовчав.

— Ти знав, хто мій батько?

Він опустив очі.

— Так.

Лада відчула, як біль знову стискає груди.

— Тоді скажи мені його ім'я.

Фелікс підняв погляд.

— Не можу.

— Чому?

— Бо якщо я назву його ім'я в цьому лісі...

Він зробив паузу.

— Він почує тебе.

І десь далеко, за межами лісу, хтось тихо вимовив:

— Ладо...

Вогонь згас.

А четвертий шлях — до стихії повітря — відкрився перед нею.

Після вогню Лада ще довго не могла оговтатися. Вона стояла посеред темної галявини, стискаючи в долоні дерев'яний оберіг матері, і намагалася зібрати думки докупи. Вона дізналася більше, ніж хотіла. Її мати була не просто жінкою, яка зникла з її життя. Вона залишилася по той бік брами, утримуючи її закритою. Її батько був живий. Фелікс знав про нього. І тепер Лада вже не могла дивитися на свого незвичайного захисника так само, як раніше. Та найбільше її мучило інше: скільки ще правди від неї приховали? Вона підняла очі до неба. Хмари над лісом розійшлися, відкривши темне небо, і раптом звідкись повіяв сильний вітер. Він пройшовся по її волоссю, підхопив листя й закружляв навколо неї.

— Це воно? — запитала Лада.

Марія кивнула.

— Четверта стихія.

Фелікс дивився на небо.

— Повітря не показує минулого.

— А що тоді?

— Воно показує правду про людей.

Динис підійшов до Лади.

— Тоді я залишуся поруч.

Вона подивилася на нього.

— Не знаю, чи хочу я зараз тобі довіряти.

Динис не образився.

— Тоді не довіряй.

— Що?

— Просто не відштовхуй мене, поки не дізнаєшся всю правду.

Лада нічого не відповіла.

Вітер посилився.

Навколо них почали зникати дерева.

Марія, Динис і Фелікс стали розмитими, ніби їх стирав невидимий потік повітря.

— Ладо! — почувся голос Диниса.

Вона простягнула руку.

— Динисе!

Але пальці пройшли крізь нього.

І Лада залишилася сама.

Над нею вже не було лісу.

Вона стояла на високій скелі.

Під ногами — безкрайня темрява.

Попереду — чотири дороги.

На першій стояв Динис.

На другій — Фелікс.

На третій — Марія.

А четверта була порожня.

Лада почула голос:

— Обери того, кому віриш.

Вона подивилася на Диниса.

Він простягнув руку.

— Ходімо зі мною.

Потім на Фелікса.

— Ти знаєш, що я тебе не скривджу.

Марія стояла мовчки.

— Я нічого не змушую тебе обирати, — сказала вона.

Лада заплющила очі.

— А якщо я не оберу нікого?

Вітер загудів.

— Тоді втратиш усіх.

Лада відкрила очі.

— Ні.

Вона зробила крок назад.

— Я більше не буду обирати між людьми тільки тому, що хтось змушує мене боятися.

Дороги почали руйнуватися.

Динис зник.

Фелікс зник.

Марія зникла.

Лада залишилася сама.

— Ти не зрозуміла випробування.

— Ні, — твердо відповіла вона. — Це ви не зрозуміли мене.

— Поясни.

Лада витерла сльози.

— Я не повинна сліпо довіряти комусь. Але й не повинна відмовлятися від людей лише тому, що вони помилялися або боялися сказати правду. Я хочу знати правду сама.

Вітер стих.

Перед нею знову з'явився Динис.

Але цього разу він не простягав руки.

Просто стояв.

— Я приховав від тебе багато чого, — сказав він. — Але в одному я не брехав.

— У чому?

— У тому, що люблю тебе.

Лада мовчала.

— Я не знаю, чи заслуговую на твою довіру, — продовжив він. — Але якщо ти дозволиш, я доведу це вчинками.

Лада підійшла ближче.

— Я не хочу більше красивих слів.

— Добре.

— Я хочу правду.

— Отримаєш.

Раптом сильний порив вітру відкинув Диниса назад.

Лада кинулася до нього.

— Динисе!

Вона схопила його за руку.

І в ту ж мить побачила видіння.

Динис стояв біля брами багато років тому.

Поруч із ним була її мати.

— Якщо щось станеться зі мною, — сказала вона, — не дозволяй йому знайти Ладу.

— Кому?

— Її батькові.

Лада завмерла.

Вона зрозуміла, що це був не сон.

Це була пам'ять.

Динис справді був там.

І він справді дав обіцянку.

Але раптом видіння змінилося.

Вона побачила Диниса самого.

Він стояв біля брами й плакав.

— Я не зміг її захистити...

Перед ним з'явився Фелікс.

— Тоді захисти її зараз.

Динис кивнув.

Видіння зникло.

Лада відпустила його руку.

— Тепер я знаю.

— Що?

— Ти не був посланий до мене, щоб стежити за мною.

Динис опустив очі.

— Ні.

— Ти сам вирішив залишитися.

— Так.

Лада вперше за весь цей час усміхнулася.

— Тоді, можливо, я ще зможу тобі довіряти.

Вітер навколо них раптом став теплим.

Над головою спалахнуло світло.

Чотири стихії зійшлися в одному місці: земля під ногами, вода десь далеко внизу, вогонь у серці лісу і повітря, яке кружляло навколо Лади.

Вона підняла голову.

На небі з'явився знак Берегині.

Марія, Фелікс і Динис знову опинилися поруч.

Фелікс дивився на Ладу із тихою гордістю.

— Ти пройшла.

— Усі чотири?

— Ні.

Лада насупилася.

— Як це — ні?

Фелікс подивився на темне небо.

— Чотири стихії лише відкрили тобі шлях.

— Куди?

Він не відповів.

Бо над ними раптом пролунав голос Дуба із тисячею імен:

— П'яте випробування не належить жодній стихії. Воно належить серцю.

Лада відчула холод.

— Але ми домовлялися про чотири.

Марія повільно похитала головою.

— Я знала, що так станеться.

— Що саме?

Знахарка подивилася на неї.

— Ти пройшла чотири стихії. Але тепер маєш обрати, кого врятувати — себе чи того, кого любиш.

І в ту ж мить між деревами з'явилася брама.

А за нею Лада побачила свою матір.

Поруч із нею стояв незнайомий чоловік із золотими очима.

Її батько.

Лада стояла перед брамою й дивилася на двох людей, яких не повинно було існувати в одному місці. Її мати — по той бік темної межі, а поруч із нею чоловік із золотими очима. Незнайомець не робив жодного кроку вперед. Він лише дивився на Ладу так, ніби знав її все життя. У його погляді не було ворожості. Лише біль. І від цього Ладі стало ще страшніше.

Навколо неї почали рухатися чотири стихії. Земля під ногами загуділа, з озера піднялася вода, неподалік спалахнуло полум'я, а сильний вітер закрутив листя над головою. Чотири сили зійшлися навколо Лади й утворили коло.

Марія підняла голову.

— Вони визнали її.

Динис дивився на Ладу, не приховуючи хвилювання.

— Що тепер?

Марія відповіла:

— Тепер вона більше не просто Берегиня.

Лада почула ці слова.

— А хто я?

Марія не встигла відповісти.

У небі спалахнуло світло.

На долоні Лади з'явився знак — чотири лінії, що сходилися в одному центрі.

Фелікс повільно підійшов до неї.

— Четверта печать.

— Що вона означає?

— Що чотири стихії прийняли тебе.

— І що це дає мені?

Фелікс подивився на браму.

— Право відкрити шлях між світами.

Лада похитала головою.

— Я не хочу відкривати його.

Її мати за брамою заплакала.

— Ладо, не роби цього.

Дівчина подивилася на неї.

— Тоді скажи мені правду.

Жінка мовчала.

— Хто він?

Вона подивилася на чоловіка із золотими очима.

— Твій батько.

Лада відчула, як земля зникла з-під ніг.

— Чому він не приходив?

Чоловік нарешті заговорив:

— Бо я не мав права.

— Яке ще право?!

— Я належав іншому світу.

— А я?

Він подивився на неї.

— Ти належиш обом.

Лада стиснула кулаки.

— Я не річ. Я не належу нікому.

Чоловік ледь усміхнувся.

— Саме це я й хотів почути.

Раптом брама затремтіла.

Чотири стихії одночасно спалахнули.

Фелікс різко повернувся до лісу.

— Щось не так.

— Що? — запитав Динис.

Фелікс прислухався.

Десь далеко пролунав крик.

Не людський.

Темний.

Хрипкий.

Із лісу почали виходити чорні тіні.

Марія зблідла.

— Вони знайшли нас.

— Хто? — запитала Лада.

— Ті, хто чекав на відкриття четвертої печаті.

Фелікс став перед Ладою.

— Тепер вони знають, де ти.

Але перш ніж хтось устиг щось зробити, з боку села пролунав дзвін.

Один.

Другий.

Третій.

Марія різко повернулася.

— Це не дзвін.

— Що тоді? — запитала Лада.

— Сигнал.

Динис схопив її за руку.

— Треба повертатися.

Лада ще раз подивилася на матір.

— Я повернуся.

Мати заплакала.

— Я чекатиму.

Брама почала закриватися.

І саме перед тим, як вона зникла, чоловік із золотими очима сказав:

— Ладо, якщо хочеш знайти мене — не шукай у лісі.

— А де?

— Шукай там, де народжуються ті, хто змінить цей світ.

Брама зникла.

Лада залишилася стояти в тиші.

Вона ще не знала, що ці слова стосувалися не її.

А іншої жінки.

Тим часом у селі Мирослава лежала в своїй кімнаті. Марія ще раніше попереджала, що пологи можуть початися будь-якої миті, але ніхто не очікував, що все станеться саме цієї ночі.

Богдан не відходив від неї.

— Я тут, — повторював він. — Чуєш? Я поруч.

Мирослава міцно стискала його руку.

— Мені страшно.

— Мені теж.

Вона крізь біль усміхнулася.

— Ти хоча б не показуй.

— Не вмію.

За дверима стояли Лада, Марія та батько Богдана.

У хаті було тихо.

А потім почувся перший дитячий плач.

Марія заплющила очі.

— Хлопчик.

Богдан не стримав сліз.

— Наш син...

Але через кілька хвилин пролунав другий плач.

Усі завмерли.

Марія повільно підняла голову.

— Другий.

Богдан дивився на неї, не вірячи.

— Другий?..

Марія усміхнулася крізь втому.

— У вас народилися двоє хлопчиків.

Мирослава лежала бліда, виснажена, але щаслива.

Богдан підійшов до неї й обережно поцілував у чоло.

— Ти подарувала мені цілий світ.

Мирослава заплющила очі.

— Ні.

Вона подивилася на двох маленьких дітей.

— Це вони нам його подарували.

Перший хлопчик тихо ворухнувся.

Другий розплющив очі.

І Марія раптом перестала усміхатися.

Вона побачила на зап'ясті одного з немовлят маленький знак.

Той самий.

Чотири стихії.

— Маріє? — запитала Мирослава. — Що сталося?

Стара знахарка не відповідала.

Вона підійшла ближче.

На другому хлопчикові був такий самий знак.

Марія прошепотіла:

— Ні...

Богдан занепокоєно подивився на неї.

— Що?

Марія підняла очі.

— Це не просто діти.

У кімнаті стало моторошно тихо.

— Що ти хочеш сказати? — запитав Богдан.

Марія подивилася на двох новонароджених.

— Один із них має кров цього світу.

Вона перевела погляд на другого.

— А інший...

За вікном раптом погасло світло.

Усі свічки в хаті згасли одночасно.

І в темряві почувся тихий шепіт:

— Четверта печать відкрилася.

Мирослава притиснула дітей до себе.

— Хто це сказав?

Марія не відповіла.

Бо за вікном, серед темного лісу, стояла висока постать.

І дивилася просто на будинок.

А потім прошепотіла:

— Тепер у нас є двоє спадкоємців.

Лада саме в цей момент поверталася до села разом із Динисом і Феліксом.

Раптом Фелікс зупинився.

— Що? — запитала Лада.

Він подивився в бік села.

Його очі стали золотими.

— Печать змінилася.

— Яка?

Фелікс повернувся до неї.

— Не твоя.

Лада відчула холод.

— Тоді чия?

Фелікс довго мовчав.

А потім сказав:

— Твоїх племінників.

Лада завмерла.

Десь далеко знову пролунав дитячий плач.

А над лісом відкрилася тонка чорна тріщина.

Із неї почали пробиватися перші тіні.