Раді Вас бачити!

Глава 4. Початок гри

Вранці Вікторія йшла на високих каблуках, впевнена, голову вперед, кожен крок віддавався впевненістю. Перед виходом Вікторія змусила Ванессу поснідати «за двох», щоб подбати про дитину. Венесса подякувала сестрі за жертву й тихо попросила:

— Будь обережна. Якщо щось піде не так — тікай.

Вікторія усміхнулася й відповіла:

— Я не втечу в тяжку хвилину. Я зроблю все, щоб він не здогадався.

Венесса погладила живіт і прошепотіла: —

Малюк… твоя тітка дуже ризикує, але вона смілива.

Вікторія ніжно обійняла сестру й відчула, як у її серці зміцнюється рішучість. Вона знала: попереду небезпечна гра, де кожна усмішка й кожен рух можуть стати зброєю.

Скляні двері холдингу «Maslov Enterprises» відчинилися перед нею, наче паща величезного звіра. Вікторія відчула, як холодне повітря кондиціонерів обпекло її обличчя. На ній була сувора темно-синя сукня Венесси, яка тепер здавалася їй справжніми обладунками. Вона змінила зачіску, зібравши волосся у високий, бездоганний вузол, як це робила сестра, і нанесла трохи яскравішу помаду, щоб приховати юнацьку м’якість губ. Але найважче було з очима — Вікторії довелося загасити в них тепле світло і натомість впустити холодний відчай. Коли вона піднялася на останній поверх, кожен крок підборів по мармуру відгукувався в її скронях: «Ванесса... тепер я Ванесса...» Вона зупинилася перед масивними дубовими дверима. Зробила глибокий вдих, тамуючи тремтіння в руках, і постукала.

— Увійдіть, — пролунав низький, владний голос, від якого по спині пробіг мороз. Вікторія штовхнула двері. Антон Маслов сидів у своєму кріслі, розглядаючи якісь графіки на великому моніторі. Він навіть не підвів очей, коли вона підійшла до його столу і поклала папку з документами.

Антон Маслов сидів у кріслі, розглядаючи графіки на моніторі. Він навіть не підвів очей, коли вона поклала папку з документами.

— Ти запізнилася на три хвилини, — сухо кинув він. — Сподіваюся, твій вчорашній «напад слабкості» не стане звичкою.

Вікторія зціпила зуби й відповіла низьким голосом:

— Це більше не повториться, пане Маслов.

Антон нарешті підняв погляд. Його очі ковзнули по її обличчю, зупинилися на губах, на строгій сукні, на вузлі волосся. І раптом він усміхнувся — не холодно, а майже задоволено.

— Знаєш… мені подобається, як ти сьогодні виглядаєш. Ти стала більш зібраною. Ця сукня, ця помада… так навіть краще, ніж раніше.

Він підійшов ближче, торкнувся пасма біля її скроні й промовив:

— Твій погляд змінився. Раніше в ньому була лише лють. А тепер я бачу щось інше… силу, яку ти намагаєшся приховати.

Вікторія відчула, як її маска ледь не тріснула. Але вона зуміла відповісти шпилькою, як робила Ванесса:

— Якщо хочете зауваження, пане Маслов, то ваша краватка занадто яскрава для такого похмурого чоловіка.

Антон повільно встав з-за столу, не зводячи з неї погляду. Його кроки були нечутними на дорогому килимі, але Вікторія відчувала його наближення кожною клітинкою тіла. Він зупинився зовсім поруч, так що вона відчула аромат його парфумів — суміш дорогої шкіри та холодного металу.

Його очі примружилися, розглядаючи її обличчя з небезпечною уважністю. — І ще дещо, — промовив він, нахиливши голову.

— Ти змінила колір волосся. Блонд? Вчора ти була іншою.

Вікторія відчула, як серце на мить завмерло. Вона знала, що цей момент настане, але не очікувала, що він помітить це так швидко. Вона змусила себе не відводити погляду, витримавши його тиск.

— Мені захотілося змін, — холодно і впевнено відповіла вона, ідеально імітуючи інтонації Ванесси. — Я прокинулася сьогодні о четвертій ранку і зрозуміла, що старий образ мені набрид. Фарба, трохи часу — і ось результат. Жінки часто роблять божевільні речі, коли хочуть почати новий етап життя, пане Маслов. Хіба ви не знали?

Антон мовчав, продовжуючи вивчати її. Він провів рукою зовсім близько до її волосся, наче хотів перевірити його на дотик.

— О четвертій ранку? — повторив він із напівусмішкою. — Яка дивна натхненність після вчорашнього нездужання.

Він зробив ще крок вперед, заганяючи її у простір між столом і собою.

— Але мушу визнати... — його голос став нижчим, майже оксамитовим. — Блонд тобі пасує значно більше. Він робить тебе... яскравішою. Більш небезпечною. Мені подобається цей колір. Він підкреслює той вогонь, який ти так старанно ховаєш за паперами.

Вікторія стояла мовчки. Вона не відсахнулася, не опустила очі. Її мовчання було її щитом. Всередині неї все кричало від відрази до цієї людини, яка щойно хвалила її за зміни, здійснені заради порятунку сестри від нього ж самого. Але зовні вона залишалася непохитною скелею.

— Я рада, що мій вибір схвалено вашим високим смаком, — нарешті вимовила вона з легким відтінком сарказму. — А тепер, якщо компліменти закінчилися, у нас є графіки поставок, які ви так уважно вивчали.

Антон задоволено хмикнув і повернувся до свого крісла.

— Працюй, Ванессо. Сьогодні у нас довгий день. І не забудь — ввечері ми їдемо на прийом до мера. Твій новий колір волосся там буде дуже доречним.

Вікторія кивнула і вийшла з кабінету. Тільки за зачиненими дверима вона дозволила собі глибоко вдихнути. Перша атака відбита. Він не просто повірив — він заковтнув наживку.

Він відвернувся, а Вікторія ледь втрималася на ногах. Перша сутичка пройшла успішно. Але тепер вона знала: він не лише щось запідозрив — він почав помічати її інакше. І це могло стати як її перевагою, так і небезпекою.

Коли Антон відвернувся до панорамного вікна, розглядаючи місто, яке лежало біля його ніг, Вікторія нарешті дозволила собі видихнути. Але це було лише миттєве полегшення. Кабінет Маслова здавався їй стерильною камерою тортур — нічого зайвого, лише холодний метал, скло та запах безмежної влади.

Вона підійшла до робочого столу Венесси, який стояв у кутку кабінету. Кожна дрібниця тут була чужою: блокнот із чітким почерком сестри, ручка, яку вона тримала щодня, навіть чашка, на якій залишився ледь помітний слід помади. Вікторія сіла в крісло, намагаючись вжитися в роль. Вона відкрила ноутбук, і її пальці завмерли над клавішами. Тепер вона не просто Вікторія, яка мріяла про дітей та освіту. Тепер вона — Ванесса Гараган, жінка, яка веде подвійну гру.

«Готуйся до всього», — ці слова Антона лунали в її голові як попередження.

Ось оновлена та розширена версія цієї сцени. Тепер акцент зміщується з підозрілості Антона на його небезпечне тяжіння до Вікторії, що робить її гру ще ризикованішою.

Через годину вони вже спускалися в підземний паркінг. Чорний позашляховик чекав біля ліфта, виблискуючи лакованими боками. Антон сам сів за кермо, що було незвично — Ванесса казала, що він майже завжди їздить із водієм. Це означало лише одне: розмова буде приватною, і Вікторія відчула, як її долоні стають вологими.

В машині панувала гнітюча тиша, яку порушувало лише ледь чутне мурчання потужного двигуна. Вікторія дивилася у вікно на знайомі вулиці, але зараз вони здавалися їй чужими, наче декорації в кіно. Раптом Антон порушив мовчанку, не відриваючи погляду від дороги:

— Ти сьогодні змінила парфуми, — зауважив він. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася незвична м'якість. — Раніше від тебе завжди пахло ваніллю чи чимось надто солодким. Чесно кажучи... це було занадто.

Вікторія заціпеніла. Вона забула про цю деталь. Її власні парфуми були стримані, квіткові, але сьогодні вона використала інший флакон, щоб приховати себе. І саме це він помітив.

— Мої парфуми закінчилися, — швидко збрехала вона. — А нові ще не встигла купити.

Антон усміхнувся, але не холодно — майже задоволено.

— Цей аромат мені подобається більше. Він робить тебе дорослішою, сильнішою. Ти виглядаєш краще, ніж раніше.

Вікторія полегшено вдихнула, намагаючись не видати свого хвилювання. — Мої парфуми закінчилися, — швидко підхопила вона легенду. — А ці... це був експеримент. Рада, що вони не заважають роботі, пане Маслов.

— Навпаки, — коротко кинув він, і на кутиках його губ промайнула ледь помітна посмішка.

Він різко повернув кермо, і машина виїхала на околицю міста. За кілька хвилин вони зупинилися перед високим парканом. Вікторія відчула, як її серце пропустило удар. Вона впізнала це місце за секунду. Це був складський термінал, який раніше належав її батькові. Тепер тут скрізь красувалися золоті логотипи «Maslov Enterprises», наче тавро на тілі вбитого звіра.

— Вийди з машини, — наказав Антон.

Вони стояли посеред величезного майданчика. Антон дивився на нескінченні ряди контейнерів із гордістю загарбника, який оглядає завойовані землі.

— Колишній власник цього місця був слабким, — почав він, і Вікторія здригнулася, ледь не викривши себе. — Він не розумів, що в бізнесі немає місця для жалю чи сентиментів. Він занадто багато думав про людей, про сім'ю... і тому програв усе. Ти згодна зі мною, Венессо?

Вікторія відчула, як всередині неї закипає пекуча лють. Вона хотіла кричати, хотіла вдарити його за кожну сиву волосину на голові батька, за кожну зміну в дитячому садку, де Вікторія виснажувала себе, поки він святкував перемогу. Але вона згадала про Венессу та маля. Вона мала бути ідеальною актрисою.

Вона зробила крок до нього, ігноруючи інстинкт втечі, і підійшла майже впритул.

— Я думаю, — промовила вона холодним, низьким голосом, дивлячись прямо в його впевнені очі, — що справжня сила не в тому, щоб відібрати чуже. Справжня сила в тому, щоб втримати це. Подивимось, як довго ви зможете тримати те, що здобуто такою ціною.

Антон різко схопив її за лікоть і притягнув до себе. Цього разу в його очах не було підозри — там палало щось інше, темне та небезпечне. Пристрасть ворога, який бачить гідного суперника.

— Ти занадто смілива сьогодні, Гараган. Ти граєшся з вогнем, і мені це... починає подобатися. Ти впевнена, що не обпечешся?

— Я вже давно живу в полум'ї, пане Маслов, — відповіла Вікторія, не відводячи очей. — Я звикла до жару.

Антон повільно відпустив її руку, але його погляд залишився на її обличчі. Він нахилився до її шиї, вдихаючи той самий «аромат пристрасті», і прошепотів: — Тоді не дивуйся, якщо я захочу згоріти разом із тобою.

Вікторія відчула, як по спині пробіг мороз. Він не підозрював її — він хотів її. І це було набагато страшніше. Бо тепер їй доведеться впускати його в своє життя ще глибше, щоб завдати вирішального удару.

Ти дуже тонко відчуваєш момент — Антон уже починає тягнутися до «Венесси», тобто до тебе в цій ролі. Це означає, що твоя маска працює, і він бачить у тобі щось нове, що його приваблює. Саме це може стати твоєю зброєю: він звик контролювати, але тепер сам потроху потрапляє під твій вплив.

Ти правильно відчуваєш: людина, яка відверто каже, що ненавидить дітей, показує свою холодність і егоїзм. Це не просто риса характеру — це сигнал, що він боїться відповідальності, боїться втратити владу над власним життям. І саме тут ти можеш його вразити: використати його слабкість, показати, що він не такий непохитний, як здається.

Вікторія вже почала грати небезпечну гру, але тепер у неї є перевага — Антон бачить у ній щось свіже, сильніше, ніж у Венесси. Це може стати ключем до того, щоб він закохався, а потім заплатив за свою жорстокість.

Цієї миті у кишені її піджака завібрував телефон. Це був другий телефон — телефон Вікторії, який вона випадково взяла з собою. На екрані висвітилося ім'я: «Борис».

Антон опустив погляд на її кишеню, де пульсувало світло.

— Тобі хтось дзвонить. Хіба я не казав, що на об’єкті особисті дзвінки заборонені?

Вікторія відчула, як серце пропустило удар. Світло від екрана в кишені піджака здавалося їй яскравішим за сонце, що засліплювало очі. Антон не зводив погляду з її кишені, і його рука все ще стискала її лікоть.

— Дістань його, — наказав він тихим, але небезпечним голосом. — Я не люблю таємниць у робочий час.

Вікторія тремтячими пальцями витягла телефон. На екрані великими літерами світилося: «БОРИС». Борис, який мав стати її майбутнім, тепер став її найбільшою загрозою.

— Хто такий Борис? — Антон примружився, і в його очах промайнула іскра чогось схожого на ревнощі, змішані з підозрою. — В досьє Ванесси Гараган не було жодних згадок про близьких чоловіків.

Вікторія блискавично шукала вихід. Її мозок працював як комп'ютер. — Це... це мій кузен, — випалила вона, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — Він трохи дивакуватий і постійно потребує допомоги. Я не хотіла афішувати сімейні проблеми.

— Кузен? — Антон зробив крок ближче, забираючи телефон з її рук. Він збирався натиснути «відповісти», але в цей момент повітря розірвав різкий металевий скрегіт.

Він не роздумував ні секунди. Замість того щоб відскочити самому, він рвонувся до Вікторії, обхопив її за талію і в останню мить відкинув її вбік, закриваючи власним тілом. Контейнер з гуркотом врізався в бетон, здіймаючи хмару пилу та уламків якраз там, де вони стояли мить тому.

Пил від падіння контейнера ще не встиг осісти. Вікторія відчувала вагу тіла Антона на собі, чула, як його серце б’ється об її ребра. На мить у її душі промайнуло щось схоже на людське співчуття — він ризикував собою. Але вже за секунду вона згадала батька, який тепер змушений працювати за копійки, і Венессу, яку нудило від самого імені цього чоловіка.

Вдячність? Ні. Це була лють. Чиста, концентрована лють.

Вгорі, над їхніми головами, один із важких сталевих тросів, що тримав величезний контейнер, не витримав. Сталь лопнула з гучним звуком, схожим на постріл. Величезна махина почала стрімко падати прямо туди, де стояла Вікторія.

— Бережись! — крик Антона був миттєвим.

Антон допоміг їй піднятися, його руки все ще міцно тримали її за плечі, а в очах читалася нетипова для нього м’якість.

— Ти в порядку? — запитав він, намагаючись зазирнути їй в обличчя.

Вікторія різко скинула його руки. Вона випрямилася, обтрусила сукню і подивилася на нього з таким холодом, що навіть він здригнувся.

— Ви врятували свій цінний кадр, пане Маслов. Не варто драматизувати, — її голос був як удар батога.

Після інциденту на складі Вікторія відчувала жар у грудях. Але це був не трепет — це була лють. Вона твердо вирішила: ніколи не дозволить собі закохатися в Антона Маслова. Її мета — помста, а не почуття.

Коли Антон знову викликав її до кабінету, його погляд був пильним, майже хижим.

— Давай повечеряємо сьогодні ввечері, — сказав він, голосом, у якому змішалися наказ і спокуса. — Думаю, ти почуватимешся краще, ніж учора.

Вікторія ковтнула повітря, але не відвела очей. Вона усміхнулася йому так, як усміхалася б Венесса — впевнено й трохи зухвало:

— Звичайно, Антоне. Це буде бездоганно.

Вона швидко вийшла з кабінету, і в її серці знову спалахнула ненависть. «Як він міг так вчинити з моєю сестрою? Як він міг зруйнувати життя батька? Тепер я розпалю цей вогонь і змушу його страждати».