Раді Вас бачити!

Ліс завмер.

Навіть вітер перестав ворушити верхівки сосен, ніби боявся порушити мовчання істоти, що стояла перед ними.

Сині вогники плавно кружляли навколо незнайомця. Вони не палали — вони дихали. Повільно. Спокійно. Так, ніби були частиною самого прадавнього лісу.

Мирослава відчула, як Богдан міцніше стиснув її руку.

— Не відходь від мене, — тихо прошепотів він.

Вона лише кивнула.

Лада зробила крок уперед.

Її зелені очі світилися незрозумілим теплом. У грудях щось боляче стислося, але водночас вона відчувала дивний поклик.

Наче цей ліс кликав саме її.

— Хто ви? — запитала вона, не відводячи погляду.

Незнайомець повільно підняв голову.

Його голос був схожий на шум старих дерев під час бурі.

— Ви давно шукаєте відповідь…

Тепер відповідь знайшла вас.

У Данила по спині пробіг холод.

— Богдане… мені це зовсім не подобається.

— Мені теж, — тихо відповів той. — Але тікати вже пізно.

Соломія важко сперлася на свій посох.

Її обличчя стало блідим.

— Це він…

— Хто? — швидко перепитала Мирослава.

Старенька довго мовчала.

Наче сама боялася вимовити це ім'я.

— Лісовик…

Повітря стало важчим.

Богдан відчув, як серце почало битися швидше.

Він чув про Лісовика ще в дитинстві.

Батько розповідав легенди біля печі холодними зимовими вечорами.

Казав, що Лісовик ніколи не приходить без причини.

Якщо він показався людям — значить, доля вже зробила свій вибір.

— Він не ворог… — тихо сказала Соломія. — Але й другом його назвати не можна.

Лада дивилася прямо в сині очі істоти.

І раптом…

Перед її очима промайнули образи.

Маленька дівчинка серед високих дерев.

Старий дуб.

Жінка в білому, що співала колискову.

Золоте світло.

І чиїсь теплі руки, які тримали її зовсім маленькою.

Лада різко здригнулася.

— Я це вже бачила…

— Ні, — відповів Лісовик. — Ти це пам'ятаєш.

Вона розгублено зробила крок назад.

— Я… нічого не розумію.

— Твоя душа пам'ятає більше, ніж твоя пам'ять.

Данило одразу став між Ладою та незнайомцем.

— Не смій наближатися до неї.

Лісовик навіть не подивився на нього.

— Серце Пралісу завжди має захисника.

Данило насупився.

— Не називай її так.

— Але саме так її називає сам ліс.

Лада відчула, як Данило обережно взяв її за руку.

Його долоня була теплою.

Справжньою.

Вона міцніше стиснула її.

— Я поруч, — тихо сказав він. — Що б не сталося.

Вона ледь усміхнулася.

— Знаю.

Мирослава дивилася на них із теплим сумом.

— Як дивно…

— Що? — тихо спитав Богдан.

— Ми всі такі різні…

Але зараз стоїмо разом.

Богдан усміхнувся куточком губ.

— Так і має бути.

Бо тепер ми одна родина.

Лісовик повільно простягнув руку.

Сині вогники закружляли ще швидше.

Земля під ногами ледь затремтіла.

— Настав час.

— Для чого? — запитала Мирослава.

— Для правди.

Відтепер дороги назад уже не існує.

Соломія повільно заплющила очі.

— Я знала…

Цей день усе одно настане.

Та не думала, що так скоро.

Десь у глибині пралісу пролунав довгий протяжний рев.

Не людський.

Не звірячий.

Такий звук міг народитися лише там, де ще жила давня магія.

Усі мовчки переглянулися.

І вперше за весь цей час навіть Богдан відчув страх.

Не за себе.

За тих, кого найбільше любив.

Рев затих так само раптово, як і з'явився.

Після нього настала така тиша, що було чути, як із листя падають важкі краплі роси.

Лісовик повільно опустив руку.

— Він прокинувся…

— Хто? — майже пошепки запитала Мирослава.

Лісовик не відповів одразу.

Його погляд ковзнув у бік найгустішої частини пралісу.

Туди, куди не проникало навіть місячне світло.

— Той, кого люди колись замкнули між корінням Великого Дуба.

Соломія різко зблідла.

— Ні… Невже печатка слабшає?

— Уже слабшає.

Вона опустила голову.

— Значить, легенда була правдивою…

Богдан ступив крок уперед.

— Нам говоріть прямо. Ми більше не діти.

Старенька важко зітхнула.

— Колись давно один чаклун захотів підкорити весь праліс. Він навчився забирати силу духів і робив їх своїми рабами. Але берегині та знахарі об'єдналися і замкнули його між корінням Священного Дуба.

— І що тепер? — запитав Данило.

— Печатка тримається на крові давніх родів.

Лада відчула, як серце пропустило удар.

— Давніх родів…

Лісовик кивнув.

— Ваших.

Мирослава мовчала.

Її пальці тремтіли.

— Тобто… через нас він може вирватися?

— Через вас…

І тільки через вас його можна зупинити.

Данило сердито стиснув кулаки.

— То виходить, усе життя за нами полювали не випадково?

— Саме так.

Богдан подивився на Мирославу.

Вона стояла зовсім поруч.

Її очі були сповнені страху.

Він обережно торкнувся її долоні.

— Гей…

Подивись на мене.

Мирослава підняла голову.

— Ми впораємося.

Разом.

Вона сумно усміхнулася.

— Ти завжди говориш це так упевнено.

— Бо вірю.

Інакше не можна.

Лада мовчки слухала їх.

Але думками була далеко.

Щось у глибині лісу кликало її.

Тихий голос.

Ледь чутний.

Наче шелест листя.

"Ладо…"

Вона різко озирнулася.

— Ви чули?

— Що саме? — здивувався Данило.

— Хтось покликав мене.

Усі мовчали.

Лише Лісовик дивився на неї уважніше, ніж раніше.

— Він уже відчув тебе.

— Хто?

— Праліс.

У цю ж мить між деревами промайнув темний силует.

Високий.

Швидкий.

Лише на одну мить.

Богдан миттєво вихопив меч.

— Виходь!

У відповідь почувся лише сміх.

Глухий.

Неприємний.

Нелюдський.

Данило став поруч із Богданом.

— Ми тут не самі.

— Це вже зрозуміло…

Соломія тихо прошепотіла:

— Почалося…

Те, чого я боялася всі ці роки.

Лісовик зробив крок назад.

Його сині вогники почали згасати.

— Ми ще зустрінемося.

Наступного разу вибір доведеться робити швидше.

Він повільно розчинився серед дерев.

Наче його ніколи й не було.

Та відразу після цього холодний вітер пронісся поміж соснами.

На землі біля ніг Лади лежав дивний предмет.

Маленький дерев'яний оберіг у формі листка дуба.

Вона підняла його.

Ледь пальці торкнулися різьбленого дерева, оберіг спалахнув м'яким зеленим світлом.

Соломія широко розплющила очі.

— Ні…

Він сам обрав тебе…

І вперше за сотні років Печатка Пралісу відкликнулася на нового хранителя.

Ніч остаточно накрила прадавній ліс.

Та цього разу темрява була живою.

Вона дихала, слухала і чекала.

Вітер більше не шумів у верховіттях. Навіть цвіркуни стихли, ніби сама природа боялася потривожити когось, хто вже прокинувся.

Богдан міцніше стиснув руків'я меча.

Його очі не відривалися від темної стежки.

— Він ще тут…

Данило уважно прислухався.

— Так…

Я теж це відчуваю.

Нас хтось спостерігає.

Мирослава мимоволі зробила крок ближче до Богдана.

Вона не помітила цього сама.

Просто поруч із ним страх ставав трохи меншим.

Богдан лише краєм ока глянув на неї.

Серце стислося.

Він мовчки став трохи попереду, ніби закриваючи її собою.

Лада дивилася зовсім в інший бік.

Вона більше не чула голосів друзів.

Її увагу поглинав ліс.

Вона відчувала, як кожне дерево шепоче.

Кожен кущ ніби намагався щось сказати.

Земля під ногами тихо вібрувала.

Наче величезне серце билося десь у самій глибині пралісу.

— Ладо…

Почула вона знайомий голос.

Вона озирнулася.

Нікого.

Та голос повторився знову.

— Не бійся…

Ми поруч…

Її зелені очі засяяли дивним світлом.

Лісовик, який уже майже розчинився серед дерев, лише усміхнувся.

— Вона починає чути Праліс…

Так було і багато століть тому.

Тим часом…

Далеко за Чорним болотом…

Там, де навіть місячне світло не торкалося землі…

Стояла покинута кам'яна святиня.

Її стіни давно вкрилися мохом.

Колони потріскалися.

Але всередині ще жила темрява.

У самому центрі лежав величезний чорний камінь.

Він був увесь укритий дивними рунами.

І саме зараз одна за одною вони почали світитися багряним світлом.

З мороку виринуло кілька високих постатей.

Облич не було видно.

Лише довгі чорні плащі та холодні очі, що світилися бурштиновим полум'ям.

Найстарший із них повільно простягнув руку до каменя.

— Печатка слабшає…

Нарешті…

Із темряви почувся низький сміх.

— Ми чекали цього понад триста років…

І тепер кров давніх родів сама приведе їх до нас.

Інший дух нахилив голову.

— Берегиня вже прокинулася.

— Так…

І саме тому вона має померти першою.

Усі мовчки переглянулися.

— А хлопець?

Старший дух усміхнувся.

— Богдан…

Він стане нашою найбільшою зброєю.

Його серце ще не визначилося.

Достатньо лише посіяти сумнів…

Ревнощі…

Страх…

І він сам відчинить нам дорогу.

Темрява довкола них здригнулася.

Із чорного каменя почав виходити густий дим.

У ньому поступово вимальовувалося велетенське обличчя.

Очі повільно відкрилися.

Вони були повністю чорними.

Без зіниць.

Без життя.

— Ви знайшли їх?..

Голос лунав так, ніби сама земля говорила.

Старший дух уклонився.

— Так, Володарю.

Усі четверо живі.

Берегиня…

Спадкоємиця води…

Воїн…

І той, кого ще можна зламати.

Темна усмішка промайнула на примарному обличчі.

— Тоді починайте полювання…

Не дайте їм дійти до Великого Дуба.

Бо якщо вони відкриють останню таємницю…

Світло знову переможе.

У святині запанувала тиша.

Лише чорний дим повільно здіймався до склепіння.

А за багато кілометрів від цього місця Лада раптом різко здригнулася.

Вона притиснула руку до грудей.

— Ні…

Він…

Прокинувся…

І цієї миті над прадавнім лісом здійнялася зграя чорних круків, ніби сама ніч сповістила: справжня війна тільки починається.

Ніхто більше не промовив ані слова.

Лише тріск сухої гілки під чиєюсь ногою порушив важку тишу.

Богдан підняв голову.

— Ви чули?

Данило мовчки кивнув.

— Так…

Це вже не звір.

Мирослава відчула, як холод повільно пробирається крізь плечі. Вона міцніше загорнулася в теплу хустку, але мороз ішов не від нічного повітря.

Він ішов із самого лісу.

Наче хтось невидимий дихав їм просто в спини.

Лада заплющила очі.

Вона поклала долоню на старий дуб.

Його кора була теплою.

Незвично теплою.

За мить її обличчя змінилося.

Вона тихо прошепотіла:

— Він просить нас не йти цією дорогою…

— Хто? — здивовано запитала Мирослава.

— Ліс…

Він хвилюється.

Богдан насупився.

— Ладо…

Ти справді його чуєш?

Дівчина повільно відкрила очі.

У них відбивалося зелене мерехтіння.

— Не словами…

Серцем.

Данило уважно подивився на неї.

— Берегиня…

Вона вже прокидається.

Богдан важко видихнув.

Ще кілька днів тому він би не повірив у подібне.

А тепер сам стояв серед прадавнього лісу, слухаючи, як дерева можуть говорити.

Світ перевернувся.

Та найбільше його хвилювала не магія.

Він дивився на Мирославу.

Вона мовчки розглядала темряву між деревами.

Її волосся тихо ворушив вітер.

І раптом Богдан зрозумів…

Як сильно боїться втратити її.

Не через духів.

Не через прокляття.

А просто тому, що вона вже стала частиною його серця.

Він несміливо простягнув руку.

— Мирославо…

Дівчина здивовано озирнулася.

Їхні погляди зустрілися.

Вона ледь усміхнулася.

І цього було достатньо.

Її пальці тихо торкнулися його долоні.

Без зайвих слів.

Без обіцянок.

Просто щоб відчути: вони поруч.

Лада, побачивши це, лише тепло всміхнулася.

Данило нахилився до неї.

— Чому посміхаєшся?

— Бо навіть у найтемнішому лісі кохання знаходить дорогу.

Данило тихо засміявся.

— Гарно сказала.

Він обережно торкнувся її руки.

Лада не відсмикнула долоню.

Навпаки.

Міцніше переплела свої пальці з його.

— Я рада, що ти поруч…

— А я радий, що знайшов тебе.

На кілька секунд усі забули про небезпеку.

Про темних духів.

Про Лісовика.

Про пророцтва.

Вони були просто молодими людьми, які вперше дозволили собі бути щасливими.

Та щастя тривало недовго.

Десь удалині пролунав протяжний виття.

Не вовче.

Не людське.

Воно було настільки моторошним, що навіть дерева здригнулися.

Лада різко стиснула Данилову руку.

— Вони вже близько…

Богдан інстинктивно став перед Мирославою.

— Хто?

Лада повільно відповіла:

— Не духи…

Ті, хто ними керує.

І в ту саму мить із густого туману між деревами повільно почали з'являтися високі темні постаті… Вони мовчали. Але їхні очі світилися холодним багряним світлом, і від одного лише їхнього погляду кров холола в жилах. Наступна мить мала вирішити, чи зможуть друзі втекти… чи вперше зустрінуться зі справжнім ворогом обличчям до обличчя.

Туман повільно стелився між деревами.

Темні постаті не поспішали.

Вони рухалися дивно — без жодного звуку. Не ламали сухих гілок, не шаруділи листям. Наче сам ліс дозволяв їм іти своєю землею.

Богдан відчув, як по спині пробіг холод.

— Не подобається мені це мовчання...

Данило криво всміхнувся, хоча в його голосі теж відчувалася напруга.

— Якби вони кричали — було б легше.

А так навіть не знаєш, звідки чекати удару.

Мирослава несвідомо стиснула рукав Богданової сорочки.

— Мені страшно...

Він озирнувся на неї.

Його суворий погляд одразу став м'якшим.

— Страшно й мені.

Просто я не маю права це показувати.

Мирослава ледь усміхнулася крізь тривогу.

— Дурний...

— Можливо.

Але поки я дихаю, ніхто до тебе не доторкнеться.

Вона відчула, як до очей підступають сльози.

Не від страху.

Від того, що поруч є людина, яка говорить це щиро.

Лада стояла мовчки.

Її погляд був прикутий до найбільшої постаті.

Раптом вона тихо сказала:

— Вони не хочуть нас убити...

Усі одночасно подивилися на неї.

— Тоді чого вони хочуть? — запитав Данило.

Лада заплющила очі.

Її груди важко здіймалися.

— Вони хочуть, щоб ми пішли за ними.

— Звідки ти це знаєш?

— Не знаю...

Я просто це відчуваю.

Соломія різко повернула голову.

— Ні!

За ними не можна йти.

Ніколи.

Темні духи не ведуть дорогою.

Вони заводять у безвихідь.

Одна з постатей раптом підняла руку.

У повітрі почали кружляти чорні пір'їни.

Вони падали просто під ноги друзям.

Коли Богдан нахилився й підняв одну з них, вона за мить розсипалася холодним попелом.

— Це попередження, — тихо сказала Соломія.

— Чи погроза? — запитав Данило.

— І те, й інше.

Несподівано одна з темних постатей зробила ще кілька кроків уперед.

Місячне світло торкнулося її обличчя.

І Мирослава тихо скрикнула.

— Ні...

Цього не може бути...

— Що сталося? — Богдан миттєво став перед нею.

Дівчина не могла відвести погляду.

— Це...

Він схожий...

На мого батька...

Запала тиша.

Навіть темні постаті завмерли.

Богдан повільно повернув голову до незнайомця.

Справді.

Риси його обличчя дивно нагадували людину.

Не чудовисько.

Не примару.

Звичайного чоловіка.

Тільки очі були абсолютно порожні.

Лісовик, який досі мовчав, раптом заговорив:

— Не дивіться на їхні обличчя.

Темрява завжди бере подобу тих, за ким найбільше сумує ваше серце.

Мирослава відчула, як земля ніби пішла з-під ніг.

— То...

Це неправда?

— Це пастка.

Темрява хоче, щоб ти сама зробила крок їй назустріч.

І майже тієї ж миті постать простягнула руку до Мирослави.

Тихий голос пролунав над лісом:

— Доню...

Ходімо додому...

У Мирослави затремтіли губи.

На одну коротку мить їй справді захотілося повірити…

— Доню... Ходімо додому...

Голос був майже таким самим.

Теплим.

Рідним.

Саме таким Мирослава пам'ятала його в дитинстві, коли тато підхоплював її на руки після дощу й ніс через калюжі, сміючись, що його донька не повинна намочити нові чобітки.

На одну мить серце перемогло розум.

— Тату... — ледве чутно прошепотіла вона.

Вона зробила крок уперед.

Богдан навіть не встиг нічого сказати.

Та в ту саму мить Лада різко схопила Мирославу за руку.

— Не смій!

Її голос був таким різким, що всі здригнулися.

Мирослава ніби прокинулася.

Перед очима зникло знайоме обличчя.

На його місці стояла темна істота з довгими викривленими пальцями та порожніми чорними очима.

Дівчина закричала й відсахнулася назад.

Богдан одразу обійняв її за плечі.

— Все... Все добре. Дивись на мене. Це був не він.

Мирослава тремтіла всім тілом.

— Я... я бачила тата...

— Темрява показує те, за чим найбільше болить серце, — тихо промовив Лісовик. — Саме так вона ламає людей.

Богдан повільно підняв голову.

Його очі палали гнівом.

— Якщо ще хоч раз наблизишся до неї...

Темна постать лише засміялася.

Сміх був тихим, але від нього мороз пробігав по шкірі.

— Людина... Ти думаєш, що можеш захистити берегиню?

Богдан зробив крок уперед.

— Думаю? Ні.

Я знаю.

Данило теж виступив уперед.

— Значить, будете мати справу з нами обома.

Лада подивилася на Данила.

В її очах промайнула вдячність.

Вона ще не звикла до того, що хтось готовий стати поруч не через обов'язок, а за власним бажанням.

Соломія міцно стиснула свій посох.

— Не дайте гніву керувати вами.

Саме цього вони й хочуть.

Темні духи переглянулися.

Найвищий із них повільно схилив голову.

— Цікаво...

Скільки ще ви зможете довіряти одне одному?

Він перевів погляд на Богдана.

— А ти...

Чи впевнений, що вона розповіла тобі всю правду?

Богдан насупився.

— Про що ти?

Темний дух усміхнувся.

— Запитай її... що сталося тієї ночі біля річки.

Мирослава різко зблідла.

Її пальці затремтіли.

Богдан одразу це помітив.

— Мирославо?..

Вона мовчала.

Опустила очі.

Лада здивовано подивилася на подругу.

— Миро... про що він говорить?

Дівчина важко вдихнула.

Її губи ворухнулися, але слова так і не зірвалися.

Богдан відчув, як у серці вперше за довгий час з'явився неспокій.

Не недовіра.

Лише болюче запитання.

"Невже вона щось приховує?"

Темний дух тихо засміявся.

— Бачиш?

Достатньо одного сумніву...

І серце починає тріщати.

Лісовик ударив посохом об землю.

Від удару між людьми й темними духами виросла стіна з коріння та молодих дубових пагонів.

— Досить!

Його голос уперше став грізним.

— Ця ніч ще не ваша.

Темні постаті почали повільно розчинятися в тумані.

Та перед тим як зникнути остаточно, одна з них тихо промовила:

— Ми скоро зустрінемося знову...

І наступного разу відповідей буде більше, ніж ви готові почути.

Туман розвіявся.

Але тиша, що залишилася після цих слів, була ще важчою за будь-який крик.

Богдан мовчки дивився на Мирославу.

Вона не наважувалася зустрітися з ним поглядом.

І вперше між ними з'явилася маленька тріщина, яку темрява вже встигла помітити.

Богдан мовчав. Він дивився на Мирославу, але більше не ставив запитань. Усередині нього боролися дві людини. Одна хотіла зараз же дізнатися всю правду, змусити її розповісти про ту загадкову ніч біля річки, про яку говорив темний дух. Інша ж просто бачила перед собою дівчину, яка тремтіла від страху, і не могла дозволити собі зробити їй ще болючіше. Він повільно видихнув, провів долонею по волоссю й тихо сказав: «Я не знаю, що вони намагаються між нами посіяти. Але якщо ти колись захочеш розповісти — я вислухаю. Не сьогодні. Не зараз. Коли сама будеш готова». Мирослава здивовано підняла на нього очі. Вона чекала докорів, образи, недовіри, але почула зовсім інше. Її очі знову наповнилися сльозами. Вона лише кивнула, ледве стримуючи тремтіння. Богдан обережно торкнувся її плеча, і цей простий жест сказав більше, ніж будь-які слова.

— Дякую… — прошепотіла вона.

— За що?

— За те, що не змушуєш мене говорити тоді, коли я сама ще не можу.

Він сумно усміхнувся.

— Бо я теж маю свої рани. І знаю, що деякі з них відкриваються тільки тоді, коли людина сама наважиться їх показати.

Поряд Данило мовчки спостерігав за ними. Потім перевів погляд на Ладу. Вона стояла, опустивши голову, ніби дослухалася до землі. Її пальці перебирали дерев'яний оберіг, який подарував їй Лісовик. Данило підійшов ближче.

— Знову чуєш?

Лада ледь кивнула.

— Ліс хвилюється.

— Через тих духів?

— Не тільки. Він боїться за нас… Наче знає щось таке, чого ми ще не знаємо.

Данило тихо зітхнув.

— Якщо чесно… я теж боюся.

Лада здивовано підняла на нього очі.

— Ти?

— А ти думала, що мені не страшно? Страшно. Дуже. Але найбільше я боюся не за себе.

— А за кого?

Він усміхнувся куточком губ.

— За тебе.

Лада мовчала.

Її серце стислося.

У цих словах не було пафосу. Не було красивих обіцянок. Лише проста людська правда.

Вона несміливо взяла його за руку.

— Я все життя думала, що мушу бути сильною сама.

— А тепер?

Лада подивилася йому просто у вічі.

— Тепер вчуся дозволяти комусь бути сильним поруч зі мною.

Данило лише усміхнувся.

— Оце вже мені подобається.

Позаду них Соломія уважно дивилася на молодих людей. На її втомленому обличчі вперше за довгий час з'явилася тепла посмішка.

— Любов… — тихо промовила вона. — Саме її темрява боїться найбільше. Бо там, де люди тримаються одне за одного, зло не може перемогти так легко.

Та цієї миті над лісом раптом пролетіла велика чорна тінь.

Вона була настільки швидкою, що ніхто не встиг роздивитися її.

Лише Лісовик різко підняв голову.

Його обличчя стало суворим.

— Вони вже не просто спостерігають…

Вони почали полювання.

Богдан ще довго стояв нерухомо. Перед очима стояло Мирославине обличчя — розгублене, заплакане, але водночас сильне. Він не знав, чи справді вона приховує якусь страшну таємницю, чи темрява лише майстерно грається їхніми почуттями. Усередині все кипіло. Хотілося поставити сотні запитань, вимагати відповідей, але він стримав себе. «Якщо я зараз не повірю їй, — подумав він, — тоді чим я кращий за тих духів, які живляться сумнівами?» Він мовчки підійшов до Мирослави. Дівчина боялася підняти очі. Їй здавалося, що після почутого він відвернеться від неї. Але натомість Богдан обережно торкнувся її руки.

— Я не знаю всієї правди, — тихо сказав він. — Але я знаю тебе. І цього мені поки достатньо.

Мирослава більше не стримувала сліз. Вони повільно котилися по її щоках. Вона зробила крок уперед і міцно обійняла Богдана. Він відчув, як тремтить її тіло.

— Пробач... — ледве чутно прошепотіла вона.

— За що?

— За те, що мовчу.

Богдан ніжно погладив її по волоссю.

— Кожна людина має свої рани. Не всі вони повинні відкриватися в один день.

Неподалік Лада мовчки дивилася на них. Колись таке видовище розбило б їй серце. Але тепер біль був іншим. Він став тихішим, майже спокійним. Вона відчула поруч теплу долоню Данила.

— Про що думаєш? — лагідно запитав він.

— Про те, що життя дивне... Ще кілька місяців тому я була впевнена, що моє серце ніколи не перестане чекати Богдана. А сьогодні... дивлюся на них і хочу лише одного — щоб вони були щасливі.

Данило усміхнувся.

— А ти?

Лада довго мовчала.

— Не знаю... Може, й мені доля колись усміхнеться.

Данило тихо засміявся.

— Вона вже усміхається.

Лада здивовано подивилася на нього.

— Просто ти ще цього не помічаєш.

Вона опустила очі й відчула, як її щоки вкриває легкий рум'янець.

Від автора

Іноді здається, що найбільші битви відбуваються з чудовиськами.

Та насправді найважчі битви народжуються всередині людського серця.

Недовіра.

Ревнощі.

Страх.

Біль від нерозділеного кохання.

Саме вони здатні зруйнувати людину швидше, ніж будь-яке прокляття.

Мені хотілося, щоб мої герої залишалися живими. Щоб вони помилялися, плакали, кохали, мовчали тоді, коли бракує сил говорити. Бо справжня мужність — це не відсутність страху. Це здатність простягнути руку іншому навіть тоді, коли самому дуже боляче.

Тим часом… у лігві темних духів

Глибоко під землею, куди не проникало ані сонячне проміння, ані місячне світло, палало чорне полум'я.

Навколо нього стояли темні духи.

Їхні обличчя приховували каптури.

Лише очі світилися кривавим блиском.

— Вони сильніші, ніж ми очікували, — промовив один із них.

— Це не проблема.

Людські серця завжди слабкі.

— Хлопець не відвернувся від берегині.

— Поки що.

Старший дух повільно підняв голову.

— Посійте між ними сумнів.

Змусьте їх згадати старі образи.

Нехай кожен почне боятися втратити найдорожче.

І тоді вони самі розірвуть свою єдність.

У темряві пролунав глухий сміх.

— А якщо ні?

Старший дух поклав руку на чорний камінь.

— Тоді прокинеться Він.

І навіть Лісовик більше не зможе їх урятувати.

Чорне полум'я раптом здійнялося високо під склепіння печери.

У його глибині на мить з'явилися двоє бурштинових очей.

Вони відкрилися.

І тихий голос прошепотів:

— Приведіть мені Серце Пралісу... живим.

Ніч ставала дедалі холоднішою.

Здавалося, що сам ліс затамував подих, чекаючи на наступний крок тих, кого доля звела разом. Ніхто більше не говорив. Кожен ніс у собі власні думки. Мирослава мовчки дивилася на темне небо, Богдан не відпускав її руки, Данило час від часу переводив погляд на Ладу, ніби боявся, що вона може раптом зникнути, а Соломія уважно прислухалася до кожного звуку. Лише Лісовик залишався незворушним. Його очі були звернені кудись углиб прадавнього лісу, ніби він бачив те, що було приховане від людського погляду.

— Нам не можна залишатися тут до світанку, — нарешті промовив він. — Темрява стає сильнішою щоночі. Чим довше ми стоятимемо на одному місці, тим легше їм буде знайти вас.

— Куди ми підемо? — тихо запитала Мирослава.

— До Священного Джерела. Там ще зберігається сила старих берегинь. До ранку воно стане вашим прихистком.

Богдан мовчки кивнув.

— Тоді не будемо гаяти часу.

Вони рушили вузькою стежкою. Місяць світив між гілками, освітлюючи дорогу сріблястим світлом. Попереду йшов Лісовик, за ним Соломія, далі Богдан із Мирославою, а позаду Данило й Лада. Ліс здавався незвично тихим, але ця тиша вже не заспокоювала. Навпаки — вона насторожувала. Було відчуття, що сотні невидимих очей спостерігають за ними з темряви.

Лада раптом зупинилася.

— Чекайте...

Усі обернулися.

Вона повільно опустилася навколішки й торкнулася землі.

— Що сталося? — стривожено спитав Данило.

— Земля плаче...

Соломія підійшла ближче.

— Що ти відчуваєш?

Лада заплющила очі.

— Коріння... Воно висихає. Наче щось забирає силу лісу. Воно просить допомоги...

Лісовик важко видихнув.

— Вони вже почали.

— Хто?

— Темні духи.

Вони живляться страхом, але коли його недостатньо — починають висмоктувати життя із самого Пралісу.

Мирослава відчула, як усе всередині стислося.

— Якщо вони висушать ліс...

— Загинемо не лише ми, — відповіла Соломія. — Загине все, що століттями оберігали берегині.

Запала важка мовчанка.

Богдан підняв із землі жменю сухого листя. Воно розсипалося в його долоні на чорний пил.

— Учора цього не було...

— Бо зло росте швидше, ніж ми думали, — тихо відповів Лісовик.

Данило стиснув зуби.

— Значить, часу майже не залишилося.

— Саме так.

Вони рушили далі.

Та з кожним кроком ліс змінювався.

Дерева ставали старішими.

Їхні стовбури були вкриті глибокими тріщинами.

Подекуди кора ніби обгоріла, хоча жодного вогню тут не було.

Навіть повітря мало дивний присмак — гіркий, наче полин.

Мирослава несміливо озирнулася.

— Мені здається...

За нами хтось іде.

Богдан одразу зупинився.

Усі прислухалися.

Спочатку нічого.

Потім...

Повільний крок.

Ще один.

Іще.

Але варто було озирнутися — між деревами не було жодної живої душі.

Лише густий туман.

— Не дивіться назад, — тихо сказав Лісовик. — Вони саме цього й чекають.

— Чому?

— Бо коли людина починає боятися, вона сама відкриває двері темряві.

Вони пришвидшили крок.

Та позаду знову пролунали ті самі кроки.

Тепер уже ближче.

Наче хтось ішов точно за ними, повторюючи кожен їхній рух.

Лада мимоволі озирнулася.

І завмерла.

Між деревами стояла жіноча постать у довгій білій сорочці.

Її волосся спадало майже до землі.

Обличчя приховував серпанок.

Жінка повільно підняла руку...

І вказала просто на Ладу.

Дівчина відчула, як у грудях похололо.

— Вона...

Вона дивиться тільки на мене...

Данило миттєво став перед нею.

— Не дивись.

Закрий очі.

Лада слухняно заплющила очі.

Коли вона відкрила їх за кілька секунд...

Постаті вже не було.

Але на місці, де вона стояла, повільно розквітла одна-єдина біла лілія.

Лісовик підійшов до квітки.

Не торкаючись її, він тихо промовив:

— Вони залишили знак.

Соломія зблідла.

— Це означає...

Вони вже зробили свій вибір.

Богдан насупився.

— Який ще вибір?

Лісовик повільно підняв голову.

Його голос уперше прозвучав тривожно.

— Наступною ціллю темряви стала Лада.

І десь далеко, за межами Пралісу, громовиця розірвала нічне небо, хоча над лісом не було жодної хмари.