Спочатку:
На сторінку книги
Наступної суботи Максим запросив Троянду на невелику подорож за місто.
— Це буде сюрприз, — сказав він.
— Ти занадто любиш сюрпризи.
— А ти занадто любиш про них питати.
— Це правда.
Троянда саме збиралася виходити з дому, коли у дворі з'явився її тато Андрій.
Він уважно подивився на Максима.
Дуже уважно.
Максим одразу занервував.
— Добрий день.
— Добрий день, Максиме.
Запанувала тиша.
— То ви їдете гуляти? — запитав Андрій.
— Так.
— Удвох?
— Тату! — почервоніла Троянда.
— Я просто питаю.
Максим ледь стримав усмішку.
— Так, у двох.
Андрій задумливо кивнув.
— Добре.
Троянда вже зраділа.
Але зарано.
— Тоді я теж поїду.
— ЩО?!
— Для безпеки.
— ТАТУ!
— Що? Я сучасний батько.
Максим ледве не розсміявся.
— Мені здається, Троянда не дуже рада.
— Це тимчасово, — серйозно відповів Андрій.
За десять хвилин вони вже їхали.
Попереду сидів Максим.
Поруч із ним Андрій.
А Троянда сиділа позаду і не могла повірити у своє життя.
— Тату...
— Так?
— Ти зіпсував побачення.
— Я його покращив.
Максим тихо засміявся.
— Не підтримуй його!
— Вибач.
Андрій повернувся до Максима.
— Отже.
— Так?
— Які в тебе наміри щодо моєї доньки?
— ТАТУ!!!
Максим мало не вдавився водою.
— Андрію, — почувся голос мами телефоном, — перестань лякати хлопця.
— Я не лякаю.
— Лякаєш.
Троянда засміялася.
Навіть Максим уже сміявся.
Через годину вони приїхали до красивого озера.
Навколо росли дерева.
Співали птахи.
Було дуже красиво.
— Оце так місце, — захоплено сказала Троянда.
— Подобається? — запитав Максим.
— Дуже.
Поки Андрій фотографував качок і сперечався з навігатором, Максим і Троянда відійшли до води.
Нарешті удвох.
— Вибач за тата.
— Не треба.
— Справді?
— Він кумедний.
— Це найкраще слово для нього.
Вони засміялися.
Вітер легенько ворушив волосся Троянди.
Максим подивився на неї.
І на кілька секунд забув, що хотів сказати.
— Що? — усміхнулася вона.
— Нічого.
— Брешеш.
— Можливо.
— Максиме.
— Просто ти дуже красива сьогодні.
Троянда миттєво почервоніла.
— Дякую...
Серце калатало так сильно, що вона боялася, що він це почує.
Раптом здалеку почувся голос Андрія:
— МАКСИМЕ!
— О ні, — прошепотів хлопець.
— МАКСИМЕ, ІДИ СЮДИ!
— Тепер я тебе розумію, — засміявся Максим.
Троянда вже ледве стояла від сміху.
Так закінчилася їхня кумедна поїздка.
Трохи романтична.
Трохи незручна.
Трохи божевільна через тата.
Але саме тому незабутня.
І дорогою додому Троянда зрозуміла, що закохується в Максима все сильніше.
А Максим, дивлячись на її усмішку, думав абсолютно про те саме.
Минуло кілька днів після поїздки до озера.
Увечері Троянда сиділа біля вікна й читала книгу, коли телефон завібрував.
Повідомлення від Максима.
"Подивись у вікно."
— Що?
Троянда підбігла до вікна.
Під ліхтарем біля будинку стояв Максим.
І усміхався.
— Мамо! Я ненадовго погуляти!
— З Максимом?
— Мамо!
— Гарного вечора!
Троянда тільки похитала головою і вибігла надвір.
— Привіт.
— Привіт.
— Ти спеціально хотів мене здивувати?
— Трохи.
— У тебе це виходить занадто добре.
Максим засміявся.
— Ходімо.
Вони неквапливо пішли вечірніми вулицями.
Небо було чистим.
А над містом світив великий сріблястий місяць.
— Красиво, — тихо сказала Троянда.
— Дуже.
— Ти дивишся не на місяць.
— Помітила?
Троянда почервоніла.
— Максиме...
— Що?
— Ти іноді говориш такі речі, що я не знаю, що відповідати.
— Тоді просто усміхайся.
— Це нечесно.
— Зате працює.
Вони засміялися.
Незабаром дійшли до невеликого парку.
Там майже нікого не було.
Лише шелест листя та світло ліхтарів.
Вони сіли на лавку.
Кілька хвилин просто розмовляли про школу, друзів і майбутнє.
— Знаєш, — сказав Максим, — раніше я думав, що найкращі історії бувають лише в книгах.
— А тепер?
— Тепер думаю, що іноді вони трапляються в реальному житті.
Троянда усміхнулася.
— Це дуже гарно.
— Це правда.
Вона подивилася на зоряне небо.
Потім на Максима.
І раптом зрозуміла, що поруч із ним почувається спокійно.
Наче так і має бути.
Саме в цей момент телефон Максима голосно задзвонив.
На екрані висвітилося:
Андрій ????
Троянда вибухнула сміхом.
— Мій тато?
— Так.
— Відповідай!
Максим натиснув кнопку.
— Алло?
— Максиме!
— Добрий вечір, Андрію.
— Добрий. Ви де?
— У парку.
— Добре.
Пауза.
— А чому я питаю? Не знаю.
Пауза.
— Просто хотів нагадати, що Троянду треба повернути додому.
— Тату! — крикнула Троянда так голосно, що Андрій почув через телефон.
— О, ти поруч.
— Звісно поруч!
— Добре. Гарного вечора вам.
І відключився.
Максим уже сміявся.
— Твій тато легенда.
— Я знаю.
Вони ще довго сиділи на лавці, дивлячись на місяць.
І цей вечір став одним із тих спогадів, які хочеться зберігати в серці дуже довго.
Бо іноді найкращі побачення — це не дорогі подарунки чи гучні слова.
А просто людина поруч.
Та, з якою хочеться дивитися на місяць і усміхатися.
