Раді Вас бачити!

Ніч після зустрічі з Вогнем Берегині видалася тривожною.

Ніхто в хатині Марії майже не спав.

Лада довго сиділа біля маленького вікна. Над Карпатами плив місяць, а вітер гойдав старі смереки так, ніби вони тихо молилися. Після розмови з Богданом її серце не стало легшим. Навпаки — тепер воно боліло чесніше. Вона більше не приховувала своїх почуттів, але відповідь так і не отримала.

— От би хоч на мить перестати думати... — прошепотіла вона.

Та думки не відпускали.

У сусідній кімнаті Марія вже давно не спала.

Вона стояла біля старої дубової скрині, якої не відкривала багато років.

Її руки трохи тремтіли.

— Пробач мені... настав час...

Стара обережно підняла кришку.

На самому дні лежала велика книга в темній шкіряній палітурці.

Вона була товстою, важкою, а краї сторінок потемніли від часу.

На обкладинці світилися вирізьблені слова:

«Книга Замовлянь Берегинь»

Марія ніжно торкнулася пальцями стародавнього знака.

— Скільки років я берегла тебе...

Книга сама повільно розгорнулася.

Її сторінки перегорнулися без жодного подиху вітру.

І зупинилися на одному записі.

Марія зблідла.

— Ні...

Не зараз...

У двері тихо постукали.

— Бабусю?

— Заходь, Ладо.

Дівчина несміливо переступила поріг.

Одразу відчула дивний запах старого паперу, сушених трав і ладану.

— Я відчула... ніби хтось мене покликав.

Марія лише кивнула.

— Не хтось.

Книга.

Лада здивовано подивилася на стародавній фоліант.

— Вона... жива?

— Так.

І обирає лише тих, кому готова відкрити свої таємниці.

Дівчина несміливо наблизилася.

Ледь її долоня торкнулася сторінки, як літери почали світитися зеленим світлом.

По кімнаті пролунав тихий шепіт стародавньою мовою.

Лада нічого не розуміла.

Та дивним чином...

Серце розуміло кожне слово.

У цей самий момент десь далеко, високо в горах, молодий чоловік різко прокинувся.

Він важко дихав.

Перед очима ще стояло те саме зелене світло.

— Знову...

Він повільно підвівся з дерев'яного ліжка.

На вигляд йому було років двадцять.

Високий, із темно-каштановим волоссям, що спадало на чоло, світло-сірими очима й спокійним поглядом людини, яка бачила значно більше, ніж інші.

На його шиї висів срібний оберіг у формі дубового листка.

Він тихо прошепотів:

— Вона відкрила книгу...

Отже... час настав.

До кімнати зайшов літній чоловік.

— Даниле...

Молодий чоловік обернувся.

— Діду?

— Ти теж це відчув?

— Так.

Старий важко кивнув.

— Берегиня покликала тебе.

Настав час спуститися з полонини.

— Думаєш... це вона?

— Не думаю.

Я знаю.

Старий поклав руку на його плече.

— Пам'ятай, Даниле... твоє завдання — не лише допомогти їй відкрити силу. Найважче — вберегти її серце від темряви, яка вже прокинулася.

Данило мовчки подивився у вікно.

Далеко над Карпатами спалахнула зелена блискавка.

Він тихо усміхнувся.

— Зачекай мене, Ладо...

Я вже йду.

І навіть не здогадувався, що цієї ж миті хтось інший, схований у тіні прадавнього лісу, теж прошепотів її ім'я…

Зелена блискавка розсікла нічне небо над Карпатами.

На одну коротку мить здавалося, що всі гори освітилися дивним смарагдовим сяйвом.

Потім усе знову потонуло в темряві.

Лада повільно відсмикнула руку від старої книги.

Її серце билося так сильно, що вона ледве могла дихати.

Перед очима ще миготіли незрозумілі символи.

Вони були схожі на давні літери, але водночас ніби самі складалися у слова.

— Бабусю... що зі мною?

Марія підійшла ближче.

Обережно взяла її за руки.

— Подивися на мене.

Лада підняла очі.

— Ти щось бачила?

Дівчина мовчала кілька секунд.

Потім тихо відповіла:

— Так...

— Що саме?

— Чоловіка...

Марія насторожилася.

— Молодого?

— Так...

Високого.

У нього були світлі очі...

Він ніби... шукав мене.

Марія важко видихнула.

— Отже...

Книга вже показує майбутнє.

— Хто він?

Стара знахарка лише похитала головою.

— Не все одразу.

Якщо книга захоче...

Ти сама його зустрінеш.

Тим часом Данило вже спускався вузькою гірською стежкою.

За плечима висіла полотняна торба.

На поясі — маленький ніж для трав.

У руках — старий різьблений ціпок із ялівцю.

Його супроводжував лише вітер.

— Діду...

А якщо я запізнюся?

Старий чоловік ішов трохи позаду.

— Не запізнишся.

Доля ще нікого не кликала даремно.

— А якщо вона мені не повірить?

Дід лагідно усміхнувся.

— Не поспішай відкривати всі карти.

Спершу стань для неї другом.

Лише тоді вона почує правду.

Данило мовчки кивнув.

Але всередині відчував дивне хвилювання.

Він ніколи не бачив Ладу.

Та чомусь здавалося...

Ніби знає її все життя.

У селі вже починався новий день.

Богдан майже не спав.

Усю ніч він сидів біля старого млина.

Перед очима стояли слова Лади.

«Я тебе кохаю...»

Він знову й знову згадував її голос.

Її очі.

Її сльози.

— Чому ж я не зміг відповісти?..

— Бо боїшся.

Богдан різко обернувся.

Позаду стояв Остап Ковель.

— Дядьку Остапе...

— Не виправдовуйся.

Я теж колись був молодим.

Богдан опустив голову.

— Я не хочу зробити боляче нікому.

Остап сів поруч.

— Сину...

Найгірше, що може зробити чоловік...

Не сказати правду.

Бо тоді болітиме всім.

Богдан довго мовчав.

— Думаєте... ще не пізно?

Остап подивився на схід сонця.

— Поки людина жива...

Ніколи не пізно боротися за своє серце.

У цей самий час Лада знову відкрила книгу.

Цього разу сторінки перегорнулися самі.

І просто посеред аркуша повільно почали з'являтися слова:

«Коли зустрінеш Хранителя Зеленої Крові — не тікай від нього. Він принесе відповідь, але разом із нею відкриє найбільшу небезпеку.»

Лада ледве встигла дочитати останній рядок.

Бо сторінка сама зайнялася зеленим полум'ям.

І серед вогню раптом проступило одне-єдине ім'я.

ДАНИЛО.

У ту ж мить у двері хатини хтось тричі тихо постукав...

Три тихі удари у двері ще лунали в хатині Марії, коли Лада вийшла надвір. Ранкове сонце лише торкалося верхівок смерек, а повітря було свіже після нічної роси. Богдан стояв біля старої криниці. Він чекав саме її.

— Ладо... можна поговорити?

Вона кивнула.

Обоє мовчки відійшли трохи далі, щоб їх ніхто не чув.

Богдан довго дивився собі під ноги. Він стискав кулаки так сильно, що аж побіліли пальці.

— Учора я не зміг відповісти тобі... Не тому, що не поважаю твоїх почуттів.

Лада мовчала.

Її серце билося так голосно, що вона майже не чула співу птахів.

Богдан важко зітхнув.

— Пробач мені... Але я не хочу давати тобі надію, якщо не можу бути чесним.

Він підняв на неї очі.

— Моє серце... належить Мирославі.

Ці слова прозвучали тихо.

Без жорстокості.

Без байдужості.

Саме тому вони боліли ще сильніше.

Лада кілька секунд стояла нерухомо.

Наче земля пішла з-під ніг.

Вона намагалася усміхнутися.

Справді намагалася.

Та усмішка так і не з'явилася.

— Я... розумію.

Голос затремтів.

— Ні, не розумієш, — тихо відповів Богдан. — І я не прошу тебе зрозуміти одразу. Я лише не хотів брехати.

Лада відвела погляд.

Сльози самі покотилися по щоках.

Вона швидко витерла їх рукавом.

— Не хвилюйся... Мине.

Та Богдан бачив: вона сказала це не йому.

Вона переконувала саму себе.

Лада повільно розвернулася й пішла стежкою до лісу.

Кожен крок давався важко.

Здавалося, що серце стало каменем.

Позаду Богдан тихо промовив:

— Пробач...

Але вона вже не озирнулася.

Саме цієї миті біля воріт обережно зупинився молодий мандрівник із полотняною торбою за плечима.

Високий.

Темноволосий.

Із сіро-зеленими очима, у яких було більше спокою, ніж у більшості людей.

Це був Данило.

Він саме встиг побачити, як Лада поспіхом проходить повз нього, намагаючись сховати сльози.

Дівчина навіть не звернула на нього уваги.

Данило мовчки провів її поглядом.

У його серці щось болісно ворухнулося.

— Чому вона плаче?.. — тихо запитав він сам у себе.

Марія вийшла з хатини й побачила юнака.

На її обличчі промайнула легка усмішка.

— Нарешті дістався.

Данило низько вклонився.

— Добридень, пані Маріє.

— Добридень, Даниле.

Бачу, книга не помилилася.

Юнак ще раз глянув услід Ладі.

Вона вже зникала між смереками.

— Це вона?

Марія мовчки кивнула.

— Так.

Але запам'ятай одну річ.

Зараз не став їй запитань.

Не намагайся нічого пояснювати.

Її серце щойно розбилося.

Данило повільно стиснув долоню.

У його погляді з'явилася рішучість.

— Тоді... я просто буду поруч.

Марія уважно подивилася на нього.

— Саме з цього й починаються найважливіші історії. Але пам'ятай: інколи допомогти людині — означає не рятувати її від болю, а допомогти пройти крізь нього.

І далеко в лісі Лада раптом почула за спиною тихий, незнайомий голос:

— Не всі зустрічі приходять тоді, коли серце готове… Але іноді саме вони змінюють долю назавжди.

Лада не зупинилася.

Вона швидко йшла вузькою лісовою стежкою, майже не помічаючи, куди ступають її ноги. Гілки ліщини чіплялися за рукави сорочки, кололи долоні, але вона цього не відчувала. У вухах лунав лише голос Богдана.

"Моє серце... належить Мирославі..."

Ці слова знову й знову боляче відлунювали в душі.

— Чому так?.. — ледь чутно прошепотіла вона, витираючи сльози. — Що я зробила не так?..

Їй хотілося кричати.

Хотілося, щоб увесь ліс почув її біль.

Та замість крику з вуст зірвався лише тихий схлип.

Вона опустилася на великий вкритий мохом камінь і заплакала так, як не плакала ще ніколи.

Не стримуючи себе.

Не ховаючи сліз.

Ліс мовчав.

Наче розділяв із нею цей біль.

За кілька хвилин поруч почувся обережний крок.

— Пробачте...

Лада швидко підняла голову.

Перед нею стояв незнайомий юнак.

Високий, у простій полотняній сорочці, темно-зеленому кептарі й дорожньому плащі. За плечима висіла торба, а в руці він тримав різьблений ціпок із ялівцю.

Його сірі очі були спокійними.

Без жалю.

Без цікавості.

Лише з людським співчуттям.

— Я не хотів вас налякати, — тихо сказав він.

Лада швидко витерла сльози.

— Я... усе гаразд.

Юнак ледь усміхнувся.

— Люди, у яких усе гаразд, не плачуть так, ніби разом зі сльозами залишають частинку серця.

Лада мовчала.

Вона не знала цього хлопця.

Та чомусь поруч із ним не відчувала небезпеки.

— Ви... хто?

— Данило.

Він трохи схилив голову.

— А ви, мабуть, Лада.

Дівчина здивовано подивилася на нього.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?

— Пані Марія багато років чекала на мене.

І казала, що одного дня я зустріну дівчину, яку ліс назве своєю донькою.

Лада насупилася.

— То ви теж знахар?

— Ні.

Данило тихо засміявся.

— Я лише вчуся слухати ліс.

До справжнього знахаря мені ще далеко.

Вона вперше за довгий час ледь помітно усміхнулася.

— Це чесна відповідь.

— Інших у мене немає.

Між ними запала тиша.

Не незручна.

Спокійна.

Ліс навколо ніби знову ожив.

Птахи почали співати.

Вітер лагідно ворушив листя.

Данило присів на сусідній камінь.

— Знаєте...

Мій дід колись сказав одну річ.

Лада мовчки слухала.

— Серце схоже на ліс.

Якщо в ньому пройшла буря...

Не треба відразу садити нові дерева.

Спочатку потрібно дозволити старим ранам загоїтися.

Лада подивилася на нього.

— Гарні слова...

— Вони не мої.

Але вони багато разів рятували мене.

Дівчина вперше за цей день глибоко вдихнула.

Наче біль став хоч трохи легшим.

Та саме в цю мить Фелікс, який непомітно прибіг за Ладою, різко настовбурчив шерсть і загарчав у бік густих смерек.

Данило миттєво підвівся.

Його спокійний погляд змінився.

Він міцніше стиснув ціпок.

— Ховайтеся за мене, — тихо, але твердо сказав він.

— Чому?

Данило дивився в темряву між деревами, не кліпаючи.

— Бо ми тут уже не самі...

І серед густих смерек повільно засвітилися дві великі бурштинові очі, які цього разу не ховалися. Вони дивилися просто на Данила... ніби давно чекали саме на нього.

Дві бурштинові очі не кліпали.

Вони дивилися просто на Данила.

Лада відчула, як по спині пробіг холодний мороз. Ще хвилину тому поруч із цим незнайомцем вона відчула дивний спокій, а тепер усе навколо ніби завмерло. Навіть вітер перестав гойдати верхівки смерек.

— Даниле... хто це? — ледве чутно спитала вона.

Юнак не зводив погляду з темряви.

— Не знаю... Але він прийшов не за тобою.

— Тоді за ким?

— За мною...

Лада здивовано глянула на нього.

— Ви його знаєте?

Данило повільно похитав головою.

— Ні... Та він знає мене.

З темряви почувся глухий сміх.

Від нього кров холола у жилах.

— Скільки років минуло... — долинув хрипкий голос. — Нарешті спадкоємець Зеленого Роду залишив свою полонину...

Лада здригнулася.

— Зеленого... роду?

Данило стиснув ціпок так міцно, що побіліли пальці.

— Не слухай його.

— Боїшся, хлопче? — засміявся незнайомець. — Чи, може, не хочеш, щоб дівчина дізналася, ким ти є насправді?

На мить запала тиша.

Потім Данило твердо відповів:

— Моє минуле належить тільки мені.

— Уже ні...

Постать зробила крок уперед.

Місячне світло торкнулося її плеча.

Та обличчя все ще ховав глибокий каптур.

Було видно лише тонкі бліді руки та старий срібний перстень із вирізьбленою змією.

Лада інстинктивно зробила крок ближче до Данила.

Він відчув це.

Не озираючись, тихо промовив:

— Не бійся.

Поки я живий...

Ніхто тебе не скривдить.

Ці слова прозвучали так щиро, що Лада сама не зрозуміла, чому раптом повірила незнайомцеві.

Наче знала його багато років.

У грудях з'явилося дивне тепло.

Незнайомець уважно спостерігав за ними.

— Цікаво...

Ти навіть не знаєш її, а вже готовий захищати?

Данило спокійно відповів:

— Для цього не потрібно знати людину все життя.

Достатньо побачити її сльози.

Лада мовчки опустила голову.

Її серце вперше після розмови з Богданом перестало так боліти.

Ні, вона не забула.

Не перестала кохати.

Але поруч із Данилом з'явилося відчуття, ніби вона більше не сама.

Саме це її найбільше здивувало.

Раптом Фелікс голосно нявкнув.

Його шерсть засвітилася темно-зеленим світлом.

Кіт стрибнув просто між Данилом і незнайомцем.

У ту ж мить перстень на руці чоловіка почорнів.

Він різко відступив.

— Неможливо...

Чорний кіт...

То він уже обрав господиню...

Уперше в його голосі почувся страх.

Наступної миті густий туман закрутився навколо постаті.

Ще секунда...

І незнайомець безслідно зник.

Ліс знову став тихим.

Та на землі, там, де він щойно стояв, залишився один-єдиний предмет.

Старовинний ключ із чорного металу.

На його голівці був вирізьблений той самий знак, який Лада бачила кілька годин тому на сторінках Книги Замовлянь Берегинь...

Лада ще кілька хвилин мовчки дивилася на чорний ключ.

Потім обережно підняла його із землі.

Метал був теплим.

Ніби його щойно тримали в долонях.

— Це... той самий знак, — тихо сказала вона.

Данило уважно подивився на ключ.

— Я вже бачив його.

— Де?

— У старих записах мого діда. Він називав його Ключем Пам'яті. Але ніколи не пояснював, що саме він відкриває.

Лада сховала знахідку до кишені.

— Ходімо.

— Куди?

— Тобі потрібно познайомитися з усіма.

Данило лише кивнув.

Коли вони повернулися до села, сонце вже стояло високо.

Біля хатини Марії сиділи Богдан і Мирослава.

Вони розмовляли тихо.

Мирослава першою помітила Ладу.

— Ладо!

Вона швидко підійшла.

— Де ти була? Ми вже почали хвилюватися.

Лада усміхнулася.

— Вибач...

Мені потрібно було побути самій.

Погляд Богдана одразу зупинився на незнайомому хлопцеві.

— А це хто?

Лада зробила глибокий вдих.

— Це Данило.

Він прийшов до бабусі Марії.

Данило чемно привітався.

— Добридень.

Богдан уважно простягнув руку.

— Богдан.

Юнаки потиснули один одному руки.

Погляд у погляд.

Ніби кожен намагався зрозуміти, хто стоїть перед ним.

Потім Данило повернувся до Мирослави.

— Приємно познайомитися.

Мирослава усміхнулася.

— І мені.

Та вона одразу помітила щось дивне.

Очі Данила.

Вони були надто уважними.

Наче він умів бачити більше, ніж звичайні люди.

Лада подивилася на всіх трьох.

— Мені потрібно вам дещо розповісти.

Марія мовчки винесла чотири дерев'яні лавки.

— Сідайте.

Ця розмова буде довгою.

Усі розташувалися біля старої яблуні.

Лада довго мовчала.

Потім почала.

Вона розповіла Данилові все.

Як вони з Богданом шукали місячну квітку.

Як Мирослава потрапила до водяного світу.

Як стала русалкою.

Як Водяник повернув її назад.

Як Марія відкрила правду про їхню долю.

Данило слухав дуже уважно.

Не перебиваючи.

Коли Лада закінчила, він перевів погляд на Мирославу.

— Отже...

Вода вже прийняла тебе.

Мирослава тихо кивнула.

— Так.

Іноді мені здається...

Що вона досі кличе мене.

Данило лише задумливо промовив:

— Вона не кличе.

Вона пам'ятає.

Усі замовкли.

Лада несміливо продовжила:

— Є ще дещо...

Вона на мить заплющила очі.

— Богдан...

Покохав Мирославу.

На галявині стало тихо.

Настільки тихо, що було чути, як із дерева впало стигле яблуко.

Данило повільно подивився спочатку на Богдана.

Потім на Мирославу.

Потім на Ладу.

Він нічого не сказав.

Лише уважно спостерігав за ними.

Наче намагався зрозуміти не слова...

А те, що кожен із них приховував у своєму серці.

І саме в цю мить Марія тихо промовила:

— Ви думаєте, що найбільша небезпека чекає вас у лісі...

Та найбільші випробування завжди починаються між людськими серцями.

Усі четверо мовчали.

І ніхто з них ще не знав, що чорний ключ, який Лада поклала до кишені, вже почав повільно нагріватися...

Минуло кілька тижнів.

Літо поволі добігало кінця. Карпатські ліси вже пахли стиглими ягодами й першими осінніми травами. Здавалося, життя в селі повернулося до звичного ритму. Та тільки не для Лади.

Вона все частіше мовчала.

Данило це помічав.

Він не розпитував.

Просто був поруч.

Одного вечора Мирослава прийшла до хатини Марії.

У руках вона тримала невеликий вишитий рушник.

— Ладо... можна?

— Заходь.

Мирослава довго мовчала.

Потім несміливо сказала:

— Ми з Богданом... вирішили після жнив попросити благословення у батьків.

Лада завмерла.

Їй здалося, ніби весь світ навколо стих.

— Якщо все буде добре... буде весілля.

Мирослава опустила очі.

— Я дуже хочу, щоб ти була поруч зі мною того дня.

Ти мені, як сестра.

Лада мовчала.

Її губи ледь тремтіли.

Нарешті вона тихо промовила:

— Краще б мене ліс забрав...

Ніж дивитися, як ви стоятимете перед вівтарем.

Мирослава зблідла.

— Ладо...

— Не треба.

Не пояснюй.

Я бажаю тобі щастя...

Але мені боляче настільки, що я не впевнена, чи витримаю той день.

По щоках Лади покотилися сльози.

Вона швидко вийшла з хатини.

Мирослава залишилася стояти посеред кімнати, стискаючи рушник у руках.

— Я не хотіла зробити їй боляче...

— Знаю, — тихо сказала Марія. — Але іноді навіть щастя однієї людини стає чиєюсь найбільшою раною.

Надворі Лада сіла на стару лаву.

Вона вже не стримувала сліз.

Саме тоді поруч без зайвих слів присів Данило.

Довго вони сиділи мовчки.

Потім він тихо сказав:

— Не плач.

— Легко тобі говорити...

— Ні.

Не легко.

Я теж знаю, що таке втрачати те, чого навіть не встиг отримати.

Лада здивовано подивилася на нього.

— Звідки ти знаєш?

Данило лише сумно всміхнувся.

— Бо кожна людина носить свою рану.

Просто не кожен дозволяє її побачити.

Лада вперше не відвернулася.

Вона лише тихо прошепотіла:

— Я дуже втомилася...

Данило обережно накрив її долоню своєю.

— Тоді дозволь мені хоча б трохи нести цей біль разом із тобою.

Лада нічого не відповіла.

Але вперше за багато днів не забрала руки.

У цей момент далеко в прадавньому лісі стародавня книга сама перегорнула ще одну сторінку.

На пожовклому аркуші повільно проявився напис:

«Коли серце розбивається, доля відкриває іншу стежку...»

І ніхто ще не знав, що саме ця стежка приведе Ладу до найбільшої таємниці її життя.

Ранок у Карпатах видався напрочуд тихим. Над селом клубочився легкий туман, а сонце поволі визирало з-за гір, золотячи верхівки смерек. Біля хатини Марії пахло свіжоспеченим хлібом, м'ятою та чебрецем, що сушилися під стріхою.

Усі сиділи за великим дерев'яним столом. Після вчорашньої розмови кожен ніби замкнувся у власних думках. Лада мовчки помішувала узвар, Богдан лише зрідка підводив очі, Мирослава непомітно спостерігала за подругою, а Данило чемно сидів трохи осторонь.

Нарешті тишу порушила Лада.

— Даниле... — тихо мовила вона. — А ти майже нічого про себе не розповів.

Юнак усміхнувся куточком губ.

— А що саме тебе цікавить?

— Усе. Звідки ти? Хто тебе навчив слухати ліс? Чому бабуся Марія тебе знала ще до зустрічі?

Данило на мить замислився.

— Народився я високо в горах, де людей менше, ніж смерек. Мої батьки були травниками. Я був іще малим, коли їх не стало. Мене виховав дід. Він учив мене не лише лікувати травами, а й поважати кожне дерево, кожну річку й кожен подих вітру. Казав: «Ліс говорить до всіх, але відповідає лише тим, хто приходить із чистим серцем».

Марія лагідно кивнула.

— Його дід був моїм добрим приятелем. Ми разом збирали зілля ще тоді, коли вас і на світі не було.

— А правда, що ти знаєш старі замовляння? — із цікавістю запитала Мирослава.

Данило тихо засміявся.

— Декілька знаю. Але справжня сила не в словах. Вона в тому, хто їх промовляє.

Марія підвелася й витерла руки об лляний рушник.

— Годі балачок. Робота сама себе не зробить.

Усі дружно подивилися на неї.

— Даниле, Ладо, — сказала знахарка. — Літо ще не скінчилося. Нам треба поповнити запаси. Назбираєте звіробою, материнки, чебрецю, чорниць та ожини. А як пощастить — знайдете й дикої малини.

Вона лукаво всміхнулася.

— Хочу цього року наварити такого варення, щоб і взимку Карпати пахли літом.

Лада вперше за довгий час щиро усміхнулася.

— Добре, бабусю.

— І кошики не забудьте! — усміхнулася Марія. — Бо знаю я вас: захопитеся розмовами й принесете трав менше, ніж спогадів.

Данило взяв два плетені кошики й один простягнув Ладі.

— Ну що, підемо знайомитися з лісом?

Лада подивилася на нього.

У його голосі не було жалю до неї.

Не було співчуття.

Лише спокійна доброзичливість.

— Ходімо, — тихо відповіла вона.

Вони рушили вузькою стежкою вглиб лісу, навіть не здогадуючись, що саме цього дня серед густих папоротей на них чекатиме знахідка, про яку не писала жодна стара книга знахарів...

Минуло кілька тижнів.

Літо вже поволі хилилося до осені. Карпатські ліси стали тихішими, ягоди достигли, а ранкові тумани дедалі довше не покидали долин.

Лада й Данило майже щодня ходили до лісу по трави. Вони багато говорили, сміялися, сперечалися про назви рослин і старі легенди. Данило ніколи не намагався витіснити з її серця минуле. Він лише був поруч. І саме це поступово повертало Ладі спокій.

Одного вечора до хатини Марії прийшла Мирослава.

У руках вона тримала невеличкий вузлик, перев'язаний синьою стрічкою.

На обличчі світилася сором'язлива усмішка.

— Ладо... можна з тобою поговорити?

— Звісно.

Вони вийшли у двір.

Над селом уже сходив молодий місяць.

Мирослава довго мовчала, стискаючи стрічку в руках.

Нарешті тихо сказала:

— Ми з Богданом... вирішили.

Лада завмерла.

— Через місяць буде весілля.

Я дуже хочу...

Щоб ти була поруч.

Ти для мене більше, ніж подруга.

Ти — моя сестра.

Лада не відповіла.

Її погляд повільно опустився на землю.

Серце стислося так сильно, що стало важко дихати.

Вона усміхнулася.

Але усмішка вийшла болючою.

— Мирославо...

Я бажаю тобі щастя.

Справді бажаю.

Та...

Вона ковтнула клубок у горлі.

— Краще б мене забрав ліс...

Ніж дивитися, як ви станете чоловіком і дружиною.

Запала довга тиша.

У Мирослави заблищали очі.

— Ладо...

Я не хотіла...

— Я знаю.

Ти ні в чому не винна.

І Богдан теж.

Просто серце...

Не можна наказати перестати любити.

Лада повільно розвернулася й пішла стежкою до лісу.

Не озираючись.

За кілька хвилин її наздогнав Данило.

Він нічого не питав.

Лише мовчки став поруч.

Довго вони йшли між смереками.

Поки Лада сама не заговорила.

— Скажи...

Чому одним людям так легко бути щасливими...

А інші ніби все життя запізнюються?

Данило усміхнувся сумно.

— Не знаю.

Але мій дід казав...

Доля ніколи не зачиняє двері.

Вона лише просить людину наважитися відчинити інші.

Лада витерла сльози.

— Думаєш...

Колись і я перестану так боліти?

— Думаю...

Одного дня ти прокинешся.

І зрозумієш...

Що біль більше не керує твоїм серцем.

Лада мовчки подивилася на нього.

Уперше їй захотілося повірити цим словам.

Саме в цю мить у кишені несподівано нагрівся чорний ключ.

Він засвітився крізь тканину зеленим світлом.

Данило різко зупинився.

— Ладо...

Ключ...

Вона швидко дістала його.

Перед ними просто посеред лісу старий кам'яний валун повільно почав розсуватися, відкриваючи вузький прохід углиб гори.

З темряви повіяло холодом.

І тихий жіночий голос прошепотів:

— Якщо зробите ще один крок... весілля, про яке сьогодні говорили, може вже ніколи не відбутися...