Раді Вас бачити!

Ніч іноді відкриває більше таємниць, ніж ціле людське життя. Так говорили старі знахарі, коли вогонь у печі починав тихо потріскувати, а за вікнами шумів прадавній ліс. Вони вірили, що є миті, коли світ людей і світ духів стають надто близькими. Саме тоді минуле знаходить тих, хто давно перестав його шукати. Іноді люди думають, що випадково зустріли когось на своїй дорозі. Та випадковостей не існує. Є лише нитки долі, які невидимо сплітаються задовго до того, як людина зробить свій перший крок.

Динис спав неспокійно.

Його чоло вкривалося холодним потом, пальці міцно стискали край старої ковдри, а губи ледь чутно шепотіли слова, яких ніхто не міг розібрати.

Марія сиділа біля нього майже всю ніч.

Вона не відходила ні на крок.

Час від часу торкалася його чола долонею, шепотіла стародавні молитви й кидала до жару сухий полин та звіробій.

Лада мовчки спостерігала.

— Бабусю… що з ним?

Марія не одразу відповіла.

— Він згадує.

— Що саме?

— Те, що людська пам'ять давно забула.

Лада сіла поруч.

— Це небезпечно?

Стара знахарка важко зітхнула.

— Найважче не згадати минуле…

Найважче — прийняти його.

Фелікс сидів на підвіконні.

Його бурштинові очі були звернені в темряву.

Він ніби когось чекав.

— Він дивний… — тихо сказав Богдан.

Марія всміхнулася.

— Бо він ніколи не був звичайним котом.

Усі здивовано подивилися на неї.

— Фелікс народився тієї ночі, коли над Пралісом уперше з'явилася Чорна Тінь. Його знайшли зовсім маленьким біля священного джерела. Старі берегині казали, що такі тварини приходять не до кожного. Вони обирають того, кого мають берегти.

— То він охороняє Ладу? — запитав Динис, який уже розплющив очі.

— Так.

— А чому він постійно зникає?

Марія погладила кота.

— Бо він ходить там, куди людська нога не ступає. Він бачить стежки духів, слухає дерева, знаходить те, що сховане від людей. Коли Фелікс зникає — він не тікає. Він виконує свою місію.

Наче почувши ці слова, кіт тихо муркнув.

Потім легко зіскочив із підвіконня.

Підійшов до Лади.

Торкнувся головою її руки.

І так само несподівано вислизнув за двері.

За кілька секунд його вже не було.

Біля печі стояли двоє чоловіків.

Остап — батько Богдана.

І Степан — батько Мирослави.

Обидва мовчали.

Нарешті Степан заговорив:

— Остапе… якщо Марія каже правду…

То це означає, що все, що сталося багато років тому…

Повернулося.

Остап повільно кивнув.

— Я теж цього боюся.

— Ми не вбережемо дітей самі.

— Знаю.

Вони замовкли.

Раптом Мирослава різко схопилася за груди.

Її обличчя зблідло.

— Богдане…

Вона похитнулася.

Богдан миттю підхопив її.

— Мирославо!

— Мені… недобре…

Лада кинулася по воду.

Степан перелякано зробив крок до доньки.

— Доню!

Марія вже була поруч.

Вона взяла Мирославу за руку.

Заплющила очі.

Довго мовчала.

У хаті стояла така тиша, що було чути лише потріскування дров.

Потім стара знахарка повільно усміхнулася.

— Не лякайтесь.

Усі затамували подих.

Марія подивилася спочатку на Мирославу, а тоді на Богдана.

— Схоже…

У вашій родині скоро стане більше світла.

Богдан не одразу зрозумів.

— Що ви маєте на увазі?

Марія лагідно поклала руку на плече Мирослави.

— Якщо моє серце й досвід мене не підводять…

Ви чекаєте дитину.

На очах Мирослави з'явилися сльози.

Вона подивилася на Богдана.

Той мовчав лише мить.

Потім обережно обійняв її.

— Це правда?..

Марія всміхнулася ще тепліше.

— Я ще перевірю все травами й часом. Але… є відчуття, що Господь подарує вам не одну дитину.

Вона ненадовго замовкла.

— Можливо…

Дві маленькі душі.

Богдан лише міцніше притиснув до себе Мирославу.

Та саме цієї миті надворі сам собою задзвенів старий дзвіночок, який висів біля воріт.

Раз.

Другий.

Третій.

Марія різко підняла голову.

Її усмішка зникла.

— Ні…

— Вони вже знають.

І далеко в лісі знову спалахнули холодні сині вогники.

Ранок прийшов тихо, майже непомітно, ніби сам не наважувався порушити ту крихку тишу, що опустилася на подвір’я після нічних тривог. Сонце ще тільки торкалося краєм верхівок дерев, а на траві блищала роса. Мирослава вийшла на двір повільно, однією рукою тримаючись за серце, а другою — за косяк дверей, ніби досі не до кінця вірила в те, що почула від Марії. Богдан одразу опинився поруч. Він був незвично мовчазний, але в його очах жило таке тепло, що від нього хотілося плакати і сміятися водночас. Коли він простягнув їй кілька польових квітів, ще вологих від вранішньої роси, Мирослава здивовано всміхнулася.

— Це мені?

— Тобі, — тихо відповів він. — І нашому майбутньому.

Вона взяла квіти так обережно, ніби вони могли розсипатися від дотику, і на мить опустила голову. — Я ще не встигаю зрозуміти, що відбувається… Учора ми були просто закоханими людьми, а сьогодні Марія говорить про дитину, про світло, про дві маленькі душі…

Богдан усміхнувся, хоча в його усмішці ховалося хвилювання, яке він намагався не показати. — Я теж не встигаю. Але якщо це правда… то я щасливий. І страшенно наляканий водночас.

— Чого ти боїшся?

— Що не зумію вберегти вас.

Мирослава підвела на нього погляд, у якому змішалися сльози й ніжність. — А я боюся, що прокинусь і це все виявиться сном.

— Тоді я не дам тобі прокинутися від нашого щастя, — тихо сказав він і легенько торкнувся її чола своїм.

Поруч пройшла Лада, несучи миску з водою. Вона зупинилася, глянула на них і ледь усміхнулася, але в її очах уже не було болю — тільки тиха радість за подругу. За нею, як завжди, безшумно з’явився Фелікс. Тепер він здавався ще уважнішим, ще серйознішим, ніби й справді став старшим разом із тими таємницями, які доводилося нести в собі. Кіт підійшов до Мирослави, потерся об її ноги, а потім раптом зашипів і насторожено підняв голову в бік лісу.

— Що таке, малий? — тихо спитала Лада.

Фелікс не відповів, лише довго дивився в темряву між деревами.

Марія вийшла на поріг саме в цю мить. Її обличчя було втомлене, але спокійне. Вона покликала молодих до себе жестом руки.

— Ідіть сюди. Є ще дещо, про що вам потрібно знати.

Богдан і Мирослава підійшли, тримаючись за руки.

Марія уважно подивилася на дівчину, потім на хлопця, і нарешті промовила:

— Дитина — це благословення. Але якщо в моєму серці не помиляється голос старих трав, у вас не одна душа йде на світ.

Мирослава зблідла.

— Ви хочете сказати…

Марія ледь кивнула.

— Близнюки. Можливо, двоє. Так буває тоді, коли рід сильний і коли любов народжує не лише життя, а й силу, що має з чимось протистояти.

Богдан мовчав кілька секунд, а тоді міцно обійняв Мирославу. Вона притулилася до нього, і на мить усі страхи відступили. Лада, яка стояла трохи осторонь, дивилася на них із теплом, а потім перевела погляд на ліс. Її серце знову неприємно здригнулося.

— Вони не зникли, — тихо сказала вона.

Марія повільно озирнулася туди, куди дивилася Лада.

— Ні, — прошепотіла стара знахарка. — Вони лише чекають, поки ми самі зробимо помилку.

І справді, за селом, у тіні старих дерев, уже ворушилася темрява. Ті самі сині вогники знову спалахнули між гілками, але тепер вони були ближчі, холодніші, зліші. Невидимі очі стежили за подвір’ям, за молодими, за Марією, за кожним їхнім рухом. Темні духи ще не наважувалися вийти відкрито, але їхня присутність уже відчувалася в повітрі — у кожному подиху вітру, у кожному шелесті листя, у кожному кроці, що лунав десь у глибині пралісу. І саме в цю мить старий дзвіночок біля воріт тихо дзеленькнув сам собою. Один раз. Потім другий. Наче хтось невидимий підійшов зовсім близько й зупинився на межі між людським домом і лісом.

Фелікс вигнув спину.

Марія стиснула губи.

А Богдан, відчувши, як напружилися пальці Мирослави в його долоні, тихо сказав:

— Що б не сталося далі… ми пройдемо це разом.

І Мирослава відповіла так само тихо, але вже впевненіше:

— Разом. Завжди разом.

І в ту ж мить десь далеко, за відчиненими брамами духів, хтось дуже старий і дуже темний нарешті посміхнувся, бо зрозумів: тепер він знає, куди бити найболючіше.

Лада довго не могла заснути.

Слова Марії про дітей Мирослави зігрівали серце, але власний неспокій не відпускав. Вона вийшла за ворота, де вузенька стежка губилася серед високих трав. Повітря пахло м'ятою, мокрою землею й свіжою корою старих дубів.

Вона йшла повільно, ніби сама земля кликала її вперед.

Раптом попереду почувся знайомий голос.

— Знову тікаєш від людей?

Лада різко озирнулася.

Під старою грушею стояв Динис.

Сонячне проміння пробивалося крізь листя й падало йому на обличчя. Він уже не здавався тим чужинцем, якого вона зустріла вперше. У його погляді з'явилося щось тепле, майже рідне.

— Я не тікаю, — тихо відповіла Лада. — Просто тут легше дихати.

Динис усміхнувся.

— А мені здається, що ти слухаєш ліс.

— Бо він говорить.

— І що ж він тобі зараз каже?

Лада мовчала кілька секунд.

— Що скоро все зміниться.

Він опустив очі.

— Я теж це відчуваю.

Вітер легенько ворухнув її волосся.

На мить між ними запанувала тиша.

Не незручна.

Жива.

Така, у якій слова були вже непотрібні.

Динис несміливо простягнув руку.

— Можна?

Лада здивовано подивилася на нього.

— Що?

— Просто… пройтися поруч.

Вона ледь усміхнулася.

— Це ж не заборонено.

Вони повільно рушили стежкою.

Їхні плечі майже торкалися одне одного, але жоден не наважувався зробити цей останній крок.

Динис украдькома поглянув на неї.

— Знаєш… дивно.

— Що саме?

— Наче я знав тебе дуже давно.

Лада опустила очі.

— Мені теж іноді так здається.

Усередині її серця щось тихо озвалося.

Наче хтось давно забутий прошепотів:

"Ти вже зустрічала його…"

Вона різко зупинилася.

— Ти чув?

— Що?

— Нічого…

Лада зрозуміла: голос був лише в її думках.

Та десь високо на старому дубі сидів Фелікс.

Кіт уважно дивився на них.

І вперше за довгий час тихо замуркотів.

Ніби схвалював їхню зустріч.

А далеко, за межею пралісу, у темряві вже хтось інший спостерігав за ними.

— Ось вона… берегиня… — прошепотів невидимий голос. — І той, хто може змінити її долю.

Темрява починала свою нову гру.

Тим часом...

Глибоко під корінням прадавнього дуба, куди не проникало жодне сонячне проміння, ворушилася темрява.

Вона не мала людського обличчя.

Не мала тіла.

Лише безліч чорних тіней, що повільно спліталися між собою.

— Вони вже майже разом... — прошипів холодний голос.

— Якщо берегиня знайде своє кохання, брама назавжди зачиниться.

Запала тиша.

І раптом у темряві розплющилися два золотаві очі.

— Тоді ми зробимо так, щоб вона втратила його...

Повітря здригнулося.

Чорний серпанок розлетівся сотнями тіней.

У цей самий час Лада стояла біля Диниса й навіть не підозрювала, що за кілька кроків від них, між стовбурами дерев, уже хтось мовчки спостерігає.

І лише Фелікс, настовбурчивши шерсть, тихо зашипів у темряву.

Він відчув її раніше за всіх.

А значить...

Справжнє випробування тільки починалося.