Раді Вас бачити!

Ранок у Карпатах народився тихо.

Туман ще дрімав між смереками, а перші сонячні промені лише торкалися верхівок гір. Село поволі оживало: десь закукурікав півень, загавкав пес, жінки виходили до криниці по воду.

Та біля хатини знахарки Марії панувала незвична тиша.

Лада сиділа на дерев'яній лавці й перебирала висушені трави. Її пальці самі знаходили полин, звіробій, м'яту, ніби пам'ятали їх краще за розум.

Марія мовчки спостерігала.

— Відчуваєш? — запитала вона.

Лада здивовано підвела очі.

— Що саме?

— Ліс.

Дівчина заплющила повіки.

Спочатку нічого.

Потім...

Легкий подих вітру.

Шелест листя.

Далекий спів дрозда.

І ще щось.

Наче десятки тихих голосів перепліталися між собою.

Вона різко розплющила очі.

— Вони... говорять.

Марія лише кивнула.

— Не словами. Душею.

Тим часом Мирослава сиділа біля озера.

Вода була спокійною, мов дзеркало.

Вона опустила пальці у холодну гладінь.

По колу розійшлися маленькі хвилі.

І раптом їй здалося, що вода лагідно торкнулася її руки у відповідь.

Дівчина швидко відсмикнула долоню.

— Ні...

Вона похитала головою.

— Це просто здається...

Та озеро тихо задзвеніло, ніби хтось кинув у нього срібну монету.

Мирослава зітхнула.

— Я хочу бути звичайною...

Та в глибині серця вже знала — колишньою вона не стане.

До хатини підійшов Богдан.

У руках він тримав кошик із грибами та чорницею.

— Добридень, Маріє.

— Добридень, хлопче.

Марія уважно подивилася на нього.

— Ліс тебе приймає.

— Хотів би, щоб і далі так було.

Лада всміхнулася.

— Ти ніби весь час знаходиш дорогу.

Богдан тихо засміявся.

— Коли поруч ти — не страшно й заблукати.

Їхні погляди зустрілися.

Лада швидко відвела очі.

На щоках виступив легкий рум'янець.

Марія лише ледь усміхнулася.

Вона бачила більше, ніж говорила.

Коли сонце піднялося вище, знахарка запросила всіх до столу.

На столі лежала стара, потемніла від часу карта.

На ній були намальовані гори, річки та ліси.

А посередині — темна пляма.

Марія поклала на неї руку.

— Це Заборонений ліс.

Богдан насупився.

— Там ніхто не ходить.

— Бо не всі звідти повертаються, — спокійно відповіла Марія.

У хаті стало тихо.

— Кажуть, там живуть мавки, берегині, лісовики... — тихо промовила Мирослава.

— Вони живуть не "там", — заперечила знахарка. — Вони живуть поруч із нами. Просто не кожному дозволено їх побачити.

Лада відчула, як по спині пробіг холодок.

— А навіщо нам туди?

Марія довго мовчала.

Потім тихо сказала:

— Бо темрява вже прокинулася.

Якщо її не зупинити, вона прийде спершу в ліс.

Потім — у село.

А згодом і в людські серця.

Богдан міцніше стиснув край столу.

— Ми підемо.

— Не поспішай, — відповіла Марія. — Заборонений ліс випробовує не силу рук.

Він випробовує душу.

Там кожен зустріне свій найбільший страх.

І далеко не кожен зможе повернутися таким, яким був.

За вікном раптом здійнявся сильний вітер.

Двері самі тихо рипнули.

Десь далеко, за горами, пролунав дивний протяжний поклик.

Ні людський.

Ні звіриний.

Марія повільно перехрестилася.

— Він уже знає... що ви прийдете.

Лада й Богдан мовчки переглянулися.

І вперше за довгий час у їхніх серцях страх став сильнішим за цікавість.

Ранковий туман ще не встиг зійти з полонини. Сонце тільки торкалося верхівок смерек, а село поволі прокидалося. Богдан сидів на старому пеньку біля стайні й задумливо дивився в далечінь.

Лада тихо підійшла до нього.

— Богдане... можна тебе спитати?

Хлопець усміхнувся кутиками губ.

— Питай.

Дівчина трохи помовчала.

— Як Мирослава? Що з нею? Ти... так сильно її кохаєш?

Богдан опустив очі.

— Кохаю.

Сказав це так тихо, ніби боявся, що навіть вітер забере його слова.

— І що тепер?

Він глибоко вдихнув.

— Учора я говорив із дядьком Остапом... її батьком.

Лада уважно подивилася на нього.

— І що він сказав?

Богдан мовчав кілька секунд.

— Він довго дивився на мене. Потім запитав: "Ти справді готовий бути поруч із моєю донькою, навіть якщо її доля вже не така, як у всіх?"

— А ти?

— Я відповів, що не боюся.

Лада ледь усміхнулася.

— І він повірив?

— Не одразу. Але потім поклав руку мені на плече й сказав: "Кохання не лікує прокляття. Та воно дає сили боротися."

Запала тиша.

Десь неподалік заспівала зозуля.

— А ще... — продовжив Богдан. — Я пообіцяв йому, що ніколи не залишу Мирославу саму. Хай би що чекало попереду.

Лада відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

— Гарні слова...

— Це не слова, Ладо. Це моя правда.

Вона уважно подивилася на хлопця.

— Знаєш... не кожен зміг би так.

Богдан усміхнувся сумно.

— Коли серце обирає, розум уже не торгується.

Лада перевела погляд у бік лісу.

— Думаєш, усе буде добре?

Богдан теж подивився туди, де темніли прадавні смереки.

— Хочу вірити. Але після всього, що сталося, мені здається... це тільки початок.

У ту ж мить із глибини Забороненого лісу долинув дивний звук.

Ніби хтось тричі тихо вдарив дерев'яним посохом об землю.

Богдан різко підвів голову.

— Чула?

Лада повільно кивнула.

Вони обоє зрозуміли: ліс знову кликав їх. І цього разу його поклик звучав значно тривожніше.

Лада ще довго дивилася вслід Богданові.

Він ішов повільно, але жодного разу не озирнувся.

Ліс навколо шумів тихо, ніби знав те, чого вона ще не могла зрозуміти.

Вона важко зітхнула й рушила до хатини знахарки Марії.

Стара саме перебирала сушений звіробій і полин. Побачивши Ладу, лише всміхнулася кутиками вуст.

— Заходь, дитино. Я вже знала, що прийдеш.

Лада сіла на стару лаву.

Довго мовчала.

Потім тихо запитала:

— Бабусю... скажіть мені щиро... що зі мною сталося?

Марія уважно подивилася на неї.

— А що тебе тривожить?

— Не знаю...

Лада опустила очі.

— Богдан дивиться на мене зовсім інакше. І коли наші руки випадково торкаються... мені здається, що серце починає жити окремо від мене.

Марія тихенько засміялася.

— Ой, доню... невже думаєш, що це тільки через магію?

Лада розгублено підняла погляд.

— То це... не через ліс?

— Ліс лише відкриває те, що люди давно ховають у серці.

Стара поставила перед нею чашку теплого м'ятного чаю.

— Справжнє почуття не народжується за одну ніч. Воно росте, як дуб. Поволі. Корінням.

Лада мовчала.

— Але чому він нічого не сказав?

Марія усміхнулася.

— Бо справжній хлопець не розкидається словами. Він спершу хоче зрозуміти власне серце.

— А якщо я все вигадала?

— Тоді чому ти весь день думаєш лише про нього?

Лада почервоніла.

— Не думаю...

— Не бреши мені, дитино.

В хатині стало тихо.

За вікном проспівав соловей.

Марія подивилася на вогонь у печі.

— Є почуття, які не можна поспішати називати. Бо як зірвати недозріле яблуко — воно буде кислим.

— То мені чекати?

— Чекати... і слухати не лише серце, а й себе.

Лада задумалася.

— А якщо доля поведе нас різними дорогами?

Марія повільно поклала долоню на її руку.

— Якщо дві душі справді судилися одна одній — навіть увесь світ не зможе їх розвести. А якщо ні... значить, Господь береже для кожного свою стежку.

Лада кивнула, хоча в душі запитань стало ще більше.

У цей самий час далеко за селом, там, де починався Заборонений ліс, між густими смереками майнула темна постать.

Хтось спостерігав за хатою знахарки.

І тихо прошепотів:

— Час наближається... Вони вже прокидаються.

Лада тихо постукала у дерев'яні двері.

— Мирославо... Це я.

— Заходь, — долинув слабкий голос.

У хаті пахло сушеними травами, липовим чаєм і свіжоспеченим хлібом. Мирослава сиділа біля маленького вікна. Сонце торкалося її темного волосся, але в очах усе ще ховалася дивна глибина — ніби в них залишилося віддзеркалення озерної води.

Лада мовчки сіла поруч.

Кілька хвилин вони нічого не говорили.

Так було легше.

— Як ти? — нарешті запитала Лада.

Мирослава усміхнулася кутиками губ.

— Не знаю... Ніби вдома. А водночас здається, що частина мене залишилася там, під водою.

Лада взяла її за руку.

— Я боялася, що більше тебе не побачу.

— І я боялася...

Очі Мирослави наповнилися слізьми.

— Знаєш, Ладо... Коли була там, я щодня згадувала вас. Тата... тебе... наше село. Навіть запах дощу після спеки.

Лада міцніше стиснула її долоню.

— Головне, що ти повернулася.

Мирослава тихо похитала головою.

— Не зовсім.

— Що ти маєш на увазі?

— Коли місяць стане повним... я все одно чутиму воду. Вона буде кликати мене.

У хаті запанувала тиша.

За вікном весело щебетали птахи, але ця розмова була важчою за будь-які слова.

— Ми щось придумаємо, — твердо сказала Лада. — Разом.

Мирослава всміхнулася вже щиріше.

— Добре, що ти є.

Вони ще довго сиділи поруч.

Згадували дитинство.

Як бігали босоніж луками.

Як плели вінки.

Як сварилися через ягоди в лісі, а потім мирилися ще до заходу сонця.

І вперше після всіх пережитих подій обидві дівчини щиро засміялися.

Саме в цю мить у двері несміливо постукали.

— Можна? — почувся знайомий чоловічий голос.

Лада одразу впізнала Богдана.

— Заходь.

Він переступив поріг, трохи ніяковіючи.

Погляд одразу знайшов Мирославу.

— Як себе почуваєш?

— Уже краще, — відповіла вона.

На його обличчі з'явилося полегшення.

Лада мовчки підвелася.

Подивилася спершу на Мирославу, потім на Богдана.

Усміхнулася.

— Я, мабуть, піду... Вам є про що поговорити.

— Ладо... — хотіла зупинити її Мирослава.

Та дівчина лише лагідно похитала головою.

— Не хвилюйся. Я поруч.

Вона тихо зачинила за собою двері.

У хаті залишилися тільки двоє.

І кожен із них мав сказати слова, які давно носив у своєму серці...

У хаті стало незвично тихо.

Мирослава сиділа біля вікна, а Богдан нерішуче стояв біля дверей. Здавалося, за ці кілька днів вони обоє змінилися більше, ніж за все життя.

Першою заговорила Мирослава.

— Чому мовчиш?

Богдан всміхнувся, але в очах не було звичної безтурботності.

— Боюся сказати щось не те.

— Ти ніколи не боявся.

— Раніше — ні.

Вона підняла на нього погляд.

— А тепер?

Хлопець зробив кілька кроків ближче.

— Тепер боюся втратити тебе ще раз.

У Мирослави защеміло в грудях.

Вона опустила очі.

— Я теж боялася...

Запала мовчанка.

За вікном тихо шелестіли яблуні.

— Знаєш... — тихо мовила Мирослава. — Там, біля річки... я думала, що більше ніколи не побачу ні тата, ні тебе.

Богдан сів поруч.

— А я кожного дня ходив до того берега.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Навіщо?

— Бо серце казало, що ти мене чуєш.

Мирослава ледве стримала сльози.

— Чула...

Богдан мовчки взяв її долоню.

Вона була холоднішою, ніж колись.

Та він не відпустив.

— Мирославо...

— Ммм?

— Якщо колись знову доведеться вибирати між тобою і власним життям...

Я навіть думати не буду.

Вона різко похитала головою.

— Не кажи такого!

— Це правда.

— Ні!

У її голосі вперше з'явився страх.

— Я не хочу, щоб через мене хтось страждав.

Богдан лагідно усміхнувся.

— Дурненька...

Він обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя.

— Кохання не питає дозволу.

Воно просто приходить.

Мирослава відчула, як щоки стали гарячими.

Вона несміливо всміхнулася.

— Звідки ти навчився так говорити?

— Не знаю.

Може... коли мало не втратив тебе.

Дівчина не витримала.

Тихо прихилилася головою до його плеча.

— Дякую, що не перестав мене чекати.

Богдан заплющив очі.

— Я б чекав стільки, скільки треба.

Хоч усе життя.

Саме в цю мить двері тихенько прочинилися.

На порозі стояла Марія.

Вона побачила їх і не сказала жодного слова.

Лише тепло всміхнулася.

— Вибачте, дітки... Не хотіла заважати.

Мирослава швидко відсунулася, трохи ніяковіючи.

А знахарка лише лагідно мовила:

— Не соромтеся щирих почуттів.

У світі, де прокидається темрява, саме вони стають найбільшою силою.

Вона поставила на стіл дві чашки теплого трав'яного чаю.

— Пийте. Попереду у вас ще довга дорога.

І Марія вийшла, тихо причинивши за собою двері.

Богдан подивився на Мирославу й усміхнувся.

— Здається... бабуся Марія бачить більше, ніж ми думаємо.

Мирослава тихо засміялася.

Її сміх був легким, щирим і живим.

Уперше після всіх пережитих подій він знову звучав так, як колись.

Та далеко в Забороненому лісі стара ворона раптом знялася з сухої гілки й тричі каркнула в бік села.

Наче попереджаючи...

Найважче випробування для них ще тільки починалося.

Богдан уже збирався виходити, коли Мирослава тихо покликала його:

— Богдане...

Він озирнувся.

— Що сталося?

Дівчина дивилася кудись за вікно.

Туди, де за садами починався прадавній ліс.

— Пам'ятаєш... колись твій тато розповідав про дівчину на ім'я Олеся?

Богдан завмер.

Він не чув цього імені вже багато років.

— Пам'ятаю...

У голосі з'явилася несподівана теплота.

— Вона жила по той бік гори. Ми були ще дітьми. Вона часто приходила до батька по трави для своєї бабусі.

Мирослава уважно слухала.

— Тато казав... вона була доброю. Любила ліс так само, як ніхто інший.

Богдан усміхнувся.

— Так. Вона завжди повторювала, що дерева теж мають душу.

На мить він замовк.

— Але одного року вони переїхали. Відтоді я її більше не бачив.

Мирослава повільно кивнула.

— Дивно...

— Що саме?

— Коли я була між двома світами... вода відкрила мені багато того, чого люди не бачать.

Богдан уважно подивився на неї.

— І що ти побачила?

Мирослава опустила очі.

— Не все можна розповідати.

Вона трохи помовчала.

Потім тихо сказала:

— Але одне я скажу.

Богдан мовчав.

— Будь щасливий.

— Мирославо...

Вона лагідно усміхнулася.

— Ні, вислухай.

Якщо колись доля нас розведе... не тримайся за біль.

Живи.

Кохай.

Не бійся відкривати серце.

Богдан похитав головою.

— Чому ти говориш так, ніби прощаєшся?

— Бо життя ніколи не питає, чи ми готові.

Вона подивилася йому просто у вічі.

— І ще...

Не забувай...

Не тільки я тебе кохаю.

Богдан розгубився.

— Що ти маєш на увазі?

Мирослава ледь усміхнулася.

— Є ще одне серце... яке мовчить.

Так мовчить, що навіть сама його господиня ще не наважується собі зізнатися.

Богдан насупив брови.

— Про кого ти?

Мирослава лише похитала головою.

— Не змушуй мене говорити більше.

Колись ти сам усе зрозумієш.

Вона відвела погляд до вікна.

Саме в цей момент повз хату пройшла Лада.

Вона несла кошик із м'ятою та ромашкою, навіть не здогадуючись, що хтось зараз говорить про неї.

Богдан теж мимоволі подивився їй услід.

Лише на одну мить.

Мирослава це помітила.

І ледь усміхнулася.

Не з ревнощів.

А з тихого розуміння.

Бо іноді серце починає шукати свою справжню дорогу ще до того, як людина це усвідомить.

За вікном знову шумів прадавній карпатський ліс.

І здавалося, що самі духи лісу вже знали те, про що троє молодих людей ще навіть не здогадувалися.

У хаті запахло свіжим борщем.

Мирослава ще зранку допомогла розпалити піч, а тепер різала зелень. Поряд на столі лежав домашній хліб, мисочка зі сметаною та кілька варених картоплин із кропом.

— Давно в хаті не було такого запаху... — тихо мовила вона сама до себе.

У двері постукали.

— Доню, можна?

— Заходьте, тату!

Остап Ковель переступив поріг, зняв кашкета й усміхнувся.

— Ох... Як же смачно пахне.

Він побачив Богдана.

— Добридень, хлопче.

— Добридень, дядьку Остапе.

Мирослава поставила на стіл миски.

— Сідайте. Борщ ще гарячий.

Остап усміхнувся.

— Уже й забув, коли ми востаннє обідали всі разом.

Вони сіли за стіл.

Кілька хвилин їли мовчки.

Та це була добра, домашня тиша.

Остап відклав ложку.

— Богдане...

— Слухаю.

— Я довго думав після всього, що сталося.

Хлопець уважно підвів очі.

— І зрозумів одну річ.

Людину судять не за словами.

А за вчинками.

Ти міг утекти.

Міг злякатися.

Але не залишив мою доньку.

За це я тобі вдячний.

Богдан трохи ніяково усміхнувся.

— Я не міг інакше.

Остап кивнув.

— Знаю.

Він подивився на Мирославу.

— Доню... якщо колись я був надто суворим до нього...

То пробач.

Я просто боявся за тебе.

Мирослава лагідно торкнулася батькової руки.

— Тату... я знаю.

Остап перевів погляд на Богдана.

— І ти пробач старому.

Іноді батьківський страх говорить голосніше за розум.

Богдан похитав головою.

— Немає за що вибачатися, дядьку Остапе.

Я б на вашому місці теж хвилювався.

На обличчі коваля вперше за довгий час з'явилася щира усмішка.

— От бачиш, доню... недарма люди кажуть, що добре серце завжди знайде добру дорогу.

Після обіду Богдан підвівся.

— Мені вже час.

Мирослава провела його до дверей.

— Бережи себе.

— І ти.

Їхні погляди зустрілися лише на мить.

— До вечора, — тихо сказав він.

— До вечора.

Богдан рушив стежкою до свого двору.

Остап теж підвівся, взяв робочу сорочку й важкий шкіряний фартух.

— І мені пора до кузні. Робота сама себе не зробить.

Він поцілував доньку в чоло.

— Відпочинь сьогодні.

— Добре, тату.

— І не забувай... тепер ти вдома.

Остап вийшов із хати.

Незабаром із боку кузні долинув знайомий звук молота по розпеченому залізу.

Мирослава стала біля вікна.

Вона слухала цей стукіт і всміхалася.

Колись він здавався їй звичайним.

А тепер був найріднішою музикою у світі.

Та далеко, за межами села, у Забороненому лісі, старий лісовик підняв голову й тихо промовив:

— Насолоджуйтеся спокоєм, діти... Бо він триватиме недовго.

Того ж дня Лада не знаходила собі місця.

Вона вийшла за село й сіла на старий камінь біля узлісся. Перед нею шуміли смереки, а вітер колихав високу траву.

Та на душі було важко.

Вона сама не могла зрозуміти, чому.

Наче серце передчувало щось недобре.

Непомітно по її щоці покотилася сльоза.

Потім ще одна.

— Чого ж ти плачеш, дитино?

Лада здригнулася.

Позаду стояла Марія.

Знахарка повільно підійшла й сіла поруч.

— Не знаю... — прошепотіла Лада. — Усе ніби добре... Мирослава повернулася... люди радіють... а мені так сумно, що аж серце стискається.

Марія лагідно погладила її по волоссю.

— Це не сум.

— А що тоді?

— Ліс говорить із тобою.

Лада здивовано подивилася на неї.

— Часом дар приходить не з радістю, а з тривогою. Бо той, хто чує природу, починає відчувати і її біль.

У цей час до них підійшли батьки Лади.

Мати стривожено глянула на доньку.

— Ладусю, чого ти, дитино? Очі заплакані...

Батько присів навпочіпки поруч.

— Хто тебе образив?

Лада швидко похитала головою.

— Ніхто, тату.

Марія тихо мовила:

— Не сваріть її. Її серце зараз відкривається для того, що звичайна людина не бачить.

Батьки переглянулися.

— Вона буде здорова? — тихо запитала мати.

— Буде, — відповіла знахарка. — Але її шлях уже не такий, як у інших дівчат.

Батько важко зітхнув.

— Що ж... Ми завжди будемо поруч із тобою, доню.

Лада міцно обійняла обох.

— Дякую...

Невдовзі батьки повернулися додому, а Марія ще трохи мовчки дивилася на ліс.

Потім підвелася.

— Ходімо.

— Куди? — здивувалася Лада.

— Туди, де починаються відповіді.

Знахарка взяла свій старий посох.

Лада мовчки пішла за нею.

Вони минули знайомі стежки, старий місток через потічок, галявину з папороттю.

Чим далі вони йшли, тим густішими ставали дерева.

Сонячне світло майже не проникало крізь їхні крони.

Повітря стало прохолоднішим.

Птахи раптом стихли.

Марія зупинилася.

Перед ними височіла стара кам'яна брила, вкрита мохом.

За нею починався Чорний ліс.

Лада мимоволі затамувала подих.

— То ось він...

Марія повільно кивнула.

— Так, дитино.

— Кажуть, сюди не заходять люди.

— Не заходять ті, кого ліс не покликав.

Вона уважно подивилася на Ладу.

— А тебе... він уже давно чекає.

І в ту ж мить із глибини Чорного лісу почувся тихий тріск сухої гілки.

Ніби хтось невидимий зробив перший крок їм назустріч.

Лада вже хотіла зробити крок у темряву Чорного лісу, коли за спиною почувся знайомий голос.

— Зачекайте!

Вона озирнулася.

Стежкою швидко біг Богдан.

Трохи захекавшись, він зупинився біля них.

— Ви ж не думали піти без мене?

Марія ледь усміхнулася.

— Я знала, що ти прийдеш.

Богдан перевів погляд на Ладу.

— Ти справді хотіла сама йти сюди?

Лада опустила очі.

— Не сама... З бабцею Марією.

— А все одно хвилювався.

На мить між ними запала тиша.

Богдан несміливо всміхнувся.

— Обіцяв собі, що більше не дозволю нікому з вас ходити в небезпечні місця без мене.

Лада тихо засміялася.

— Ти ж не можеш бути всюди.

— Не можу.

— То навіщо прийшов?

Хлопець подивився їй просто в очі.

— Бо серце не дало сидіти вдома.

Лада відчула, як щоки налилися теплом.

Марія непомітно спостерігала за ними.

— Добре, — мовила вона. — Тоді підете обоє.

— Що ми маємо зробити? — запитав Богдан.

Марія сперлася на посох.

— Перед тим як Чорний ліс відкриє свої таємниці, він перевірить вас.

— Як?

— Побачите.

Вона повільно рушила вперед.

— Запам'ятайте одне.

Не сходьте зі стежки.

Не озирайтеся, якщо почуєте, що вас хтось кличе.

І не вірте всьому, що побачите.

— Навіть своїм очам? — тихо спитала Лада.

— Особливо своїм очам.

Вони мовчки рушили слідом за знахаркою.

Дерева ставали дедалі вищими.

Повітря — холоднішим.

Навіть вітер тут шумів інакше.

Раптом Богдан відчув, як Лада несвідомо торкнулася його руки.

Вона швидко хотіла відсмикнути долоню.

Та хлопець лагідно прошепотів:

— Не бійся.

Я поруч.

Лада підвела на нього погляд.

Уперше за весь день її серце трохи заспокоїлося.

І саме тоді попереду між чорними стовбурами дерев промайнув силует жінки у довгій білій сорочці.

Вона не торкалася землі.

Лише повільно пливла між деревами.

Марія різко підняла руку.

— Не рухайтеся...

— Це ще не дух.

Це лише Чорний ліс вітає своїх гостей.

Тиша Чорного лісу була такою густою, що чути було навіть падіння сухої хвоїнки.

Лада йшла трохи попереду. Богдан був поруч із Марією.

Раптом між деревами майнула знайома постать.

— Богданчику...

Хлопець різко обернувся.

На вузькій стежині стояла Мирослава.

Її темне волосся легко колихав вітер, а в очах світилися сум і ніжність.

— Мирославо?.. — тихо промовив він.

Вона усміхнулася.

— Ти не забув мене... любий?

Ці слова боляче торкнулися Ладиного серця.

Вона зупинилася лише на мить.

Поглянула на них.

У грудях щось стислося так сильно, що стало важко дихати.

Не сказавши ні слова, вона рушила далі стежкою.

Повільно.

Щоб ніхто не помітив її сліз.

Богдан хотів покликати її.

— Ладо...

Та Марія м'яко поклала руку йому на плече.

— Не зараз.

Він здивовано глянув на знахарку.

— Але...

— Не втручайся.

Лада йшла все далі.

Їй здавалося, що кожен крок стає дедалі важчим.

«Чому мені так боляче?..»

«Чому?..»

Марія повільно підійшла до неї.

— Доню...

Лада швидко витерла сльози.

— Я не плачу.

— Переді мною не треба бути сильною.

Дівчина мовчала.

Марія лагідно обійняла її.

— Твій час ще настане.

Лада підняла заплакані очі.

— Який час?

— Час, коли твоє серце перестане боятися.

Коли правда сама знайде дорогу.

— Але... це дуже боляче.

— Знаю.

Марія усміхнулася тепло.

— Та не все, що болить, залишається раною.

Іноді біль вчить любити по-справжньому.

Лада важко зітхнула.

— Що мені робити?

— Просто вір.

Не поспішай.

Усе, що має бути твоїм, знайде тебе.

Навіть якщо зараз здається інакше.

Лада мовчки кивнула.

Її серце ще боліло.

Та слова Марії подарували маленьку надію.

Десь попереду знову зашелестіли дерева.

Чорний ліс ніби слухав кожне їхнє слово.

Лада зупинилася.

Її серце калатало так голосно, що вона майже не чула шуму дерев.

— Це правда?.. — прошепотіла вона.

Марія не відповіла одразу.

Вона дивилася туди, де кілька митей тому стояли Богдан і Мирослава.

Та... там уже нікого не було.

Лише темні дерева.

І густий туман.

— Озирнися, доню.

Лада повільно повернула голову.

Її очі широко розкрилися.

— Але ж... вони були тут...

Марія лагідно всміхнулася.

— Ні.

— Я ж бачила!

— Саме цього Чорний ліс і хоче.

Лада мовчала.

Знахарка сперлася на посох.

— Не вір кожній картині, яку він показує.

Чорний ліс не нападає мечем чи звіром.

Він шукає найпотаємніший страх людини.

І показує його так, ніби це правда.

Лада опустила голову.

— То... Мирослава цього не казала?

— Ні.

— А Богдан...

— Не робив того, що ти бачила.

Дівчина заплющила очі.

По її щоці знову скотилася сльоза.

— Чому він так робить?

Марія подивилася в глибину лісу.

— Бо темрява живиться людськими сумнівами.

Якщо ти перестанеш довіряти — вона стане сильнішою.

Якщо дозволиш ревнощам або страху керувати собою — програєш ще до початку справжньої битви.

Лада глибоко вдихнула.

— Тоді... мені треба бути сильнішою.

Марія кивнула.

— Саме так.

Та раптом ліс знову ожив.

Десь між деревами пролунав знайомий голос:

— Ладо...

Він був точнісінько таким, як голос її матері.

Потім почувся голос батька.

— Доню... допоможи...

Лада інстинктивно зробила крок уперед.

Марія різко схопила її за руку.

— Стій!

— Але це ж мама!

— Ні.

Знахарка твердо подивилася їй у вічі.

— Це лише Чорний ліс.

Він зрозумів, що не зміг зламати тебе ревнощами.

Тепер він шукає інший шлях.

І з кожним вашим кроком його випробування ставатимуть важчими.

Лада повільно витерла сльози.

Слова Марії ще звучали в її серці.

«Не вір усьому, що показує Чорний ліс...»

Раптом позаду почулися кроки.

— Ладо!

Вона озирнулася.

До неї поспішали Богдан і Мирослава.

Живі.

Справжні.

Без того дивного холоду, який вона відчула в лісі кілька хвилин тому.

Богдан підійшов першим.

На його обличчі читалося щире хвилювання.

— Чому ти втекла від нас?

Лада розгубилася.

— Я...

Вона не знала, що відповісти.

Мирослава лагідно торкнулася її плеча.

— Ми тебе шукали.

Я подумала, що тобі стало зле.

Лада здивовано подивилася на подругу.

— Ти... нічого мені не казала?

— Що саме?

— Про... Богдана...

Мирослава нерозуміюче насупила брови.

— Ладо, про що ти?

Дівчина повільно перевела погляд на Марію.

Знахарка лише мовчки кивнула.

І тоді Лада все зрозуміла.

Це був обман.

Чорний ліс показав їй те, чого ніколи не було.

Вона опустила голову.

— Пробачте...

Я повірила тому, чого не існувало.

Богдан зробив крок ближче.

— Ладо...

Він м'яко усміхнувся.

— Наступного разу просто скажи мені, що тебе тривожить.

Не тікай.

Добре?

Лада ледь помітно кивнула.

— Добре.

Мирослава обійняла її.

— Ми ж разом.

Пам'ятаєш?

Що б не сталося.

Лада міцно обійняла подругу у відповідь.

— Пам'ятаю...

Марія дивилася на трьох молодих людей із теплою усмішкою.

— Ось і перше випробування.

— Ми його пройшли? — запитав Богдан.

Знахарка повільно похитала головою.

— Ви лише зробили перший крок.

Попереду буде значно важче.

Вона підняла очі до верхівок смерек.

Небо над Чорним лісом раптом потемніло, хоча сонце ще не сховалося.

З глибини хащі долинув низький гул.

Наче сама земля прокидалася після довгого сну.

Марія міцніше стиснула свій старий посох.

— Він прокинувся...

— Хто? — майже пошепки запитала Мирослава.

Знахарка довго мовчала.

А тоді тихо відповіла:

— Той, чиє ім'я в нашому селі не вимовляють уголос уже багато століть...

Із темряви між деревами спалахнули двоє бурштинових очей.

Вони дивилися просто на Ладу.