Раді Вас бачити!

Глава 15. Спокулива ката

Антон сидів на жорсткому лікарняному кріслі, опустивши голову на долоні. Коридор реанімації здавався йому нескінченним тунелем, у кінці якого не було світла — тільки холодне мерехтіння операційних ламп. Кожен звук, кожен крок медсестри відгукувався в його скронях болючим пульсом.

— Який же я дурень... — прохрипів він у порожнечу. — Я вимагав від неї чесності, тримаючи ніж біля її горла. Я шукав шпигунку, а знайшов понівечену душу, яку сам же й понівечив.

Він згадав очі Вікторії — ті самі очі, що дивилися на нього з ненавистю, яку він тепер вважав цілком заслуженою. Він розчавив їхню родину одним розчерком пера, навіть не глянувши на імена тих, кого викидав на вулицю. Для нього це був просто бізнес. Для них — кінець світу.

— Господи, якщо ти є... — Антон рідко молився, але зараз його слова були схожі на марення. — Забери мою компанію, мої гроші, моє життя... але не забирай малюка. Не дозволь Венессі померти через мою гординю.

Він подивився на свої руки, якими щойно тримав Вікторію, намагаючись дати їй розраду, на яку не мав права. Він відчував себе брудним. Кожен його подих здавався йому краденим у тієї дівчини, що зараз боролася за життя за скляними дверима.

— Я підвів їх... — він заплющив очі, і по щоці скотилася гаряча сльоза, яку він навіть не намагався витерти. — Я обіцяв захистити, а став причиною їхньої загибелі.

У цей момент лампа над операційною згасла. Почулося клацання замка. Антон підхопився на ноги, серце забилося так дико, що він ледь не втратив рівновагу. Він був готовий до будь-якого удару долі, але тільки не до тиші, яка зараз наступила.

Антон відчував, як стіни лікарні стискаються навколо нього, задушуючи запахом антисептиків та безвиході. Йому потрібно було вийти. Ковток крижаного нічного повітря здавався єдиним порятунком. Вийшовши на заднє подвір’я клініки, він пальцями, що тремтіли, дістав цигарку. Вогник запальнички на мить освітив його змарніле обличчя, повне каяття.

Він закурив, дивлячись у темне небо, і в голові знову луною відгукнулися слова: «Я розчавив їх одним підписом…»

Але він не встиг зробити й першої затяжки.

З густої тіні дерев стрімко виринув Борис. Його обличчя було викривлене люттю, яку він стримував роками. Слідом за ним, як безмовна тінь, ішла Марія. Антон навіть не встиг обернутися, як важкий удар тупим предметом обрушився на його потилицю.

Світ навколо Антона спалахнув іскрами й миттєво поринув у липку темряву. Цигарка випала з його пальців, догораючи в дорожньому пилу.

— От і все, Маслов. Твій час вийшов, — процідив Борис, підхоплюючи обм'якле тіло Антона, щоб той не впав на асфальт з гуркотом.

Марія швидко озирнулася на всі боки. Подвір’я лікарні було порожнім.

— Швидше, тягни його до машини. Вікторія вже чекає. Вона сказала, що сьогодні він відповість за кожну сльозу Венесси та за кожну копійку, яку вони випрошували в ломбардах.

Вони затягли непритомного Антона на заднє сидіння позашляховика. Борис натиснув на газ, вивозячи «короля імперії» геть від цивілізації — туди, де не діють закони бізнесу, а править лише закон особистої помсти.

Темрява в цій кімнаті була не просто відсутністю світла — вона здавалася густою, майже відчутною на дотик, наче крижана вода. Єдиним звуком у приміщенні було важке, переривчасте дихання чоловіка. Антон — статний, завжди впевнений у собі господар власного життя — зараз нагадував загнаного звіра.

Його руки, заломлені за спину й туго стягнуті пластиковими хомутами, вже давно оніміли. Дорогий італійський піджак безглуздо зім’явся, а в кутиках рота запеклася кров. Спроба крикнути закінчилася лише глухим муканням крізь цупкий шар скотчу. Він зневажав себе за цю безпорадність. Хто наважився? Хто зміг підібратися так близько?

Раптом тишу розрізав звук, від якого волосся на потилиці стало дибки. Цок... Цок... Цок...

Чіткий, ритмічний стукіт підборів по бетону. Впевнений та неквапливий. З густої тіні в кутку почав вимальовуватися силует. Спочатку з’явилися тонкі щиколотки, потім — витончені вигини фігури в чорній, як сама ніч, сукні, що облягала тіло, наче друга шкіра.

Світле волосся Вікторії сяяло в напівтемряві, немов німб навколо обличчя ангела помсти. Але в її очах не було милосердя. Від неї віяло ароматом дорогих парфумів із нотками сандалу та чимось металевим, тривожним — передчуттям крові.

Вона зупинилася за крок від нього. Антон підняв голову, зустрічаючи її погляд. Його очі палали вогнем ненависті, проте десь глибоко в них промайнула іскра шоку.

Дівчина нахилилася до нього. Її пальці, холодні й тонкі, торкнулися краю скотчу на його обличчі. Вона зробила це повільно, майже ніжно, насолоджуючись кожною секундою його приниження, а потім одним різким рухом здерла стрічку.

Антон жадібно ковтнув повітря, готуючись вибухнути прокльонами, але вона випередила його. Її губи розтяглися в хижій, переможній посмішці.

— Ну що, малюк... як тобі моя гра? — її голос був тихим, процідженим крізь зуби, але він різав сильніше за ніж. — Ти ж так полюбляєш бути мисливцем. Незвично опинитися в ролі здобичі?

Слова застрягли у нього в горлі. Він дивився на неї й не міг повірити. Де поділася та лагідна дівчина, яку він знав? Перед ним стояла інша істота. Небезпечна, непередбачувана, смертоносна. Небезпечна красуня в пристрасній сукні, яка не залишала місця для жалю.

Він відчув, як по спині пробіг холод. Тепер він розумів: це не просто викрадення задля викупу. Це була особиста вендета. І за кожну пелюстку її краси йому доведеться заплатити кров’ю з її шипів. Його найбільший кошмар і його найпалкіше бажання стояли перед ним, тримаючи в руках нитки його долі.

Вікторія повільно підійшла до Антона, який все ще був прикутий до стільця. Вона вхопилася за його краватку, наближаючись до самого обличчя так близько, що він відчував її гаряче дихання. Її слова отруювали повітря, проникаючи прямо в душу:

— Якщо з моєю племінницею щось станеться... якщо малюк моєї сестри не виживе — це будеш ти, Антоне. Ти знищиш їх так само, як знищив мою сім’ю і намагався стерти з лиця землі мою сестру. Я знищу тебе.

Вона різко смикнула краватку, перекриваючи йому доступ до кисню, але за мить відпустила. У цей момент її телефон, що лежав поруч на столі, завібрував. Це був Марк. Вікторія, не зводячи очей з Антона, ввімкнула гучний зв’язок.

— Ваша сестра прийшла до тями, — пролунав голос лікаря. — З дитиною все добре. Це був сильний стрес, але загрози життю немає. Їм потрібен спокій.

Вікторія закрила обличчя долонями, її плечі здригнулися. Антон, попри свою безпорадність і пов’язки на очах, відчув, як серце, що здавалося мертвим, знову болісно стиснулося від полегшення. Але голос лікаря продовжив:

— Вона благала не підпускати до неї та до малюка. Вона в жаху. Будь-яка поява людини, яка викликала такий стрес, може призвести до рецидиву.

Ці слова стали для Антона справжнім вироком. Вікторія, почувши це, зрозуміла: помста втратила сенс. Вона підійшла і швидко розв’язала стяжки та пов’язку на його очах. Антон закліпав, звикаючи до світла, і побачив перед собою не вбивцю, а жінку, чиє серце розривалося від любові до сестри.

Антон підвівся, важко спираючись на стіл. Його простягнута рука безсило впала. Він бачив її біль, її відданість, її неймовірну силу.

— Ти чув лікаря? — її голос був холодним, як лід, але тремтів від прихованих сліз. — Вона боїться тебе. 

Антон мовчав. Його серце розривалося на шматки.

— Я піду, — тихо сказав він, дивлячись на неї з болем, якого вона ніколи раніше не бачила.

— Прошу, більше не наближайся, — Вікторія витерла сльози, намагаючись зберегти маску байдужості. — Інакше я не зупинюся. Я ненавиджу тебе, Антоне. Йди, поки я не передумала.

Антон зробив крок до виходу, зупинився на порозі й, не обертаючись, промовив:

— Я до кінця своїх днів винитиму себе за те, що сталося з твоєю сестрою та дитиною. Я обіцяю, що відшкодую все. Тепер це моя єдина мета. Ти мені дорога, Вікторіє... попри все.

Він пішов у ніч, залишивши її в порожній кімнаті. Вікторія стояла нерухомо, слухаючи відлуння його кроків. Вона так довго плекала цю ненависть, але тепер, коли все закінчилося, вона відчула лише спустошення. Глибоко в душі вона знала правду, яку боялася визнати навіть собі: кохання до нього боролося з болем за сестру, і ця боротьба була найважчою в її житті.

У палаті панувала важка, гнітюча тиша, яку порушувало лише переривчасте дихання Венесси. Вона щойно прийшла до тями й, дізнавшись про те, через що пройшла її сестра, була в жаху. Батьки, які примчали до лікарні одразу після того, як дізналися про трагедію, сиділи поруч — їхні обличчя були блідими, а очі сповненими невимовного болю та гніву.

— Ти збожеволіла, Віка?! — голос батька тремтів від люті. — Ти ризикувала життям, зв’язуючись із цим монстром! Ми подаємо заяву в поліцію. Антон Маслов відповість за все: за банкрутство, за твій викрадений паспорт, за загрозу життю сестри!

Вікторія здригнулася. Вона притиснула до себе Венессу, відчуваючи, як та дрібно тремтить.

— Ні! — вигукнула Вікторія, хоча її голос зірвався. — Будь ласка, не чіпайте його... принаймні зараз.

Мати подивилася на неї з подивом, у якому читалася підозра. — Чому? Віко, він зруйнував нашу сім’ю! Ти що, його захищаєш?

Вікторія опустила очі. У глибині душі вона розуміла, що батько має рацію. Антон — втілення всього того жаху, який переслідував їх три роки. Але в її пам’яті спливали його очі того вечора в лікарні, його щире, надломлене каяття, його слова про те, що він готовий усе відшкодувати. Десь глибоко, під шарами ненависті, пульсувало дивне, лякаюче почуття. Вона ненавиділа його за те, що він зробив, але не могла ігнорувати той факт, що він — батько дитини Венесси, і що в його очах вона бачила не лише деспота, а й людину, яка була готова згоріти в пеклі заради їхнього порятунку.

— Це... це питання безпеки Венесси, — збрехала Вікторія, витираючи сльози. — Якщо поліція почне копати, якщо розпочнеться гучний процес, його батько, Павло Маслов, не зупиниться ні перед чим. Він небезпечніший за Антона. Ми просто не доживемо до суду.

— Ти його боїшся? — запитав батько, пильно дивлячись на доньку.

— Я... я просто хочу, щоб ми були живі, — тихо відповіла вона.

У цей момент телефон Вікторії знову ожив. Прийшло повідомлення з невідомого номера: «Зустрінемося через годину в парку біля клініки. У мене є докази, що Антон — лише пішак. Твій ворог — інший. Даша».

Серце Вікторії забилося частіше. Вона зрозуміла, що правда вже зовсім близько, і ця правда може повністю перевернути її ставлення до Антона. Вона глянула на батьків, які все ще були сповнені рішучості «здати його поліції», і зрозуміла: якщо вона не дізнається правду зараз, вона може припуститися найбільшої помилки у своєму житті — відправити людину на шибеницю за злочини її батька.

— Я вийду ненадовго, — сказала вона, підводячись з ліжка. — Мені потрібно провітритися.

— Віко, навіть не думай іти до нього! — крикнув батько їй услід.

Вона не відповіла. Виходячи з палати, вона відчувала, як всередині неї точиться війна: між обов’язком перед сім’єю та тим шепотом серця, яке відмовлялося вірити в те, що Антон — єдиний винуватець їхніх бід. Вона йшла назустріч Даші, навіть не підозрюючи, що за кожним її кроком із тіні стежать люди Ігната, готові за наказом Павла Маслова прибрати будь-яку перешкоду.