Раді Вас бачити!

Минуло кілька днів після шкільного фестивалю.

Настали теплі літні вихідні.

Троянда саме дочитувала нову книгу, коли телефон завібрував.

Максим ????

— «Привіт. Підеш гуляти?»

Троянда усміхнулася.

— «Так.»

Відповідь прийшла майже миттєво.

— «Через годину біля фонтану.»

— «Домовилися.»

Коли Троянда спустилася вниз, тато Андрій уже сидів на кухні.

— Куди збираємося?

— Гуляти.

— З Максимом?

— Так.

— Я так і знав.

— Тату...

— Що?

— Нічого.

Мама засміялася.

— Не хвилюйся, доню. Ми не будемо тебе допитувати.

— Це ти не будеш, — пробурмотіла Троянда.

За годину вона вже стояла біля великого міського фонтану.

Максим прийшов майже одночасно.

— Привіт.

— Привіт.

— Гарно виглядаєш.

Троянда одразу почервоніла.

— Дякую.

— Це правда.

Вони рушили центральною вулицею міста.

Навколо гуляли люди.

Працювали маленькі кав'ярні.

Лунала музика від вуличних музикантів.

— Люблю такі дні, — сказала Троянда.

— Я теж.

— Чому?

— Бо можна просто гуляти й нікуди не поспішати.

Вона усміхнулася.

Саме це їй зараз і подобалося.

Незабаром вони зустріли Соломію та Данила.

— О! — вигукнула Соломія. — Яка несподіванка!

— Ти нас переслідуєш? — засміявся Максим.

— Звичайно ні.

— Тоді чому ти тут?

— Бо місто маленьке.

— Дуже переконливо.

Данило лише похитав головою.

— Я теж намагався це зрозуміти.

Усі розсміялися.

Друзі вирішили трохи прогулятися разом.

Вони жартували.

Фотографувалися.

Купили морозиво.

І навіть випадково потрапили на невеличкий концерт просто неба.

Було весело.

Але раптом небо почало темніти.

— Мені це не подобається, — сказав Данило.

— Чому? — запитала Соломія.

У ту ж секунду впала перша крапля дощу.

Потім друга.

Третя.

— Ой.

За хвилину почалася справжня літня злива.

— БІЖИМО! — закричала Соломія.

Уся компанія кинулася шукати укриття.

Зрештою вони сховалися під навісом маленької кав'ярні.

Усі були трохи мокрі.

Особливо Соломія.

— Моє волосся! — драматично вигукнула вона.

— Воно на місці, — відповів Данило.

— Але вже не ідеальне!

— Це трагедія.

Максим тихо засміявся.

Троянда теж.

Дощ барабанив по даху.

Місто навколо стало зовсім іншим.

Тихішим.

Затишнішим.

Соломія з Данилом вирішили забігти всередину за гарячим какао.

І на кілька хвилин Троянда з Максимом залишилися самі.

— Гарний дощ, — тихо сказала вона.

— Так.

— Хоч і несподіваний.

Максим подивився на неї.

— Як і наша зустріч.

Серце Троянди знову забилося швидше.

Вона опустила очі.

А потім тихо усміхнулася.

— Можливо.

Дощ повільно стихав.

Попереду сяяла веселка.

А разом із нею починався ще один особливий день у їхній історії.

Невдовзі друзі зайшли всередину кав'ярні.

Було тепло й затишно.

За вікнами шумів дощ.

Соломія вже сиділа за столиком із великим горнятком какао.

— Я вижила, — урочисто повідомила вона.

— Після чого? — запитав Данило.

— Після катастрофи з моєю зачіскою.

— Вона досі виглядає нормально.

— Ти нічого не розумієш у красі.

Максим тихо засміявся.

Троянда теж.

Офіціант приніс напої.

Вони почали розмовляти про школу, літо та майбутні плани.

Раптом за вікном несподівано гримнув сильний грім.

ГРРРАААХ!

— ААААА!

Троянда так різко скрикнула від несподіванки, що мало не впустила чашку.

Уся кав'ярня на секунду обернулася до їхнього столика.

Максим миттєво нахилився до неї.

— Гей, усе добре?

Троянда притиснула руку до грудей.

— Я злякалася...

— Так і помітив.

Соломія вже ледве стримувала сміх.

— Вибач...

— Не смійся!

— Я намагаюся!

Данило теж усміхнувся.

— Зате тепер ми знаємо твою таємницю.

— Яку?

— Ти боїшся грому.

— Не боюся!

У цей момент знову гримнуло.

Троянда здригнулася.

Соломія голосно розсміялася.

— Добре-добре, не боїшся.

Максим з усмішкою простягнув їй серветку.

— Тримай.

— Навіщо?

— Для хоробрих людей.

Троянда закотила очі.

— Дуже смішно.

— Трішки.

За вікном дощ поступово слабшав.

Краплі повільно стікали по склу.

У кав'ярні було спокійно.

Затишно.

І якось по-особливому добре.

Максим дивився на Троянду і усміхався.

А вона, попри свій переляк, усміхалася у відповідь.

Бо навіть грім уже не здавався таким страшним, коли поруч були друзі та людина, яка завжди готова підтримати.

Дощ майже закінчився.

У кав'ярні було тепло й тихо.

Троянда саме пила гарячий чай, коли її телефон задзвонив.

На екрані висвітилося:

Бабуся ????

— Алло?

— Трояндо, сонечко, ми вже приїхали в місто.

Очі дівчини засяяли.

— Справді?!

— Так.

— Разом із дідусем?

— Звичайно.

— Я так скучила!

— Ми теж.

Троянда усміхнулася.

— Добре, я скоро буду.

Вона поклала слухавку.

— Що сталося? — запитав Максим.

— Приїхали бабуся і дідусь.

— Ого.

— Мені потрібно їхати додому.

Соломія усміхнулася.

— Передавай привіт.

— Обов'язково.

Троянда підвелася.

Вона вже хотіла щось сказати Максиму, але не знаходила правильних слів.

Чомусь серце почало хвилюватися.

— Максиме...

— Так?

— Я...

Раптом біля столика підвелася Соломія.

Вона нервово поправила волосся.

— Можна я теж дещо скажу?

Усі здивовано подивилися на неї.

— Ну... Максиме...

— Так?

— Ми давно знайомі.

— Так.

— І працювали разом на кількох шкільних проєктах.

— Було таке.

Соломія глибоко вдихнула.

— Ти мені подобаєшся.

За столиком стало тихо.

Данило ледь не впустив свою чашку.

Максим здивовано моргнув.

Троянда теж завмерла.

— Але... не як друг.

Соломія опустила очі.

Було видно, що їй нелегко це сказати.

Максим кілька секунд мовчав.

Потім дуже спокійно відповів:

— Соломіє, ти чудова людина.

Соломія сумно усміхнулася.

— Я вже зрозуміла, що буде далі.

— Ти для мене дуже хороша подруга.

— Саме так.

Вона кивнула.

— Нічого страшного.

Просто я давно хотіла сказати правду.

Данило мовчки поклав руку їй на плече.

Соломія усміхнулася вже щиріше.

— Зате тепер мені легше.

Троянда дивилася на подругу із теплом.

Їй було трохи шкода Соломію.

Але вона також поважала її сміливість.

Не кожен може чесно сказати про свої почуття.

Саме тоді за вікном зупинилася машина.

Троянда впізнала її одразу.

— Це вони!

Вона швидко підбігла до вікна.

На вулиці стояли її бабуся та дідусь.

І вже махали їй руками.

— Мені справді пора.

Вона обійняла Соломію.

— Все буде добре.

— Знаю.

Потім Данила.

І нарешті подивилася на Максима.

На мить вони просто зустрілися поглядами.

— До зустрічі? — тихо запитав він.

— До зустрічі.

Троянда усміхнулася й вибігла з кав'ярні під легкий післядощовий вітер.

А попереду на неї чекали бабуся, дідусь і нові несподівані події.

Двері кав'ярні зачинилися.

Троянда вже вибігла назустріч бабусі та дідусеві.

За столиком залишилися Максим, Соломія та Данило.

Кілька секунд ніхто нічого не говорив.

Соломія дивилася в чашку.

Максим важко зітхнув.

— Соломіє...

— Не треба, — тихо сказала вона.

— Треба.

Вона підняла очі.

— Я справді дуже поважаю тебе.

— Я знаю.

— Але моє серце належить іншій людині.

Соломія сумно усміхнулася.

— Троянді?

Максим мовчки кивнув.

Данило подивився у вікно.

Він ніби не хотів заважати цій розмові.

— Тоді чому ти мовчиш? — раптом запитала Соломія.

— Про що?

— Про свої почуття.

Максим задумався.

— Бо не хочу поспішати.

— Дурень.

— Можливо.

— Ні, точно дурень.

Вперше за весь вечір Соломія трохи засміялася.

Потім раптом стала серйозною.

— Але знаєш, що мене образило?

— Що?

— Троянда моя подруга.

— І?

— А я все одно дозволила собі закохатися в хлопця, який дивиться тільки на неї.

Максим нічого не відповів.

— Напевно, я погана подруга.

— Ні.

— Можливо, трохи.

— Ти просто людина.

Соломія опустила голову.

— Мені потрібно подумати.

Вона встала з-за столу.

— До завтра.

— До завтра, — відповів Данило.

Максим теж попрощався.

Соломія повільно вийшла з кав'ярні.

На душі в неї було важко.

А Максим ще довго дивився у вікно.

Туди, де кілька хвилин тому стояла Троянда.

Тим часом Троянда вже сиділа в машині поруч із бабусею.

— Яка ж ти виросла! — захоплено сказала бабуся.

— Ба-а-а!

— Що "ба"?

— Ти це кожного року кажеш.

— Бо це правда.

Дідусь засміявся.

— А тепер розповідай.

— Що саме?

— Хто той хлопець біля кав'ярні?

Троянда мало не вдавилася повітрям.

— ДІДУСЮ!

— Що?

— Нічого такого!

— Звичайно-звичайно.

Бабуся підморгнула.

— Нам можеш не розповідати.

Троянда лише заховала обличчя в долонях.

Попереду був вечір із найріднішими людьми.

А десь у місті Максим теж думав про неї.

І навіть не здогадувався, що скоро на них чекає ще одна несподівана пригода.

Машина повільно їхала вечірнім містом.

Дощ уже закінчився.

На дорогах блищали калюжі, у яких відбивалися ліхтарі.

Бабуся сиділа поруч із Трояндою і не зводила з неї очей.

— Ну що, розповідатимеш?

— Про що?

— Про все.

— Ба-бу-сю...

— Не викручуйся.

Дідусь засміявся.

— Ми ж бачимо, що сталося багато цікавого.

Троянда усміхнулася.

І раптом зрозуміла, що дуже скучила за ними.

— Добре.

— Нарешті! — зраділа бабуся.

— Але історія довга.

— Ми нікуди не поспішаємо.

Троянда глибоко вдихнула.

— Все почалося з того, що я випадково потрапила на фотосесію...

— Випадково? — здивувався дідусь.

— Саме так.

І вона почала розповідати.

Про той день.

Про фотографа.

Про свої хвилювання.

Про перші фотографії.

Про журнал.

Про інтерв'ю.

Про фестиваль.

Про друзів.

Бабуся слухала із широко відкритими очима.

— Зачекай-зачекай...

— Що?

— Тебе показували в журналі?

— Так.

— І по телебаченню?

— Було трохи.

— ТРОЯНДО!

— Що?

— Ми це бачили!

— Бачили?!

— Звичайно!

Дідусь гордо кивнув.

— Ми всім сусідам показували.

— Дідусю!

— Що? Ми пишалися.

Троянда почервоніла.

— Це так незручно.

— А нам дуже приємно, — усміхнулася бабуся.

Потім вона хитро примружилася.

— А тепер найголовніше.

— О ні.

— Саме "о так".

— Ба...

— Максим.

Троянда одразу зрозуміла, до чого йде розмова.

— Він хороший друг.

— Звичайно.

— Бабусю.

— Що?

— Просто друг.

Дідусь тихенько кашлянув, приховуючи сміх.

— Ми зрозуміли.

— Не зрозуміли.

— Дуже зрозуміли.

Троянда лише засміялася.

І вперше за цей день їй стало по-справжньому легко.

Тим часом Максим повертався додому.

Вулиці були майже порожні.

У кишені завібрував телефон.

Повідомлення від Данила.

— «Ти серйозно мовчатимеш вічно?»

Максим усміхнувся.

— «Про що?»

Відповідь прилетіла миттєво.

— «Про Троянду.»

Максим важко зітхнув.

— «Не знаю.»

— «Знаєш.»

— «Не впевнений.»

— «Тоді я впевнений за тебе.»

Максим засміявся.

І раптом зрозумів, що весь вечір думає лише про одну людину.

Про дівчину, яка випадково потрапила на фотосесію.

Про дівчину, яка змогла змінити його життя.

І від цієї думки на душі стало тепло.

Дуже тепло.

Удома бабуся вже поставила чайник.

На столі з'явилися пиріжки, варення і печиво.

— Ну все, тепер можна спокійно поговорити, — сказала вона.

Дідусь усміхнувся і сів навпроти Троянди.

— До речі, я ж не представився твоїм друзям сьогодні як слід.

— Дідусю, вони тебе навіть не бачили.

— Це неважливо.

— Ага.

— Знаєш, Трояндо, — сказав дідусь Микола, — іноді в житті трапляються люди, яких ми зустрічаємо не випадково.

Троянда задумалася.

— Можливо.

— А той Максим мені сподобався.

— Ти його бачив дві хвилини.

— Мені вистачило.

Бабуся засміялася.

— Миколо, не лякай дитину.

— Я не лякаю.

Троянда лише усміхнулася.

Але десь глибоко в душі вона знову згадала Максима.

Тим часом Максим уже повернувся додому.

Він довго сидів біля вікна.

Перед очима знову і знову з'являлася усмішка Троянди.

Її сміх.

Її очі.

Її слова.

Нарешті він дістав телефон.

Кілька хвилин дивився на екран.

А потім написав повідомлення.

— «Трояндо, можна чесно?»

Телефон дівчини завібрував.

Вона відкрила повідомлення.

Серце чомусь забилося швидше.

— «Можна.»

Відповідь прийшла майже одразу.

— «Ти стала дуже важливою для мене.»

Троянда завмерла.

Прочитала ще раз.

І ще раз.

Потім з'явилося нове повідомлення.

— «Мені добре поруч із тобою. І я більше не хочу це приховувати.»

Троянда довго дивилася на екран.

Не знаючи, що відповісти.

Нарешті вона набрала:

— «Максиме...»

— «Так?»

— «Можливо, мені теж дуже добре поруч із тобою.»

По той бік екрана Максим усміхнувся.

Але Троянда додала ще одне повідомлення:

— «Тільки я не хочу поспішати.»

Кілька секунд відповіді не було.

Потім телефон знову засвітився.

— «Я розумію.»

Троянда полегшено видихнула.

І написала те, що відчувала.

— «Може, це ще не щось серйозне.»

— «Можливо.»

— «Але я пам'ятатиму всі наші пригоди.»

— «І я.»

— «Фотосесію.»

— «Особливо її.»

— «Фестиваль.»

— «Так.»

— «Навіть нашу сварку.»

— «Краще без неї.»

Троянда тихо засміялася.

А потім написала:

— «Дякую, що був поруч.»

Відповідь прийшла майже миттєво.

— «І буду поруч.»

Троянда усміхнулася.

За вікном уже сяяли зорі.

А в її серці вперше за довгий час було спокійно.

Троянда ще кілька хвилин усміхалася, дивлячись на повідомлення від Максима.

Потім поклала телефон на стіл.

— Посміхається, — тихо сказала бабуся.

— Дуже посміхається, — погодився дідусь Микола.

— Я все чую.

— Ми теж усе бачимо, — засміялася бабуся.

Саме в цей момент на подвір'ї почулися знайомі голоси.

— Приїхали! — радісно вигукнула Троянда.

Вона вибігла в коридор.

Двері відчинилися.

На порозі стояли мама й тато Андрій.

— Донечко!

Мама одразу обійняла її.

— Привіт!

— Як ви доїхали?

— Добре, — усміхнулася мама.

Тато уважно подивився на доньку.

— А чого це ти така щаслива?

— Просто хороший день.

— Точно?

— Так.

— Максим писав?

— ТАТУ!

Усі розсміялися.

Навіть дідусь.

— Андрію, — сказав він, — ти нічим не кращий за мене.

— Це сімейне.

Бабуся лише похитала головою.

Вечір минув за розмовами.

Троянда розповідала про школу.

Про фестиваль.

Про книгу.

Про друзів.

Мама слухала із захопленням.

А тато весь час повторював:

— Я ж казав, що моя донька молодець.

— Тату.

— Що?

— Ти це вже десятий раз кажеш.

— І скажу одинадцятий.

Усі знову засміялися.

Пізніше Троянда вийшла на ґанок.

Ніч була теплою.

На небі сяяли зорі.

Вона згадала сьогоднішній день.

Дощ.

Кав'ярню.

Бабусю з дідусем.

Повідомлення від Максима.

І раптом зрозуміла, що щаслива.

Не через популярність.

Не через фотографії.

Не через книгу.

А через людей поруч.

Через тих, хто підтримував її на кожному кроці.

Телефон тихенько завібрував.

Нове повідомлення.

Від Максима.

— «На добраніч, Трояндо ????»

Дівчина усміхнулася.

І швидко відповіла:

— «На добраніч, Максиме ????»

Потім підняла очі до неба.

Попереду було літо.

Нові пригоди.

Нові почуття.

І нові сторінки її історії.

Але сьогодні все закінчувалося добре.

І цього було достатньо.