Раді Вас бачити!

Глава 23. Кровний зв'язок

Кімната була маленькою, задушливою і пахла вологою. На єдиному ліжку безтямно лежала Ванесса. Її дихання було важким — сліди від уколу на шиї все ще пекли, змушуючи свідомість повільно повертатися з темряви. Коли вона нарешті розплющила очі й побачила чужу стелю, реальність вдарила її, як електричний розряд.

— Де я?! — її крик розірвав тишу. Ванесса різко підхопилася, озираючись довкола. — Де моя донечка? Даринко! Відповідайте, гади!

В істериці вона почала кидати стілець у замкнені двері, сподіваючись на диво. Але замість свободи до кімнати увірвалися двоє кремезних тайців. Один із них без вагань ударив її по щоці, збиваючи з ніг. Ванесса впала на холодну підлогу, але в цей момент почувся владний голос англійською:

— Enough! (Досить!)

Охоронці миттєво відступили. Над Ванессою, яка важко дихала на підлозі, з’явилася постать у дорогому костюмі. Коли вона підняла очі, серце ледь не зупинилося від шоку.

— Ви?.. Павло? Це ви нас викрали? — прохрипіла вона, не вірячи власним очам.

Мер Маслов лише холодно усміхнувся. Він спокійно дістав люльку, підпалив тютюн і повільно випустив дим прямо в обличчя Ванессі, ніби вона була не людиною, а жалюгідною істотою.

— Дорога, ти сама заварила цю кашу... — почав він, нахиляючись до неї. — Думала, відновиш справедливість? Хотіла підставити мого сина? Ти марно старалася. Твоя вагітність тоді зробила тебе слабкою, але тепер замість тебе прийшла твоя сестра — Вікторія.

Його очі блиснули ненавистю.

— Вона виявилася сильнішою за тебе. Вона зуміла спокусити Антона, чого ти не змогла зробити. Тепер вона — моя головна перешкода.

— Де моя донечка?! — заричала Ванесса, намагаючись вхопити його за край піджака.

— Твоя донька у нас, — задоволено відповів Павло. — Але ти залишишся тут. Ми використаємо тебе, щоб виманити твою сестру. Я розбуджу в ній ту дику кішку, якою вона стала через мого сина. Я знищу її за те, що вона влізла в мої справи і спокусила Антона!

— Ніколи! — прокричала Ванесса крізь сльози. — Ти її не дістанеш! Вона розумніша за тебе!

Від цих слів Павло втратив самовладання. Він різко схопив Ванессу за шию, стискаючи пальці так, що вона почала задихатися.

— Не вчи мене... — процідив він крізь зуби. — Я знаю її слабкість — це ти і твоя дитина. Тому я зламаю її через вас.

Він з силою штовхнув її назад на підлогу, вдаривши ногою на прощання.

— Будеш кричати — свою доньку більше не побачиш.

Павло вийшов, кинувши тайцям коротку команду наглядати за нею. Ванесса залишилася лежати на підлозі, стискаючи кулаки. Вона знала: Вікторія вже близько. І цей бій буде не на життя, а на смерть.

Вікторія різко натиснула на гальма. Машина зупинилася на самому узбіччі, здіймаючи хмару пилу. Вона вискочила з салону, хапаючи ротом повітря, наче риба, викинута на берег. Її обличчя було блідим, а на лобі виступив холодний піт. Кожен вдих давався з боку, бо десь там, за кілометри звідси, Ванесса відчувала такий самий розпач і задуху від рук їхнього батька.

Антон миттєво опинився поруч. Він обійняв її ззаду, притискаючи до себе, намагаючись передати свою силу та спокій.

— Все буде добре... Дихай, кохана! Дихай! — благав він, відчуваючи, як її тіло тремтить. — Ти відчуваєш її біль, бо ви — одне ціле.

Вікторія нарешті змогла зробити глибокий вдих. Вона обернулася до чоловіка, і в її очах, затуманених сльозами, прочитувався давній, дитячий страх.

— Це завжди було так... з самого дитинства, — прошепотіла вона. — Коли одній погано, інша відчуває це фізично. Ми близнючки за кров’ю, Антоне. Наш зв’язок не розірвати навіть тисячами кілометрів.

Антон ніжно прибрав пасмо волосся з її обличчя.

— Я знаю. Я пам'ятаю, як ти прийшла помститися мені за неї, як ти змінила себе, щоб знищити мене. Але ти змогла побачити істину за моєю маскою.

Вікторія подивилася йому прямо в очі, і в її погляді промайнула гіркота.

— Так. І тепер через мене вона в небезпеці. Якби я знала раніше, що ти ні до чого... Я була осліплена помстою, так само як зараз мій батько осліплений владою. Нам треба поспішати. Кожна хвилина — це її страждання.

Антон взяв її руки у свої, зігріваючи їх.

— Ми зробимо все, щоб врятувати її і Даринку. Я завжди підтримаю тебе, Вікторіє. Ти — моя, і я не дозволю нікому зруйнувати нашу родину.

Вікторія ледь помітно усміхнулася. Вона згадала, як палко ненавиділа його колись, і як сильно кохає тепер. Вона бачила, як він змінився заради неї, як став її опорою. Вона ніжно поцілувала його в губи — цей поцілунок був обіцянкою перемоги.

Антон розумів, що їй потрібні сили для бою, який чекає попереду. Оскільки вони щойно прибули до Таїланду, він заздалегідь подбав про все і запропонував їй перекусити тим, що замовив у місцевому ресторанчику неподалік. Вікторія не відмовилася — вона знала, що хижак перед полюванням має бути сильний.

Антон обережно дістав із сумки термос, і Вікторія з цікавістю спостерігала за його рухами.

— Що це? — запитала вона, відчувши апетитний аромат, що розійшовся по салону машини.

— Це рис із карі, — відповів Антон, відкриваючи кришку. — Колись я замовляв його тут, тайці дивовижно готують індійські страви. Хоча це не місцева кухня, але вона дає неймовірний заряд енергії.

Вікторія всміхнулася, згадуючи їхні спільні вечори в минулому.

— Я не проти індійської. Колись я вже куштувала справжнє карі, це було незабутньо.

Антон набрав трохи рису на вилку і підніс до її губ. Вікторія розсмакувала страву і задоволено кивнула:

— Ммм, смачно... Думаю, моїй сестрі теж сподобалося б таке гостре блюдо. Вона завжди любила виклики для рецепторів.

Вони швидко поїли, намагаючись не гаяти ні секунди. Вікторія відчула, як сили повертаються до неї, а розум стає гострим і холодним. Вони знову рушили в дорогу, не підозрюючи, що високо в небі над ними кружляє ледь помітна чорна цятка.

Це був дрон людей Павла Маслова. Він передавав кожен їхній рух прямо на монітори вілли. Павло розраховував, що Вікторія прийде сама, зломлена і розпачлива, щоб благати про порятунок сестри. Він не очікував, що Антон настільки глибоко втрутиться в цю справу.

Для Павла Антон тепер був не просто колишнім союзником чи зятем — він став перешкодою, яку треба було усунути. Люди мера отримали чіткий наказ: позбутися Антона якомога швидше. Вони хотіли залишити Вікторію без підтримки, щоб вона прийшла до батька на колінах, інакше за її спробу врятувати сестру Антон заплатить власним життям.

Вікторія стиснула кермо сильніше. Вона не бачила дрона, але її інстинкт хижака підказував: за ними стежать. Вона відчувала, як петля затягується, але тепер вона була не жертвою, а мисливцем.

Ніч огорнула трасу густою тропічною темрявою. Антон наполіг на тому, щоб сісти за кермо, і Вікторія, виснажена емоційними гойдалками останніх днів, не заперечувала. Завдяки людям Антона, які залишилися вірними йому попри тиск Маслова, вони мали точні координати вілли. Проте дорога виявилася виснажливою.

Поки Вікторія дрімала на пасажирському сидінні, Антон з ніжністю спостерігав за нею. Її обличчя уві сні здавалося таким беззахисним, що йому хотілося розвернути машину і відвезти її якомога далі від цього пекла. Але він знав — вона не відступить. Коли стрілка бензобака наблизилася до нуля, Антон зрозумів, що їм потрібна зупинка.

— Прокидайся, дружино, — тихо промовив він, торкнувшись її плеча. — Нам треба заправитися і десь переночувати.

Вікторія потягнулася, важко розплющуючи очі.

— Чому? Я думала, ми заправилися раніше, — здивовано запитала вона. — Я теж так сподівався, але ми затримаємося до завтра, — відповів Антон.

Вікторія різко випрямилася, її очі спалахнули тривогою.

— Не до завтра! Давай через пару годин. Ванесса з малечею можуть не витримати... — Ти забула, що Альберт має приєднатися до нас? — заспокійливо промовив Антон. — Він обіцяв бути вже скоро. Я зателефоную йому, думаю, він уже десь на підльоті.

Вони зупинилися біля розкішного готелю, що виділявся серед джунглів своїми вогнями. Знявши номер люкс, Вікторія занесла речі, а Антон поїхав на найближчу заправку, щоб підготувати машину до раннього виїзду.

Залишившись наодинці, Вікторія не могла знайти собі місця. Вона намагалася переконати себе, що Павло не зашкодить Ванессі так швидко, але серце підказувало: він уже почав її ламати. Прийнявши ванну і одягнувши халат, вона вирішила набрати Альберта.

«Абонент недоступний».

Холод пробіг її спиною. Вона набрала ще раз — результат той самий. Хвилювання за нього спалахнуло з новою силою. Не гаючи часу, вона зателефонувала довіреній людині Антона.

— Перевірте, де зараз Альберт. Він не виходить на зв'язок, — коротко наказала вона.

Виснаження нарешті взяло своє. Вікторія прилягла на ліжко, сподіваючись вдрімнути хоча б годину, але навіть у напівсні вона бачила очі сестри, повні розпачу. Вона не знала, що в цей самий момент люди Павла вже оточували готель, чекаючи на зручну мить.

Вікторія різко розплющила очі. Тиша в номері люкс була гнітючою. Вона поглянула на годинник — минуло дві години, але Антона все ще не було. Серце стиснулося від поганого передчуття. Вона схопила телефон, але голос автовідповідача лише підтвердив її страхи: «Абонент недоступний».

Не тямлячи себе від паніки, вона вибігла з номера в коридор.

— Де мій чоловік?! Ви бачили високого чоловіка, він ішов на заправку! — кричала вона, зупиняючи заспаних постояльців. Один із працівників готелю невпевнено відповів, що бачив, як чоловіка, схожого на Антона, вели до чорних машин кілька людей.

Світ навколо Вікторії почав рушити. Вона вибігла на нічну вулицю, у сиру темряву джунглів, і закричала на повний голос:

— Антоне! Антоне, відгукнись!

У відповідь була тиша, поки здалеку не донісся приглушений, знайомий голос. Вікторія кинулася на звук, продираючись крізь хащі, і нарешті побачила його. Антон стояв один, важко дихаючи, його одяг був у пилу, а на плечі розпливалася кривава пляма.

Зі сльозами на очах вона кинулася в його обійми. Вони злилися в пристрасному, відчайдушному поцілунку, в який вклали весь страх втрати і радість порятунку.

— Ти мене так налякав, дорогий... — шепотіла вона, притискаючись до нього.

Повернувшись до готелю, Вікторія побачила в його руках пістолет. Вона згадала колекцію зброї в його маєтку і зрозуміла, що її чоловік приховує набагато більше, ніж вона думала. Поки вона дбайливо обробляла його рану, її голос тремтів від напруги:

— Ти коли-небудь убивав? Звідки в тебе такі навички? У твоєму домі стільки зброї...

Антон здивовано подивився на неї, а потім стиха засміявся, незважаючи на біль:

— А-а-а, я ж тобі не розповідав... Я багато років жив в Америці, служив морським піхотинцем.. Я був відмінником у своїй справі і завжди любив зброю. Це була частина мого життя.

Вікторія закінчила перев'язку і, дивлячись на нього із захопленням, прошепотіла:

— Це звучить лякаюче, але водночас неймовірно сексуально... Антон усміхнувся, притягнувши її до себе:

— Ти жартуєш?

— Ні, — серйозно відповіла вона. — Я просто щаслива, що ти живий. Але хто це зробив?

Обличчя Антона миттєво стало суворим.

— Думаю, це люди мого батька. І в мене погані новини: Альберт досі не на зв'язку. Схоже, його теж взяли. Ми залишилися одні, Вікторіє. Нам потрібно поспати хоча б пару годин, а потім — у бій.

Вікторія міцно обійняла його, відчуваючи биття його серця. Сльози щастя та люті змішалися на її щоках. Вона знала, що завтра почнеться справжня війна, але в цю мить, у їхньому останньому поцілунку, була тільки любов, яка сильніша за будь-яку кулю.