Спочатку:
На сторінку книги
Марта & Артем
Початок їхньої історії.
Осінь тоді тільки починалась.
Тепла, шумна й трохи божевільна — саме така, як Марта.
Пікнік біля озера був ідеєю Аліси, але в результаті організовували все саме Марта й Артем, бо “інші все одно нічого нормально не зроблять”.
— Артем, ти серйозно взяв тільки м’ясо й колу?! — обурювалась Марта, витягуючи пакети з багажника.
— А що ще треба для життя?
— МОЗОК.
— Його ти забрала.
Марта фиркнула й закотила очі.
Вона тоді виглядала занадто гарно, щоб Артем міг нормально думати.
На ній був короткий темно-зелений светр із відкритими плечима, чорна спідниця-шорти й високі білі кеди. Волосся зібране в недбалий хвіст, а на губах — той самий блиск, через який він уже другу годину дивився тільки на неї.
І це його дратувало.
Бо Артем ніколи не любив відчувати себе слабким поруч із кимось.
А поруч із Мартою — відчував.
— Чого дивишся? — раптом спитала вона, помітивши його погляд.
— Та думаю.
— Це вже страшно.
— Думаю, як ти взагалі виживаєш така голосна.
— Зате не нудна.
Він засміявся.
І сам не помітив, як почав усміхатись поруч із нею частіше, ніж зазвичай.
Озеро було спокійним. Вода відбивала вечірнє сонце, а навколо пахло соснами й димом від мангалу.
Макс із Аделіною сиділи трохи далі біля берега, Ден сперечався з Алісою через музику, а Марта крутилась біля столу, намагаючись усе контролювати.
— Не чіпай м’ясо! Воно сире!
— Марто, я просто хотів…
— НІ.
Артем спостерігав за нею мовчки.
І раптом зрозумів страшну річ.
Йому подобалось усе.
Її сміх.
Її характер.
Навіть те, як вона бурчить.
— Брат, ти пропав, — тихо сказав Макс, сідаючи поруч.
— Відстань.
— Ти на неї дивишся як псих.
Артем нічого не відповів.
Бо Макс був правий.
Пізніше, коли вже стемніло, усі сиділи біля вогню.
Марта гріла руки біля полум’я й щось розповідала Алісі, активно махаючи руками.
Артем майже не слухав інших.
Тільки її.
І коли Марта раптом підвелась і відійшла до озера сама — він автоматично пішов за нею.
Вона стояла біля води, дивлячись на відбиття місяця.
— Чого прийшов? — тихо спитала вона, навіть не повертаючись.
— Не знаю.
— Брешеш.
Він став поруч.
Кілька секунд між ними була тільки тиша й шум води.
— Марто.
— М?
Артем важко видихнув.
Вперше в житті він нервував через слова.
— Ти мене бісиш.
Вона засміялась.
— Дуже романтично.
— Я серйозно.
— Це я вже помітила.
Він провів рукою по волоссю й тихо вилаявся собі під ніс.
— Та чорт… я не вмію це говорити нормально.
Марта нарешті повернулась до нього.
І вперше побачила Артема не “крутого хлопця”, не бунтаря й не того, хто вічно жартує.
А просто хлопця, який зараз реально хвилюється.
Через неї.
— Ти мені подобаєшся, ясно? — різко сказав він. — Дуже. І мене це вже дістало.
У Марти навіть усмішка зникла від несподіванки.
Артем нервово засміявся.
— Ну от. Тепер можеш сміятись.
Але Марта не сміялась.
Вона дивилась на нього так тепло, що в нього аж серце стиснулося.
— Дурний ти, Артем.
— Знаю.
— Я думала, ти ніколи цього не скажеш.
Він завмер.
— В сенсі?..
Марта зробила крок ближче.
— В сенсі ти мені теж подобаєшся, ідіот.
Артем кілька секунд просто мовчав.
А потім різко притягнув її до себе й поцілував.
Справжньо.
Трохи незграбно.
Трохи нервово.
Але так щиро, що в Марти підкосились ноги.
Десь позаду раптом почувся крик Дена:
— Я ЗНАВ!
— ДЕН ЗАТКНИСЬ! — одночасно крикнули Марта й Артем.
І вперше того вечора вони сміялись уже разом.
Після того вечора біля озера між Мартою й Артемом усе стало… дивним.
Не поганим.
Просто іншим.
Вони не говорили вголос, що тепер “разом”. Не викладали спільних фото, не називали одне одного “кохана” чи “хлопець”.
Але всі й так усе розуміли.
Особливо коли Артем почав дивитися на Марту так, ніби навколо нікого більше не існує.
Осінь уже повністю накрила місто.
Холодні ранки, кава перед уроками, теплі светри й постійний запах дощу.
Марта тоді особливо любила одягатися красиво, навіть у школу.
Одного ранку вона зайшла в клас — і всі реально замовкли.
На ній була коротка коричнева сукня з м’якої тканини, що красиво підкреслювала талію, широкий ремінь із металевою пряжкою й укорочена куртка в тон. На шиї — декілька тонких золотих підвісок, а в руках маленька темна сумочка.
Вона виглядала дорого.
Стильно.
І занадто красиво для звичайного шкільного дня.
— Та ну… — тихо видихнув Ден.
Аліса штовхнула його в бік.
— Рот закрий.
Марта задоволено усміхнулась і сіла поруч із Алісою.
— Ну що?
— Ти сьогодні як Pinterest дошка, — чесно сказала Аліса.
— Це комплімент.
— Це факт.
Артем зайшов у клас пізніше.
І коли побачив Марту — реально зупинився біля дверей.
Макс одразу помітив його реакцію.
— О, все. Помер.
— Закрийся, — буркнув Артем, але погляд від Марти так і не відвів.
Вона це помітила.
І спеціально повільно поправила волосся.
— Чого дивишся? — усміхнулась вона.
Артем підійшов ближче до її парти.
Нахилився.
— Ти це спеціально робиш?
— Що саме?
— Одягаєшся так, ніби хочеш мене добити.
Марта тихо засміялась.
— Може й хочу.
Урок почався, але Артем сьогодні взагалі не чув учителя.
Марта сиділа попереду, щось малювала в зошиті й час від часу крутила ручку між пальцями.
І його це чомусь зводило з розуму.
Після уроків вони всі пішли в кафе біля школи.
Марта вже сиділа за столиком і показувала Алісі нові образи в Pinterest.
— Дивись цей!
— Оооо, це прямо твоє.
— А цей?
— Це вже для побачення.
Артем, почувши останнє слово, одразу підняв очі.
— Якого ще побачення?
Марта невинно кліпнула.
— Може, мене хтось запросить.
— Хто?
— Не знаю.
Артем відкинувся на спинку стільця й примружився.
— Марто.
— Ммм?
— Не грайся зі мною.
Вона усміхнулась ще ширше.
Бо їй подобалось бачити, як цей вічно холодний хлопець починає ревнувати через неї.
І Артема це лякало .
Увечері місто накрив дощ.
Той самий — осінній, тихий, коли краплі повільно стікають по вікнах, а вдома особливо тепло.
Марта лежала на ліжку в себе в кімнаті, загорнувшись у плед, і гортала телефон.
На екрані миготіли нові повідомлення від Аліси.
“Він реально ревнує.”
“Я бачила його лице в кафе.”
“Ти його скоро доб’єш.”
Марта тихо засміялась.
І саме в цей момент прийшло нове повідомлення.
Від Артема.
Вона одразу сіла рівніше.
Артем:
Ти спеціально мене сьогодні дражнила?
Марта закусила губу, усміхаючись.
Марта:
Не розумію про що ти ????
Повідомлення “друкує…” з’явилось майже миттєво.
Артем:
Марто.
Марта:
Артеме.
Артем:
Ти небезпечна.
Вона тихо засміялась у подушку.
За вікном блиснула блискавка.
У кімнаті горіли тільки гірлянди біля дзеркала, від яких усе навколо ставало затишним і теплим.
Марта відкрила камеру й швидко зробила фото.
Домашній светр oversize, трохи розпатлане волосся й смішна втомлена усмішка.
Вона вагалась секунду.
І все ж відправила йому.
Кілька хвилин відповіді не було.
— Та ну тебе… — пробурмотіла Марта.
А потім телефон завібрував.
Артем:
Я зараз приїду.
Очі Марти округлились.
Марта:
ТИ НОРМАЛЬНИЙ? НА ВУЛИЦІ ДОЩ.
Артем:
І?
Марта:
Артем.
Артем:
Я серйозно.
Серце почало битися швидше.
Вона навіть сама не зрозуміла чому.
Марта підійшла до вікна.
І через хвилин двадцять реально побачила знайомий силует під ліхтарем біля будинку.
У чорній куртці.
Мокрий від дощу.
Ідіот.
Вона схопила худі й майже вибігла вниз.
Коли Марта відкрила двері під’їзду, Артем стояв просто перед нею з мокрим волоссям і руками в кишенях.
— Ти дурний, — одразу сказала вона.
— Знаю.
— Ти захворієш.
— Можливо.
— Нащо ти приїхав?!
Артем кілька секунд просто дивився на неї.
А потім тихо відповів:
— Бо ти скинула те фото… і я зрозумів, що хочу тебе побачити.
У Марти аж дихання збилось.
Він підійшов ближче.
Дощ шумів навколо, машини проїжджали десь далеко, а вони стояли посеред цієї холодної осені так близько, що Марта чула його дихання.
— Ти мені подобаєшся занадто сильно, — тихо сказав Артем. — І мене це вже реально лякає.
Марта дивилась на нього мовчки.
А потім обережно взяла його за руку.
Теплу.
Попри холодний дощ.
— Мене теж, — чесно прошепотіла вона.
І цього разу Артем поцілував її повільно.
Ніжно.
Наче боявся зламати цей момент.
А десь нагорі у вікні мама Марти тихо усміхнулась і прошепотіла сама собі:
— Ой, пропала моя донька.
