Спочатку:
На сторінку книги
Вона зробила невелику паузу.
— Але запам'ятай, хлопче. Побачити — не означає повернути.
Богдан мовчав.
Йому було боляче це чути.
Русалка подивилася на Мирославу, яка стояла трохи осторонь.
Та не зводила очей із Богдана.
У її погляді ще жевріла пам'ять про минуле.
— До Купальської ночі залишилося небагато часу, — тихо сказала найстарша русалка. — Якщо доля буде прихильною, ви ще зустрінетеся. Але пам'ятайте: у ту ніч випробування чекатиме не лише на людей, а й на тих, хто живе між водою та місячним світлом.
Після цих слів русалки одна за одною почали занурюватися у воду.
Останньою зникла Мирослава.
Перш ніж хвилі сховали її, вона ще раз подивилася на Богдана.
І вперше за весь цей час ледь помітно усміхнулася. Не від щастя, а від надії, що ще не згасла.
Берег повільно стихав.
Лада, Марія й Богдан ще кілька хвилин мовчки дивилися на воду. Річка знову стала спокійною, ніби нічого не сталося.
Марія першою порушила тишу.
— Нам час іти.
— Уже? — тихо запитала Лада.
— Так. Не можна надто довго затримуватися біля межі двох світів. Особливо тоді, коли самі духи дозволили нам побачити більше, ніж дозволяють звичайним людям.
Богдан ще раз озирнувся на річку.
— Мирославо... Я не здамся, — прошепотів він.
Відповіддю став лише легкий вітерець, що торкнувся його обличчя.
Троє мандрівників повільно рушили стежкою вглиб лісу.
Тим часом...
У підводному світі панувала дивна тиша.
Сонячні промені ледве пробивалися крізь товщу води, освітлюючи кам'яні печери, вкриті зеленими водоростями. Поміж них гойдалися дивовижні квіти, яких не було на землі, а зграйки сріблястих рибок плавно ковзали між високими очеретами.
Русалки одна за одною поверталися додому.
Мирослава йшла останньою.
Її голова була опущена, а в очах застиг смуток.
Найстарша русалка наздогнала її.
— Ти весь час мовчиш.
— Бо мені нічого сказати.
— Невже зовсім не повірила його словам?
Мирослава зупинилася.
— Не знаю...
Вона подивилася вдалину.
— Моє серце пам'ятає Богдана. Але пам'ятає й той день, коли він мовчки дозволив мені піти.
Старша русалка лагідно поклала руку їй на плече.
— Люди іноді помиляються через страх. Це не виправдовує їхніх вчинків, але пояснює їх.
Мирослава сумно всміхнулася.
— А якщо він знову мене підведе?
Старша русалка відповіла не одразу.
— Тоді ми більше не дозволимо нікому завдати тобі болю. Ти залишишся серед нас назавжди. І ніхто не змусить тебе плакати.
Мирослава лише мовчки кивнула.
Вони підійшли до великого круглого кам'яного столу, що стояв у печері. На ньому вже чекали чашки з теплим настоєм із водяної м'яти, річкової меліси та квітів латаття.
Молодші русалки почали збиратися навколо.
— Сідайте, сестри, — лагідно сказала одна з них. — Чай уже готовий.
Усі зайняли свої місця.
Саме в цю мить у печеру повільно увійшов високий сивобородий водяник. Його борода була схожа на довгі водорості, а очі світилися мудрістю, накопиченою за багато століть.
Русалки одразу підвелися.
— Батьку... — тихо промовили вони.
Водяник усміхнувся тепло й спокійно.
— Добрий вечір, діти мої. Бачу, сьогодні у ваших серцях більше запитань, ніж відповідей... І, здається, світ людей знову постукав у двері нашого царства.
Водяник повільно сів за кам'яний стіл. Наймолодша русалка налила йому чашку запашного настою з водяної м'яти, латаття та рідкісних підводних трав.
Він зробив ковток і уважно подивився на Мирославу.
— Доню, твоє серце сьогодні неспокійне.
Мирослава опустила очі.
— Я бачила його...
— Богдана?
Вона мовчки кивнула.
У печері запанувала тиша.
Старша русалка тихо сказала:
— Він просив вибачення. Сказав, що його батько змусив зректися кохання.
Водяник довго мовчав.
— Людські серця слабкі, — нарешті промовив він. — Одні бояться бідності, інші — осуду, треті — власних батьків. Але справжнє кохання не повинно боятися.
Мирослава зітхнула.
— Я не знаю, чи можу знову повірити.
Водяник лагідно усміхнувся.
— Не поспішай. Час сам покаже, чи змінився цей хлопець. Якщо його каяття щире, він доведе це не словами, а вчинками.
— А якщо ні? — тихо запитала Мирослава.
— Тоді річка остаточно стане твоїм домом. Але рішення має народитися у твоєму серці, а не з чужих порад.
Усі замовкли.
Лише вода тихо шуміла за стінами підводної печери.
Тим часом у світі людей...
Лада, Марія та Богдан йшли вузькою лісовою стежкою.
Сонце вже почало ховатися за верхівками смерек, і золотаве світло пробивалося крізь густі крони дерев. Повітря пахло хвоєю, грибами та вологим мохом після ранкового дощу.
Ніхто не поспішав говорити.
Кожен думав про своє.
Богдан усе ще згадував очі Мирослави.
Лада краєм ока дивилася на нього й бачила, як сильно він змінився.
Марія раптом зупинилася.
Вона нахилилася до землі й торкнулася долонею м'якого моху.
— Ми майже прийшли, — сказала вона.
— Куди? — запитала Лада.
Марія підвела голову.
— До місця, де починається стежка, яку не знайдеш на жодній карті. Саме звідси почнеться ваше найважче випробування. І назад уже не буде такої легкої дороги.
Марія зупинилася біля великого каменя, майже повністю вкритого зеленим мохом. На ньому ледь помітно проступали старовинні різьблені знаки.
— Бачите ці символи? — тихо запитала вона.
Лада провела пальцями по холодному каменю.
— Вони дуже давні...
— Старші за наші села, — відповіла знахарка. — Кажуть, їх залишили перші мольфари Карпат. Вони вірили, що ліси мають пам'ять, а кожна гора береже свою легенду.
Легкий вітер приніс запах смоли й чебрецю. Десь удалині озвалася трембіта.
— Моя бабуся розповідала, — продовжила Марія, — що в Карпатах є стежки, які відкриваються не кожному. Людина може сто разів пройти повз них і нічого не побачити. Але якщо ліс визнає тебе своїм, дерева самі розступляться.
Богдан мовчки слухав.
— Це правда? Чи лише давня казка?
Марія усміхнулася.
— У Карпатах казки часто виявляються правдою.
Вона вказала на старезну смереку.
— Колись гуцули вірили, що на найвищих полонинах збираються мольфари. Не для чаклунства, а щоб просити у гір доброї погоди, берегти отари від блискавок і допомагати тим, хто заблукав. А ще казали: якщо вночі почуєш трембіту там, де немає людей, не лякайся. Це гори перегукуються між собою.
Лада затамувала подих.
— А про Чугайстра ви чули? — запитала Марія.
— Лише трохи, — відповіла дівчина.
— Він — добрий лісовий дух. Високий, волохатий, сильний. Він оберігає людей від нявок, якщо людина сама не прийшла до лісу зі злом. Побачити його — велика рідкість.
Богдан здивовано підняв брови.
— То виходить, не всі духи небезпечні?
— Ні, — похитала головою знахарка. — Як і серед людей, серед духів є різні. Одні бережуть, інші спокушають, а треті лише спостерігають.
Лада подивилася вгору.
Верхівки смерек тихо хиталися, ніби слухали кожне слово.
Марія дістала з кишені маленький полотняний мішечок і висипала на долоню кілька зернин.
— Це давній карпатський звичай. Перед дорогою до прадавнього лісу треба залишити дарунок його господарям.
Вона обережно поклала зерно на старий пень.
— Не тому, що духам потрібна їжа. А тому, що вдячність відкриває більше дверей, ніж сила.
У ту ж мить над стежкою пролетіла біла сова. Вона безшумно сіла на гілку бука й уважно подивилася на мандрівників.
Марія усміхнулася.
— Добрий знак. Ліс почув нас... А це означає, що попереду ви дізнаєтеся ще багато легенд, які досі живуть між карпатськими горами.
Стежка ставала дедалі вужчою.
Смереки здіймалися так високо, що майже закривали небо. Між їхніми кронами пробивалися лише тонкі смуги сонячного світла. Десь неподалік дзюрчав гірський потік, а повітря було прохолодним і пахло смолою, мохом та свіжими травами.
Лада підняла голову.
Перед ними вперше відкрилися Карпати.
Величні гори одна за одною здіймалися до самого обрію. Їхні вершини губилися в легкому серпанку, а сонце золотило кам'янисті схили. Здавалося, ніби самі гори дихали.
— Які вони... неймовірні, — ледь чутно прошепотіла Лада.
Марія усміхнулася.
— Люди кажуть, що гори мовчать. Але це неправда. Вони розмовляють із тими, хто приходить сюди з чистим серцем.
Богдан уважно вдивлявся в далечінь.
— Ніколи не бачив їх такими близькими.
— Бо сьогодні вони вперше дозволили тобі це побачити, — відповіла знахарка. — Карпати не відкривають своїх таємниць кожному.
У цей момент над вершинами повільно проплив великий беркут.
Він зробив широке коло над мандрівниками, ніби вітав їх, а потім полетів у бік найвищої гори.
Марія простежила за ним поглядом.
— Він показує нам дорогу.
Лада здивовано подивилася на неї.
— Птах?
— Не просто птах. У давніх карпатських легендах беркут вважається вісником гір. Якщо він летить попереду — дорога відкрита. Якщо кружляє над одним місцем — там прихована давня таємниця.
Богдан глибоко вдихнув свіже гірське повітря.
Йому вперше за довгий час стало трохи легше.
Марія поправила свій полотняний мішечок із травами.
— Відпочинемо тут до заходу сонця. А завтра вирушимо ще вище, туди, де починаються землі старих мольфарів. Саме там може ховатися місячна квітка, яка здатна змінити долю Мирослави.
Лада мовчки кивнула.
Вона ще не знала, які випробування чекають попереду.
Та дивлячись на могутні Карпати, відчувала: їхня подорож тільки починається. А десь високо серед туманних вершин уже прокидався той, хто давно стежив за кожним їхнім кроком. Це була лише перша сходинка до таємниці, яку гори берегли століттями.
