Раді Вас бачити!

селом

Село прокинулося ще до світанку.

Не від співу птахів, не від голосів людей і навіть не від звичного скрипу старих воріт. Його розбудила тиша — дивна, густа й неприродна. Вона лежала між хатами, ховалася під стріхами, причаїлася в колодязях і ніби чекала, коли хтось першим наважиться порушити її.

На краю села, біля старої кузні, Остап першим помітив чорний полин.

Він ріс там, де ще вчора була звичайна зелена трава.

Чоловік присів, торкнувся стебла пальцями й одразу відсмикнув руку. Рослина була холодною, наче її щойно витягли з зимової землі.

— Не може бути...

Остап озирнувся.

Навколо не було нікого.

Він піднявся й швидко пішов до хати Богданового батька.

Та дорогою помітив ще одну дивну річ.

Чорний полин ріс не хаотично.

Він утворював дорогу.

Тонку темну смугу від лісу просто до самого центру села.

Остап зупинився.

— Отже, ти повернувся...

Вітер хитнув сухі стебла.

І десь серед них почувся тихий шепіт.

— Вони вже народилися.

Остап зблід.

Він більше не став нічого перевіряти.

Побіг.

У хаті Мирослави було тепло, але ніхто не почувався спокійно.

Мирослава спала після важкої ночі. Поруч лежали двоє маленьких хлопчиків, загорнутих у світлі тканини. Богдан сидів біля них і не міг відвести очей.

Він досі не вірив, що став батьком.

Двічі.

І саме тоді до кімнати зайшла Марія.

Вона підійшла до дітей, нахилилася й довго дивилася на них.

— Маріє? — тихо запитав Богдан. — Ти знову щось побачила?

Стара знахарка не відповіла одразу.

— Я побачила те, чого дуже не хотіла бачити.

Богдан напружився.

— Що з ними?

— З ними поки що нічого.

— Тоді з ким?

Марія повернулася до вікна.

За ним уже починав сіріти ранок.

— Із селом.

Богдан підійшов ближче.

— Що сталося?

Марія тихо сказала:

— Прокинувся чорний полин.

Богдан насупився.

— Полин?

— Не звичайний.

Вона подивилася на дітей.

— Його не бачили багато років.

— І що він означає?

Марія важко зітхнула.

— Прокляття.

Богдан мовчав.

— Яке прокляття?

Марія відповіла не відразу.

— Те, яке колись наклала відьма, коли в неї забрали те, що вона вважала своїм.

Мирослава раптом поворухнулася.

— Я все чую...

Богдан одразу повернувся до неї.

— Ти прокинулася?

— Так.

Вона повільно сіла, подивилася на дітей, а потім на Марію.

— Що ти приховуєш?

Марія підійшла до неї.

— Я боюся сказати.

— Тоді скажи саме те, чого боїшся.

Знахарка опустила очі.

— Чорний полин з'явився не просто так.

Мирослава притиснула дітей до себе.

— Через них?

— Можливо.

— Ти сказала «можливо».

— Бо я ще не знаю, хто саме їх шукає.

Раптом з подвір'я почувся гучний крик.

— Богдане!

Чоловік кинувся до дверей.

На порозі стояв Остап.

Він важко дихав, а його руки були забруднені землею.

— Що сталося? — запитав Богдан.

Остап подивився на Марію.

— Воно почалося.

— Що саме?

Остап ковтнув.

— Чорний полин росте по всьому селу.

Марія зблідла.

— Скільки?

— Уже до десяти хат дійшов.

— Де почався?

Остап подивився на ліс.

— Біля старого дуба.

У кімнаті стало тихо.

Марія прошепотіла:

— Дуб із тисячею імен...

Остап кивнув.

— Саме там.

Мирослава подивилася на Богдана.

— А де Лада?

Богдан завмер.

Він не знав.

Марія теж не відповіла.

І тільки за вікном, серед ранкового туману, чорний полин почав повільно розкривати свої темні квіти.

А в самому центрі села, біля старого колодязя, на землі з'явився знак.

Чотири стихії навколо одного чорного кола.

І під ним — два маленькі сліди дитячих ніг.

Ніхто не знав, хто їх залишив.

Але десь далеко в лісі хтось уже знав відповідь.

І цей хтось усміхався.

Бо прокляття нарешті знайшло тих, заради кого було створене.

Лада повернулася до села саме тоді, коли над полями почав опускатися вечірній туман. Він був не таким, як завжди. Зазвичай туман стелився низько над землею, ховав стежки, паркани й старі дерева, але цього разу він ніби жив власним життям. Він рухався проти вітру, огортаючи чорний полин і залишаючи після себе дивний запах сирої землі, води та чогось гіркого.

Фелікс ішов поруч із Ладою вже майже дорослим котом. Його чорна шерсть здавалася ще темнішою в сутінках, а очі світилися золотавим відблиском. Він раптом зупинився.

— Що? — тихо запитала Лада.

Фелікс не відповів.

Лише вигнув спину й подивився в бік болота.

— Ти щось бачиш?

Кіт повільно ступив уперед.

Потім озирнувся на Ладу так, ніби чекав, що вона піде за ним.

— Ну добре. Веди.

Вони звернули зі стежки.

Чим далі заходили в ліс, тим тихішим він ставав. Навіть вітер перестав ворушити верхівки дерев. Лада відчула, як по руках пробігли мурашки.

Раптом десь попереду пролунав тихий жіночий сміх.

Фелікс завмер.

— Не бійся, — сказала Лада сама не розуміючи, до кого звертається — до кота чи до себе.

З очерету повільно вийшла жінка.

На перший погляд — стара.

Волосся скуйовджене, довге, сиве, мокре. Одяг темний, подекуди вкритий болотяною травою. Її босі ноги майже не торкалися землі.

Лада відступила на крок.

Жінка посміхнулася.

— Нарешті прийшла.

— Ви мене чекали?

— Ні.

Стара нахилила голову.

— Я чекала ту, що прийде після тебе.

Лада насупилася.

— Не розумію.

— І не повинна ще розуміти.

Фелікс раптом тихо загарчав.

Жінка подивилася на нього.

— А ти виріс.

Фелікс насторожився.

Лада перевела погляд із нього на незнайомку.

— Ви знаєте Фелікса?

Кикимора засміялася.

— Я знаю його не перший рік.

Лада відчула холод усередині.

— Хто ви?

Стара зробила крок уперед.

— У селі мене називали по-різному. Хтось — болотяною бабою. Хтось — нечистою. А хтось приходив до мене вночі, коли вже не знав, до кого звернутися.

Вона підняла очі.

— Але справжнє моє ім’я давно забули.

— Кикимора? — тихо запитала Лада.

Стара посміхнулася.

— Саме так.

Фелікс тихо нявкнув.

— І не думай, що він простий кіт, — сказала Кикимора. — Тобі це вже Марія мала пояснити.

Лада подивилася на Фелікса.

— То хто він?

Кикимора не відповіла.

Замість цього вона показала на чорний полин.

— Твоєму селу залишилося зовсім мало часу.

Лада відчула, як серце стиснулося.

— Що станеться?

Кикимора нахилилася до неї й прошепотіла:

— Полин не росте там, де хоче.

Вона торкнулася одного чорного стебла.

— Він росте там, де хтось кличе мертвих.

Лада зблідла.

— Хто?

Кикимора подивилася просто їй в очі.

— Це ти маєш дізнатися.

І в ту ж мить за спиною Лади почувся тріск гілки.

Фелікс різко обернувся.

У темряві між деревами хтось стояв.

Кикимора прошепотіла:

— Не озирайся.

Але Лада вже зрозуміла одне.

Вони з Феліксом були тут не самі.

І те, що прийшло з лісу, уже знало її ім’я.

Кикимора ще кілька секунд дивилася кудись за спину Лади, і в її погляді вже не було тієї насмішки, з якою вона говорила раніше. Тепер там читалося щось інше — тривога, майже страх. Лада хотіла обернутися, але слова старої зупинили її. Вона стояла посеред мокрої лісової стежки, відчуваючи, як холод поволі пробирається під одяг. Фелікс притиснувся до її ноги, шерсть на його загривку настовбурчилася. Кіт дивився в темряву так уважно, ніби справді бачив когось, кого людське око помітити не могло.

— Не озирайся, — повторила Кикимора вже тихіше. — Бо не кожен, кого ти побачиш, захоче, щоб ти після цього залишилася собою.

Лада ковтнула клубок у горлі.

— Тоді хто там?

— Той, кого ти вже знаєш.

Серце Лади боляче стиснулося.

— Динис?

Кикимора не відповіла.

Фелікс раптом тихо нявкнув, а потім підняв голову.

— Треба йти, — сказала Лада.

— Треба бігти, — виправила її Кикимора.

І саме в ту мить за деревами почувся голос.

— Ладо...

Вона завмерла.

Цей голос вона знала.

Надто добре.

Голос, який пам’ятала з дитинства.

Голос, який давно не могла почути наживо.

Лада зробила крок назад.

— Мамо?.. — ледь чутно прошепотіла вона.

Кикимора різко схопила її за зап’ястя.

— Не відповідай!

Але було вже пізно.

Звідкись із лісової темряви знову долинуло:

— Ладо... доню...

Очі дівчини наповнилися слізьми. Вона не знала, що сильніше — бажання побігти на цей голос чи страх того, що він може виявитися брехнею.

Фелікс підняв голову й подивився на неї.

— Це не вона.

Лада здригнулася.

Він говорив.

Не нявкав.

Говорив.

— Ти впевнений?

— Я чую не голос. Я чую те, що він хоче від тебе.

Кикимора повільно відпустила руку Лади.

— Тепер ти розумієш, що таке чорний полин.

Лада витерла сльози.

— Він показує мертвих?

— Ні, — відповіла Кикимора. — Він показує живим те, без чого вони найбільше бояться залишитися.

Коли Лада повернулася до села, там уже ніхто не спав.

У першій хаті біля дороги плакала стара Олена. Вона стояла просто посеред подвір’я, притиснувши долоню до грудей, і дивилася на порожню лаву під вікном.

— Він сидів там, — повторювала вона. — Я сама його бачила. Мій Петро сидів там, як двадцять років тому. Навіть сорочка була та сама...

— Пані Олено, — підійшла Лада, — там нікого немає.

Стара подивилася на неї так, ніби не розуміла, як можна бути настільки сліпою.

— Ти не бачиш?

— Ні.

— А я бачу.

Її голос зламався.

— Він усміхнувся мені.

Лада не знала, що відповісти.

Далі було ще страшніше.

На іншому кінці села чоловік стояв біля старого колодязя й розмовляв із кимось невидимим. У сусідньому дворі молода жінка кричала, що її сестра повернулася додому, хоча сестра померла ще в дитинстві. Хтось чув дитячий сміх у порожній хаті. Хтось — голос матері. Хтось — батька. А хтось почув власне ім’я з темного саду й пішов туди, хоча всі навколо благали не робити цього.

Село, яке ще вчора було звичайним, тепер стало схожим на місце, де минуле раптом вирішило повернутися за своїми боргами.

Марія вийшла назустріч Ладі з блідим обличчям.

— Я чекала на тебе.

— Що відбувається?

Стара знахарка подивилася на чорний полин, що проріс просто біля порога.

— Він пустив коріння.

— Хто?

— Полин.

Марія нахилилася й торкнулася землі пальцями.

— А раз він тут, значить, хтось уже відкрив дорогу тим, кого не повинно бути серед живих.

Фелікс сів поруч.

— Кикимора сказала те саме.

Марія різко подивилася на нього.

— Ти її бачив?

— Вона бачила мене раніше, ніж я її.

Марія на мить заплющила очі.

— Тоді все набагато гірше, ніж я думала.

Лада відчула, як у грудях знову з'являється тривога.

— Маріє, я чула мамин голос.

Знахарка мовчала.

— Вона кликала мене з лісу.

Марія підійшла ближче й обережно взяла Ладу за плечі.

— І ти не пішла?

Лада похитала головою.

— Фелікс зупинив мене.

Марія подивилася на кота.

Цього разу — довго.

— Значить, час настав.

— Який час?

Марія не відповіла одразу.

Вона дивилася на Фелікса так, ніби перед нею був уже не той маленький чорний котик, якого колись можна було взяти на руки.

— Він починає згадувати, ким був.

Фелікс відвернув голову.

— Я не хочу.

Лада здивовано подивилася на нього.

— Ти знаєш?

— Дещо.

— Що саме?

Кіт мовчав.

І вперше Лада побачила в його очах не загадковість, а справжній біль.

— Я пам’ятаю тих, кого забрав полин, — нарешті сказав він.

Марія завмерла.

— Феліксе...

— Не називай мене так, ніби я дитина.

Його голос став глухим.

— Я пам’ятаю їхні голоси. Їхній страх. Їхні останні прохання.

Лада присіла біля нього.

— І що з ними сталося?

Фелікс подивився їй просто в очі.

— Вони не померли так, як тобі розповідали.

Над селом ударив грім.

Усі троє одночасно підняли голову.

На чорному полині з’явилися маленькі темні квіти.

Одна.

Друга.

Третя.

Марія зблідла.

— Господи...

— Що? — запитала Лада.

Стара знахарка відступила на крок.

— Він цвіте.

— І що це означає?

Марія подивилася на неї.

— Що сьогодні вночі село почує всіх своїх мертвих.

І десь далеко, за останньою хатою, знову пролунав голос.

Цього разу чоловічий.

— Ладо...

Фелікс різко повернув голову.

— Це не твоя мати.

— А хто?

Кіт довго мовчав.

Потім тихо сказав:

— Це той, хто знає, чому вона померла.

Лада застигла.

А в темряві за селом почав розгойдуватися чорний полин, хоча вітру не було.

І разом із ним із землі долинув шепіт сотень голосів.

Кожен кликав когось по імені.

А один із голосів назвав ім’я Лади тричі.

Після третього разу в її кишені сам собою нагрівся старовинний ключ.

Той самий ключ, який залишився після зникнення Диниса.

Марія побачила його — і вперше за весь вечір справді злякалася.

— Ладо... не діставай його.

Але ключ уже почав світитися крізь тканину.

І десь під землею щось відповіло.

Ранок прийшов у село тихо, але спокою не приніс. Після нічних голосів ніхто вже не наважувався називати те, що відбувалося, просто дивним збігом. На городах, біля хат, уздовж стежок і навіть поміж старих могил з'являлися темні паростки полину. Вони проростали там, де ще вчора була звичайна трава, і кожен, хто торкався їх, відчував щось своє. Хтось згадував людину, яку давно поховав. Хтось чув давно забутий голос. А дехто раптом згадував те, що роками намагався сховати навіть від самого себе.

Лада стояла біля вікна Маріїної хати й дивилася на подвір'я. На землі лежали кілька чорних листків. Вони не сохли й не в'янули, хоча навколо вже давно висохла ранкова роса.

Фелікс сидів на підвіконні.

Тепер він був значно більшим, ніж раніше. Його лапи стали сильнішими, шерсть — густішою, а погляд набув майже людської зосередженості. Проте часом він усе одно залишався звичайним котом: міг раптом потягнутися, позіхнути або невдоволено махнути хвостом.

— Ти всю ніч не спав? — запитала Лада.

— Спав.

— Ти ж сидів біля дверей.

— Я котик. Мені можна.

Лада мимоволі усміхнулася.

— А потім ти знову говориш людським голосом.

— Не нагадуй.

Марія, яка перебирала сушені трави біля печі, ледь помітно посміхнулася.

— У нього характер не змінився. Просто тепер його складніше приховувати.

Двері відчинилися.

На порозі стояв Динис.

Він був схожий на Дениса настільки, що Лада й досі не могла повністю звикнути до цього. Те саме обличчя, схожі очі, схожі рухи. Але в Диниса було щось інше — погляд людини, яка побачила надто багато чужих спогадів і тепер не знала, які з них належать їй.

— Вони ростуть швидше, — сказав він.

Марія перестала перебирати трави.

— Де?

— Біля старого млина. І ще біля кладовища.

Фелікс одразу сплигнув із підвіконня.

— Тоді ми знаємо, куди йти.

— Ми? — перепитала Лада.

— Я, ти, Марія і Динис.

— А Мирослава?

Динис подивився на неї.

— Вона залишиться вдома.

Лада відчула легке хвилювання.

— З Богданом?

— Так.

І ніби почувши своє ім'я, за дверима пролунав голос Богдана:

— Я взагалі-то тут.

Усі озирнулися.

Богдан стояв біля воріт, тримаючи в руках невеликий кошик.

Поруч із ним була Мирослава.

Вона виглядала стомленою, але щасливою. На її обличчі вже не було тієї тривоги, яку Лада бачила останніми днями.

— Ми принесли вам їжу, — сказала Мирослава. — Бо якщо ви знову підете шукати якусь нечисть на голодний шлунок, Марія потім лікуватиме вас усіх.

— Я нікого не лікуватиму, — буркнула Марія. — Я вас просто вижену з хати.

Богдан засміявся.

Мирослава підійшла до Лади й тихо обійняла її.

— Ти як?

Лада на секунду заплющила очі.

— Боюся.

— Це нормально.

— Мені здається, усе це прокляття шукає саме мене.

Мирослава відсторонилася й подивилася їй в очі.

— Тоді нехай шукає. Ти більше не сама.

Богдан поклав руку їй на плече.

— Вона права.

Фелікс фиркнув.

— Нарешті хтось сказав щось розумне.

— А ти взагалі хто такий, щоб оцінювати мої слова? — усміхнувся Богдан.

— Кіт.

— Дуже скромний.

— Я стараюся.

На мить усі засміялися.

І саме ця коротка хвилина звичайного людського тепла була потрібна Ладі більше, ніж будь-яке закляття.

Бо вона вже майже забула, що в цьому світі існує не тільки темрява.

Та раптом Фелікс перестав усміхатися.

Він дивився на чорний листок біля порога.

— Вона тут.

Марія повільно підвелася.

— Хто?

Фелікс підійшов до листка, понюхав його і відразу відсахнувся.

— Не хто.

Він подивився на Ладу.

— Що.

Динис присів біля рослини.

— Це не звичайний полин.

— Звичайний полин не росте взимку, — сказала Марія.

— І не має чорного коріння, — додав Фелікс.

Лада нахилилася ближче.

Під землею щось ворухнулося.

Вона різко відсахнулася.

— Воно живе.

Марія кивнула.

— Саме тому ми повинні дізнатися, кого воно шукає.

Динис мовчки дістав старий ключ.

Той самий.

Чорний метал одразу відреагував на рослину. Ключ нагрівся, а на поверхні полину проступив знайомий знак.

Лада зблідла.

— Це знак із Книги Замовлянь Берегинь.

— Так, — відповів Динис.

— Тоді прокляття пов'язане з Берегинями?

Марія похитала головою.

— Ні.

Вона подивилася на чорну траву.

— Берегині просто знали про нього.

— А хто його створив? — запитала Мирослава.

Марія не відповіла.

За неї відповів Фелікс.

— Не людина.

Запала тиша.

Навіть Богдан перестав усміхатися.

— А кого воно шукає? — тихо запитала Лада.

Динис подивився на неї.

Потім на Фелікса.

Потім на Мирославу.

— Спочатку ми думали, що прокляття шукає Ладу.

— А тепер?

Динис стиснув ключ у руці.

— Тепер я думаю, що Лада — лише двері.

Лада відчула холод уздовж спини.

— Тоді хто за дверима?

Фелікс підняв голову.

Його очі стали майже золотими.

— Той, кого прокляття втратило багато років тому.

Марія тихо прошепотіла:

— І якщо ми знайдемо його першими...

— Що буде? — запитала Мирослава.

Стара знахарка подивилася на неї.

— Тоді, можливо, село врятується.

Вона зробила паузу.

— А якщо прокляття знайде його першим — воно більше не потребуватиме Лади.

Лада відчула, як серце завмирає.

Фелікс повільно повернувся до лісу.

— Нам треба поспішати.

— Чому? — запитав Богдан.

Кіт відповів не одразу.

— Бо чорна трава вже дійшла до його сліду.

І в ту саму мить далеко в лісі пролунав дитячий сміх.

Мирослава мимоволі притиснулася до Богдана.

А Лада зрозуміла найстрашніше:

прокляття шукало не мертвого.

Воно шукало живого.

І він уже був десь поруч.

Ніч опустилася на село непомітно. Ще кілька годин тому люди намагалися переконати одне одного, що все це лише дивні збіги, що голоси їм почулися, а чорний полин — просто невідома рослина, яка раптом проросла після дощу. Але тепер ніхто вже не намагався жартувати. Чорна трава була всюди. Вона пробивалася крізь землю біля хат, обвивала старі паркани, ховалася між камінням і навіть проростала крізь щілини дерев'яних підлог. Її тонкі стебла ворушилися самі по собі, хоча повітря було нерухомим. Люди позачиняли двері й вікна, запалили свічки та зібралися родинами, боячись виходити надвір. Найстрашніше було те, що кожен чув свій голос із минулого. Хтось чув матір, хтось — чоловіка, який давно помер, хтось — дитину. І майже кожен чув те, що хотів почути найбільше.

Лада стояла біля старого колодязя разом із Марією, Феліксом і Динисом. Перед ними росла найбільша пляма чорного полину. Її коріння вже розійшлося тріщинами по землі, наче чорні пальці.

Динис нахилився.

— Це не рослина.

Лада подивилася на нього.

— Я теж так думаю.

— Ні, — тихо сказав він. — Я маю на увазі, що вона лише виглядає як рослина.

Марія повільно присіла біля землі.

— Чорний полин завжди був знаком.

— Яким знаком? — запитала Лада.

— Попередженням.

Фелікс обійшов рослину й раптом зупинився.

— Ні.

— Що? — запитала Лада.

Він подивився на землю.

— Це не попередження.

Його голос став дуже тихим.

— Це слід.

Марія підняла голову.

— Саме так.

Динис насупився.

— Чий?

Стара знахарка не відповіла.

Замість цього вона піднялася й подивилася в бік будинку Мирослави.

— Нам треба до них.

Лада одразу зрозуміла.

— До Мирослави?

— І до Богдана.

У хаті було тихо.

Мирослава сиділа на ліжку, тримаючи одного хлопчика на руках. Другий спав поруч із Богданом. Чоловік дивився на сина, але час від часу переводив погляд на двері.

— Ти теж це чуєш? — раптом запитала Мирослава.

Богдан підняв голову.

— Що саме?

— Голос.

— Який?

Мирослава замовкла.

Знадвору долинув тихий жіночий сміх.

Вона зблідла.

— Моя мати.

Богдан підвівся.

— Ти впевнена?

— Я знаю її голос.

Вона міцніше притиснула дитину до себе.

— Вона померла, коли я була маленькою.

Богдан підійшов до вікна.

За шибкою нічого не було.

Тільки чорний полин.

Він хитався.

— Не відкривай, — сказала Мирослава.

— Я й не збираюся.

Раптом один із хлопчиків заплакав.

Другий прокинувся майже одразу.

Мирослава перелякано подивилася на них.

— Вони відчувають.

— Що?

— Щось поруч.

Богдан підійшов до неї.

— Я тут.

Він поклав руку їй на плече.

— І нікому їх не віддам.

У двері постукали.

Тричі.

Богдан узяв сокиру, яка стояла біля печі.

— Хто там?

— Це я, — почулася Лада.

Він відчинив.

До хати зайшли Лада, Динис, Марія і Фелікс.

Мирослава одразу подивилася на Ладу.

— Що відбувається?

Лада хотіла відповісти, але Марія випередила її.

— Прокляття шукає когось.

Богдан міцніше стиснув сокиру.

— Кого?

Марія подивилася на двох дітей.

— Ось це ми й маємо з'ясувати.

У кімнаті стало тихо.

Мирослава притиснула дітей до себе.

— Ти думаєш, що воно прийшло за ними?

— Я не знаю.

— Але думаєш.

Марія не стала брехати.

— Так.

Мирослава опустила очі.

— Я не віддам їх.

Богдан став поруч.

— І я.

Динис підійшов до дітей.

На мить його обличчя змінилося.

— Вони різні.

Лада подивилася на нього.

— Що ти бачиш?

— Не знаю.

Він обережно простягнув руку до одного з хлопчиків.

Дитина перестала плакати.

А другий почав плакати ще сильніше.

Фелікс різко підняв голову.

— Ось.

— Що? — запитала Лада.

— Прокляття не шукає обох.

Марія підійшла ближче.

— Ти впевнений?

Фелікс кивнув.

— Воно шукає одного.

Мирослава зблідла.

— Якого?

Фелікс подивився на двох братів.

І саме тоді чорний полин за вікном почав ворушитися.

На одному з його стебел з'явилася маленька чорна квітка.

Марія прошепотіла:

— Молодший.

Мирослава заплакала.

— Чому?

— Бо в ньому є те, чого не повинно було бути.

Богдан різко повернувся.

— Що саме?

Марія подивилася на нього.

— Частина сили, яка колись належала іншому світу.

Лада відчула холод.

— Тобто він...

— Ні, — перебила Марія. — Не дух. Не нечисть. Не проклятий.

Вона подивилася на Мирославу.

— Він просто народився з даром.

Мирослава опустила очі на сина.

— А чорний полин?

Фелікс відповів:

— Він хоче не дитину.

Усі подивилися на нього.

— Тоді кого? — запитав Богдан.

Фелікс повільно повернувся до Лади.

— Того, хто може відкрити шлях до дитини.

Лада завмерла.

— Я?

Фелікс кивнув.

— Прокляття шукає тебе.

У ту ж мить чорний полин за вікном спалахнув темним світлом.

Динис схопив Ладу за руку.

— Ми нікуди тебе не віддамо.

Марія похитала головою.

— Це ще не все.

Вона подивилася на двох хлопчиків.

— Бо прокляття почалося задовго до їхнього народження.

— Наскільки давно? — запитала Мирослава.

Марія відповіла:

— Ще тоді, коли народилася Лада.

Лада відчула, як у грудях усе стислося.

— Тобто все це пов'язано зі мною?

Марія повільно кивнула.

— Так.

За вікном пролунав шепіт.

Цього разу його почули всі.

— Віддай Берегиню...

Мирослава притиснула дітей до себе.

Богдан зачинив вікно.

Динис став поруч із Ладою.

А Фелікс дивився в темряву.

— Вони прийдуть цієї ночі.

— Хто? — прошепотіла Лада.

Фелікс відповів:

— Ті, хто багато років чекав на твоє народження.

І саме тоді в двері хати хтось тихо постукав.

Один раз.

Другий.

Третій.

А потім почувся знайомий голос:

— Ладо...

Дівчина зблідла.

Бо цього разу це був голос її матері.

Але її мати була по той бік брами.

У хаті стало так тихо, що Лада чула власне дихання. За дверима знову пролунав голос її матері.

— Ладо...

Дівчина зробила крок до дверей, але Динис перехопив її руку.

— Не йди сама.

— Це може бути вона.

— А може бути те, що хоче, щоб ти повірила, ніби це вона.

Лада подивилася на нього. Цього разу вона не сперечалася.

Марія взяла свічку.

— Усі разом.

Богдан залишився біля Мирослави та дітей.

— Я не піду.

Мирослава подивилася на нього.

— І правильно. Я хочу, щоб ти залишився з нами.

Вона притиснула до себе двох синів.

— Що б там не було, вони не повинні залишатися самі.

Богдан сів поруч.

— Не залишаться.

Лада, Марія, Динис і Фелікс вийшли надвір.

Перед хатою чорний полин уже утворив цілу стіну. Але тепер між його стеблами виднілася вузька стежка.

Вона вела просто до лісу.

— Він нас кличе, — сказала Лада.

— Ні, — відповів Фелікс. — Він веде нас.

Вони рушили.

Чим далі відходили від села, тим старішими ставали дерева. Незабаром перед ними з'явився Дуб із тисячею імен.

Але цього разу він виглядав інакше.

На його корінні росли десятки кущів чорного полину.

Марія підняла свічку.

— Тут.

Динис присів біля землі.

— Подивіться.

Між корінням виднілася стара кам'яна плита.

На ній були вирізані імена.

Яромир. Одарка. Влас. Мирон. Любомира. Ратибор. Зореслава.

Лада провела пальцями по каменю.

— Хто вони?

Марія відповіла:

— Ті, кого колись називали першими хранителями цього лісу.

— А чому їхні імена тут?

— Бо вони віддали свої життя заради того, щоб брама залишалася закритою.

Раптом Фелікс завмер.

— Не всі.

Лада подивилася на нього.

— Що?

Він показав лапою на нижню частину плити.

Там було ще одне ім'я.

Воно майже стерлося.

Лада нахилилася ближче.

І серце її завмерло.

Лада.

— Це неможливо...

Марія зблідла.

— Я боялася, що ми колись це знайдемо.

— Моє ім'я тут було до мого народження?

Ніхто не відповів.

Лада різко повернулася до Марії.

— Ти знала?

— Не про це.

— Але знала, що моє життя пов'язане з цим місцем!

— Так.

— Чому ти мовчала?!

Марія опустила очі.

— Бо твоя мати просила мене.

— Вона знову?!

Сльози блиснули в очах Лади.

— Усі щось знали. Усі щось приховували. А я весь цей час жила серед чужих таємниць!

Динис підійшов ближче.

— Ладо...

— Не зараз.

Вона відступила.

І саме тоді земля під ногами здригнулася.

Коріння дуба почало повільно розсуватися.

Під ним відкрився темний кам'яний отвір.

А з глибини почувся шепіт:

— Вона повернулася.

Марія прошепотіла:

— Цього не може бути.

— Що? — запитав Динис.

Стара знахарка дивилася вниз.

— Яромир...

З темряви долинув чоловічий голос:

— Ми чекали не Ладу.

Пауза.

— Ми чекали кров Берегині.

Фелікс загарчав.

— Відходьте!

Але з отвору вже почали підніматися тіні.

Лада не відступила.

— Хто ви?

Тиша.

Потім одна з тіней відповіла:

— Ті, кого залишили під землею.

Лада відчула, як у неї холонуть пальці.

— Чому?

— Бо колись одна Берегиня зрадила нас.

Марія похитала головою.

— Ні...

— Вона відкрила першу браму.

Лада подивилася на Марію.

— Хто?

Стара знахарка мовчала.

І тоді з темряви пролунало ім'я:

— Твоя мати.

Лада ніби перестала дихати.

— Неправда.

— Вона відкрила браму не для себе.

— Навіщо?

— Щоб врятувати тебе.

Лада заплющила очі.

У голові промайнули уривки спогадів: материні руки, старий дуб, Марія біля вогню, дитячий плач, чорний кіт, який ще тоді був маленьким.

Фелікс тихо сказав:

— Тепер ти знаєш не все.

Лада подивилася на нього.

— Що ще?

Фелікс опустив голову.

— Вона не просто врятувала тебе.

— Тоді що?

Кіт підняв очі.

— Вона сховала в тобі ключ.

Динис різко вдихнув.

Марія прошепотіла:

— Саме тому чорний полин прокинувся.

Лада подивилася на власні руки.

— Який ключ?

Із землі раптом виріс чорний стебель полину.

Він обвив її зап'ястя.

На шкірі спалахнула четверта печать.

А далеко, в селі, одночасно заплакали двоє новонароджених хлопчиків.

Мирослава підняла голову.

— Богдане...

— Я чую.

На долоньці одного з дітей з'явився той самий знак.

Другий хлопчик раптом перестав плакати.

І тихо засміявся.

А за вікном хтось прошепотів:

— Перший спадкоємець прокинувся.

Біля дуба Лада відчула, як земля під ногами стає гарячою.

— Що мені робити?

Марія подивилася на неї.

— Тікати.

— Куди?

— Куди завгодно, тільки не сюди.

Але було вже пізно.

У темряві між деревами з'явилася висока постать.

Чоловік із золотими очима.

Батько Лади.

Він подивився на доньку й тихо сказав:

— Я нарешті знайшов тебе.

Лада застигла.

Динис став перед нею.

Фелікс перетворився на звіра-людину.

Марія підняла руку, готуючись захищатися.

А чоловік лише похитав головою.

— Я не прийшов забрати її.

— Тоді навіщо? — запитала Лада.

Він подивився на чорний полин.

— Попередити.

— Про що?

Чоловік перевів погляд на село.

— Про твоїх племінників.

Лада зблідла.

— Що з ними?

Він відповів:

— Один із них стане Берегинею нового світу.

Пауза.

— А другий...

Він замовк.

Лада зробила крок уперед.

— А другий хто?

Чоловік подивився просто їй в очі.

— Той, хто цей світ зруйнує.

І в ту саму мить над селом розкололося небо.

Чорний полин спалахнув.

Дуб із тисячею імен загудів так, ніби прокинулася сама земля.

А з-під його коріння відкрилася друга брама.

Лада зрозуміла лише одне:

це прокляття було не кінцем.

Воно було початком.