Раді Вас бачити!

...Одна стала донькою води, а інша — майбутньою Берегинею лісу.

Наступного ранку над селом задзвонили дзвони.

Їхній сумний передзвін лунав так гірко, що навіть птахи замовкли.

Лада саме перебирала висушені трави, коли почула тривожні голоси за вікном. Люди поспішали до річки. Хтось плакав, хтось тихо молився, а хтось лише безпорадно хитав головою.

— Що сталося? — стривожено запитала вона сусідку.

Жінка витерла сльози краєм хустки.

— Мирослави більше немає... Кажуть, річка забрала її цієї ночі.

У Лади защеміло серце.

Вона добре знала Мирославу. Вони не були близькими подругами, але часто зустрічалися на сільських святах, біля криниці чи на ярмарку. Мирослава завжди усміхалася тихо, ніби боялася потурбувати чужий спокій.

Лада мовчки пішла до річки.

На березі вже стояли люди.

Старі жінки схлипували, чоловіки дивилися на темну воду важкими поглядами. Молоді дівчата міцніше стискали одна одній руки.

Матір Мирослави підтримували сусідки. Вона вже не мала сил плакати. Лише дивилася на воду так, ніби чекала, що донька ось-ось повернеться.

— Господи... За що?.. — ледь чутно прошепотіла вона.

Священник прочитав молитву.

Річка залишалася дивно спокійною.

Наче мовчала.

Лада відчула холодний подих вітру.

Їй здалося, що поверхнею води промайнув жіночий силует. Лише на одну коротку мить.

Вона моргнула.

Видіння зникло.

— Ладо?

Поряд стояла стара знахарка Марія.

— Ти теж це побачила?

Дівчина здивовано подивилася на неї.

— Що саме?

Марія важко зітхнула.

— Нічого... Ще не час.

Вона відвернулася, але Лада помітила, як тремтять її руки.

Люди почали поволі розходитися.

Одні казали, що це був нещасний випадок.

Інші пошепки згадували нерозділене кохання.

Та найстаріші мешканці села мовчали.

Вони пам'ятали давні легенди.

Легенди про тих, кого забирає вода.

Про дівчат, чиї душі не знаходять спокою.

Про русалок, які з'являються лише в місячні ночі й сумно співають над річкою.

Того вечора Лада довго не могла заснути.

Перед очима стояло обличчя Мирослави.

Її сумна усмішка.

Її карі очі.

Її тихий голос.

«Мені здається, що вода пам'ятає когось, кого я ще не зустріла...»

Тепер ці слова звучали зовсім інакше.

За вікном тихо шумів прадавній ліс.

І раптом крізь нічну тишу Лада почула знайомий шелест.

Ніби хтось лагідно промовив її ім'я.

— Ладо...

Вона різко підвелася на ліжку.

У хаті нікого не було.

Лише місячне світло спадало на дерев'яну підлогу.

А за вікном між деревами на мить спалахнули десятки золотих вогників.

Вони повільно рушили вглиб лісу.

Наче кликали її за собою.

Лада затамувала подих.

І ще не знаючи чому, відчула: це лише початок. Попереду на неї чекали відповіді, які назавжди змінять її життя.

Лада ще довго стояла біля відчиненого вікна.

Золоті вогники один за одним зникали між деревами, ніби хтось невидимий вів їх углиб прадавнього лісу. Серце билося швидко, але це був не страх. Швидше дивне відчуття, що хтось давно чекав саме на неї.

— Ладо...

Цього разу голос пролунав зовсім поруч.

Вона здригнулася й обернулася.

На порозі стояла знахарка Марія. У руках вона тримала плетений кошик із полином, звіробоєм і м'ятою. Її сиве волосся вибилося з-під темної хустки, а втомлені очі дивилися на дівчину так уважно, ніби могли прочитати кожну її думку.

— Бабусю Маріє... Це ви?

— Я, дитино.

Стара жінка мовчки зайшла до хати й поклала кошик на стіл.

— Скажи мені правду. Що ти бачила біля річки?

Лада опустила очі.

— Мені здалося... ніби у воді стояла Мирослава. Лише на одну мить. А потім усе зникло.

Марія повільно заплющила очі.

— Я так і знала...

— Що це означає?

Знахарка важко зітхнула.

— Не кожного, хто йде під воду, Господь одразу забирає до себе. Деяких залишає між світами. Так було споконвіку.

Лада мовчала.

Їй стало моторошно.

— То... Мирослава жива?

— Ні, дитино.

Після цих слів у хаті запанувала така тиша, що було чути, як за вікном шелестить листя.

— Але її душа не знайшла спокою.

У Лади защипало в очах.

— Вона ж була доброю... Чому саме вона?

Марія лагідно торкнулася її руки.

— Життя не завжди справедливе. Іноді найбільше страждають ті, чиє серце любило найсильніше.

Лада ковтнула сльози.

— Я могла їй допомогти?

— Ні.

— Але ж...

— Не звинувачуй себе.

Дівчина опустила голову.

Перед очима знову постала Мирослава: її тиха усмішка, її сором'язливий погляд, її мрії про щастя.

— Вона була такою молодою...

— Саме тому її біль став таким глибоким.

Марія підійшла до вікна.

За ним починав шуміти ліс.

— Ладо... Скажи мені чесно.

Вона обернулася.

— Куди тебе покликали сьогодні вночі?

Дівчина здивовано підняла очі.

— Ви... знаєте?

— Я бачила світлячків.

Лада нерішуче кивнула.

— Вони полетіли до старого лісу. Наче кликали мене за собою.

Марія зблідла.

Вона міцніше стиснула в руках дерев'яний оберіг.

— Цього я боялася...

— Чого?

Знахарка довго мовчала.

Наче підбирала слова, які могли змінити чиєсь життя.

Потім тихо сказала:

— Бо ліс ніколи не кличе просто так. Він кличе лише того, кому судилося змінити долю цього світу.

Лада відчула, як холодок пробіг спиною.

— І що мені робити?

Марія подивилася їй просто в очі.

— Завтра... ми підемо туди разом.

— До лісу?

— До самого серця прадавнього лісу.

Її голос був спокійним, але в ньому звучало те, чого Лада ще ніколи не чула.

Тривога.

Ніби стара знахарка знала: після цієї дороги життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Марія раптом завмерла.

Її погляд був спрямований не на Ладу, а кудись за її спину.

Обличчя знахарки зблідло.

— Ладо... Швидко.

— Що сталося?

— Закрий двері!

Дівчина здригнулася.

— Але...

— Не питай! Закрий, поки він не увійшов.

У голосі старої жінки прозвучав такий страх, що Лада кинулася до дверей. Вона швидко засунула дерев'яний засув.

У ту ж мить надворі здійнявся сильний вітер.

Старі яблуні заскрипіли, а віконниці затремтіли.

Щось важко вдарилося об стіну хати.

Раз.

Потім вдруге.

Лада відступила на крок.

— Хто це?..

Марія мовчки дістала зі своєї торбини невеликий полотняний мішечок. Вона сипнула на поріг дрібку сушеного полину й тихо прошепотіла давнє замовляння.

Вітер ніби відступив.

У хаті знову стало тихо.

Лише тоді знахарка повільно сіла на лаву.

— Слухай мене уважно, дитино.

Лада мовчки кивнула.

— Ти колись замислювалася, чому саме ти й Мирослава народилися в одну ніч?

— Ні... Хіба це має якесь значення?

Марія сумно усміхнулася.

— Має. І дуже велике.

Вона на мить заплющила очі, ніби згадуючи далекі події.

— За все моє життя таке сталося лише раз. Дві дівчинки народилися одночасно — коли над лісом зійшов повний місяць, а старий дуб зашелестів без вітру.

Лада уважно слухала.

— Моя бабуся казала, що так народжуються дві долі. Одна отримує благословення лісу. Інша стає випробуванням для води.

— То... це було про нас?

— Так.

Марія подивилася на Ладу з болем.

— Від самого вашого народження я знала, що одного дня вам доведеться зустрітися зі своєю долею.

— А Мирослава?..

— Вона мала добре серце. Але її душу зламав людський біль. Коли вона віддала себе річці, вода не відпустила її.

Лада відчула, як до очей підступають сльози.

— Вона не хотіла помирати...

— Ні. Вона хотіла, щоб перестало боліти.

У хаті знову запала тиша.

— Пам'ятай, Ладо, — тихо промовила Марія. — Русалками не народжуються. Ними стають ті, чия душа не змогла попрощатися зі своїм земним життям.

Дівчина опустила голову.

Перед нею постало усміхнене обличчя Мирослави.

Важко було повірити, що тепер вона блукає між світом людей і світом духів.

Марія міцніше стиснула оберіг.

— Але це ще не найстрашніше.

Лада підняла очі.

— Що ви маєте на увазі?

Знахарка перевела погляд на темне вікно.

— Якщо одна з двох обрала воду... то друга неодмінно почує поклик лісу.

За вікном знову тихо зашелестіли дерева.

Наче прадавній ліс уже знав, що його майбутня Берегиня незабаром зробить свій перший крок назустріч долі.

Лада ще довго стояла біля хатини Марії, не наважуючись рушити додому. Почуті слова не виходили з голови. Вітер гойдав верхівки сосен, і здавалося, ніби сам ліс про щось тихо шепоче.

Вона зробила кілька кроків вузькою стежкою, коли раптом почула слабке жалібне нявчання.

— Ти теж заблукав? — тихо прошепотіла вона.

Звук лунав із-під густого куща ліщини. Лада обережно розсунула гілки й завмерла.

На вологому моху тремтіло маленьке чорне кошеня. Його шерсть була мокрою після дощу, а великі бурштинові очі дивилися на неї так, ніби воно чекало саме її.

— Бідолашний… — лагідно сказала дівчина, присідаючи поруч.

Кошеня не втекло. Воно зробило невпевнений крок, потерлося об її долоню й тихенько замуркотіло.

Лада усміхнулася вперше за весь день.

— Ну що ж… Тепер ти не сам.

Вона загорнула малюка в теплу хустку й притиснула до себе. Серце, яке ще хвилину тому стискала тривога, поволі заспокоювалося.

— Назву тебе... Фелікс, — промовила вона. — Бо після всього, що сталося сьогодні, нам обом не завадить трохи щастя.

Ніби почувши своє ім'я, кошеня тихо нявкнуло й заплющило очі.

Лада навіть не здогадувалася, що це була не випадкова зустріч.

Десь високо серед крон старий крук уважно спостерігав за ними.

— Він знайшов її... — прохрипів птах, звертаючись до невидимих мешканців лісу.

Листя на деревах ледь здригнулося.

Сам ліс прийняв маленького чорного мандрівника.

Минуть роки, і Фелікс стане більше, ніж звичайним котом. Його стежки проляжуть між світами людей, духів, русалок і прадавніх хранителів. Він нестиме звістки, відшукуватиме тих, хто загубився, і з'являтиметься саме тоді, коли доля потребуватиме його найбільше.

А поки що він був лише маленьким кошеням, яке мирно спало на руках дівчини, що ще не знала: разом із ним у її життя увійшла ще одна таємниця прадавнього лісу.

Лада повільно рушила додому. Над лісом уже займався вечір, а між деревами, ніби живі зорі, спалахували перші світлячки.

І лише стара знахарка Марія, дивлячись услід дівчині з порога своєї хатини, ледь чутно прошепотіла:

— Бережи її, Феліксе… Бо дуже скоро їй доведеться пройти дорогою, якою ще ніхто не повертався таким, як був.