Раді Вас бачити!

Наступного дня Троянда прокинулася раніше, ніж зазвичай.

Вона довго дивилася у вікно і про щось думала.

Вперше за довгий час їй хотілося розповісти комусь свою маленьку таємницю.

Та поки що про неї знали лише мама і тато.

У школі все було як завжди.

Соломія одразу помітила, що подруга якась задумлива.

— Зізнавайся.

— У чому?

— Ти про щось думаєш.

— Можливо.

— Трояндо!

— Що?

— Я тебе знаю.

— Це правда.

Соломія сіла поруч.

— Ну?

— Що ну?

— Розповідай.

Троянда усміхнулася.

— У мене є секрет.

Очі Соломії округлилися.

— СЕРЙОЗНО?!

— Тихіше!

— Я не вмію тихо.

— Це я знаю.

Після уроків вони зустрілися в парку разом із Максимом і Данилом.

Максим одразу помітив, що Троянда трохи хвилюється.

— Все добре?

— Так.

— Точно?

— Точно.

Але було видно, що вона щось приховує.

Нарешті Троянда глибоко вдихнула.

— Гаразд.

— Що? — одночасно запитали друзі.

— Я розповім.

— Нарешті! — вигукнула Соломія.

— Але не перебивай.

— Добре.

— Майже добре.

Усі засміялися.

Троянда подивилася на друзів.

Потім на Максима.

І почала говорити.

— Коли я була маленькою, я дуже любила писати історії.

— Справді? — здивувався Максим.

— Так.

— І що було далі?

— Я вигадувала героїв, малювала обкладинки і записувала все у зошити.

— Це мило, — усміхнувся він.

— Я досі це роблю.

Запанувала тиша.

— Стоп, — сказала Соломія. — Ти пишеш книги?

— Ну... намагаюся.

— ЩО?!

— Соломіє!

— Моя подруга письменниця?!

Троянда засміялася.

— Ще ні.

— Уже так.

Максим дивився на неї з щирим захопленням.

— Чому ти нікому не казала?

— Боялася.

— Чого?

— Що комусь не сподобається.

Максим похитав головою.

— Найголовніше, щоб подобалося тобі.

Троянда усміхнулася.

Саме це їй і потрібно було почути.

— А про що твої історії? — запитав Данило.

— Про дружбу.

— Гарно.

— Про мрії.

— Ще краще.

Соломія хитро усміхнулася.

— А про кохання?

Троянда почервоніла.

Максим теж.

— Можливо...

— Я ТАК І ЗНАЛА!

Усі голосно розсміялися.

А потім Максим тихо сказав:

— Коли напишеш свою книгу, я куплю перший примірник.

Троянда подивилася на нього.

— Справді?

— Навіть два.

— Навіщо два?

— Один читати.

— А другий?

— З автографом.

Троянда засміялася.

І раптом зрозуміла, що її секрет більше не здається страшним.

Бо поруч були люди, які вірили в неї.

А іноді цього достатньо, щоб почати здійснювати свої мрії.

Після розмови в парку Троянді стало набагато легше.

Вона більше не приховувала свою мрію.

Навпаки.

Тепер їй хотілося писати ще більше.

Наступного дня після школи вона сиділа у своїй кімнаті за ноутбуком.

На столі стояла чашка чаю.

Поруч лежав блокнот із нотатками для майбутньої книги.

Троянда швидко друкувала новий розділ.

Раптом телефон завібрував.

Максим ????

— «Пишеш?»

Троянда здивувалася.

— «Звідки знаєш?»

— «Відчуваю.»

— «Брехун.»

— «Трішки ????»

Троянда усміхнулася.

— «Насправді пишу.»

— «І як успіхи?»

— «Добре. Але хвилююся.»

— «Чому?»

— «Бо ніхто ще не читав.»

Відповідь прийшла майже миттєво.

— «Я прочитаю.»

Серце Троянди тепло стислося.

— «Справді?»

— «Звичайно.»

— «Навіть якщо буде погано?»

— «Не буде.»

— «А якщо буде?»

— «Тоді чесно скажу, що мені сподобалося.»

Троянда голосно засміялася.

Саме в цей момент до кімнати зазирнув тато.

— Чого сміємося?

— Нічого.

— Максим написав?

— Тату!

— Я вгадав.

— Так.

Андрій гордо кивнув.

— Я геній.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Добре, трохи.

Троянда засміялася.

Увечері вона вирішила показати Максиму кілька сторінок своєї книги.

Наступного дня вони зустрілися в парку.

Троянда так хвилювалася, ніби складала найважливіший іспит у житті.

— Тримай.

Вона простягнула йому зошит.

— Це воно?

— Так.

— Мені вже цікаво.

Поки Максим читав, Троянда ходила колами біля лавки.

— Трояндо.

— Що?

— Сядь.

— Не можу.

— Чому?

— Хвилююся.

— Дуже?

— Дуже.

Максим дочитав останню сторінку.

Закрив зошит.

І усміхнувся.

— Мені сподобалося.

— Справді?

— Дуже.

— Не брешеш?

— Ні.

— Точно?

— Точно.

Троянда радісно підстрибнула.

— УРА!

На них одразу озирнулися люди в парку.

— Тихіше, письменнице.

— Не можу!

Максим засміявся.

І подумав, що найбільше йому подобається бачити саме таку Троянду.

Щасливу.

Справжню.

І закохану у свої мрії.

А Троянда дивилася на нього і розуміла, що поруч із ним будь-яка мрія здається ближчою.

— До речі, — сказав Максим, — у мене є ідея.

— Яка?

— Тобі треба подати свою книгу на конкурс.

Троянда здивовано подивилася на нього.

— Думаєш?

— Впевнений.

— А якщо вона нікому не сподобається?

— Тоді вони просто нічого не розуміють.

— Максиме!

— Що? Я серйозно.

Троянда засміялася.

Саме в цей момент до них підбігла Соломія.

— Про що говорите?

— Про книгу Троянди.

— О!

Соломія миттєво сіла поруч.

— Я теж хочу читати.

— Спочатку допишу.

— Нудно.

— Соломіє.

— Добре-добре.

Раптом телефон Троянди задзвонив.

На екрані висвітилося:

Мама ????

— Алло?

— Доню, де ти?

— У парку.

— Добре. А тато вже десять хвилин шукає тебе по всьому дому.

— Що?!

— Він забув, що ти гуляєш.

Поруч почувся голос Андрія:

— Я не забув!

— Забув.

— Не забув.

— Забув.

Троянда ледве стримувала сміх.

— Передай татові, що я жива.

— Передам.

Через хвилину прийшло повідомлення від Андрія:

"Перевірка успішна. Донька знайдена."

Максим почав сміятися.

— Твій тато неймовірний.

— Я знаю.

— Він мене лякає і смішить одночасно.

— Це його талант.

Вечір ставав дедалі теплішим.

Сонце повільно сідало.

У парку загорілися ліхтарі.

Соломія раптом хитро посміхнулася.

— Даниле.

— Що?

— Ходімо морозиво купимо.

— Зараз?

— Так.

— Чому?

— Бо я так сказала.

Данило подивився на Максима.

Потім на Троянду.

І все зрозумів.

— А-а-а.

— Саме так.

За хвилину вони вже пішли.

Троянда закотила очі.

— Вони спеціально.

— Сто відсотків.

Запанувала тиха й приємна пауза.

Максим подивився на неї.

— Знаєш...

— Що?

— Я пишаюся тобою.

Троянда здивувалася.

— Чому?

— Бо ти не здалася.

— У якому сенсі?

— Ти боялася показувати свої історії. Але все одно продовжувала писати.

На душі стало тепло.

Дуже тепло.

— Дякую.

— Завжди будь собою, Трояндо.

— Постараюся.

— Ні.

— Що?

— Не старайся.

— А що тоді?

— Просто будь.

Троянда усміхнулася.

І в той момент зрозуміла, що іноді одна правильна людина може подарувати більше впевненості, ніж сотня похвал.

А десь неподалік Соломія вже розповідала Данилу:

— Я даю їм максимум два розділи до освідчення.

— Соломіє!

— Що? Я просто прогнозую!

І весь парк знову наповнився сміхом.