Спочатку:
На сторінку книги
Ніч прийшла до села раніше, ніж мала. Ще сонце не встигло повністю сховатися за лісом, а над хатами вже висів густий сірий туман. Люди майже не виходили на вулицю. Вікна були зачинені, двері підперті, а біля кожного порога лежали пучки звичайного полину, яким старші жінки намагалися захистити свої домівки. Та всі розуміли: цього разу звичайні трави не допоможуть. Чорний полин уже пустив коріння глибоко в землю, а разом із ним у село повернулося те, про що десятиліттями боялися навіть говорити пошепки.
Лада стояла біля старого дуба й дивилася на другу браму. Вона була відкрита лише наполовину, але з її темряви тягнуло таким холодом, що дівчина мимоволі обійняла себе руками. Поруч стояв Динис. Він мовчав, хоча Лада бачила, що йому теж страшно. Марія тримала в руках стару книгу, сторінки якої самі перегорталися від невидимого вітру. А Фелікс сидів на корені дуба й дивився в темряву своїми золотими очима.
— Ти сказала, що це остання ніч, — нарешті промовила Лада.
Марія підняла погляд.
— Я сказала, що може бути останньою.
— Для кого?
Знахарка довго мовчала.
— Для Берегині.
Лада відчула, як ці слова боляче вдарили всередині.
— Тобто для мене?
— Я не знаю.
— Але ти боїшся.
Марія не стала заперечувати.
— Так.
Лада гірко усміхнулася.
— Я все життя думала, що Берегиня — це щось добре. Щось сильне. Щось, чим можна пишатися.
— Так і є.
— Тоді чому всі навколо мене так бояться цього слова?
Марія закрила книгу.
— Бо сила ніколи не приходить без ціни.
Динис підійшов ближче.
— Якою буде ціна?
Марія подивилася на нього.
— Якщо брама відкриється повністю, Берегиня повинна буде зробити вибір.
— Який?
— Залишитися в людському світі... або перейти туди, звідки прийшла її сила.
Лада заплющила очі.
— А якщо я не виберу?
Марія відповіла дуже тихо:
— Тоді виберуть за тебе.
У цей самий час у хаті Мирослави було зовсім інакше.
Тут горіло кілька свічок. Мирослава сиділа на ліжку, тримаючи одного сина, а Богдан ходив кімнатою з другим на руках. Діти то засинали, то прокидалися, ніби відчували неспокій дорослих.
Мирослава дивилася на них і не могла позбутися тривоги.
— Богдане...
— Я тут.
— Мені здається, вони щось відчувають.
Він сів поруч.
— Вони ще зовсім маленькі.
— Саме тому.
Вона торкнулася пальчика одного з дітей.
— Вони ще не вміють говорити, але дивляться так, ніби знають більше за нас.
Богдан узяв її за руку.
— Не думай зараз про погане.
— Я намагаюся.
— Ми разом.
Мирослава подивилася на нього.
— А якщо цієї ночі з нами щось станеться?
Богдан міцніше стиснув її пальці.
— Тоді я все одно буду поруч.
Вона схилила голову й заплакала.
Не від страху.
Від того, що нарешті зрозуміла, наскільки сильно боїться втратити цей маленький світ, який вони створили разом.
Богдан обережно обійняв її.
— Пам'ятаєш, як ти колись сказала, що не віриш у долю?
Мирослава крізь сльози усміхнулася.
— Пам'ятаю.
— А тепер?
Вона подивилася на дітей.
— Тепер я думаю, що доля — це не те, що нам написали. Це те, що ми робимо, коли нам страшно.
Богдан поцілував її в чоло.
— Ось за це я тебе й люблю.
І в ту саму мить за вікном пролунав крик.
Обидва завмерли.
На подвір'ї чорний полин почав рухатися.
Біля дуба Лада раптом відчула сильний біль у долоні.
На шкірі знову з'явилася печать.
Чотири стихії спалахнули одночасно.
Земля затремтіла.
Вода в озері піднялася хвилею.
Полум'я біля старого каменя стало майже білим.
А вітер закрутився навколо Лади.
— Ладо! — крикнув Динис.
Вона не могла відповісти.
Перед очима все попливло.
І тоді вона побачила матір.
Молоду.
Ще до того, як Лада народилася.
Вона стояла біля цього самого дуба.
Поруч із нею була Марія.
А навпроти — чоловік із золотими очима.
— Якщо вона народиться, — говорила мати, — вони прийдуть за нею.
— Я знаю, — відповів чоловік.
— Тоді ми повинні сховати її силу.
— Це небезпечно.
— Я готова.
— Ти можеш втратити її.
Мати заплакала.
— Я краще нехай вона ненавидить мене, ніж одного дня побачить, як через мене вона помирає.
Лада здригнулася.
— Мамо...
Видіння змінилося.
Вона побачила себе маленькою.
Матір тримала її на руках.
Шепотіла щось на вухо.
Потім поклала на груди дівчинки долоню.
Світло ввійшло в тіло Лади.
І все зникло.
Лада впала на коліна.
Динис одразу підхопив її.
— Ладо!
Вона плакала.
— Вона не покинула мене...
Марія підійшла ближче.
— Ні.
— Вона ховала мене.
— Так.
— Від кого?
Марія подивилася на браму.
— Від тих, хто зараз повернувся.
Фелікс раптом загарчав.
— Вони вже тут.
З темряви почали виходити постаті.
Стародавні.
Мовчазні.
У довгих темних одежах.
На їхніх обличчях були знаки, схожі на ті, що Лада бачила в Книзі Замовлянь.
Попереду стояла жінка.
Її волосся було білим, а очі — майже чорними.
— Берегине, — сказала вона.
Лада підвелася.
— Хто ти?
— Та, чиє ім'я твої люди стерли з дерева.
Марія прошепотіла:
— Одарка...
Жінка усміхнулася.
— Нарешті хтось пам'ятає.
Вона подивилася на Ладу.
— Твоя мати вкрала те, що належало нам.
— Що?
— Твою силу.
— Вона дала мені життя!
— І забрала в нас майбутнє.
Динис став перед Ладою.
— До неї не наближатися.
Одарка подивилася на нього.
— А ти...
Її обличчя змінилося.
— Динис.
Він застиг.
— Ти пам'ятаєш?
— Я пам'ятаю твоє справжнє ім'я.
Динис зблід.
— Не називай мене ним.
Лада подивилася на нього.
— Що вона має на увазі?
Він не відповів.
Фелікс тихо сказав:
— Не зараз.
Одарка підняла руку.
Брама почала відкриватися ширше.
Марія крикнула:
— Ладо, не слухай її!
Але Лада вже зрозуміла.
Вона не могла втекти.
Не могла сховатися.
Не могла дозволити їм дістатися до Мирослави, Богдана та дітей.
Вона зробила крок уперед.
— Що вам потрібно?
Одарка посміхнулася.
— Твій вибір.
— Який?
— Ти переходиш за браму — і село залишається живим.
Лада відчула, як Динис схопив її за руку.
— Ні.
— А якщо я відмовлюся?
Одарка подивилася в бік села.
— Тоді першими постраждають діти.
Лада заплющила очі.
Перед нею промайнули Мирослава, Богдан і два маленькі хлопчики.
Вона знала, що зробить.
Навіть якщо серце розривалося від страху.
— Я піду.
— Ладо! — крикнув Динис.
Вона повернулася до нього.
Її очі були повні сліз.
— Якщо я залишуся, вони прийдуть за ними.
— Я знайду інший шлях.
— А якщо його немає?
Він нічого не відповів.
Лада обійняла його.
Вперше за всю цю ніч дозволила собі просто плакати.
— Не забудь мене.
— Ніколи.
Фелікс підійшов до них.
— Ти не повинна йти сама.
Лада подивилася на нього.
— Ти підеш зі мною?
Фелікс усміхнувся.
— Я надто довго тебе охороняв, щоб тепер залишити.
Брама відкрилася.
Лада зробила крок.
І в ту саму мить із села пролунав дитячий плач.
Потім другий.
Чорний полин спалахнув навколо всього села.
Марія закричала:
— Ладо, стій!
Дівчина обернулася.
Марія тримала в руках стару книгу.
На останній сторінці з'явилися слова, яких там ніколи не було.
Вона прочитала їх уголос:
«Коли Берегиня залишить людський світ, один зі спадкоємців відкриє браму зсередини».
Лада застигла.
— Що?
Марія підняла очі.
— Ти не повинна переходити.
Але було вже пізно.
За спиною Лади хтось тихо засміявся.
Із темряви брами пролунав голос її матері:
— Ладо... не вір їм.
Дівчина різко обернулася.
Та за брамою вже нікого не було.
Лише темрява.
І два золоті очі, які дивилися просто на неї.
Цієї ночі Берегиня мала зробити свій найважчий вибір.
Але ніхто ще не знав, що справжня битва тільки починалася.
Лада прокинулася ще до світанку.
Кілька секунд вона просто лежала нерухомо, дивлячись у темряву. Серце билося швидше, ніж мало б після звичайного сну. На спині залишилося дивне відчуття холоду, ніби хтось справді торкався її крізь сон.
Вона пам'ятала стару жінку.
Густе чорне волосся.
Темний одяг.
Її руку.
І той дивний момент, коли вони торкнулися одна одної.
Лада сіла на ліжку й провела долонею по обличчю.
— Це був лише сон...
Але слова прозвучали непереконливо навіть для неї.
За вікном почав сіріти ранок.
І саме тоді Лада помітила на підвіконні маленький листок чорного полину.
Вона завмерла.
Адже вчора перед сном цього листка там не було.
А під ним лежала записка лише з одним словом:
«Прокинулась».
Лада ще не знала, що цієї ночі її сон почне ставати реальністю.
Ранок після тієї ночі настав тихо, але Ладі здавалося, що село вже ніколи не буде таким, як раніше. Вона майже не спала. У голові раз у раз повертався той дивний сон, чорний полин на підвіконні й коротке слово, написане на клаптику паперу: «Прокинулась». Найбільше її лякало навіть не те, що вона бачила уві сні, а відчуття, ніби хтось справді стояв поруч, поки вона спала.
Коли Лада вийшла до Марії, стара знахарка вже була біля печі. Вона мовчки перебирала трави, але руки її час від часу зупинялися.
— Ти теж не спала? — запитала Лада.
Марія подивилася на неї.
— Не тільки я.
За дверима почувся шум кроків.
Спочатку один.
Потім другий.
А далі — тихий голос Мирослави:
— Маріє?
Двері відчинилися.
На порозі стояла Мирослава. На руках вона тримала одного сина, загорнутого в теплу ковдру. Поруч ішов Богдан із другим хлопчиком. Чоловік виглядав стомленим, але зібраним. У його погляді було те, що Лада вже не раз бачила в очах людей, які готові захищати найдорожче до останнього.
— Ми прийшли до вас, — сказала Мирослава.
Марія одразу підійшла.
— Чому ви не залишилися вдома?
— Бо я більше не хочу робити вигляд, що нічого не відбувається.
Мирослава подивилася на Ладу.
— Вони всю ніч неспокійні.
Богдан мовчки додав:
— А вранці чорний полин проріс прямо під нашим вікном.
Лада відчула холод.
— Ви його не чіпали?
— Ні, — відповів Богдан. — Я навіть не дозволив Мирославі вийти надвір.
— Правильно зробив, — сказала Марія.
Мирослава обережно поклала дитину на лаву.
— Але справа не тільки в полині.
Вона подивилася на синів.
— Вони дивляться в один бік.
Лада нахилилася.
Обидва хлопчики справді дивилися на старий дерев'яний символ над дверима.
Один спокійно.
Другий — так уважно, ніби намагався щось розгледіти.
— Вони ще зовсім маленькі, — тихо сказала Лада.
— Я знаю, — відповіла Мирослава. — Саме тому мені страшно.
Вона провела пальцями по щічці одного з синів.
— Учора вночі, коли почалися голоси, цей перестав плакати, щойно я взяла його на руки.
— А другий? — запитала Лада.
— Другий дивився у вікно.
Богдан стиснув щелепу.
— А за вікном нікого не було.
Марія підійшла до дітей і дуже обережно торкнулася чола одного з них.
Хлопчик одразу заплющив очі.
Потім вона торкнулася другого.
Він раптом відкрив очі й подивився просто на неї.
Марія завмерла.
— Що? — запитала Мирослава.
Знахарка не відповіла.
— Маріє?
— У них одна кров, — нарешті сказала вона. — Але сила може прокинутися по-різному.
Богдан зробив крок уперед.
— Яка ще сила?
— Та, про яку вам не хотілося б знати.
— Я хочу знати все, — твердо відповів він.
Мирослава поклала руку йому на плече.
— Богдане...
— Ні. Досить таємниць. Ми вже бачили, що сталося з Ладою. Я не дозволю, щоб тепер щось трапилося нашим дітям, а ми стояли поруч і чекали пояснень.
Лада подивилася на нього з вдячністю.
Вона розуміла його.
Бо саме цього їй самій не вистачало багато років — людини, яка просто скаже правду, навіть якщо вона болюча.
Марія повільно кивнула.
— Тоді слухайте.
Вона сіла навпроти них.
— Ваші діти народилися в час, коли брами вже почали відкриватися. Таке трапляється дуже рідко. Іноді світ відповідає на появу сили народженням тих, хто може її продовжити.
Мирослава зблідла.
— Ти хочеш сказати, що вони...
— Я хочу сказати, що поки що ми нічого не можемо знати напевно.
Раптом один із хлопчиків тихо заплакав.
Мирослава одразу взяла його на руки.
— Тихо, маленький... мама тут.
Вона притиснула сина до грудей.
І в ту ж мить за вікном чорний полин почав ворушитися.
Лада різко підняла голову.
— Ви бачите?
Богдан підійшов до вікна.
— Знову.
Чорні стебла схилилися в один бік.
Наче хтось невидимий проходив поміж ними.
Фелікс, який досі лежав біля печі, миттєво підвівся.
Його очі стали золотими.
— Вони знають, що діти тут.
Мирослава міцніше притиснула синів.
— Хто?
Фелікс подивився на двері.
— Ті, хто прийде сьогодні вночі.
Богдан узяв сокиру.
— Нехай приходять.
— Богдане, — тихо сказала Мирослава.
— Я не віддам їх.
Вона подивилася на нього зі сльозами.
— Я знаю.
Богдан підійшов до неї й обережно торкнувся чола кожного сина.
— Що б не сталося, вони будуть зі мною.
Мирослава усміхнулася крізь сльози.
— І зі мною.
Лада дивилася на них і раптом зрозуміла: вони вже не просто другорядні свідки цієї історії.
Вони стали її частиною.
Мирослава — жінкою, яка готова була стати проти будь-якої темряви заради своїх дітей.
Богдан — чоловіком, який більше не боявся невідомого, бо мав заради кого боротися.
А двоє маленьких хлопчиків тихо спали між ними, ще не знаючи, що їхнє народження вже змінило стару легенду.
Та раптом один із них відкрив очі.
І на його маленькій долоньці на мить засвітився знайомий знак.
Той самий, який Лада бачила на Книзі Замовлянь.
Вона завмерла.
— Маріє...
Знахарка підійшла ближче.
Її обличчя стало серйозним.
— Не чіпай його.
— Чому?
Марія подивилася на дитину.
— Бо якщо я правильно зрозуміла знак...
Вона не договорила.
— Що? — прошепотіла Мирослава.
Марія підняла очі.
— Один із ваших синів уже почув поклик брами.
До вечора село стихло. Навіть собаки перестали гавкати, ніби й вони відчували те, що наближалося. Мирослава разом із Богданом та дітьми залишилася в хаті Марії. Лада сиділа біля вікна, час від часу поглядаючи на чорний полин, який уже не здавався рослиною. Він ніби чекав.
Фелікс лежав біля порога.
— Не подобається мені ця тиша, — пробурмотів він.
Лада ледь усміхнулася.
— Тобі взагалі щось подобається?
— Коли ти не лізеш у небезпеку.
— Тоді тобі точно не пощастило зі мною.
Фелікс глянув на неї золотими очима.
— Це я вже зрозумів.
Динис, який стояв біля дверей, тихо засміявся.
— Ви двоє можете сваритися навіть перед кінцем світу.
— А що нам залишається? — відповіла Лада.
Марія хотіла щось сказати, але раптом свічка перед нею згасла.
Не від протягу.
Просто згасла.
Потім друга.
Третя.
У кімнаті стало темно.
Мирослава притиснула дітей до себе.
Богдан одразу підвівся.
— Всі назад.
— Богдане... — прошепотіла Мирослава.
— Я тут.
Із-за вікна почувся жіночий голос:
— Не бійся, Мирославо.
Мирослава завмерла.
— Хто це?
Голос відповів:
— Та, що знала твою матір.
Марія різко підняла голову.
— Не відчиняй.
За вікном з'явилася жіноча постать.
Вона була одягнена в довгу темну сорочку, прикрашену старими вишитими знаками. Волосся спадало до пояса, а на шиї висів дерев'яний оберіг.
— Маріє, — сказала незнайомка. — Ти все ще боїшся минулого?
— А ти все ще ховаєш своє ім'я? — відповіла Марія.
Жінка усміхнулася.
— Тоді назви мене сама.
Марія кілька секунд мовчала.
— Зореслава.
Лада підвелася.
— Хто вона?
Жінка сама відповіла:
— Я була коліжанкою твоєї матері.
Вона подивилася на Ладу.
— Ми разом навчалися слухати ліс. Разом шукали трави. Разом проходили перші випробування. А потім твоя мати зробила те, чого ніхто з нас не очікував.
— Вона відкрила браму? — запитала Лада.
Зореслава похитала головою.
— Ні. Вона закрила її собою.
У кімнаті стало тихо.
Марія відчинила двері.
Зореслава зайшла.
За нею в темряві стояли ще люди.
Старі й молоді.
Жінка з довгою косою та срібною стрічкою у волоссі.
Чоловік із дерев'яним посохом.
Дівчина в темно-синьому вбранні.
І ще один чоловік, обличчя якого Лада чомусь здалося знайомим.
Зореслава представила їх:
— Одарка — та, що пам'ятає імена мертвих.
Жінка з косою мовчки кивнула.
— Яромир — останній хранитель старого дуба.
Чоловік із посохом сперся на нього.
— Любомира — та, що чує воду.
Дівчина подивилася на Мирославу.
— І Ратибор.
Чоловік із знайомим обличчям зробив крок уперед.
Лада відчула дивний холод.
— Я знаю тебе?
Ратибор подивився на неї.
— Ти бачила мене.
— Де?
— У пам'яті своєї матері.
Лада завмерла.
— Ти був із нею?
— Був.
Динис одразу насторожився.
— А тепер чого ти хочеш?
Ратибор подивився на нього.
— А ти, Динисе, досі ставиш питання замість того, щоб згадувати?
Динис зблід.
— Не починай.
— Ти пам'ятаєш.
— Я не хочу пам'ятати.
Лада подивилася на нього.
— Про що вони говорять?
Динис мовчав.
Зореслава підійшла до Лади.
— Ти повинна знати правду.
— Я вже втомилася від правди.
— Тоді втомся ще трохи.
Лада гірко усміхнулася.
— Дуже втішно.
Зореслава вперше усміхнулася по-справжньому.
— Ти справді її донька.
— Якої?
— Твоєї матері.
Лада опустила очі.
— Якою вона була?
Зореслава задумалася.
— Упертою.
Марія тихо засміялася.
— Це точно.
— Сміливою.
— Це теж, — додав Динис.
— І дуже самотньою, — закінчила Зореслава.
Лада мовчала.
Потім запитала:
— Вона знала, що я стану Берегинею?
Зореслава кивнула.
— Знала.
— І тому сховала мою силу?
— Так.
— А ви дозволили їй?
На це питання ніхто не відповів.
Лада зрозуміла відповідь.
— Ви були проти.
Одарка вперше заговорила:
— Ми боялися.
— Чого?
— Що якщо сила перейде до тебе, брама відкриється знову.
Мирослава тихо сказала:
— Але вона відкривається зараз.
Зореслава подивилася на неї.
— Саме тому ми прийшли.
Богдан міцніше притиснув дітей до себе.
— Ви прийшли за ними?
— Ні.
Зореслава похитала головою.
— Ми прийшли захистити їх.
Мирослава видихнула.
— Тоді чому я маю вам вірити?
Зореслава підійшла ближче.
— Не маєш.
Мирослава здивувалася.
— Що?
— Ти не повинна вірити нам лише тому, що ми старші або знаємо більше.
Вона подивилася на Богдана.
— Тримай дітей поруч. Не віддавай їх нікому.
Потім звернулася до Мирослави:
— А ти слухай материнське серце. Воно іноді знає правду раніше за знахарок.
Мирослава опустила погляд на синів.
Один спав.
Другий дивився на Зореславу.
І раптом простягнув до неї маленьку руку.
Зореслава завмерла.
— Він мене бачить.
Марія підійшла ближче.
— Що це означає?
Зореслава прошепотіла:
— Він бачить тих, хто стоїть між світами.
Богдан одразу підняв голову.
— Тоді ніхто до нього не торкнеться.
Ратибор тихо сказав:
— Саме цього ми й боялися.
Лада подивилася на нього.
— Чого?
Він відповів:
— Що одна дитина стане мостом.
Погляд Ратибора перемістився на другого хлопчика.
— А друга — замком.
Усі замовкли.
Фелікс повільно підвівся.
— Ось чому вони прийшли.
Лада подивилася на нього.
— Хто?
Фелікс повернув голову до дверей.
За ними стояла темрява.
— Ті, хто хоче відкрити браму.
Із лісу почувся протяжний звук.
Наче хтось провів рукою по стовбуру дерева.
Потім пролунав жіночий сміх.
Одарка схопилася за ніж, захований під поясом.
Яромир підняв посох.
Зореслава сказала:
— Вони вже близько.
Богдан став перед Мирославою.
Динис — перед Ладою.
Фелікс вийшов на поріг.
А Марія загасила останню свічку.
— Нехай думають, що ми боїмося, — прошепотіла вона.
Лада подивилася на всіх.
На давніх коліжанок матері.
На Мирославу й Богдана.
На двох маленьких дітей.
На Диниса.
На Фелікса.
І вперше за довгий час вона відчула не самотність.
Вона відчула, що поруч із нею стоять люди, які готові залишитися.
Навіть якщо попереду чекала темрява.
А з лісу долинув голос:
— Берегине... виходь. Ми прийшли забрати твоє ім'я.
Лада стиснула кулаки.
— Ні.
І тоді Фелікс тихо усміхнувся.
— Ось тепер ти справді стала Берегинею.
Після появи стародавніх коліжанок Берегині в хаті ще довго ніхто не говорив. Кожен ніби чекав, що першим порушить тишу хтось інший. Мирослава сиділа поруч із Богданом, притискаючи до себе дітей. Динис стояв біля Лади, а Фелікс не зводив погляду із Зореслави.
Лада дивилася на жінку й не могла позбутися відчуття, що саме вона зараз тримає в руках частину її минулого.
— Розкажи мені про маму, — нарешті сказала Лада.
Зореслава не відповіла одразу.
— Ти впевнена?
— Ні, — чесно сказала Лада. — Але я більше не хочу жити серед уривків.
Марія тихо зітхнула.
— Вона має право знати.
Зореслава кивнула.
— Тоді слухай.
Вона підійшла до старої скрині, що стояла біля стіни, і дістала невеликий згорток тканини. Розгорнула його.
Всередині лежав старий медальйон.
Лада одразу впізнала його.
— Це мамин...
— Так.
Вона взяла медальйон у руки.
На звороті було вирізане маленьке дерево.
— Вона носила його ще до твого народження.
— Чому?
— Бо він нагадував їй про обіцянку.
— Яку?
Зореслава подивилася їй в очі.
— Що вона ніколи не дозволить лісу забрати тебе.
Лада стиснула медальйон.
— Але чому ліс мав мене забрати?
— Бо ти народилася не просто дитиною.
Динис напружився.
— Зореславо...
— Нехай почує.
Лада подивилася на нього.
— Ти щось знав?
Динис відвів погляд.
— Не все.
— Я втомилася від цього слова.
Він тихо відповів:
— Я теж.
Зореслава продовжила:
— Твоя мати була Берегинею. Але її сила відрізнялася від сили інших.
— Чим?
— Вона могла не лише чути духів лісу. Вона могла закривати брами між світами.
Лада завмерла.
— Тоді чому вона не закрила цю?
— Бо вона вже закрила одну.
— Яку?
Зореслава подивилася на дуб за вікном.
— Ту, через яку намагалися прийти до тебе.
Лада відчула, як по спині пробіг холод.
— До мене?
— Так.
— Хто?
Одарка, яка досі мовчала, нарешті сказала:
— Ті, хто знали пророцтво.
— Яке пророцтво?
Одарка подивилася на дитину Мирослави, яка мирно спала на руках матері.
— Що одного дня народиться Берегиня, здатна відкрити всі брами.
Лада похитала головою.
— Але я не хочу цього.
— Ми знаємо, — відповіла Зореслава. — Саме тому твоя мати сховала твою силу.
— Як?
— Вона передала її частину землі.
Лада нахмурилася.
— Землі?
Марія пояснила:
— Пам'ятаєш перше випробування?
— Так.
— Земля впізнала тебе не тому, що ти прийшла до неї. Вона впізнала те, що колись уже отримала від твоєї матері.
Лада мовчала.
Усе, що раніше здавалося окремими подіями, раптом почало складатися в одну картину.
Її сни.
Брама.
Чорний полин.
Дуб.
Фелікс.
Динис.
І тепер — мати.
— Чому вона не сказала мені правду?
Зореслава відповіла дуже тихо:
— Бо ти була дитиною.
— А потім?
— Потім стало пізно.
Лада стиснула медальйон.
— Вона померла через мене?
Марія різко підняла голову.
— Ні.
— Ти не знаєш!
— Знаю.
Лада заплакала.
— Тоді скажи мені!
Марія підійшла до неї.
— Твоя мати померла не тому, що ти була слабкою. Вона померла тому, що захищала тебе.
Лада прикрила обличчя руками.
Динис тихо став поруч.
Не торкався її.
Просто залишився.
І цього було достатньо.
Через кілька секунд Лада витерла сльози.
— А ти? — запитала вона, дивлячись на Диниса. — Де ти був тоді?
Динис мовчав.
— Ти знав мою матір?
— Так.
— Ти був поруч із нею?
— Так.
— І ти знав, що вона робить?
Він кивнув.
— Чому мовчав?
Динис подивився на неї.
— Бо вона попросила мене.
— Про що?
— Якщо колись ти почнеш згадувати... я мав захистити тебе від правди, поки ти не будеш готова її почути.
Лада гірко усміхнулася.
— Схоже, всі вирішували за мене.
— Я знаю.
— І ти теж?
— Так.
Він опустив очі.
— І я шкодую про це.
Мирослава тихо сказала:
— Іноді люди приховують правду не тому, що не люблять. А тому, що бояться втратити тих, кого люблять.
Лада подивилася на неї.
Мирослава погладила сина по голові.
— Я теж боюся за них щодня.
Богдан накрив її руку своєю.
— Але ми не будемо вирішувати за них усе життя.
Лада вперше за довгий час усміхнулася крізь сльози.
— Дякую.
Раптом медальйон у її руці став теплим.
Лада завмерла.
На його поверхні з'явилося світло.
А потім перед нею виник образ.
Мати.
Вона стояла біля того самого дуба.
Молода, втомлена, але усміхнена.
— Якщо ти це бачиш, — промовила вона, — значить, я вже не можу сказати тобі це сама.
Лада затамувала подих.
— Доню, я ніколи не хотіла забрати в тебе правду. Я хотіла подарувати тобі хоча б кілька років звичайного життя.
У Лади затремтіли губи.
— Пробач мені.
Образ матері став тьмянішим.
— Твоя сила — не прокляття. Але пам'ятай: сила не робить тебе Берегинею. Берегинею тебе робить вибір.
Лада прошепотіла:
— Мамо...
Останні слова прозвучали майже нечутно:
— Не відкривай першу браму, доки не дізнаєшся, хто стоїть по той бік.
Світло згасло.
Лада залишилася стояти нерухомо.
Фелікс раптом заговорив:
— Вона знала.
— Що саме? — запитала Лада.
Кіт подивився на Диниса.
— Хто насправді стоїть за брамою.
Динис зблід.
— Феліксе...
— Досить таємниць.
Лада повільно повернулася до нього.
— Динисе, що там?
Він довго мовчав.
А потім сказав:
— Твій батько.
У кімнаті запала тиша.
І Лада зрозуміла: пам'ять матері принесла їй не відповідь.
Вона принесла нове питання.
Хто насправді її батько — і чому саме він чекає по той бік брами?
Динис довго мовчав.
Після його слів про батька Лади в хаті ніби стало менше повітря. Навіть Фелікс перестав ворушитися. Мирослава притиснула дітей до себе, а Богдан поклав руку їй на плече.
Лада дивилася на Диниса.
— Ти сказав, що твій зв'язок зі мною почався ще до того, як я тебе зустріла.
— Так.
— Тоді розкажи все.
Динис опустив голову.
— Добре.
Він сів біля вікна.
— Коли я був малим, я жив у лісі з дідом. Його звали Радомир. Він знав старі легенди, але ніколи не розповідав їх просто так. Завжди казав: «Деякі слова краще почути один раз у житті, ніж повторювати щодня».
Лада тихо запитала:
— І що він розповів тобі про мене?
Динис подивився на неї.
— Одного вечора він повів мене до Дуба з тисячею імен. Я тоді ще не розумів, навіщо.
Він усміхнувся сумно.
— Я був звичайним хлопцем. Хотів швидше вирости, піти з лісу, побачити інші місця. А дід тільки дивився на мене й мовчав.
— І що сталося?
— Він поклав руку на кору дуба й сказав: «Запам'ятай цей день, Динисе. Колись сюди прийде дівчина. Ти впізнаєш її не за обличчям».
Лада нахмурилася.
— А за чим?
— За очима.
У кімнаті стало тихо.
— Дід сказав, що її очі будуть нагадувати йому про світанок після великої бурі. І що я повинен буду зробити вибір.
— Який?
Динис стиснув руки.
— Захистити її... або відпустити.
Мирослава тихо сказала:
— А ти що вибрав?
Динис не відповів одразу.
— Спочатку я вибрав захищати.
— А потім? — запитала Лада.
— Потім я зрозумів, що захистити тебе означає не завжди залишатися поруч.
Лада дивилася на нього, не перебиваючи.
— Через кілька років після тієї розмови дід захворів. Перед смертю він покликав мене до себе.
Динис замовк.
— Він сказав: «Коли побачиш її, не розповідай усе одразу. Вона повинна сама згадати. Якщо ти скажеш правду раніше часу, брама знайде її».
— Знайде мене?
— Так.
— Тому ти приховував?
— Так.
Лада опустила очі.
— Я думала, ти просто не довіряв мені.
— Я не довіряв не тобі. Я не довіряв тому, що стояло навколо нас.
Він підняв погляд.
— А потім я зустрів тебе.
— Де?
— Біля лісу.
Лада усміхнулася крізь сльози.
— Я тоді навіть не знала, хто ти.
— А я вже знав.
— Ти одразу мене впізнав?
Динис кивнув.
— Коли ти подивилася на мене, я зрозумів, що дід мав рацію.
Фелікс тихо озвався:
— Але він не сказав йому всього.
Динис різко глянув на кота.
— Феліксе...
— Нехай знає.
Лада подивилася на Фелікса.
— Що він приховав?
Кіт повільно підвів голову.
— Радомир знав, що Динис не просто захисник.
Лада перевела погляд на Диниса.
— А хто ти?
Динис заплющив очі.
— Мій дід був хранителем другої брами.
— А ти?
— Я його наступник.
Марія тихо прошепотіла:
— Тепер усе стає на свої місця.
Динис продовжив:
— Саме тому я можу бачити те, чого інші не бачать. Чути поклик брами. Відчувати, коли наближаються духи.
— І тому ти знаєш, що мій батько по той бік?
— Так.
— Ти знав це давно?
Динис кивнув.
Лада відвернулася.
Їй було боляче.
Не від того, що він знав.
А від того, скільки часу мовчав.
— Чому ти не сказав мені?
— Бо боявся.
— Ти?
— Так.
Він підійшов ближче.
— Я боявся не за себе, Ладо. Я боявся, що коли ти дізнаєшся всю правду, то підеш до брами сама.
Лада подивилася йому в очі.
— А зараз?
Динис простягнув їй руку.
— Зараз я більше не буду вирішувати за тебе.
Вона кілька секунд дивилася на його долоню.
Потім узяла її.
— Тоді підемо разом.
Динис кивнув.
Але саме в цей момент за дверима почувся голос.
Старий.
Хрипкий.
Наче з дуже далекого минулого.
— Динисе...
Він різко зблід.
— Це неможливо.
Марія підійшла до дверей.
— Хто там?
Голос відповів:
— Радомир.
Динис зробив крок назад.
— Мій дід помер багато років тому.
Фелікс тихо загарчав.
— У цьому лісі мертві не завжди залишаються мертвими.
Двері самі повільно відчинилися.
На порозі стояла темна постать.
І лише Динис почув наступні слова:
— Ти зробив свій вибір, онуче. Тепер настав час заплатити за нього.
Динис стиснув руку Лади.
Цього разу він її не відпустив.
А за спиною старого вже відкривалася брама.
Ніч опустилася на село раптово.
Лада стояла біля брами поруч із Динисом. Марія тримала стару книгу, Фелікс пильно вдивлявся в темряву, а Мирослава з Богданом стояли трохи позаду, притискаючи до себе дітей.
— Вони йдуть, — тихо сказав Фелікс.
Між деревами з'явилися тіні.
Їх було багато.
Стародавні постаті повільно наближалися до брами, і з кожним їхнім кроком чорний полин пригинався до землі.
Богдан став перед Мирославою.
— Що б не сталося, ти не відходиш від мене.
— А ти від мене?
— Ніколи.
Мирослава міцніше притиснула дітей.
Лада подивилася на них і відчула, як страх змінюється рішучістю.
— Ми всі залишаємося разом.
Динис кивнув.
— До кінця.
Раптом брама здригнулася.
З темряви пролунав голос:
— Берегине... час настав.
Лада зробила крок уперед.
— Тоді приходьте.
Фелікс тихо загарчав.
Марія відкрила книгу.
А Мирослава прошепотіла:
— Ми з тобою, Ладо.
Брама почала відкриватися.
І цієї ночі ніхто вже не міг залишитися осторонь.
Брама відкрилася.
Не було ні грому, ні блискавки. Лише раптом стих вітер, а ліс завмер, наче сам затамував подих.
Лада стояла перед темрявою і знала: ще один крок — і назад дороги вже не буде.
— Ладо, — тихо сказав Динис. — Не роби цього сама.
Вона подивилася на нього.
— Я не сама.
Позаду стояли Марія, Фелікс, Мирослава й Богдан із дітьми. Вони залишилися поруч, хоча кожен із них мав усі причини боятися.
Раптом один із хлопчиків прокинувся.
Мирослава притиснула його до себе.
— Тихо, маленький...
Але дитина не заплакала.
Вона дивилася просто на браму.
На маленькій долоньці знову проступив той самий знак.
Марія зблідла.
— Мирославо... не відходь від нього.
— Що з ним?
— Він чує її.
— Кого?
Марія не встигла відповісти.
З брами долинув жіночий голос:
— Ратиборе...
Мирослава завмерла.
Богдан міцніше обійняв її.
— Це ім'я...
Лада подивилася на дитину.
— Ратибор?
Хлопчик раптом простягнув руку до темряви.
Брама здригнулася.
І з її глибини на мить з'явилося світло.
Фелікс відступив на крок.
— Ні...
Лада повернулася до нього.
— Що?
Кіт дивився на дитину широко розплющеними очима.
— Він не відкриває браму.
— А що тоді?
Фелікс тихо прошепотів:
— Він її кличе.
Усі завмерли.
Лада відчула, як серце стислося.
Тепер вона зрозуміла: усе, що відбувалося останні дні, було лише початком.
Брама не чекала на неї.
Вона чекала на Ратибора.
А десь далеко, по той бік темряви, хтось засміявся.
І Лада почула голос, якого не могла забути:
— Нарешті мій онук прокинувся.
Брама різко зачинилася.
А на долоньці маленького Ратибора залишився світитися знак.
