Раді Вас бачити!

Літо тривало.

Після історії з тортом життя знову стало спокійним.

Троянда продовжувала спілкуватися з Максимом.

Вони гуляли містом.

Переписувалися до пізнього вечора.

Разом сміялися над жартами Соломії та Данила.

Здавалося, усе нарешті стало на свої місця.

Але іноді життя готує сюрпризи.

Не завжди приємні.

Одного дня Троянді зателефонувала Марія.

Та сама журналістка.

— Привіт, зірко.

— Маріє, привіт.

— Є цікава пропозиція.

— Яка?

— Фотосесія в іншому місті.

Троянда завмерла.

— Серйозно?

— Так.

— А навіщо я там?

— Ти стала популярною після інтерв'ю та журналу.

Ми хочемо новий матеріал.

— Ого...

— Поїдеш?

Троянда розгубилася.

— Треба поговорити з батьками.

— Звісно.

Увечері вона все розповіла вдома.

Мама Настя одразу зацікавилася.

— Це чудова можливість.

Тато Андрій задумався.

— Далеко?

— Лише кілька годин дороги.

— Хмм...

— Тату.

— Що?

— Я вже не маленька.

— Для мене маленька.

— Тату!

Усі засміялися.

Зрештою батьки погодилися.

Наступного дня Троянда подзвонила Максиму.

— У мене новина.

— Хороша?

— Начебто так.

Вона розповіла про поїздку.

На тому боці запанувала тиша.

— Максиме?

— Так.

— Ти мовчиш.

— Просто думаю.

— Про що?

— Ти поїдеш.

— Лише на кілька днів.

— Знаю.

Але його голос уже не звучав так радісно.

Через кілька днів Троянда вирушила в поїздку.

Разом із командою журналу.

Нове місто було красивим.

Старовинні вулиці.

Кафе.

Квіткові алеї.

І неймовірна фотостудія.

Фотосесія тривала весь день.

Фотографи хвалили її.

Журналісти брали короткі коментарі.

Усі були задоволені.

Окрім одного.

Максим майже не писав.

І майже не дзвонив.

Спочатку Троянда думала, що він зайнятий.

Потім почала хвилюватися.

А потім стало боляче.

Увечері вона сиділа в готельному номері.

Телефон мовчав.

Троянда відкрила чат.

Останнє повідомлення від Максима було ще вранці.

— «Гарного дня.»

І все.

Дівчина сумно зітхнула.

Саме тоді написала Соломія.

— «Як фотосесія?»

— «Добре.»

— «Ти якась сумна.»

— «Максим дивний.»

Відповідь прийшла швидко.

— «Поговори з ним.»

— «Пробувала.»

— «Тоді дочекайся повернення.»

Тієї ночі Троянда довго не могла заснути.

Вона дивилася у вікно.

На вогні чужого міста.

І вперше за довгий час почувалася самотньою.

У голові крутилися різні думки.

Може, вона зробила щось не так?

Може, він образився?

Може, йому більше не цікаво?

Від цих думок ставало ще гірше.

Наступного ранку фотосесія продовжилася.

Троянда усміхалася перед камерою.

Позувала.

Виконувала всі прохання фотографа.

Але в душі було важко.

Марія помітила це одразу.

— Щось сталося?

— Ні.

— Брешеш.

Троянда сумно усміхнулася.

— Трішки.

Марія сіла поруч.

— Серце?

— Можливо.

— Тоді не поспішай із висновками.

Найбільше непорозумінь народжується саме через мовчання.

Троянда задумалася.

Можливо, журналістка мала рацію.

Але зараз їй було просто боляче.

Бо коли людина стає важливою, навіть коротка тиша може розбити серце.

Наступного дня Троянда прокинулася з не дуже веселим настроєм.

Але робота чекала.

Фотосесія теж.

Тому довелося збиратися.

Коли вона спустилася до сніданку в готелі, там уже сиділа Марія.

— Доброго ранку, сумна зірко.

— Доброго ранку.

— Посміхнися.

— Не хочу.

— Тоді я з'їм твій круасан.

— Не смій!

— О, вже краще.

Троянда не втрималася і засміялася.

— Це шантаж.

— Журналістський метод.

— Такого методу не існує.

— Тепер існує.

На фотосесії фотограф намагався підняти всім настрій.

— Так, Трояндо, більше усмішки!

— Усміхаюся.

— Ні, це вигляд людини, яка побачила домашнє завдання на сто сторінок.

Уся команда розсміялася.

Навіть Троянда.

— А тепер краще!

— Бо ви мене розсмішили.

— Це теж талант.

Після фотосесії Марія потягнула Троянду гуляти містом.

— Мені треба працювати.

— Уже закінчила.

— Мені треба сумувати.

— За розкладом сумування з шостої вечора.

— Хто придумав цей розклад?

— Я.

— Дуже дивна людина.

— Дякую.

Вони гуляли вузенькими вуличками, фотографували квіти та сміялися.

І раптом Троянда побачила сувенірну крамницю.

У вітрині стояла величезна плюшева троянда.

— Це я!

— Сто відсотків, — погодилася Марія.

— Навіть зачіска схожа.

— І характер.

— Ей!

Тим часом удома Максим сидів із Данилом.

— Ти виглядаєш так, ніби провалив усі контрольні одразу.

— Даниле.

— Що?

— Мені не смішно.

— А мені смішно.

— Дуже дякую за підтримку.

— Завжди будь ласка.

Максим важко зітхнув.

— Я скучив за нею.

— Минуло три дні.

— І що?

— Ви не бачилися три дні, а не три роки.

— Для мене це багато.

Данило голосно засміявся.

— Все. Діагноз підтверджено.

— Який?

— Закоханий.

— Дуже смішно.

— Зате правда.

Увечері Троянда повернулася до готелю.

І раптом її телефон завібрував.

Повідомлення.

Від Максима.

Серце одразу забилося швидше.

Вона відкрила чат.

— «Привіт.»

Троянда усміхнулася.

— «Привіт.»

— «Не сердься на мене.»

— «Трішки серджуся.»

— «Заслужив.»

— «Так.»

Через хвилину прийшло ще одне повідомлення.

— «Але я дуже скучив.»

Троянда подивилася на екран.

І вперше за кілька днів її сум трохи відступив.

— «Я теж.»

На душі стало тепліше.

Значно тепліше.

І хоча попереду ще чекала серйозна розмова, тепер вона знала:

їхня історія ще не закінчилася.

Наступного ранку Троянда прокинулася вже в набагато кращому настрої.

Учорашні повідомлення від Максима не виходили з голови.

Вона навіть усміхнулася, побачивши нове повідомлення.

— «Коли повертаєшся?»

— «Сьогодні ввечері.»

Відповідь прилетіла миттєво.

— «Тоді я тебе зустріну.»

Серце Троянди радісно затріпотіло.

— «Справді?»

— «Звичайно.»

Остання фотосесія минула чудово.

Марія обійняла Троянду.

— Я пишаюся тобою.

— Дякую.

— І ще дещо.

— Що?

— Не дозволяй страхам псувати хороші моменти.

Троянда задумалася.

— Думаєте, я поспішила з висновками?

— Трохи.

— Можливо.

— Головне, що все можна виправити.

Троянда кивнула.

Увечері автобус зупинився на автостанції.

Троянда взяла валізу й вийшла надвір.

І одразу побачила знайоме обличчя.

Максим.

Він стояв із букетом бузку та лаванди.

Саме тих квітів, які вона любила найбільше.

Троянда завмерла.

— Ти пам'ятав?

— Звичайно.

— Я думала, хлопці такого не запам'ятовують.

— Я особливий хлопець.

— Самозакоханий хлопець.

— Теж можливо.

Вони обоє засміялися.

Потім Максим став серйознішим.

— Вибач.

— І ти мене вибач.

— Мир?

— Мир.

Вони потиснули руки.

А потім розсміялися ще голосніше.

— Ми дивні.

— Трохи.

— Добре, дуже.

Коли Троянда повернулася додому, її вже чекали мама, тато, бабуся і дідусь Микола.

— Нарешті!

— Ми скучили!

— Як поїздка?

— Як фотосесія?

Питання сипалися з усіх боків.

— По одному!

Усі засміялися.

Того вечора за великим столом Троянда розповідала про нове місто, фотосесії, кумедні пригоди та знайомства.

Але найчастіше ловила себе на думці про Максима.

Про те, як сильно вона сумувала.

І як зраділа, коли побачила його знову.

Перед сном вона підійшла до вікна.

Телефон тихенько завібрував.

— «Сподіваюся, ти вже не сумуєш.»

Троянда усміхнулася.

— «Ні.»

— «Добре.»

— «А ти?»

— «Теж ні. Бо ти повернулася.»

Троянда притиснула телефон до грудей.

І зрозуміла одну просту річ.

Навіть коли серце здається розбитим, інколи потрібна лише щира розмова, щоб усе стало на свої місця.

За вікном сяяли зорі.

Попереду чекали нові пригоди, навчання, друзі та почуття.

Але зараз вона була щаслива.

І цього було достатньо.