Раді Вас бачити!

Троянда майже бігла додому.

Журнал вона міцно притискала до грудей, ніби боялася, що він зникне.

Коли дівчина відчинила двері квартири, мама вже чекала в коридорі.

— Нарешті!

— Мамо, я все поясню.

— Спочатку покажи журнал.

Троянда простягнула його.

Мама відкрила рота від здивування.

— Це справді ти?

— Так.

— Доню, яка ж ти красива!

Троянда усміхнулася.

— Дякую.

Увечері вони довго розглядали фотографії. Навіть тато, який зазвичай мало цікавився модою, був вражений.

Наступного ранку телефон Троянди задзвонив дуже рано.

Номер був незнайомий.

— Алло?

— Добрий ранок! Це редакція журналу «Мрія».

Троянда мало не впустила телефон.

— Справді?

— Так. Ми хотіли б запросити вас на невелике інтерв'ю.

— Мене?

— Саме вас.

Дівчина не могла повірити своїм вухам.

Через годину вона вже стояла перед дзеркалом і десятий раз поправляла волосся.

— Не хвилюйся, — сказала мама. — Просто будь собою.

— Легко сказати.

За кілька хвилин пролунав дзвінок у двері.

Троянда відчинила.

На порозі стояв Максим.

У руках він тримав фотоапарат.

— Привіт.

— Привіт.

— Готова до свого першого інтерв'ю?

— Ні.

— Чудово. Я теж не був готовий до свого першого.

Троянда засміялася.

Вони вирушили до редакції разом.

Будівля журналу виявилася більшою, ніж вона уявляла.

У холі висіли фотографії моделей, акторів і спортсменів.

— Ого...

— Колись я теж так реагував, — сказав Максим.

У редакції їх зустріла усміхнена жінка.

— Трояндо! Ми дуже раді вас бачити.

— Дякую.

— Не хвилюйтеся. Це буде дружня розмова.

Її провели до світлої кімнати.

На столі стояли квіти та чашки з чаєм.

Журналістка ввімкнула диктофон.

— Отже, почнемо?

Троянда кивнула.

— Розкажіть про себе.

— Якщо чесно, я звичайна дівчина.

— Але ваша історія вже стала незвичайною.

Троянда усміхнулася.

Поступово хвилювання зникло.

Вона розповідала про школу, свої улюблені книги, квіти та мрії.

— Які квіти ви любите найбільше?

— Лаванду та бузок.

Журналістка здивувалася.

— А не троянди?

— Троянди теж красиві. Але саме лаванда і бузок подобаються мені найбільше.

Максим, який сидів осторонь, ледь помітно усміхнувся.

— А про що ви мрієте?

Троянда задумалася.

— Хочу подорожувати. Хочу побачити багато міст. І ще хочу, щоб люди пам'ятали мене не лише через фотографії.

— А через що?

— Через добрі справи.

У кімнаті запанувала тиша.

Журналістка усміхнулася.

— Гарна відповідь.

І саме в цей момент Троянда зрозуміла, що ця пригода тільки починається...

Журналістка перегорнула сторінку у своєму блокноті.

— Трояндо, а можна трохи особисте запитання?

— Можна, — відповіла дівчина.

— Хто ваші батьки?

Троянда не бачила в цьому нічого дивного.

— Мою маму звати Олена, а тата — Андрій.

Журналістка раптом завмерла.

— Перепрошую... Андрій?

— Так.

— Андрій Розовський?

— Так, а звідки ви знаєте?

Журналістка мало не впустила ручку.

— Ви жартуєте?

— Ні...

Максим здивовано подивився то на Троянду, то на журналістку.

— Щось сталося?

— Ви хочете сказати, що не знаєте, хто її батько?

Троянда розгублено похитала головою.

— Це мій тато. А що?

Журналістка прикрила рот рукою.

— Ваш батько — засновник однієї з найбільших благодійних організацій у країні!

— Що?

— А ваша мама відома дизайнерка квіткових композицій!

Троянда здивовано кліпнула очима.

— Але вдома вони просто мама і тато.

Максим тихо засміявся.

— Мені подобається ця відповідь.

Журналістка теж усміхнулася.

— Тепер я розумію, звідки у вас така скромність.

— Мама завжди каже, що потрібно залишатися собою.

— Дуже мудра порада.

У кімнаті запанувала тепла атмосфера.

Інтерв'ю продовжилося, але тепер усі дивилися на Троянду зовсім інакше.

Не як на випадкову дівчину з обкладинки журналу.

А як на людину, яка, попри відомих батьків, залишилася доброю, щирою та простою.

Максим спостерігав за нею і щоразу переконувався: Троянда була особливою.

І зовсім не через фотографії...

Журналістка усміхнулася й представилася:

— До речі, мене звати Марія.

— Дуже приємно, — відповіла Троянда.

— І мені. А тепер розкажіть чесно: які були ваші перші почуття, коли ви побачили себе на обкладинці журналу?

Троянда засміялася.

— Якщо чесно, спочатку я подумала, що це чийсь жарт.

— Справді?

— Так. Я навіть перевірила кілька разів, чи не переплутали вони дівчину на фото.

Марія засміялася.

— І що було потім?

— Потім я мало не впустила журнал.

Максим ледь стримував сміх.

— Це правда.

— А потім я подумала про маму.

— Чому саме про маму?

— Бо згадала, що забула купити хліб.

Усі в кімнаті розсміялися.

— Найвідоміша модель дня хвилювалася через хліб! — сказала Марія.

— Саме так.

— А як у школі?

— Там набагато складніше, ніж на фотосесії.

— Невже?

— Звісно. На фотосесії тебе фотографують. А в школі можуть викликати до дошки.

Максим голосно засміявся.

— Тут я погоджуюся.

— Який ваш улюблений предмет? — запитала Марія.

— Українська література.

— Любите читати?

— Дуже.

— А математика?

Троянда зробила серйозне обличчя.

— Ми поважаємо одна одну на відстані.

У кімнаті знову пролунав сміх.

— Це найкраща відповідь за сьогодні, — сказала Марія.

— Дякую.

— А друзі вже знають про вашу обкладинку?

— Думаю, так.

— І як відреагують?

— Моя подруга Соломія, напевно, почне кричати раніше за маму.

Максим ледве не впустив фотоапарат від сміху.

— А це можливо?

— Повір, дуже можливо.

Марія витерла сльози від сміху.

— Трояндо, ви неймовірно щира.

— Мама каже, що краще бути собою.

— І вона має рацію.

Інтерв'ю тривало ще довго. Але тепер Троянда вже зовсім не хвилювалася.

Вона просто розповідала про своє життя, школу, друзів і мрії.

А Марія подумала, що саме така щирість і робить людей особливими.

Не гучні титули.

Не популярність.

А здатність залишатися собою.

Марія усміхнулася й подивилася у свої записи.

— До речі, Трояндо, мене давно цікавить одне питання.

— Яке?

— Твоє ім'я. Скажи, а в паспорті в тебе теж Троянда? Чи, можливо, Роза?

Троянда відразу випрямилася.

— Ні!

Марія здивовано кліпнула очима.

— Ні?

— Мене звати Троянда. Саме Троянда. Не Роза, не Розалія і не ще щось.

Максим ледь усміхнувся.

— Схоже, це важлива тема.

— Дуже важлива! — емоційно відповіла Троянда.

— Вибач, я не хотіла образити.

— Та нічого. Просто це трапляється постійно.

— І часто тебе так називають?

— На жаль, так.

Марія засміялася.

— І що ти робиш?

— Виправляю.

— Кожного разу?

— Кожного разу.

Максим уже відвернувся до вікна, щоб приховати сміх.

— А був якийсь особливо кумедний випадок?

— Був.

— Розкажеш?

Троянда усміхнулася.

— Одного разу на батьківських зборах учителька кілька разів назвала мене Розою.

— Ой...

— Саме так.

— І що сталося?

— Спочатку мама мовчала.

— А потім?

— Потім учителька знову сказала: "Роза сьогодні добре написала контрольну".

Марія вже почала сміятися.

— І?

— Мама піднялася зі стільця.

— О ні...

— І дуже голосно сказала: "Її звати ТРОЯНДА!"

Максим розсміявся.

— Серйозно?

— Так.

— І що було далі?

— У класі запанувала така тиша, що було чути, як муха літає.

Марія вже витирала сльози від сміху.

— Твоя мама неймовірна.

— Це ще не все.

— Є продовження?

— Учителька почервоніла й почала вибачатися.

— А мама?

— Сказала: "Я три роки ходжу на збори. За цей час можна запам'ятати ім'я моєї доньки".

Максим уже не стримував сміх.

— Тепер я розумію, у кого ти така вперта.

— Я не вперта.

— Авжеж, — усміхнувся він.

— Просто люблю своє ім'я.

Марія тепло подивилася на дівчину.

— І правильно. Воно дуже красиве.

Троянда усміхнулася.

Вперше за весь день вона відчула себе абсолютно спокійно.

Наче це було не інтерв'ю, а дружня розмова.

І навіть не помітила, як за вікном почало повільно заходити сонце...

Марія переглянула свої нотатки й усміхнулася.

— Гаразд, Трояндо, а тепер запитання, яке цікавить багатьох читачів.

— Яке саме? — насторожилася дівчина.

— У тебе є залицяльник? Або хлопець?

Троянда відразу розгубилася.

— Що?

Максим, який сидів поруч, ледь не вдавився чаєм.

— Маріє! — засміявся він.

— Що? Це звичайне запитання.

Троянда відчула, як її щоки почали рожевіти.

— Ні. Немає.

— Точно?

— Точно.

— А закоханість?

— Ні... тобто... не знаю.

Марія хитро усміхнулася.

— Цікава відповідь.

— Це чесна відповідь.

— А заміж хочеш?

Троянда широко розплющила очі.

— Заміж?

— Так.

— Ні!

У кімнаті стало тихо.

— Не хочу.

— Ніколи?

— Колись, можливо.

— А діти?

— Теж колись.

Марія засміялася.

— Ти так відповідаєш, ніби тобі вже сто років.

— Просто я не поспішаю.

— І що має статися, щоб ти змінила думку?

Троянда на кілька секунд замислилася.

— Напевно, має з'явитися людина, яка покаже, що поруч із нею мені добре.

Марія уважно слухала.

— Людина, якій я зможу довіряти.

— Це гарно сказано.

— І яка буде поважати мене такою, яка я є.

Максим мовчав.

Але чомусь не міг відвести погляду від Троянди.

— Тобто тобі потрібен не принц на білому коні? — усміхнулася Марія.

— Ні.

— А хто?

— Просто хороша людина.

У кімнаті запанувала тиша.

Марія кивнула.

— Знаєш, мені здається, це найкраща відповідь за весь день.

Троянда усміхнулася.

— Дякую.

— А ти, Максиме? — раптом запитала Марія.

— Що я?

— Погоджуєшся?

Хлопець засміявся.

— Повністю.

— Тобто?

— Мені здається, що хороша людина важливіша за будь-які титули, популярність чи гроші.

Троянда мимоволі подивилася на нього.

І на мить їхні погляди зустрілися.

Серце дівчини чомусь забилося швидше.

Вона швидко опустила очі.

На щастя, Марія цього не помітила.

А ось Максим помітив.

І ледь усміхнувся...

Марія усміхнулася і вимкнула диктофон.

— Дякую, Трояндо. Це було одне з найщиріших інтерв'ю, які я проводила.

— І вам дякую, — відповіла дівчина.

Вона подивилася на годинник і раптом здивовано скрикнула:

— Ой!

— Що сталося? — запитав Максим.

— Мені пора додому.

— Уже?

— Так.

Марія засміялася.

— Невже так поспішаєш?

— У мене режим.

— Режим?

— Так. Мама каже, що навіть пригоди повинні бути за розкладом.

Максим розсміявся.

— Вперше чую таке правило.

— У нашій сім'ї воно працює.

Марія похитала головою.

— Твоя мама стає моєю улюбленою героїнею.

— Повірте, вдома вона ще цікавіша.

Усі засміялися.

Троянда підвелася зі стільця й взяла свій журнал.

— Мені справді треба йти.

— Ми ще побачимося? — запитала Марія.

— Звичайно.

— Тоді успіхів тобі.

— Дякую.

Максим теж піднявся.

— Я проведу тебе.

— Не обов'язково.

— А я все одно проведу.

Троянда лише усміхнулася.

Вони вийшли з редакції на вечірню вулицю.

Сонце вже ховалося за будинками, а небо забарвилося в рожеві та золоті кольори.

Кілька хвилин вони йшли мовчки.

— Втомилася? — запитав Максим.

— Трохи.

— Але задоволена?

— Дуже.

— Тоді день був вдалим.

Троянда кивнула.

Вона подивилася на журнал у своїх руках.

Ще вчора вона була звичайною дівчиною, а сьогодні давала інтерв'ю для відомого журналу.

Життя справді вміє дивувати.

— Максиме?

— Так?

— Дякую тобі.

— За що?

— За все це.

Хлопець усміхнувся.

— Це тільки початок, Трояндо.

І чомусь від цих слів її серце знову забилося трохи швидше.

Попереду на них чекало ще багато несподіваних пригод.

Але зараз Троянда думала лише про одне:

як добре іноді, що звичайна прогулянка може змінити ціле життя.