Спочатку:
На сторінку книги
Наступного понеділка Троянда прийшла до школи раніше.
Але щойно вона переступила поріг класу, як почула галас.
Усі про щось говорили.
— Що сталося? — здивувалася вона.
Соломія миттєво підскочила до неї.
— ТИ НЕ ЧУЛА?!
— Що саме?
— У школі буде фестиваль!
— Фестиваль?
— Так!
— Який?
— Великий літній фестиваль талантів, квітів і творчості!
Троянда здивувалася.
— Серйозно?
— Так!
До розмови приєднався Данило.
— Директор вирішив зробити свято для всіх класів.
— Будуть виступи, фотозони, конкурси й ярмарок, — додала Соломія.
— Ого.
У цей момент до класу зайшла класна керівниця.
— Доброго ранку, діти.
— Доброго ранку!
— У мене важлива новина.
Усі миттєво замовкли.
— Через два тижні в нашій школі відбудеться фестиваль.
Клас одразу вибухнув радісними вигуками.
— А тепер найцікавіше.
Учителька усміхнулася.
— Кожен клас повинен підготувати власну тематичну зону.
— О ні, — прошепотів Данило.
— О так, — відповіла Соломія.
Усі засміялися.
Після уроків учні почали обговорювати ідеї.
Хтось пропонував спортивну зону.
Хтось музичну.
Аж раптом Максим подивився на Троянду.
— У мене є ідея.
— Яка?
— Квітковий куточок.
— Квітковий?
— Так.
— Чому саме він?
Максим усміхнувся.
— Бо він одразу нагадує мені про одну людину.
Троянда почервоніла.
Соломія театрально схопилася за серце.
— Я зараз розплачуся.
— Не починай, — засміявся Данило.
— Уже почала.
Усі дружно вирішили зробити саме квіткову зону.
Наступні дні минали в підготовці.
Вони малювали плакати.
Прикрашали стенди.
Робили паперові квіти.
І постійно сміялися.
Особливо тоді, коли Данило випадково приклеїв рукав до декорацій.
А Соломія переплутала фарбу з клеєм.
— Це був творчий експеримент! — виправдовувалася вона.
У день фестивалю школа змінилася до невпізнання.
Усюди були кольорові стрічки.
Квіти.
Ліхтарики.
Фотозони.
Музика.
Троянда із захопленням розглядала прикраси.
— Наче казка, — тихо сказала вона.
І саме в цей момент поруч став Максим.
— Так.
— Дуже красиво.
— Але не красивіше за тебе.
Троянда відчула, як її щоки знову почервоніли.
— Максиме...
— Що?
— Ти спеціально.
— Звичайно.
І вони обоє засміялися.
Попереду на них чекало багато сюрпризів цього фестивального дня.
І жоден із них навіть не здогадувався, що ввечері станеться дещо особливе.
Фестиваль тривав до самого вечора.
На шкільному подвір'ї було людно.
Лунала музика.
Сміялися діти.
Батьки фотографували своїх дітей.
Учителі намагалися вдавати серйозних, але навіть вони усміхалися.
Квітковий куточок класу Троянди став одним із найпопулярніших.
Біля нього постійно фотографувалися.
Особливо біля великої арки з паперових троянд і лаванди.
Троянда стояла поруч і дивилася на все це з теплом.
Ще кілька місяців тому вона була звичайною дівчиною, яка боялася випадково потрапити в кадр.
А тепер сама стала частиною красивої історії.
— Втомилася? — тихо запитав Максим.
— Трішки.
— Але щаслива?
Троянда усміхнулася.
— Дуже.
Вони відійшли трохи далі від шуму.
Сонце вже майже сховалося за обрій.
Небо стало рожево-золотим.
На подвір'ї засвітилися маленькі ліхтарики.
На кілька хвилин усе навколо ніби завмерло.
— Знаєш, — тихо сказала Троянда, — раніше я думала, що найкращі моменти бувають лише в книгах.
Максим усміхнувся.
— А тепер?
— Тепер думаю, що вони трапляються й у житті.
Він подивився на неї.
Довго.
Тепло.
Так, що серце почало битися швидше.
— І який момент зараз?
Троянда на мить задумалася.
Потім усміхнулася.
— Один із тих, які хочеться запам'ятати назавжди.
Максим нічого не відповів.
Лише став поруч.
І цього було достатньо.
Десь у натовпі Соломія вже сперечалася з Данилом про те, хто з них виграв конкурс на найкумедніший костюм.
Учителька кликала учнів на спільне фото.
Але тут, у цьому маленькому куточку вечора, для Троянди існувала лише одна людина.
— Дякую тобі, — несподівано сказала вона.
— За що цього разу?
— За те, що з'явився в моєму житті.
Максим опустив очі, ніби трохи зніяковів.
— Тоді і тобі дякую.
— Мені?
— За те, що одного дня не побоялася зупинитися перед камерою.
Троянда тихо засміялася.
— Насправді я тоді дуже боялася.
— Я знаю.
— Було помітно?
— Дуже.
— Чудово.
Вони обоє розсміялися.
А потім знову запала тиша.
Спокійна.
Щира.
Така, яка буває лише між людьми, яким добре разом.
Зі сцени пролунала остання пісня фестивалю.
Учні почали розходитися по домівках.
Свято добігало кінця.
Але Троянді чомусь не було сумно.
Навпаки.
У неї було дивне відчуття, ніби попереду починається щось нове.
Щось важливе.
Вона подивилася на зоряне небо.
Потім на Максима.
І вперше не відвела погляду.
Бо іноді найбільше щастя — це не перемоги, не оплески й навіть не здійснені мрії.
Іноді найбільше щастя — це людина поруч.
Людина, з якою хочеться прожити ще багато сторінок своєї історії.
І саме з цією думкою Троянда завершила свій фестивальний вечір.
Не знаючи, що попереду на неї чекають нові пригоди, нові випробування і нові почуття.
Але тепер вона більше не боялася майбутнього.
Бо вже не була сама.
