Спочатку:
На сторінку книги
Минуло кілька днів.
Троянда активно працювала над своєю книгою.
Вона могла годинами сидіти за ноутбуком, придумувати нові сцени та записувати ідеї.
Максим це знав.
І завжди підтримував її.
Але одного дня все пішло не так.
Троянда сиділа вдома й чекала повідомлення від Максима.
Він обіцяв зателефонувати після обіду.
Минуло пів години.
Потім година.
Потім дві.
Телефон мовчав.
— Дивно, — прошепотіла вона.
Троянда написала першою.
"Привіт. Все добре?"
Повідомлення було прочитане.
Але відповіді не було.
Серце неприємно стиснулося.
Увечері вона побачила нове фото в соцмережах.
На ньому Максим був на якійсь фотозйомці.
Поруч із ним стояла усміхнена дівчина-модель.
Вони про щось сміялися.
Троянді раптом стало дуже боляче.
Вона сама не розуміла чому.
Можливо, через те, що він не відповів.
Можливо, через образу.
А можливо, через ревнощі.
Наступного дня вони зустрілися в парку.
— Привіт, — усміхнувся Максим.
Але Троянда не усміхнулася у відповідь.
— Привіт.
— Щось сталося?
— Ні.
— Точно?
— Точно.
Максим одразу зрозумів.
Щось було не так.
— Трояндо.
— Що?
— Ти ображена.
— Ні.
— Ображена.
— Ні.
— Тоді чому дивишся на мене так, ніби хочеш убити?
Троянда схрестила руки.
— Бо ти не відповідав.
— Я був на роботі.
— Цілий день?
— Майже.
— А повідомлення написати не можна було?
Максим розгубився.
— Я...
— Не треба.
— Трояндо, послухай.
— Ні, це ти послухай.
Її голос здригнувся.
— Ти пообіцяв подзвонити.
— Знаю.
— А потім просто зник.
— Я не зникав.
— Для мене зник!
Запанувала тиша.
Вперше між ними було так незручно.
Так боляче.
Максим теж почав сердитися.
— Ти навіть не дала мені пояснити.
— А що пояснювати?
— Багато чого.
— Наприклад?
— Що зйомка затягнулася.
— А модель поруч на фото теж випадково затягнулася?
Щойно ці слова злетіли з її губ, Троянда пошкодувала про них.
Максим здивовано подивився на неї.
— Ось у чому справа.
— Ні.
— Трояндо...
— Ні.
— Ти ревнуєш.
— Не ревную.
— Ревнуєш.
— Не ревную!
На очах несподівано з'явилися сльози.
І це налякало її найбільше.
Бо вона не хотіла плакати.
Не тут.
Не перед ним.
Але було пізно.
Перша сльоза скотилася по щоці.
Потім друга.
Максим одразу забув про образу.
— Гей...
— Не треба.
— Трояндо.
— Просто залиш мене зараз.
Вона швидко розвернулася і пішла.
Потім побігла.
Щоб він не бачив її сліз.
Максим залишився стояти сам посеред парку.
З важким серцем.
Він ніколи не бачив Троянду такою сумною.
А Троянда бігла додому і плакала.
Бо іноді найбільше болять не чужі слова.
А слова людини, яка стала для тебе особливою.
Троянда забігла додому вся в сльозах.
Вона швидко зачинила двері своєї кімнати й сіла на ліжко.
Сльози не зупинялися.
Через кілька хвилин у двері тихенько постукали.
— Доню? — почувся голос мами.
Троянда мовчала.
— Можна зайти?
— Так...
Мама відчинила двері й одразу сіла поруч.
— Що сталося?
Троянда витерла очі.
— Ми посварилися.
— З Максимом?
Дівчина кивнула.
Саме тоді до кімнати зайшов тато Андрій.
Побачивши сльози доньки, він одразу посерйознішав.
— Хто образив мою доньку?
— Тату...
— Це Максим?
— Андрію, спокійно, — сказала мама.
Троянда сумно усміхнулася.
— Коли він ревнував мене, я ж обережно відмовлялася від усіх тих запрошень на каву після фотосесій.
— Так, — кивнула мама.
— Я ніколи не давала приводу хвилюватися.
Голос Троянди затремтів.
— А вчора він навіть не написав.
Не подзвонив.
Не пояснив нічого.
А сьогодні був зовсім інший...
І сльози знову покотилися по щоках.
Мама обійняла її.
— Сонечко, іноді люди помиляються.
— Але мені було так боляче...
Тато Андрій сів поруч.
— Знаєш, доню.
— Що?
— Коли я закохався у твою маму, ми теж сварилися.
Мама засміялася крізь усмішку.
— І ще як.
— Справді?
— Справді, — кивнув тато.
— Але якщо люди важливі одне одному, вони знаходять спосіб поговорити.
Троянда задумалася.
— А якщо він більше не захоче говорити?
— Захоче, — впевнено відповів Андрій.
— Звідки знаєш?
— Бо я бачив, як він на тебе дивиться.
Дівчина почервоніла навіть крізь сльози.
— Тату...
— Що? Це правда.
Мама усміхнулася.
— І мені здається, що він зараз переживає не менше за тебе.
Троянда подивилася у вікно.
За склом уже починало темніти.
А десь там був Максим.
Можливо, такий самий сумний.
Можливо, теж шкодував про сварку.
І вперше за цей вечір вона подумала, що, можливо, ця історія ще не закінчилася.
Того вечора Троянда довго сиділа за своїм столом.
На вулиці вже стемніло.
У кімнаті горіла лише настільна лампа.
Поруч лежав телефон.
Але повідомлення від Максима так і не було.
Троянда важко зітхнула.
Потім відкрила ноутбук.
Перед нею була її книга.
Її історія.
Її мрія.
Усі переживання.
Усі радощі.
Усі сльози.
Вона почала перечитувати останні сторінки.
І раптом зрозуміла, що книга майже готова.
Залишилося написати лише кілька рядків.
Троянда витерла очі.
Глибоко вдихнула.
І почала друкувати.
Рядок за рядком.
Слово за словом.
Година за годиною.
Поки нарешті не поставила останню крапку.
Вона завмерла.
Не вірячи власним очам.
Книга була завершена.
Повністю.
Троянда закрила обличчя руками.
Цього разу сльози були іншими.
Не від болю.
А від щастя.
— Закінчила... — тихо прошепотіла вона.
У двері заглянула мама.
— Доню?
— Мамо...
— Що сталося?
Троянда усміхнулася крізь сльози.
— Я завершила книгу.
Мама одразу обійняла її.
За хвилину прибіг і тато Андрій.
— Що трапилося?
— Наша донька закінчила свою книгу!
Тато широко усміхнувся.
— Я ж казав, що вона зможе.
Троянда подивилася на обкладинку файлу.
І вписала назву:
«Випадкова фотосесія»
Нижче написала:
Автор: Троянда
Вона ще довго дивилася на ці слова.
І вперше за весь день відчула спокій.
Так, серце все ще боліло через сварку.
Так, їй бракувало Максима.
Але сьогодні вона здійснила свою мрію.
І це був важливий крок.
Попереду її чекало багато нового.
Нові сторінки життя.
Нові рішення.
І, можливо, новий шанс усе виправити.
Троянда вимкнула ноутбук.
Подивилася на зоряне небо за вікном.
І тихо усміхнулася.
Бо кожна історія має свої важкі розділи.
Але це ще точно не був кінець.
