Раді Вас бачити!

Туман повільно розсіювався над річкою, але Лада все ще стояла нерухомо.

Їй здавалося, що варто лише заплющити очі — і вона знову почує голос Мирослави.

Тихий.

Теплий.

Та водночас сповнений такого болю, що серце стискалося від самої згадки.

Фелікс лагідно потерся об її ногу й тихо нявкнув.

Лада опустилася навпочіпки й узяла кошеня на руки.

— Вона справді була тут... Чи мені це наснилося?

Фелікс лише замуркотів і поклав голову їй на плече.

Марія підійшла ближче.

На її обличчі читалися і смуток, і полегшення.

— Ні, дитино. Це був не сон. Донька води вперше за багато років переступила межу між світами.

Лада мовчки дивилася на гладінь річки.

— Вона страждає...

— Так.

— І нічого не можна зробити?

Марія не відповіла одразу.

Вона зірвала тоненьку гілочку верби й повільно провела нею по воді.

Кола розійшлися по поверхні, немов сама річка слухала кожне її слово.

— Іноді навіть магія безсила перед людським вибором. Мирослава сама ступила у воду. Але її душа не стала злою. Саме тому вона не втратила здатності любити й берегти тих, хто їй дорогий.

Лада відчула, як на очі навернулися сльози.

— Вона покликала мене на ім'я... Вона пам'ятає мене.

— Пам'ятає. Бо справжню любов і рідну душу вода не здатна змити.

Вони рушили вузькою стежкою вглиб лісу.

Повітря пахло хвоєю, вологою землею та дикими травами.

Сонце пробивалося крізь густі крони дерев, малюючи на землі золоті візерунки.

Десь удалині лунав стукіт дятла.

Лада йшла мовчки.

Її думки поверталися до Мирослави.

«Невже вона приречена навіки залишитися русалкою?..»

— Про що думаєш? — тихо запитала Марія.

— Про неї...

— Я знала.

Лада зітхнула.

— Бабусю... Якщо існує магія, може, існує й спосіб повернути її?

Марія зупинилася.

Її очі стали серйозними.

— Є легенди... Але легенди не завжди мають щасливий кінець.

— Розкажіть мені.

Стара знахарка подивилася на стару смереку.

— Кажуть, раз на сто років цвіте Квітка Місячної Роси. Хто знайде її до світанку й пройде всі випробування, той зможе попросити духів про одне бажання.

Лада затамувала подих.

— Одне?

— Лише одне.

— І вони можуть повернути людину?

Марія опустила погляд.

— Ніхто цього не знає. Бо ще ніхто не повертався після тієї дороги.

Раптом Фелікс різко зістрибнув із рук Лади.

Кошеня насторожилося.

Його вушка здригнулися.

Воно дивилося в густий туман, що несподівано почав опускатися між деревами.

— Феліксе... — покликала Лада.

Та він не ворухнувся.

І саме тоді з туману почувся голос.

Тихий.

Ледь чутний.

— Допоможіть...

Лада завмерла.

— Ви чули?

Марія насупилася.

— Не озивайся.

— Але там хтось просить про допомогу!

Голос пролунав знову.

Цього разу ближче.

— Ладо...

Дівчина здригнулася.

— Це ж моє ім'я...

Марія різко схопила її за руку.

— Не роби жодного кроку!

— Чому?

— Бо не кожен голос у тумані належить

— Бо не кожен голос у тумані належить людині.

Лада мовчала.

Голос лунав знову.

Такий знайомий...

Такий сумний...

Ніби хтось благав урятувати його.

Її серце розривалося між бажанням допомогти й словами знахарки.

І в цю мить у густому молочному тумані повільно почала вимальовуватися чиясь постать...

Лада не могла відвести погляду від постаті лісовика.

Його бурштинові очі ніби бачили не лише людей, а й їхні спогади, страхи й надії. Старий дух мовчав, а довкола панувала така тиша, що було чути, як із гілок повільно скочуються краплі дощу.

Марія першою порушила мовчання.

— Ми знали, що ти прийдеш.

Лісовик повільно кивнув.

— Час настав. Те, що було розірване, ще можна з'єднати... Але ціна буде високою.

Лада здригнулася.

— Про що ви говорите?

Старий дух перевів погляд на неї.

— Про Мирославу.

Ім'я русалки пролунало так несподівано, що Лада завмерла.

— Її ще можна врятувати? — тихо запитала вона.

Лісовик відповів не одразу.

— Душа Мирослави ще не стала повністю частиною річки. Вона стоїть між двома світами. Якщо знайти Місячний Цвіт, її ще можна повернути.

— Місячний Цвіт?.. — перепитала Лада.

Марія важко зітхнула.

— Я боялася, що почую саме ці слова...

У цей момент за деревами почувся швидкий тупіт.

На галявину вибіг Богдан.

Його одяг був мокрий після дощу, волосся прилипло до чола, а в очах читалися втома й відчай.

— Ладо! Пані Маріє! Я всюди вас шукав!

Він зупинився, побачив лісовика й зблід.

— Хто... хто це?

— Не бійся, — спокійно сказала Марія. — Він не ворог.

Богдан важко ковтнув.

— Я... я знаю, як урятувати Мирославу.

Лада різко повернулася до нього.

— Що ти сказав?

— Старий дядько Остап розповів мені давню легенду. Якщо знайти Місячний Цвіт, який розквітає лише раз на рік під повним місяцем, можна повернути душу, що ще не загубила людську пам'ять.

Лада уважно дивилася на хлопця.

— Тепер ти хочеш її врятувати?

Богдан опустив голову.

— Запізно зрозумів, що накоїв. Я не переставав думати про неї... Якщо є хоча б один шанс, я мушу його використати.

Лада мовчала кілька секунд.

Потім тихо сказала:

— Богдане... ти загубив не лише її серце. Ти загубив її вільну душу. І тепер хочеш повернути те, що сам зруйнував.

Хлопець не став виправдовуватися.

— Я знаю. І якщо доведеться віддати власне життя, щоб вона знову побачила сонце, я зроблю це.

Марія подивилася на нього уважним поглядом.

— Не кожне каяття приходить вчасно... Але щире каяття теж має силу.

У цей час до них підійшов дядько Остап.

Сивий чоловік сперся на різьблений ціпок і тихо мовив:

— До заходу сонця всі залишайтеся вдома. Підготуйтеся до дороги. Бо шлях до Місячного Цвіту починається лише тоді, коли над прадавнім лісом сходить повний місяць.

Лісовик повільно підняв свою дерев'яну палицю.

— Запам'ятайте. Цю квітку шукають багато століть. Але знаходять її лише ті, чиє серце чистіше за власний страх.

Вітер знову пройшовся верхівками дерев.

Десь далеко почувся знайомий, сумний спів.

Лада відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

Вона була певна.

Мирослава чекала на них. І часу залишалося дедалі менше.

Туман стелився між деревами так густо, що здавалося — він приховує чиїсь кроки.

Лада стояла, міцно стискаючи в долоні полиновий оберіг. Богдан, який щойно погодився вирушити на пошуки місячної квітки, раптом насторожився.

Поряд хруснула гілка.

Він здригнувся.

— Хтось іде... — ледве чутно прошепотів він.

Не чекаючи відповіді, Богдан швидко сховався за широким стовбуром старого дуба. Серце билося так голосно, що, здавалося, його почує весь ліс.

Він пам'ятав слова батька.

— Не втручайся у справи знахарів. Є речі, яких людям краще не бачити.

Та цікавість була сильнішою за страх.

Лада нічого не сказала. Вона лише відчула, як повітря навколо стало прохолоднішим.

І тоді з туману повільно вийшла Марія.

Стара знахарка не поспішала. Вона ніби знала, що за деревом хтось стоїть, але не подала жодного знаку.

— Ладо, — тихо мовила вона. — Ти вже зробила вибір?

— Так.

— Тоді дороги назад не буде.

Лада впевнено кивнула.

— Я хочу врятувати Мирославу.

Марія сумно усміхнулася.

— Врятувати можна не кожного. Але іноді навіть одна надія здатна змінити долю.

Богдан, затамувавши подих, уважно слухав кожне слово.

— Де шукати місячну квітку? — запитала Лада.

— Вона розквітає лише раз на багато років. Лише тоді, коли повний місяць торкається верхівок прадавніх сосен. Її світло може повернути загублену душу... але шлях до неї стереже давня сила.

— Я не боюся.

— Боятися треба не лісу, — тихо відповіла Марія. — А власного серця. Бо ліс завжди бачить правду.

У цей момент вітер приніс ледь чутний жіночий спів.

Ніжний.

Сумний.

Ніби хтось кликав із самої річки.

Лада зблідла.

— Це... Мирослава?

Марія заплющила очі.

— Так. Вона ще пам'ятає своє людське життя. Але з кожною ніччю пам'ять слабшає. Якщо не встигнете знайти місячну квітку до наступної повні, вона назавжди залишиться донькою води.

За деревом Богдан міцно стиснув кулаки.

«Це все через мене... Я маю все виправити», — подумав він.

І в ту саму мить суха гілка тріснула під його ногою.

Тиша обірвалася.

Марія різко повернула голову в бік дуба.

— Виходь, — спокійно сказала вона. — Я знаю, що ти там.

Богдан повільно вийшов зі свого сховку, не наважуючись підняти очей.

Лада здивовано подивилася на нього.

А стара знахарка лише важко зітхнула.

— Отже, ліс сам привів тебе сюди... Значить, твоя доля теж переплелася з цією історією. Попереду на вас чекає шлях, який змінить кожного.

Богдан мовчки вийшов із-за старого дуба. Він опустив очі, ніби боявся зустрітися поглядом із Ладою. Марія уважно дивилася на нього, але в її очах не було ні гніву, ні осуду. Лише глибокий сум, який приходить до тих, хто надто багато бачив у своєму житті.

— Раз уже ліс привів тебе сюди, — тихо промовила вона, — значить, так мало статися. Але пам'ятай: відтепер кожен твій крок матиме наслідки.

Богдан мовчки кивнув.

Утрьох вони рушили вузькою лісовою стежкою. Після нічного дощу земля була м'якою, а повітря — свіжим і прохолодним. З гілок повільно спадали великі краплі, блищачи в сонячному промінні, наче маленькі кришталеві намистини. Десь удалині лунав стукіт дятла, а над галявиною плавно кружляли білі метелики. Високі папороті торкалися їхнього одягу, а між густим мохом визирали сині дзвіночки й жовті звіробої. Здавалося, сам ліс прокидався разом із ними.

Лада йшла мовчки, але весь час вдивлялася в дерева. Їй знову здавалося, що вони перешіптуються між собою. Інколи легкий вітер приносив запах м'яти, інколи — полину, а часом здавалося, що хтось невидимий проходить поруч.

Фелікс біг попереду. Чорне кошеня то зникало серед кущів, то знову вискакувало на стежку й нетерпляче чекало на людей.

— Він ніби знає дорогу, — усміхнулася Лада.

Марія лише загадково відповіла:

— Деякі тварини бачать те, чого люди не помічають.

Богдан мовчав уже майже годину.

Нарешті він не витримав.

— Ладо...

Дівчина озирнулася.

— Що?

— Ти... справді віриш, що Мирославу можна повернути?

Вона не відповіла одразу.

— Не знаю, — чесно сказала вона. — Але поки є хоча б один шанс, я не хочу від нього відмовлятися.

Богдан важко зітхнув.

— Якби можна було повернути час... Я зробив би все інакше.

Лада уважно подивилася на нього.

— Чому ти тоді так учинив?

Юнак довго мовчав.

— Я був слабким. Батько сказав, що без грошей я нічого не вартий. Він мріяв, щоб я одружився із заможною дівчиною. Я думав, що згодом Мирослава пробачить... Я навіть не уявляв, що вона так страждатиме.

Його голос затремтів.

— Кожного дня я згадую її очі. Вона дивилася на мене так, ніби я був усім її світом. А я... усе зруйнував.

Лада тихо відповіла:

— Найважче — це жити з власною провиною.

Богдан опустив голову.

— Я не прошу пробачення. Я просто хочу зробити хоч щось, щоб її душа знайшла спокій.

Марія зупинилася біля величезного каменя, вкритого мохом.

— Якщо твої слова щирі, ліс це відчує. Тут неможливо збрехати. Прадавній ліс бачить людські серця краще, ніж самі люди.

У цю мить крізь густе гілля пробився промінь сонця й освітив вузьку стежку попереду.

Марія підняла руку.

— Далі починається інша земля. Тут уже панують давні духи. Відтепер говоріть тихо, не ламайте гілок без потреби й нічого не беріть із лісу без дозволу.

Лада відчула, як по її шкірі пробіг легкий холодок.

Попереду між деревами повільно здіймався сріблястий туман.

І в його глибині на мить майнула чиясь світла постать... Ніби хтось спостерігав за ними й терпляче чекав, коли вони зроблять наступний крок.

Лада ступала слідом за Марією вузькою стежкою, що губилася серед прадавнього лісу. Над землею стелився молочно-білий туман, крізь який пробивалися лише тонкі промені ранкового сонця. Вони ковзали по вкритих мохом каменях, старих пнях і широких коренях дубів, що випиналися із землі, мов руки велетнів.

Повітря пахло вологою корою, полином, грибами та свіжою м'ятою. Десь високо перегукувалися сойки, а дятел вистукував свою дивну мелодію на сухому стовбурі. Маленькі струмочки дзюркотіли поміж папороттю, несучи холодну воду до річки.

Фелікс ішов попереду, час від часу зупиняючись і насторожено принюхуючись. Його чорна шерсть майже зливалася з тінями.

Лада не могла позбутися відчуття, що за ними хтось спостерігає.

Позаду, на безпечній відстані, майже беззвучно рухався Богдан.

Він не наважувався показатися. Хлопець пам'ятав слова Марії, що не кожному дозволено бачити таємниці прадавнього лісу. Та серце не дозволяло йому повернутися додому. Якщо існував хоча б один шанс урятувати Мирославу, він мав пройти цей шлях.

Він ховався за товстими смереками, обережно переступав через гілки й затримував подих, коли Марія озиралася.

Раптом стара знахарка зупинилася.

— Ми майже прийшли, — тихо сказала вона.

Перед ними відкрилася велика галявина.

Її оточували величезні дуби, старші за людську пам'ять. Посередині росло дерево, такого Лада ще ніколи не бачила. Його срібляста кора мерехтіла, ніби була освітлена місяцем навіть удень, а широкі гілки здіймалися високо в небо.

Навколо дерева панувала дивна тиша.

— Це Серце Лісу, — промовила Марія. — Тут народжується найдавніша магія.

Лада мовчки вдивлялася довкола.

І раптом помітила рух.

Поміж папороті легко ковзнула дівчина у світло-зеленій сукні. Її довге волосся спадало до колін, а на голові мерехтів вінок із лісових квітів.

— Це... людина? — пошепки запитала Лада.

Марія похитала головою.

— Ні. Це мавка.

Мавка лише усміхнулася й торкнулася рукою молодої берези. Дерево одразу вкрилося свіжим листям.

Неподалік із-за кущів вийшов високий юнак у темно-зеленому плащі. Його волосся було схоже на переплетене гілля, а очі світилися бурштином.

— Лісовий дух... — прошепотіла Лада.

— Один із хранителів цих місць, — відповіла Марія. — Не всі духи мають однакову подобу.

Тим часом із хащі почали виходити звірі.

Спочатку обережно визирнула руда лисиця.

За нею — пара молодих вовків.

Далі вистрибнули зайці, а на гілках сіли сови та білки.

Жодна істота не виявляла страху.

Наче всі вони були однією великою родиною.

У повітрі спалахнули крихітні золотаві вогники.

Вони кружляли між квітами, мов живі іскри.

— Феї... — тихо видихнула Лада.

Марія поклала руку їй на плече.

— Запам'ятай, дитино. Не всі вони однакові.

Лада уважно слухала.

— Люди звикли думати, що феї завжди добрі. Це неправда. Одні лікують дерева й допомагають заблукалим знайти дорогу. Інші ненавидять людей за те, що ті вирубують ліси, палять трави й забувають давні обітниці.

— Вони можуть нашкодити?

— Якщо їх розгнівати — так. Але вони не нападають без причини. Найкраще правило тут — не чіпай нікого першим. Поважай кожного мешканця лісу, і, можливо, ліс відповість тобі тим самим.

Лада мовчки кивнула.

У цей самий момент далеко позаду тріснула суха гілка.

Богдан завмер.

Його серце шалено закалатало.

Він зрозумів, що випадково видав себе...

Суха гілка хруснула так голосно, що ліс на мить завмер.

Богдан затамував подих. Він був певен, що зараз Марія розгнівається, а духи лісу виженуть його назавжди.

Та раптом із-за могутньої смереки вийшла молода жінка у довгій сукні кольору молодого листя. Її волосся було прикрашене папороттю, барвінком і польовими квітами. Вона ступала так легко, що трава навіть не згиналася під її ногами.

Її очі світилися м'яким зеленим світлом.

Лада завмерла.

— Хто вона?..

Марія усміхнулася.

— Не бійся. Це Лісова Берегиня — одна з хранительок прадавнього лісу. У Карпатах про таких духів розповідали мольфари ще багато століть тому.

Берегиня лагідно всміхнулася.

— Не хвилюйтеся. Та гілка мала зламатися саме сьогодні. Вона лише повідомила лісу, що настав час для нової дороги.

Богдан повільно вийшов зі свого сховку.

— Вона... не сердиться?

Берегиня подивилася на нього уважно.

— Ліс не карає за випадковість. Він карає лише за злі наміри.

Хлопець опустив очі.

— У моєму серці багато провини...

— Провина — ще не темрява, — тихо відповіла Берегиня. — Найстрашніше — коли людина перестає її відчувати.

У цей момент між деревами почувся шурхіт.

На галявину вийшов літній чоловік у довгому темному кептарі, оздобленому карпатською вишивкою. За поясом висіли маленькі полотняні мішечки з травами, а в руці він тримав різьблений посох із головою оленя.

Марія одразу схилила голову.

— Вітаю вас, шановний мольфар.

Лада й Богдан теж чемно привіталися.

— Добридень.

Мольфар уважно оглянув молодих людей.

Його сиві очі були спокійними й мудрими.

— Отже, це вони... Ті, про кого шепотів ліс.

Марія кивнула.

— Так. Саме їм судилося пройти дорогою Місячної квітки.

Мольфар зробив кілька кроків ближче.

— Шлях буде нелегким. Ви зустрінете тих, хто допоможе, і тих, хто захоче збити вас зі стежки. Не кожен дух цього лісу любить людей. Але пам'ятайте: якщо ваше серце залишиться щирим, сам прадавній ліс стане вашим союзником.

Лада міцніше стиснула полиновий оберіг.

У її серці ще жив страх.

Та поруч були Марія, Богдан, Лісова Берегиня та мольфар.

І вперше вона відчула, що в цій великій, сповненій таємниць історії вона вже не сама.

Мольфар довго дивився на Богдана. Його сиві очі ніби бачили не лише обличчя юнака, а й усе, що той носив у своєму серці.

Нарешті він заговорив:

— А ти, хлопче...

Богдан здригнувся.

— Так, шановний мольфаре?

— Найважчий шлях чекає саме на тебе. Не тому, що ти найслабший. А тому, що найбільше помилився.

Богдан опустив голову.

— Я знаю...

— Ні, — тихо відповів мольфар. — Поки що не знаєш. Провину легко носити в серці. Набагато важче — заслужити прощення.

Юнак мовчав.

— Якщо хочеш урятувати Мирославу, тобі доведеться пройти випробування. Не одне. І не всі вони будуть пов'язані з магією. Найстрашніше випробування — зустрітися із самим собою.

Лада уважно слухала.

Марія лише важко зітхнула.

Мольфар повільно обернувся до них.

— Бережіть одне одного. Ваші долі вже переплелися. Відтепер жоден із вас не зможе пройти цей шлях сам.

Він легенько торкнувся посохом землі.

Листя навколо закружляло у повітрі, ніби його підхопив невидимий вітер.

За кілька секунд постать старого почала розчинятися серед туману.

Ще мить...

І галявина спорожніла.

Здавалося, мольфар ніколи тут і не стояв.

Запала тиша.

Першою її порушила Берегиня.

Вона підійшла ближче до Лади й лагідно поклала долоню їй на плече.

— Будьте дуже обережні.

Лада підняла очі.

— Чому?

Берегиня подивилася кудись углиб лісу.

— Бо прадавній ліс уже прокинувся. Не всі його мешканці раді людям.

Марія насторожилася.

— Ти щось відчуваєш?

— Так, — тихо відповіла Берегиня. — Незабаром прокинеться давня сила, яка багато років спала під корінням найстарішого дуба. Вона не служить ні світлу, ні темряві. Вона сама вирішує, хто гідний пройти далі.

Богдан мимоволі стиснув кулаки.

— Це небезпечно?

Берегиня кивнула.

— Дуже. Але найбільша небезпека — не в лісі. Вона приходить разом із людськими страхами, жадібністю та брехнею.

Фелікс тихенько нявкнув і насторожив вушка.

У лісі раптом здійнявся вітер.

Десь удалині пролунав дивний, протяжний поклик, від якого по шкірі пробігли мурашки.

Берегиня уважно прислухалася.

— Він уже прокинувся...

— Хто? — майже пошепки запитала Лада.

Берегиня не відповіла.

Вона лише подивилася в темну гущавину, де між старими смереками на мить майнули дві золотаві очі, а потім повільно розчинилися в тумані.

Мольфар довго дивився на Богдана. Його сиві очі ніби бачили не лише обличчя юнака, а й усе, що той носив у своєму серці.

Нарешті він заговорив:

— А ти, хлопче...

Богдан здригнувся.

— Так, шановний мольфаре?

— Найважчий шлях чекає саме на тебе. Не тому, що ти найслабший. А тому, що найбільше помилився.

Богдан опустив голову.

— Я знаю...

— Ні, — тихо відповів мольфар. — Поки що не знаєш. Провину легко носити в серці. Набагато важче — заслужити прощення.

Юнак мовчав.

— Якщо хочеш урятувати Мирославу, тобі доведеться пройти випробування. Не одне. І не всі вони будуть пов'язані з магією. Найстрашніше випробування — зустрітися із самим собою.

Лада уважно слухала.

Марія лише важко зітхнула.

Мольфар повільно обернувся до них.

— Бережіть одне одного. Ваші долі вже переплелися. Відтепер жоден із вас не зможе пройти цей шлях сам.

Він легенько торкнувся посохом землі.

Листя навколо закружляло у повітрі, ніби його підхопив невидимий вітер.

За кілька секунд постать старого почала розчинятися серед туману.

Ще мить...

І галявина спорожніла.

Здавалося, мольфар ніколи тут і не стояв.

Запала тиша.

Першою її порушила Берегиня.

Вона підійшла ближче до Лади й лагідно поклала долоню їй на плече.

— Будьте дуже обережні.

Лада підняла очі.

— Чому?

Берегиня подивилася кудись углиб лісу.

— Бо прадавній ліс уже прокинувся. Не всі його мешканці раді людям.

Марія насторожилася.

— Ти щось відчуваєш?

— Так, — тихо відповіла Берегиня. — Незабаром прокинеться давня сила, яка багато років спала під корінням найстарішого дуба. Вона не служить ні світлу, ні темряві. Вона сама вирішує, хто гідний пройти далі.

Богдан мимоволі стиснув кулаки.

— Це небезпечно?

Берегиня кивнула.

— Дуже. Але найбільша небезпека — не в лісі. Вона приходить разом із людськими страхами, жадібністю та брехнею.

Фелікс тихенько нявкнув і насторожив вушка.

У лісі раптом здійнявся вітер.

Десь удалині пролунав дивний, протяжний поклик, від якого по шкірі пробігли мурашки.

Берегиня уважно прислухалася.

— Він уже прокинувся...

— Хто? — майже пошепки запитала Лада.

Берегиня не відповіла.

Вона лише подивилася в темну гущавину, де між старими смереками на мить майнули дві золотаві очі, а потім повільно розчинилися в тумані.

Кілька хвилин усі стояли мовчки.

Лише вітер тихо колихав верхівки смерек, а туман поволі розсіювався між деревами.

— Ходімо, — тихо промовила Марія. — Ліс не любить, коли люди надто довго стоять на одному місці.

Вони рушили далі.

Стежка ставала дедалі вужчою. Коріння старих дерев перепліталося між собою, утворюючи природні сходинки. З обох боків росли високі папороті, а над ними схилялися гілки ліщини й дубів. Сонячне світло ледь пробивалося крізь густе листя, залишаючи на землі золоті плями.

Фелікс раптом зупинився.

Його маленькі вушка насторожилися.

— Няв...

Кошеня швидко побігло вбік.

— Феліксе! — гукнула Лада.

Та він уже зник за густими кущами.

Усі кинулися слідом.

За кілька хвилин вони вийшли на невелику галявину.

Посеред неї лежав великий круглий камінь, укритий мохом. Його поверхню вкривали дивні різьблені знаки, яких ніхто з молодих людей ніколи не бачив.

Навколо каменя росли білі лісові квіти, а в самому центрі, між ними, підіймалася одна-єдина срібляста рослина.

Вона була ще зовсім маленькою.

Її пелюстки були щільно згорнуті, ніби чекали свого часу.

Лада завмерла.

— Невже...

Марія повільно підійшла ближче.

На її очах блиснули сльози.

— Ми знайшли її...

Богдан затамував подих.

— Це... та сама квітка?

Марія кивнула.

— Так. Це Місячна квітка. Але вона ще не розцвіла.

Лада обережно присіла поруч.

Квітка випромінювала ледь помітне сріблясте сяйво, а навколо неї було незвично тепло.

— Коли вона розкриє пелюстки? — тихо запитала дівчина.

Марія поглянула на небо.

— Лише в ніч повного місяця. І лише на кілька хвилин.

Богдан зробив крок уперед.

— Отже... у нас є шанс урятувати Мирославу?

— Є, — відповіла знахарка. — Але пам'ятайте: знайти Місячну квітку було лише першим випробуванням. Попереду набагато важчий шлях. Якщо хоча б один із вас втратить віру або піддасться страху, квітка зів'яне ще до того, як розкриється.

Лада ніжно торкнулася свого полинового оберега.

У її серці знову з'явилася надія.

Десь далеко над верхівками смерек пролунав крик орла, а легкий вітер приніс із собою аромат полину й м'яти.

Ліс ніби схвалював їхній вибір.

Попереду чекала ніч повного місяця — ніч, яка мала вирішити долю Мирослави й назавжди змінити життя кожного з них.