Спочатку:
На сторінку книги
Після квіткового фестивалю минуло кілька днів.
Троянда сиділа в кафе разом із Максимом, Соломією та Данилом.
Настрій був чудовий.
Усі жартували й сміялися.
Раптом до їхнього столика підійшла молода журналістка.
— Перепрошую, це ж Троянда?
— Так, це я, — усміхнулася дівчина.
— Можна кілька запитань для нашого блогу?
— Якщо недовго.
Журналістка увімкнула диктофон.
— Скільки вам років?
— Сімнадцять, — відповіла Троянда.
— Лише сімнадцять, а вже фото в журналах. Як вам це?
— Якщо чесно, я досі дивуюся.
Усі засміялися.
— А ким ви мрієте стати в майбутньому?
— Поки що думаю. Але хочу займатися улюбленою справою і бути щасливою.
— Гарна відповідь.
У цей момент до журналістки підійшов високий хлопець.
— Маріє, ти знову працюєш?
— Завжди.
— Привіт, — усміхнувся він Троянді.
— Привіт.
— Я Олег.
— Троянда.
— Знаю.
Олег сів поруч і почав розмовляти з нею про фотографії та фестиваль.
Троянда чемно відповідала.
Але не помітила, як Максим раптом став дуже мовчазним.
Соломія одразу це побачила.
— Даниле.
— Що?
— Подивися на Максима.
— Бачу.
— Ревнує?
— На всі сто відсотків.
Соломія ледве стримала сміх.
Тим часом Олег продовжував розмову.
— Можливо, якось вип'ємо кави?
Троянда здивувалася.
— Я...
Не встигла вона договорити, як Максим підвівся.
— Трояндо, можна тебе на хвилинку?
— Е-е... так.
Вони відійшли трохи вбік.
— Щось сталося? — запитала вона.
— Ні.
— Тоді чому ти такий дивний?
— Я не дивний.
— Максиме.
— Добре. Можливо, трохи дивний.
Троянда усміхнулася.
— То що сталося?
Максим кілька секунд мовчав.
— Мені не подобається той Олег.
— Чому?
— Просто не подобається.
— Ти його навіть не знаєш.
— І не хочу знати.
Троянда раптом усе зрозуміла.
І ледь не засміялася.
— Максиме...
— Що?
— Ти ревнуєш?
— Ні.
— Ревнуєш.
— Ні.
— Дуже ревнуєш.
— Трохи.
Троянда не витримала і розсміялася.
— Це навіть мило.
— Мило?
— Дуже.
Максим похитав головою.
— Я серйозно.
— А я теж серйозно.
І чомусь від цієї розмови на душі стало тепло їм обом.
Бо іноді ревнощі — це не про злість.
А про страх втратити людину, яка стала важливою.
А Максим починав розуміти, наскільки важливою для нього стала Троянда.
Троянда все ще усміхалася.
Максим стояв поруч із дуже серйозним виглядом.
— Не смійся.
— Не можу.
— Це не смішно.
— Ще як смішно.
— Трояндо...
— Максиме...
Вони одночасно замовкли.
І раптом обоє засміялися.
— Бачиш? — сказала вона.
— Що?
— Ти хороший.
— До чого це?
— Хороші хлопці завжди ревнують дуже кумедно.
— Дякую. Зараз мені стало набагато легше.
— Будь ласка.
У цей момент до них підбігла Соломія.
— Ну що?
— Що саме? — запитала Троянда.
— Ви вже зізналися?
— СОЛОМІЄ!
— А що? Я просто питаю.
Максим мало не вдавився соком.
Данило за спиною Соломії ледь стримував сміх.
— Я знав, що вона це скаже.
— Зрадник, — відповіла Соломія.
— Я твій друг.
— Саме тому ти мав мене підтримати.
Троянда закрила обличчя руками.
— Мені соромно.
— А мені ні, — заявила Соломія.
— Ми помітили.
Усі засміялися.
Тим часом Олег підійшов до них ще раз.
— Трояндо, ось моя візитка.
— Дякую.
Максим одразу насупився.
Соломія ледь не впала зі стільця від сміху.
— Він зараз вибухне.
— Соломіє! — прошепотіла Троянда.
— Що? Я кажу правду.
Олег попрощався і пішов.
Щойно він зник за дверима кафе, Максим видихнув.
— Нарешті.
— Ти неможливий, — засміялася Троянда.
— Знаю.
— Ревнивий.
— Можливо.
— Дуже ревнивий.
— Трояндо...
— Що?
— Перестань мене дражнити.
Вона усміхнулася.
— Не хочу.
На кілька секунд між ними запанувала тиша.
Тепла.
Особлива.
Максим подивився їй в очі.
— Знаєш...
— Що?
— Я був справді не радий, коли він запросив тебе на каву.
Серце Троянди почало битися швидше.
— Чому?
Максим усміхнувся.
— Хіба сама не розумієш?
Щоки дівчини миттєво стали рожевими.
— Можливо, розумію.
— І?
— І мені приємно.
Максим здивовано підняв брови.
— Приємно?
— Так.
— Чому?
Троянда подивилася на нього і тихо відповіла:
— Бо ти мені теж небайдужий.
На мить світ ніби завмер.
Навіть Соломія замовкла.
Щоправда, лише на три секунди.
— Я ЗНАЛА!
Кафе вибухнуло сміхом.
Данило схопився за голову.
— Соломіє, ти колись навчишся говорити тихо?
— Ні.
— Це була риторична фраза.
— Все одно ні.
Троянда й Максим розсміялися.
І вперше за довгий час обоє відчули, що їхня історія першого кохання стає чимось справжнім.
Попереду було ще багато пригод.
Але тепер вони точно знали: їм хочеться проходити їх разом.
Після веселого дня в кафе друзі вирішили прогулятися центральною площею міста.
Сонце світило яскраво.
Настрій був чудовий.
Особливо в Соломії.
— Я досі не можу повірити!
— У що? — запитала Троянда.
— Що я була права.
— Про що?
— Про вас із Максимом.
— Соломіє!
— Добре-добре.
Максим лише засміявся.
Раптом біля площі їх помітила молода фотографка.
— Перепрошую!
Троянда обернулася.
— Так?
— Ви ж та сама дівчина з квіткового фестивалю?
— Мабуть...
— Можна фото?
— Зі мною?
— Так!
Троянда здивувалася.
— Звичайно.
Фотографка швидко зробила кілька кадрів.
Клац.
Клац.
Клац.
Потім ще одна дівчина попросила фото.
Потім ще одна.
І ще.
— Ого, — прошепотіла Троянда.
— Схоже, ти стаєш відомою, — усміхнувся Данило.
У цей момент один молодий фотограф підійшов до Троянди.
— Ви дуже фотогенічна.
— Дякую.
— Можливо, колись попрацюємо разом.
— Можливо.
Максим одразу насупився.
Соломія це помітила.
І мало не розсміялася вголос.
— Даниле.
— Що?
— Знову почалося.
— Бачу.
Фотограф продовжував розмову.
— У вас дуже красива усмішка.
— Дякую.
— І очі.
— Дякую...
Максим схрестив руки на грудях.
Троянда краєм ока побачила його вираз обличчя.
І ледь стримала сміх.
Коли фотограф нарешті попрощався і пішов, Максим мовчав.
Дуже мовчав.
Підозріло мовчав.
— Максиме?
— Що?
— Ти образився?
— Ні.
— Ревнуєш?
— Ні.
— Брешеш.
— Трояндо.
— Максиме.
Соломія вже не могла стримуватися.
— Це найкращий серіал у моєму житті.
— Соломіє! — одночасно сказали Троянда і Максим.
Дівчина засміялася.
Троянда підійшла ближче до Максима.
— Подивися на мене.
— Дивлюся.
— Мені ніхто не потрібен.
Максим здивувався.
— Що?
— Я тут із друзями.
І трохи тихіше додала:
— І з тобою.
Щоки хлопця миттєво почервоніли.
— А...
— От бачиш.
— Що?
— Тепер червонієш ти.
Соломія драматично притиснула руку до серця.
— Це занадто мило.
— Ти неможлива, — засміявся Данило.
Друзі продовжили прогулянку.
А Троянда подумала, що перше кохання іноді буває дивним.
Трохи смішним.
Трохи незграбним.
Трохи ревнивим.
Але саме тому таким особливим.
