Раді Вас бачити!

Ніч ще не відступила.

Після зустрічі з примарною жінкою та білою лілією ніхто більше не наважувався говорити голосно. Навіть вітер ніби боявся потривожити прадавній ліс. Стежка вела дедалі глибше між могутніми дубами, де дерева були такими старими, що їхні стовбури ледве могли обхопити шестеро людей.

Лада йшла першою поруч із Лісовиком. Час від часу вона торкалася кори дерев, ніби прислухалася до їхнього серця.

— Ліс хвилюється, — тихо сказала вона.

— Він відчуває тих, кого давно не було серед людей, — відповів Лісовик.

Богдан насупився.

— Кого саме?

Старий не поспішав відповідати.

— Відьом...

Усі мимоволі переглянулися.

Мирослава затримала подих.

— Справжніх?

— Не тих, про яких розповідають страшні казки. Давніх. Тих, що народилися разом із цим лісом і знають його краще за будь-кого.

Раптом попереду між густими кущами спалахнуло тепле золотаве світло.

Стежка закінчувалася невеликою галявиною.

Посеред неї стояла стара хатина, майже схована під диким виноградом і плющем. Біля дверей сушилися пучки м'яти, полину, звіробою, чебрецю та лаванди. У повітрі стояв солодкий запах трав.

На старій дерев'яній лавці сиділа жінка.

Її волосся було сріблясто-білим, заплетеним у довгу косу, а очі — ясні, мов ранкове небо після дощу.

Вона навіть не здивувалася, побачивши гостей.

Ніби знала, що вони прийдуть.

— Довго ж ви йшли... — усміхнулася вона.

— Ви чекали нас? — обережно запитала Соломія.

Жінка кивнула.

— Уже багато років.

Богдан насторожено зробив крок уперед.

— Хто ви?

Жінка підвелася.

— Колись мене називали Ярина.

Тепер люди кажуть просто...

...відьма.

Лада несподівано усміхнулася.

— Ні.

Ви не відьма.

Ви берегиня.

Стара жінка уважно подивилася на Ладу.

В її очах промайнув теплий блиск.

— Ти бачиш серцем.

Отже, легенди не збрехали.

Вона запросила всіх до хатини.

Всередині панував затишок.

На полицях стояли глиняні глечики, старовинні книги, висіли висушені трави й маленькі полотняні мішечки.

У центрі кімнати потріскував вогонь.

Жінка поставила на стіл гарячий трав'яний чай.

— Пийте.

Дорога була важкою.

Ніхто не відмовився.

Після першого ковтка втома ніби трохи відступила.

Ярина мовчки дивилася на кожного.

Нарешті її погляд зупинився на Мирославі.

— У твоїх очах живе вода.

На Богданові.

— У твоєму серці — вогонь.

На Данилові.

— Ти народжений захищати.

На Ладі.

Стара затримала подих.

— А ти...

Вона не договорила.

Лише тихо схилила голову.

— Ти стоїш між світлом і темрявою.

Від твого вибору залежить більше, ніж ти можеш уявити.

У хатині стало тихо.

Навіть вогонь ніби перестав потріскувати.

Ярина підійшла до старої дерев'яної скрині.

Відчинила її.

Дістала невелике кругле дзеркало у срібній оправі.

— Це Дзеркало Долі.

Воно не показує обличчя.

Воно показує майбутнє.

— І що ми там побачимо? — тихо спитав Богдан.

— Не всі захочуть це знати...

Ярина простягнула дзеркало Ладі.

Та саме в цю мить двері хатини самі відчинилися.

До кімнати увірвався сильний порив вітру.

Свічки згасли.

І на порозі з'явилася ще одна жінка.

Вона була молодшою.

Її довге чорне волосся спадало до пояса, а темно-фіолетовий плащ був прикрашений срібними символами.

Її погляд був суворим.

— Ярино... — холодно промовила вона.

— Ти знову хочеш змінити долю.

Стара лише спокійно зітхнула.

— Ні, сестро...

Я лише хочу, щоб вони знали правду.

Чорноволоса жінка перевела погляд на молодих людей.

— Якщо побачите своє майбутнє...

Повернутися назад уже не зможете.

І ніхто не насмілився відповісти. Лише полум'я в каміні спалахнуло з новою силою, ніби саме чекало тієї миті, коли Дзеркало Долі відкриє свою першу таємницю.

У хатині запала така тиша, що було чути, як за вікном вітер перегортає листя старих дубів. Молодша відьма не поспішала заходити всередину. Вона стояла на порозі, наче сама була частиною ночі. Її темний плащ майже зливався з темрявою, а срібні візерунки на ньому нагадували місячні промені, що ковзають по воді. Її очі уважно вивчали кожного, ніби вона бачила не лише обличчя, а й приховані думки. Мирослава мимоволі відчула, як по спині пробіг холодок. Богдан зробив крок уперед, інстинктивно закриваючи її собою. Данило теж напружився, а Лада не могла відвести погляду від незнайомки. Вона не відчувала від неї зла. Лише силу. Давню, важку, мов саме коріння пралісу.

— Не лякай дітей, Марено, — тихо промовила Ярина.

Молодша жінка ледь усміхнулася.

— Я нікого не лякаю. Я лише говорю правду.

Вона повільно підійшла до столу й торкнулася Дзеркала Долі кінчиками пальців. Срібна поверхня здригнулася, наче вода, по якій пройшов легкий вітер. У кімнаті запахло дощем і свіжою землею.

— Кожен із вас хоче знати майбутнє, — сказала Марена. — Але не кожен готовий його прийняти. Люди часто просять показати їм завтрашній день, а коли бачать його — починають тікати від власної долі.

Вона повернулася до Богдана.

— Ти готовий віддати життя за ту, яку любиш.

Богдан мовчки кивнув.

— Готовий.

— Не поспішай із відповіддю. Бо дуже скоро тобі доведеться довести це не словами.

Її погляд ковзнув до Мирослави.

— Твоє серце ще не знає, ким ти станеш. Але кров уже пам'ятає.

Мирослава зблідла.

— Що це означає?

Марена лише похитала головою.

— Усьому свій час.

Потім вона підійшла до Лади.

Довго дивилася їй просто у вічі.

Так довго, що всі навколо перестали дихати.

— А ось ти... — прошепотіла вона. — Донька лісу. Та, що народилася під спів сови й запах полину. Ти носиш у собі дар берегині, але поруч із ним живе інший дар. Якщо одного дня дозволиш болю керувати твоїм серцем — станеш найсильнішою відьмою, яку бачив цей світ. Якщо ж обереш любов — станеш останньою берегинею Пралісу.

Лада відчула, як земля ніби зникла з-під ніг.

— Я... не хочу бути відьмою.

Марена несподівано лагідно усміхнулася.

— Відьма — це не зло. Зло народжується лише тоді, коли людина дозволяє ненависті перемогти любов.

Данило мовчки взяв Ладу за руку.

— Вона ніколи не залишиться сама.

Марена перевела погляд на нього.

— Саме тому ти поруч.

Ярина підійшла до каміна й підкинула у вогонь жменю сухих трав. Полум'я спалахнуло зеленуватим світлом. Дим почав підніматися до стелі, складаючись у дивні візерунки. Здавалося, ніби самі духи слухають кожне слово.

— Настав час, — тихо мовила Ярина. — Дзеркало покаже лише те, що повинно бути побачене.

Вона поставила дзеркало посеред столу.

Срібна поверхня повільно потемніла.

Спочатку всі бачили лише власне відображення.

Потім воно почало зникати.

Перед очима виник густий прадавній ліс.

Сухі дерева.

Чорний туман.

І величезне дерево посеред галявини.

Його стовбур був розколотий навпіл.

Коріння палало синім полум'ям.

Біля дерева стояла дівчина.

Її обличчя приховувало світло.

Та довге руде волосся розвівав вітер.

Лада завмерла.

— Це...

Я...

Дівчина в дзеркалі простягнула долоню до дерева.

І в ту ж мить половина Пралісу вкрилася світлом, а друга половина занурилася в непроглядну темряву.

У темряві повільно відкрилися дві криваво-червоні очі.

Вони дивилися просто на Ладу.

І незнайомий низький голос пролунав так чітко, ніби стояв поруч:

— Я знайшов тебе... Берегине. Тепер ти вже не сховаєшся.

Дзеркало з гучним тріском розсипалося на десятки срібних уламків.

У хатині згасло все світло.

І навіть дві відьми вперше за багато років переглянулися зі справжньою тривогою.

Полум'я свічок затремтіло, ніби саме повітря почало дихати повільніше. У хатині панувала тиша, яку не наважувався порушити ніхто. Старенька Ярина дивилася на уламки дзеркала, а тоді, повільно підвівши голову, заговорила так, ніби її голос лунав не лише для тих, хто сидів поруч, а й для всього прадавнього лісу.

— Колись люди вірили… — тихо мовила вона. — Не тому, що боялися темряви. А тому, що пам'ятали. Пам'ятали часи, коли кожне дерево мало душу, кожна річка берегла свою таємницю, а кожен камінь знав імена тих, хто торкався його сотні років тому. Наші предки не просили в лісу багатства. Вони просили дозволу пройти його стежками. Перед тим як зірвати лікувальну траву, дякували землі. Перед тим як набрати води з джерела, схиляли голову перед духами. Бо знали: природа не служить людям. Людина лише гість у її володіннях.

Вона зробила коротку паузу, а вогонь у каміні тихо потріскував, ніби погоджувався з кожним її словом.

— А ще вірили в одну легенду… Легенду про Берегиню Пралісу. Казали, що раз на кілька століть народжується дитина, у серці якої живе голос самого лісу. Вона може почути те, чого не чує жодна людина. Побачити те, що приховане від людських очей. Від її вибору залежить рівновага між світлом і темрявою. Якщо Берегиня піде дорогою добра — ліси розквітнуть, джерела не висохнуть, а люди житимуть у мирі. Та якщо її серце заполонить страх чи ненависть… тоді прокинеться те, що спало багато століть.

Марена повільно підійшла до вікна й поглянула на темний праліс.

— Саме тому темні духи почали рухатися, — промовила вона майже пошепки. — Вони не шукають влади. Вони шукають її… Берегиню. Бо знають: хто володітиме її серцем, той володітиме всім Пралісом.

Лада несвідомо стиснула руку Данила. Її пальці тремтіли.

— Невже це… справді про мене?..

Ярина подивилася на дівчину з теплом, у якому було більше смутку, ніж радості.

— Дитино… іноді легенди стають реальністю саме тоді, коли люди перестають у них вірити.

За вікном раптом здійнявся сильний вітер. Старі сосни заскрипіли, а десь удалині пролунав протяжний, моторошний поклик, схожий водночас і на виття вовка, і на людський стогін.

Усі мовчки обернулися до вікна.

Праліс уже не здавався спокійним.

Він ніби... чекав.

І далеко між деревами дві червоні іскри знову спалахнули у темряві.

Вони не наближалися.

Вони спостерігали.

Вечір опустився на ліс так тихо, ніби сам світ затамував подих.

Багаття вже майже догоріло. Лише червоні жарини зрідка спалахували, освітлюючи обличчя друзів. Ніхто не наважувався порушити мовчанку. Після слів другої відьми кожен думав про своє.

Мирослава сиділа трохи осторонь. Вона дивилася на місяць, який повільно підіймався над верхівками смерек. Його срібне світло торкалося її волосся, роблячи його схожим на темну воду нічного озера.

Богдан мовчки підійшов ближче.

— Про що думаєш? — тихо запитав він.

Дівчина не одразу відповіла.

— Про майбутнє… — ледве чутно мовила вона. — Воно сьогодні стало ще більш незрозумілим.

Богдан присів поруч.

— Майбутнє завжди страшне лише тоді, коли ми дивимося на нього самі.

Мирослава усміхнулася, але в її очах залишався сум.

— А якщо доля вже все вирішила?

— Тоді ми доведемо, що навіть доля інколи помиляється.

Вона перевела погляд на нього.

Довго мовчала.

У її серці вирувало стільки почуттів, що жодне слово не могло їх передати.

Вона згадала слова відьми.

"Серце зробить вибір раніше, ніж розум."

Її пальці несміливо торкнулися руки Богдана.

Він не відсмикнув їх.

Навпаки — обережно переплів свої пальці з її.

Навколо ніби стих увесь світ.

Лише нічний вітер колихав трави, а десь далеко співала самотня сова.

Мирослава глибоко вдихнула.

— Богдане…

Він уважно подивився їй у вічі.

— Так?

Дівчина опустила погляд.

Здавалося, вона збирала всю свою сміливість.

Її серце калатало так голосно, що вона боялася — його почують усі.

Нарешті вона підняла очі.

На її губах тремтіли слова.

— Якщо… якщо одного дня ти попросиш мене стати твоєю дружиною…

Богдан завмер.

Навіть вітер стих.

— …то як думаєш… — вона ледь усміхнулася, приховуючи хвилювання, — чи вистачить мені сміливості сказати тобі "так"?..

Він нічого не відповів.

Лише зробив крок ближче.

І саме в ту мить…

…десь у темряві між деревами почувся тихий, холодний сміх.

Такий, що змусив навіть багаття здригнутися.

Хтось невидимий уже знав відповідь на це запитання…

Але чи судилося її почути самим закоханим?…