Спочатку:
На сторінку книги
Наступного дня Троянда прокинулася раніше, ніж зазвичай.
Вона довго дивилася у вікно і про щось думала.
Вперше за довгий час їй хотілося розповісти комусь свою маленьку таємницю.
Та поки що про неї знали лише мама і тато.
У школі все було як завжди.
Соломія одразу помітила, що подруга якась задумлива.
— Зізнавайся.
— У чому?
— Ти про щось думаєш.
— Можливо.
— Трояндо!
— Що?
— Я тебе знаю.
— Це правда.
Соломія сіла поруч.
— Ну?
— Що ну?
— Розповідай.
Троянда усміхнулася.
— У мене є секрет.
Очі Соломії округлилися.
— СЕРЙОЗНО?!
— Тихіше!
— Я не вмію тихо.
— Це я знаю.
Після уроків вони зустрілися в парку разом із Максимом і Данилом.
Максим одразу помітив, що Троянда трохи хвилюється.
— Все добре?
— Так.
— Точно?
— Точно.
Але було видно, що вона щось приховує.
Нарешті Троянда глибоко вдихнула.
— Гаразд.
— Що? — одночасно запитали друзі.
— Я розповім.
— Нарешті! — вигукнула Соломія.
— Але не перебивай.
— Добре.
— Майже добре.
Усі засміялися.
Троянда подивилася на друзів.
Потім на Максима.
І почала говорити.
— Коли я була маленькою, я дуже любила писати історії.
— Справді? — здивувався Максим.
— Так.
— І що було далі?
— Я вигадувала героїв, малювала обкладинки і записувала все у зошити.
— Це мило, — усміхнувся він.
— Я досі це роблю.
Запанувала тиша.
— Стоп, — сказала Соломія. — Ти пишеш книги?
— Ну... намагаюся.
— ЩО?!
— Соломіє!
— Моя подруга письменниця?!
Троянда засміялася.
— Ще ні.
— Уже так.
Максим дивився на неї з щирим захопленням.
— Чому ти нікому не казала?
— Боялася.
— Чого?
— Що комусь не сподобається.
Максим похитав головою.
— Найголовніше, щоб подобалося тобі.
Троянда усміхнулася.
Саме це їй і потрібно було почути.
— А про що твої історії? — запитав Данило.
— Про дружбу.
— Гарно.
— Про мрії.
— Ще краще.
Соломія хитро усміхнулася.
— А про кохання?
Троянда почервоніла.
Максим теж.
— Можливо...
— Я ТАК І ЗНАЛА!
Усі голосно розсміялися.
А потім Максим тихо сказав:
— Коли напишеш свою книгу, я куплю перший примірник.
Троянда подивилася на нього.
— Справді?
— Навіть два.
— Навіщо два?
— Один читати.
— А другий?
— З автографом.
Троянда засміялася.
І раптом зрозуміла, що її секрет більше не здається страшним.
Бо поруч були люди, які вірили в неї.
А іноді цього достатньо, щоб почати здійснювати свої мрії.
Після розмови в парку Троянді стало набагато легше.
Вона більше не приховувала свою мрію.
Навпаки.
Тепер їй хотілося писати ще більше.
Наступного дня після школи вона сиділа у своїй кімнаті за ноутбуком.
На столі стояла чашка чаю.
Поруч лежав блокнот із нотатками для майбутньої книги.
Троянда швидко друкувала новий розділ.
Раптом телефон завібрував.
Максим ????
— «Пишеш?»
Троянда здивувалася.
— «Звідки знаєш?»
— «Відчуваю.»
— «Брехун.»
— «Трішки ????»
Троянда усміхнулася.
— «Насправді пишу.»
— «І як успіхи?»
— «Добре. Але хвилююся.»
— «Чому?»
— «Бо ніхто ще не читав.»
Відповідь прийшла майже миттєво.
— «Я прочитаю.»
Серце Троянди тепло стислося.
— «Справді?»
— «Звичайно.»
— «Навіть якщо буде погано?»
— «Не буде.»
— «А якщо буде?»
— «Тоді чесно скажу, що мені сподобалося.»
Троянда голосно засміялася.
Саме в цей момент до кімнати зазирнув тато.
— Чого сміємося?
— Нічого.
— Максим написав?
— Тату!
— Я вгадав.
— Так.
Андрій гордо кивнув.
— Я геній.
— Ні.
— Так.
— Ні.
— Добре, трохи.
Троянда засміялася.
Увечері вона вирішила показати Максиму кілька сторінок своєї книги.
Наступного дня вони зустрілися в парку.
Троянда так хвилювалася, ніби складала найважливіший іспит у житті.
— Тримай.
Вона простягнула йому зошит.
— Це воно?
— Так.
— Мені вже цікаво.
Поки Максим читав, Троянда ходила колами біля лавки.
— Трояндо.
— Що?
— Сядь.
— Не можу.
— Чому?
— Хвилююся.
— Дуже?
— Дуже.
Максим дочитав останню сторінку.
Закрив зошит.
І усміхнувся.
— Мені сподобалося.
— Справді?
— Дуже.
— Не брешеш?
— Ні.
— Точно?
— Точно.
Троянда радісно підстрибнула.
— УРА!
На них одразу озирнулися люди в парку.
— Тихіше, письменнице.
— Не можу!
Максим засміявся.
І подумав, що найбільше йому подобається бачити саме таку Троянду.
Щасливу.
Справжню.
І закохану у свої мрії.
А Троянда дивилася на нього і розуміла, що поруч із ним будь-яка мрія здається ближчою.
— До речі, — сказав Максим, — у мене є ідея.
— Яка?
— Тобі треба подати свою книгу на конкурс.
Троянда здивовано подивилася на нього.
— Думаєш?
— Впевнений.
— А якщо вона нікому не сподобається?
— Тоді вони просто нічого не розуміють.
— Максиме!
— Що? Я серйозно.
Троянда засміялася.
Саме в цей момент до них підбігла Соломія.
— Про що говорите?
— Про книгу Троянди.
— О!
Соломія миттєво сіла поруч.
— Я теж хочу читати.
— Спочатку допишу.
— Нудно.
— Соломіє.
— Добре-добре.
Раптом телефон Троянди задзвонив.
На екрані висвітилося:
Мама ????
— Алло?
— Доню, де ти?
— У парку.
— Добре. А тато вже десять хвилин шукає тебе по всьому дому.
— Що?!
— Він забув, що ти гуляєш.
Поруч почувся голос Андрія:
— Я не забув!
— Забув.
— Не забув.
— Забув.
Троянда ледве стримувала сміх.
— Передай татові, що я жива.
— Передам.
Через хвилину прийшло повідомлення від Андрія:
"Перевірка успішна. Донька знайдена."
Максим почав сміятися.
— Твій тато неймовірний.
— Я знаю.
— Він мене лякає і смішить одночасно.
— Це його талант.
Вечір ставав дедалі теплішим.
Сонце повільно сідало.
У парку загорілися ліхтарі.
Соломія раптом хитро посміхнулася.
— Даниле.
— Що?
— Ходімо морозиво купимо.
— Зараз?
— Так.
— Чому?
— Бо я так сказала.
Данило подивився на Максима.
Потім на Троянду.
І все зрозумів.
— А-а-а.
— Саме так.
За хвилину вони вже пішли.
Троянда закотила очі.
— Вони спеціально.
— Сто відсотків.
Запанувала тиха й приємна пауза.
Максим подивився на неї.
— Знаєш...
— Що?
— Я пишаюся тобою.
Троянда здивувалася.
— Чому?
— Бо ти не здалася.
— У якому сенсі?
— Ти боялася показувати свої історії. Але все одно продовжувала писати.
На душі стало тепло.
Дуже тепло.
— Дякую.
— Завжди будь собою, Трояндо.
— Постараюся.
— Ні.
— Що?
— Не старайся.
— А що тоді?
— Просто будь.
Троянда усміхнулася.
І в той момент зрозуміла, що іноді одна правильна людина може подарувати більше впевненості, ніж сотня похвал.
А десь неподалік Соломія вже розповідала Данилу:
— Я даю їм максимум два розділи до освідчення.
— Соломіє!
— Що? Я просто прогнозую!
І весь парк знову наповнився сміхом.
