Раді Вас бачити!

Глава 8. Танго на лезі підозр

Вікторія сиділа в кабінеті, коли нарешті знайшла момент, щоб сфотографувати документи з компроматом проти Антона. Він саме був відсутній, і вона швидко, але обережно зробила кілька знімків на свій телефон. Серце калатало, адже кожен клік камери міг стати її вироком, якби він повернувся раніше.

Раптом екран засвітився — дзвонив Антон. Його ім’я на дисплеї змусило її скривитися, і вона прошипіла крізь зуби, мов змія:

— Ну що, деспот хоче тепер?

Вона взяла трубку, намагаючись звучати спокійно. Але замість звичного наказового тону Антон говорив дивно ввічливо:

— Забери, будь ласка, мій костюм із хімчистки й завези додому. Я скину тобі адресу.

Вікторія усміхнулася, приховуючи внутрішню злість:

— Добре, Антоне. Я приїду.

Вона подумала: «Може, саме цей момент стане моїм шансом. Я нарешті побачу його логово й знайду те, що він приховує».

У короткому червоному платті, яке підкреслювало її небезпечну красу, вона забрала костюм із хімчистки. За кілька хвилин до неї під’їхала особиста машина Маслова, щоб відвезти її за вказаною адресою. Вікторія сиділа на задньому сидінні, фарбуючи губи насиченою помадою, і дивилася у вікно на далекі вогні міста.

Її думки були холодними й рішучими:

— Ну що ж, Маслов… тримайся. Нарешті я увійду в твоє лігво. Нарешті я знайду твої таємниці. І тоді ти відчуєш мою солодку, пристрасну помсту.

Вікторія вже бачила, як машина під’їжджає до величезного розкішного особняка, де жив Антон Маслов. Вона трохи відчинила вікно й вдихнула холодне повітря, з огидою думаючи: «Як цей мерзавець може спокійно жити в такій розкоші, відібравши бізнес у інших?»

Коли дверцята машини відчинилися, вона вийшла, тримаючи в руках костюм Антона у футлярі. Слуги зустріли її з надмірною шанобливістю, наче вона була принцесою. Вікторія лише зиркнула й прошипіла собі: «От гад… думає, що підкупить мене цією показною ввічливістю та розкішшю».

Її провели до великої спальні. Там, на золотому ліжку, лежав величезний букет троянд. Вікторія зупинилася, дивлячись на квіти. Вона взяла їх у руки, вдихнула аромат і несподівано відчула щось приємне, чого не очікувала. Це був сюрприз від Антона. «Значить, він уже закоханий…» — подумала вона, усміхаючись із холодною насолодою. Їй було приємно отримати такі квіти навіть від ворога, але водночас вона знала: скоро він буде зламаний.

Вона попросила слуг поставити букет у вазу, щоб квіти не зав’яли, й запитала, де Антон. Служниця відповіла, що він скоро прийде, й залишила її чекати.

Вікторія оглядала його кімнату: гардероб із десятками дорогих костюмів і сорочок, бездоганний порядок, розкішні меблі. Вона вирішила пройтися по дому. Особняк вражав: мармурові сходи, кришталеві люстри, картини старих майстрів, бібліотека з рідкісними книгами, басейн під скляним куполом. Усе це було символом влади й грошей, які він здобув ціною чужих страждань.

У гаражі вона натрапила на закриту кімнату. Відчинивши двері, побачила зброю. Її охопив жах:

— Боже… він що, вбивця? Чи просто починаючий кілер?..

У цей момент слуга повідомив Антону, що його секретарка стріляє в гаражі. Маслов миттєво змінився й вибіг. Він побачив Вікторію, яка тримала пістолет і стріляла в фотографію, де він був із партнерами. Вона прошипіла:

— Ось тобі, мерзавцю, за мою вагітну сестру й за батька!

Антон кинувся до неї, вирвав зброю й несподівано міцно обійняв. Його очі були сповнені тривоги. — Ви що… боїтеся за мене? — здивовано прошепотіла Вікторія.

— Так, — відповів він тихо. — Я дуже хвилююся за вас.

Вона кліпнула очима, відчуваючи дивне тепло. Перед нею стояв не деспот, а чоловік, здатний відчувати. І раптом вона сама захотіла бути ближче до нього, майже готова до поцілунку.

Антон, ніби бажаючи закріпити цей момент, згадав про подарунок. Він попросив її одягнути красиве плаття, яке купив спеціально для неї, й прийти на день народження свого батька — мера міста. Вікторія не очікувала зустрічі з тим самим чоловіком, який теж був причетний до руйнування їхньої родини, але погодилася.

Антон провів її до кімнати, відкрив коробку й дістав плаття. Потім він витягнув із футляра кольє з холодного золота й сам надів його на Вікторію перед дзеркалом. Вона дивилася на своє відображення й відчувала, що він закохується дедалі сильніше. І саме це було її найбільшим задоволенням.

Борис нервово розмішував трубочкою лід у склянці з мандариновим мохіто. Кислі цитруси не могли заглушити гіркоту, що оселилася в його серці. Кожен спогад про те, як Вікторія відштовхнула його в офісі, як вона дивилася на нього — чужими, холодними очима — пік сильніше за вогонь.

— Ну, привіт, Боре... — голос Марії змусив його здригнутися. Вона сіла навпроти, важко поклавши стос книг на стіл. — Ти так і будеш мовчати й киснути? Кажи вже, я не просто так прибігла після пар.

Борис підняв на неї важкий погляд.

— Мені здається, Вікторія щось приховує... Вона змінилася. Вона ніби не вона. Коли я прийшов до неї в офіс, вона перед цим деспотом Масловим збрехала, що не знає мене. Маріє, це не просто страх. Тут щось нечисто.

Марія зітхнула, її обличчя стало серйозним. — Я згодна. Вона навіть на лекції ледь встигає. Раніше вона горіла навчанням, а зараз... один викладач уже обурився, чому вона не здає роботи вчасно. Вона наче живе іншим життям.

— Справа в її сестрі, — Борис стиснув кулак так, що кісточки побіліли. — Я не бачив Ванессу вже кілька місяців. Вона ніби крізь землю провалилася. Я питав у їхньої кузини, Люсі, але та нахабно робить вигляд, що нічого не знає. Хоча я впевнений — ця дрібна нахаба точно в курсі всього.

— Значить, залишається одне — піти до Вікторії і все з’ясувати, — Марія рішуче витягла телефон. — Так далі не можна. Ти переживаєш, і я теж. Вона наша подруга. Ми маємо витягнути її з лігва цього Маслова. Дивись...

Вона повернула екран до Бориса. На мапі миготіла точка геолокації.

— Ось... вона їде до його особняка.

Борис підхопився зі стільця, його очі налилися люттю.

— Він що, знущається з неї?! Везе до себе додому? Ходімо, визволимо її і з’ясуємо, у чому справа!

Марія не втрималася і тихо засміялася, дивлячись на войовничий вигляд друга.

— Чого ти смієшся?! — вигукнув Борис.

— Ти дуже за неї переживаєш, — Марія посміхнулася тепліше. — Ти справді її кохаєш. Вона знає про твої почуття?

— Я скажу їй... одразу, як тільки витягну звідти! — відрізав Борис. — Поїхали, Маріє, чи ти будеш далі сидіти й замовляти десерти?

— Їдемо разом, — Марія підхопила сумку. — Але будь обережним, Боре. Ми їдемо до людини, яка не знає слова «ні».

Вечір. Із машини вийшла чарівна Вікторія — у розкішному червоному шовковому платті, з блиском кольє на шиї та впевненим нахилом голови. Антон подал їй руку, виглядаючи спокійним і навіть щасливим. Він усміхався їй так, ніби весь світ зник навколо. Вікторія відповіла легким усміхом, думаючи: «Все йде за планом».

Перед тим як увійти до особняка, Антон тихо промовив:

— Мій батько й родина давно хотіли побачити тебе. Їм цікаво, хто поруч зі мною.

Вікторія була готова до всього. Вона знала: ця зустріч може стати ключем до її помсти. Вона дозволяла Антону насолоджуватися закоханістю, але в глибині душі готувалася до того дня, коли розіб’є його світ.

Усередині особняка панувала атмосфера розкоші: оркестр грав ніжну музику, шампанське іскрилося в кришталевих келихах, високопоставлені гості перемовлялися між собою. Коли Вікторія увійшла, усі погляди звернулися до неї. Її краса й упевненість змусили зал завмерти на мить.

Антон нахилився й прошепотів:

— Родина вже чекає.

Вікторія зробила ковток шампанського й повела очима по залу. Вона бачила його батька — мера міста, того самого чоловіка, який разом із сином зруйнував життя її родини. Її серце стискалося від ненависті, але обличчя залишалося бездоганно спокійним.

«Я готова до всього. Я зіграю роль жінки, яка без розуму від Антона. Але всередині я пам’ятаю: він ненавидить дітей, він відібрав бізнес у мого батька, він зламав життя моїй сестрі. І я не зупинюся, поки не зламаю його самого».

Серед натовпу до неї підійшов Павло Маслов — мер Києва, батько Антона. Йому було сорок сім, сиве волосся надавало йому солідності, а високий зріст і дорогий італійський костюм підкреслювали владу й статус. Він був майже копією свого сина — ті самі риси обличчя, той самий холодний блиск у погляді.

Павло вже чув від Антона про його секретарку, яка нібито підкорила серце сина. Але в його очах світилася недовіра. Він уважно вдивлявся у Вікторію, наче намагаючись розгадати її справжні наміри. «Красива, безперечно… але чи не занадто? Чи не замишляє вона щось?» — подумав він.

Він підозрював, що ця жінка може піти на все заради багатства його родини. Але він не знав головного: Вікторія прийшла сюди не заради грошей і не заради статусу. Вона прийшла мститися. Її серце палало ненавистю — за зруйнований бізнес батька, за сестру Венессу, яку Антон зробив вагітною й залишив у страху, за майбутнє дитини, яке він міг відібрати.

Вікторія усміхалася ніжно й чарівно, приховуючи холодну рішучість. Вона знала: сьогодні вона зробить ще один крок до своєї мети. Вона зіграє роль жінки, яка без розуму від Антона, але всередині вже готувала пастку для всієї родини Маслових.

Павло Маслов, мер Києва, одразу звернув увагу на красу Вікторії. Йому було сорок сім, сиве волосся надавало солідності, а високий зріст і дорогий італійський костюм підкреслювали його статус. Він підійшов до неї, сказав кілька приємних компліментів і навіть поцілував їй руку. Усередині Вікторія відчула відразу: «Типовий Антон… копія свого батька».

Її врятувала мати Антона — Анна. Вона була в розкішному зеленому платті, зі світлим волоссям і теплою усмішкою. Анна лагідно пожартувала, щоб її чоловік не смущав молоду леді, й додала: — Добре, що у мого сина знайшлася така красива супутниця.

На мить Вікторії здалося, що Анна справді добра жінка. Вона дивувалася: «Як така мати могла народити деспота?»

Раптом до Вікторії підбігла маленька дівчинка зі світлим волоссям і невинними очима. Вона простягнула ручки, бажаючи, щоб її взяли на руки. Анна усміхнулася й сказала:

— Це моя онучка, Аліса. Візьміть її, будь ласка.

Вікторія забула про свою маску. Вона одразу стала тією самою Вікторією, яка любила дітей і колись працювала з ними. Вона охоче взяла Алісу на руки, притиснула до себе й відчула тепло маленького серця.

Антон стояв неподалік і дивився на неї з легкою усмішкою. Вікторія згадала слова сестри: «Він ненавидить дітей». Але тепер вона бачила, що щось змінилося. Його погляд був іншим — у ньому не було відрази, лише тихе здивування й навіть ніжність.

До Вікторії підійшла жінка в темному елегантному платті. Це була Даша, сестра Антона. Її темне волосся спадало на плечі, карі очі блищали холодним вогнем, а в характері відчувалася стервозність і внутрішня сила. Вікторія одразу зрозуміла: з цією дамою буде непросто.

Проте Даша, всупереч очікуванням, заговорила вежливо. Вона подякувала Вікторії за те, що та так ніжно й уважно поставилася до маленької Аліси.

— Аліса — моя дочка, — сказала вона з гордістю.

Вікторія вирішила відповісти компліментом:

— У вас чарівна дівчинка.

У цей момент вона відчула на собі погляд Антона. Він дивився на неї не як на сувору й холодну жінку, яку бачив щодня в офісі, а як на справжню Вікторію — ту, яка любить дітей і вміє бути ніжною. Це збивало її з пантелику.

Відчувши небезпеку, що її справжня сутність може видати себе, Вікторія поспішила втекти. Вона нахилилася до Антона й прошепотіла солодким голосом:

— Я на хвилинку… припудрити носик.

І одразу зникла в коридорі.

У туалеті вона сперлася руками на холодний мармурний умивальник і глибоко вдихнула. Її очі зустрілися з відображенням у дзеркалі. Усередині наростав страх: «Він може побачити мене справжню. Він може зрозуміти, хто я є насправді…»

Вікторія, ще тримаючи в пам’яті ніжний погляд маленької Аліси, раптом відчула, як у серці прокинулося щось справжнє. Вона уявила, що дитина її сестри буде такою ж — з невинними очима й світлою усмішкою. І тоді вона зрозуміла: мусить негайно почути голос Ванесси.

Вона вийшла в тихий коридор, набрала номер і, стискаючи телефон у руках, чекала, поки сестра відповість. На очах виступили сльози.

— Алло… Венесса? Як ти? Як наше маленьке чудо? — прошепотіла вона.

На тому кінці лінії пролунала тепла відповідь. Ванесса, ніжно погладжуючи живіт, усміхнулася:

— Вона вже штовхається… і чекає повернення своєї тітки.

Вікторія теж усміхнулася крізь сльози.

— Я скоро прийду. Я не можу дочекатися, коли вона народиться. Я буду поруч, я буду піклуватися про неї.

Ванесса слухала й відчувала, як серце наповнюється вдячністю. Вона зрозуміла: вона не одна. У неї є опора — її сестра Вікторія, яка готова боротися за честь родини й помститися Антону Маслову за всі їхні страждання.

Вікторія, ще тримаючи телефон біля вуха, ніжно говорила з сестрою:

— Я обіцяю бути поруч на УЗД. Хочу знати, хто народиться. Ми всі будемо чекати цього дня.

Ванесса відповіла з усмішкою, погладжуючи живіт:

— Я теж чекаю з нетерпінням. Навіть мама хоче бути присутньою. Це буде особливий момент.

Їхній теплий сестринський діалог наповнював кімнату ніжністю. Але вони не знали, що неподалік стояла Даша — сестра Антона. Вона випадково почула уривки розмови. Її карі очі звузилися, а в серці зародилася тривога.

«Секретарка мого брата щось приховує…» — подумала Даша. Її торкнула ця сцена: голос Вікторії був занадто щирим, занадто емоційним, щоб бути просто випадковим.

Даша почала підозрювати, що ця жінка не та, за кого себе видає. Вона знала: Антон розповідав про свою «Ванессу», але чи знає він, що насправді існує інша сестра — справжня Ванесса, вагітна від нього?

Вікторія ж, витираючи сльози, відчувала, що її план стає дедалі небезпечнішим. Вона мусить приховати правду будь-якою ціною. Адже якщо Даша чи Павло дізнаються, що вона — не Ванесса, а Вікторія, і що її сестра носить дитину Антона, усе може зруйнуватися в одну мить.

Вікторія швидко сховала телефон, надягнувши на обличчя звичну маску холодної впевненості. У дверях з’явилася Даша — у темному платті, з карими очима й відточеним, майже стервозним поглядом. Вона підійшла до дзеркала, дістала помаду й почала фарбувати губи, ніби нічого не сталося.

— Значить, між тобою й Антоном усе серйозно? — промовила вона рівним голосом, але в її інтонації відчувалася прихована перевірка.

Вікторія глянула на Дашу й зрозуміла: та щось підозрює. Проте вона продовжила грати свою роль, злегка усміхнувшись:

— Думаю, все йде до цього.

Даша уважно вдивлялася в її обличчя, наче намагаючись розгадати загадку. Вона знала більше, ніж Вікторія могла уявити, але вирішила поки що мовчати. Лише сказала одне:

— Антон поруч із тобою зовсім інший. Раніше він був як наш батько — жорсткий, безжальний. Якщо будуть питання чи труднощі, звертайся до мене. В тобі є щось загадкове…

Її голос був спокійним, але слова залишилися в повітрі, мов тінь. Даша вийшла з кімнати, залишивши Вікторію саму перед дзеркалом.

Вікторія стояла нерухомо, дивлячись на своє відображення. Вона не розуміла, що саме мала на увазі Даша, але відчувала одне: Антон уже божеволіє від неї. І ця пристрасть доведе його до кінця.

Даша, ледь помітно кивнувши гостям, відійшла від групи впливових бізнесменів і наблизилася до брата. Антон якраз закінчував обговорювати умови нової угоди, але, помітивши сестру, вибачився перед партнерами. Даша вирішила, що він мусить знати правду — або принаймні її частину. Вона нахилилася до його вуха і прошепотіла:

— Мені здається, твій діамант щось приховує. Будь обережний….а її ім’я справжне Вікторія

Антон насупився, його погляд миттю став гострим.

— Про що ти, Дашо? Вона Вікторія? — сухо запитав він.

— У неї сестра Ванесса я чули їх зворушливу розмову у туалеті, у Вікторії є сестра, про яку вона піклується... і про яку вона тобі нічого не сказала. Будь собою, Антоне. Я знаю, який ти насправді. Ти не наш батько, не ставай деспотом, але й не дай себе ошукати.

Даша пішла так само швидко, як і з’явилася — її маленька донька Аліса вже чекала в ігровій зоні, розсаджуючи ляльок на руках у няні. Антон залишився стояти посеред зали, приголомшений.

Сестра? — ця думка запульсувала у скронях. — Ванесса ніколи не згадувала про сестру…а її справжня ім’я Вікторія чому вона меін збрехала? Стривай... той випадок у торговому центрі. Дівчина, схожа на неї як дві краплі води. Невже вони близнючки? Він стиснув руки в кишенях, борючись із внутрішнім штормом. Чому вона мовчить? Чому грає в ці хованки? Він згадав слова Даші про те, щоб «бути собою». Його батько розчавив би її за таку таємницю, але Антон відчував, що ця жінка — ким би вона не була — зламала його власні бар’єри.

Я закоханий у неї... — раптом усвідомив він. — І я змушу її сказати мені істину. Прямо зараз.

Він побачив «Венессу» (Вікторію) біля вікна. Вона виглядала самотньою попри натовп навколо. Антон підійшов до неї, і на його обличчі з’явилася дивна, майже ніжна посмішка. Вона не була схожа на його звичний хижий оскал.

— Ти сьогодні занадто багато думаєш, — промовив він, зупинившись поруч. — Дозволь мені відволікти тебе.

Він простягнув руку, офіційно й водночас інтимно:

— Потанцюєш зі мною?

Вікторія здригнулася від несподіванки. Вона помітила в його очах щось нове — поєднання пристрасті та глибокого, майже небезпечного дослідження. Вона знала: відмовити зараз — означає викликати ще більше підозр.

— З задоволенням, пане Маслов, — відповіла вона, вкладаючи свою долоню в його руку.

Оркестр заграв повільну, чуттєву мелодію. Антон притягнув її до себе трохи міцніше, ніж того вимагав етикет. Вони кружляли залою, і Вікторія відчувала, як його погляд буквально пропалює її маску. Вона ще не знала, що цей танець — не просто вияв почуттів, а початок допиту, від якого неможливо втекти.

Музика огортала їх, створюючи ілюзію безпеки, але рука Антона на її талії здавалася розпеченим металом. Він вів її впевнено, змушуючи Вікторію повністю підкоритися його ритму. Кілька хвилин вони кружляли мовчки, поки він нарешті не нахилився до її вуха. Його голос був тихим, майже ніжним, що робило його слова ще страшнішими.

— Знаєш, — почав він, дивлячись їй прямо в очі, — сьогодні я зустрів одного чоловіка внизу, біля воріт. Він дуже голосно вигукував якесь ім’я. Дивно, але воно здалося мені знайомим.

Вікторія відчула, як її серце на мить зупинилося, а потім забилося з подвоєною силою. Вона намагалася втримати посмішку, але пальці в його руці мимоволі здригнулися.

— Справді? — вона підняла брову, імітуючи легку цікавість. — І яке ж ім’я може так зацікавити великого Антона Маслова?

Антон наблизив своє обличчя до її, так що їхні подихи змішалися.

— Вікторія. Він кликав якусь Вікторію. Гарне ім’я, чи не так? У перекладі означає «Перемога».

Він зробив паузу, насолоджуючись тим, як її зіниці на мить розширилися.

— Я подумав... можливо, це твоя сестра? Та сама, про яку ти забула мені розповісти. Чи, можливо, це ти сама, а «Ванесса» — лише гарна обгортка для цієї перемоги?

Вікторія зрозуміла: пастка захлопнулася. Але вона не могла здатися зараз, коли вони були в центрі зали, під поглядами сотень гостей. Вона зробила крок ще ближче до нього, майже притиснувшись до його грудей, і прошепотіла у відповідь:

— Ви надто захопилися детективами, Антоне. Вікторія — це лише ім’я. А я... я стою перед вами. Ви тримаєте мене за руку, ви відчуваєте мій пульс. Хіба цього недостатньо?

Антон різко зупинив танець, хоча музика продовжувала грати. Він не відпускав її руки. Його погляд став темним і важким.

— Мені достатньо твого пульсу, Ванессо... чи як би тебе не звали насправді. Але я ненавиджу, коли зі мною грають у карти, де в рукавах ховають джокерів.

Він раптом посміхнувся — хижо і водночас із болем.

— Якщо ти Вікторія і прийшла перемогти мене — ти вже майже це зробила. Бо я не можу тебе відпустити, навіть знаючи, що ти брешеш.

У цей момент у залі з'явилася Даша. Вона тримала в руках невеличку теку, яку щойно винесла з кабінету батька. Вона дивилася на брата з попередженням, даючи зрозуміти: гра стала занадто небезпечною для всієї родини.