Спочатку:
На сторінку книги
Після завершення книги минуло два дні.
Троянда намагалася не думати про Максима.
Справді намагалася.
Але це було складно.
Дуже складно.
Кожного разу, коли телефон подавав звук повідомлення, вона мимоволі дивилася на екран.
І щоразу трохи засмучувалася.
Бо це був не він.
У суботу зранку Троянда сиділа на кухні.
Перед нею стояла чашка какао.
Настрій був не дуже.
— Доню, — сказала мама, — ти вже десять хвилин дивишся в одну точку.
— Думаю.
— Про Максима?
Троянда мало не вдавилася какао.
— Мамо!
— Що?
— Це очевидно?
— Для всіх.
Тато Андрій кивнув.
— Абсолютно.
— Навіть для тебе?
— Особливо для мене.
Троянда закрила обличчя руками.
Саме тоді пролунав дзвінок у двері.
— Я відкрию! — вигукнув Андрій.
Через хвилину з коридору почувся знайомий голос.
Серце Троянди завмерло.
Максим.
Вона різко піднялася зі стільця.
У дверях стояв він.
Трохи схвильований.
З великим букетом польових квітів.
І дуже винуватим поглядом.
Андрій схрестив руки.
— Ну?
— Добрий день.
— Добрий.
— Я до Троянди.
— Це я зрозумів.
— Тату! — почервоніла Троянда.
Мама ледве стримувала сміх.
Максим зробив крок уперед.
— Можна поговорити?
Троянда мовчки кивнула.
Вони вийшли у двір.
Декілька секунд обоє мовчали.
— Вибач.
Троянда здивовано подивилася на нього.
— Що?
— Я був неправий.
— Максиме...
— Ні, дай сказати.
Він глибоко вдихнув.
— Я справді закрутився через роботу і фотозйомки.
— Я розумію.
— Але мав написати.
— Так.
— І подзвонити.
— Так.
— І не змушувати тебе хвилюватися.
Троянда відчула, як образа потроху тане.
— Я теж була не зовсім права.
— Ні.
— Була.
— Трояндо.
— Що?
— Я сумував.
Вона завмерла.
— Справді?
— Дуже.
— Навіть два дні?
— Особливо два дні.
Троянда засміялася крізь усмішку.
— Це звучить смішно.
— А мені було не смішно.
— Максиме...
— Що?
— Я теж сумувала.
Він усміхнувся так щиро, що її серце одразу стало легшим.
Саме в цей момент відчинилося вікно.
— ВОНИ ПОМИРИЛИСЯ? — почувся голос Андрія.
— ТАТУ!
— Що? Я хвилююся!
З іншого боку вікна з'явилася мама.
— Андрію, не заважай дітям.
— Я не заважаю.
— Заважаєш.
Максим уже сміявся.
Троянда теж.
І вперше після сварки вони знову стояли поруч і усміхалися одне одному.
А попереду на них чекала нова пригода, яка зробить їх ще ближчими.
Максим і Троянда ще стояли у дворі, коли двері будинку раптом відчинилися.
На порозі з'явився Андрій.
У руках він тримав... бінокль.
— Тату? — здивувалася Троянда.
— Що?
— Навіщо тобі бінокль?
— Я птахів спостерігав.
— У нашому дворі?
— Так.
— А чому він направлений на нас?
— Випадковість.
Максим ледве стримував сміх.
— Андрію, — почувся голос мами, — негайно поверни бінокль на місце.
— Добре.
— І припини шпигувати.
— Я не шпигую.
— Шпигуєш.
— Трішки.
Троянда схопилася за голову.
— Мені соромно.
— А мені ні, — гордо сказав тато.
Усі засміялися.
Через кілька хвилин Максим і Троянда вирушили гуляти парком.
Нарешті без бінокля.
Принаймні вони так думали.
— Як книга? — запитав Максим.
— Закінчила.
— Я досі пишаюся тобою.
Троянда усміхнулася.
— А я досі не вірю.
— Коли буде перший автограф?
— Коли книга стане відомою.
— Добре.
— Ти серйозно чекатимеш?
— Звичайно.
— А якщо це буде десять років?
— Тоді через десять років.
— Упертий.
— Так.
Вони повільно йшли алеєю.
Раптом Троянда помітила знайому постать за деревом.
— Максиме...
— Що?
— Тобі не здається, що за нами стежать?
Максим придивився.
За деревом миттєво сховався Андрій.
— Мені здається, це твій тато.
— Це мій тато.
— Сто відсотків.
Троянда голосно покликала:
— ТАТУ!
Андрій вийшов із-за дерева.
— Ой.
— Що ти тут робиш?
— Гуляю.
— За тим самим деревом уже п'ять хвилин?
— Воно гарне.
Максим уже сміявся так, що ледве стояв.
— Андрію, ви неймовірний.
— Дякую.
— Це не комплімент.
— Все одно дякую.
Троянда закотила очі.
— Мамо знає?
— Ні.
Саме в цей момент у тата задзвонив телефон.
— Алло?
Пауза.
— Так, люба.
Ще пауза.
— Так, я вдома.
Максим і Троянда переглянулися.
— Андрію, — долинув голос мами навіть через телефон, — я бачу тебе через вікно кафе.
— Ой.
Розмова закінчилася через дві секунди.
— Мені час додому, — серйозно сказав Андрій.
І швидко пішов геть.
Троянда та Максим не витримали й вибухнули сміхом.
Коли сміх трохи стих, Максим обережно взяв її за руку.
— Знаєш...
— Що?
— Я радий, що ми помирилися.
Серце Троянди знову затріпотіло.
— Я теж.
— Більше не хочу таких сварок.
— Я теж.
Вони усміхнулися одне одному.
І вперше після тих непростих днів усе знову здавалося правильним.
Попереду чекало літо.
Нові пригоди.
Нові мрії.
І ще багато моментів, які вони мали пережити разом.
Наступного дня Троянда прокинулася в чудовому настрої.
Вперше за довгий час їй було легко на душі.
Сварка залишилася позаду.
Книга була завершена.
А Максим знову був поруч.
— Доню, ти сьогодні підозріло щаслива, — сказала мама за сніданком.
— Це погано?
— Ні.
— Тоді все добре.
Тато Андрій уважно подивився на доньку.
— Максим написав?
— Тату!
— Що?
— Ти неможливий.
— Це я вже чув.
Раптом телефон Троянди завібрував.
Повідомлення від Максима.
— «Вийди надвір.»
Троянда одразу усміхнулася.
— Ой.
— Що таке? — запитала мама.
— Нічого.
— Максим?
— Мамо!
— Значить, Максим.
Через хвилину Троянда вже була на вулиці.
Максим стояв біля хвіртки.
У руках він тримав коробку.
— Привіт.
— Привіт.
— Що це?
— Відкривай.
Троянда обережно відкрила коробку.
Всередині лежав перший надрукований примірник її книги.
Вона завмерла.
— Це...
— Так.
— Максиме...
На обкладинці було написано:
«Випадкова фотосесія»
Автор: Троянда
У дівчини навіть очі заблищали.
— Ти це зробив?
— Так.
— Коли?
— Учора.
— Але як?
— Секрет фотографів.
Троянда раптом міцно його обійняла.
Максим аж розгубився від несподіванки.
— Дякую...
— Завжди будь ласка.
У цей момент відчинилося вікно.
— Я ЦЕ БАЧИВ! — крикнув Андрій.
— ТАТУ!
— Що?
— Закрий вікно!
— Не можу.
— Чому?
— Мені цікаво.
Максим почав сміятися.
Троянда теж.
Потім вони пішли до парку.
Сіли на свою улюблену лавку.
І довго розглядали книгу.
— Знаєш, — сказав Максим, — одного дня вона буде дуже популярною.
— Думаєш?
— Впевнений.
— А якщо ні?
— Тоді я куплю всі примірники.
— Всі?
— Всі.
— І що робитимеш із ними?
— Роздам людям.
Троянда засміялася.
— Це дивний план.
— Зате надійний.
Вони ще довго жартували й розмовляли.
І Троянда раптом зрозуміла, що іноді підтримка приходить саме тоді, коли вона потрібна найбільше.
Не у вигляді великих слів.
А у вигляді людини, яка просто вірить у тебе.
І цього дня вона була за це дуже вдячна.
Вони ще довго сиділи на лавці.
Троянда тримала в руках свою книгу і досі не могла повірити, що це відбувається насправді.
— Можна подивитися ще раз? — запитала вона.
— Уже двадцятий раз.
— І що?
— Дивись хоч сотий.
Троянда усміхнулася.
Раптом її телефон задзвонив.
На екрані висвітилося:
Соломія ????
— О ні.
— Що сталося? — засміявся Максим.
— Вона щось відчула.
Троянда відповіла на дзвінок.
— Алло?
— ДЕ ВИ?
— У парку.
— РАЗОМ?
— Так.
— Я ТАК І ЗНАЛА!
Максим почув це навіть на відстані.
— Соломіє, ти чому кричиш?
— Бо я щаслива!
— За кого?
— За вас!
Троянда почала сміятися.
— Добре, ми потім поговоримо.
— Ні, зараз!
— Соломіє...
— Добре-добре.
Але через хвилину вона вже бігла до них через увесь парк.
Разом із Данилом.
— Я ж казав, що вона прийде, — зітхнув Данило.
— І я ж казала, що прийду, — гордо відповіла Соломія.
Вона помітила книгу.
— ЩО ЦЕ?!
— Моя книга.
— НАДРУКОВАНА?!
— Так.
Соломія обережно взяла її до рук.
— Це неймовірно.
— Дякую.
— Коли будеш відомою письменницею, не забудь про мене.
— Ніколи.
— Добре.
Данило усміхнувся.
— Вітаю, Трояндо.
— Дякую.
Саме тоді Максим показав на невелике кафе через дорогу.
— Може, відсвяткуємо?
— Я за! — вигукнула Соломія раніше за всіх.
— Ми навіть не питали тебе.
— Все одно я за.
У кафе було затишно.
Вони замовили чай і тістечка.
Соломія весь вечір розповідала свої неймовірні історії.
Данило намагався її зупинити.
Безуспішно.
Максим сміявся.
Троянда теж.
І раптом вона подумала, що це один із найщасливіших вечорів за останній час.
Поруч були друзі.
Поруч був Максим.
А її мрія поступово ставала реальністю.
Коли вони виходили з кафе, вже починало сутеніти.
Максим непомітно взяв Троянду за руку.
Вона подивилася на нього.
Він усміхнувся.
І на душі стало тепло.
Дуже тепло.
Попереду чекало ще багато пригод.
Але зараз хотілося просто насолоджуватися моментом.
Бо іноді щастя — це книга в руках, друзі поруч і людина, яка дивиться на тебе так, ніби ти для неї особлива.
Після кафе друзі попрощалися.
Соломія ще довго махала руками й кричала щось про майбутнє весілля, через що Данило ледь не тягнув її додому силоміць.
Троянда й Максим залишилися удвох.
Над містом уже запалювалися перші зорі.
Вечір був тихим і теплим.
Вони повільно йшли знайомою алеєю.
Ніхто не поспішав.
Здавалося, що цей момент хочеться зберегти якомога довше.
— Дякую тобі, — раптом сказала Троянда.
— За що?
— За все.
Максим усміхнувся.
— Це дуже велике "все".
— Знаю.
Вона міцніше притиснула до себе книгу.
— Ти підтримав мене тоді, коли я сама в себе не вірила.
— Бо я завжди вірив.
Троянда опустила очі.
Ці слова зігріли її сильніше за літнє повітря.
Вони дійшли до невеликого містка над річкою.
Вода тихо шуміла внизу.
Максим сперся на перила.
— Пам'ятаєш нашу першу зустріч?
— Як таке забути?
— Ти була дуже розгублена.
— А ти занадто впевнений у собі.
— Неправда.
— Правда.
Вони засміялися.
Потім знову настала тиша.
Але тепер вона була особливою.
Троянда дивилася на воду.
Максим дивився на Троянду.
— Знаєш, — тихо сказав він, — я радий, що тоді випадково тебе сфотографували.
— Чому?
— Бо інакше ми б, мабуть, ніколи не зустрілися.
Серце Троянди затремтіло.
Вона підняла погляд.
І вперше за довгий час не відвела очей.
— Я теж рада.
Максим усміхнувся.
Так щиро, що їй захотілося усміхнутися у відповідь.
І вона усміхнулася.
Навколо стало зовсім тихо.
Лише вечірній вітерець торкався листя дерев.
— У тебе попереду багато мрій, — сказав Максим.
— У тебе теж.
— Можливо.
— І що ти хочеш найбільше?
Він на мить задумався.
А потім відповів:
— Щоб поруч були люди, які для мене важливі.
Троянда відчула, як щоки стають теплими.
Вона чудово зрозуміла, що він мав на увазі.
Та нічого не сказала.
Іноді слова були зайвими.
Коли вони підійшли до її будинку, уже зовсім стемніло.
Біля хвіртки вони зупинилися.
— До завтра? — запитав Максим.
— До завтра.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
На кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.
Потім Троянда тихо сказала:
— Я рада, що ти є в моєму житті.
Максим завмер.
А потім усміхнувся.
— Я теж радий, що ти є в моєму.
Троянда зайшла у двір.
Біля дверей вона озирнулася.
Максим ще стояв біля хвіртки.
І махнув їй рукою.
Вона махнула у відповідь.
А потім пішла додому з відчуттям, що попереду на неї чекає щось дуже хороше.
Щось світле.
Щось схоже на перше справжнє кохання.
