Раді Вас бачити!

Тиша після нього

Школа ніби втратила кольори.

Минув уже тиждень відтоді, як Макс Орлов просто зник. Без пояснень. Без повідомлення. Без «до завтра».

І найгірше — ніхто нічого не знав.

Аделіна перестала нормально спати. Вона сиділа на уроках із порожнім поглядом, майже не відповідала на повідомлення й більше не сміялася так голосно, як раніше. Навіть її тенісна форма тепер висіла на ній якось інакше — ніби разом із Максом з неї зникла частина життя.

Але цього ранку все було не про неї.

У шкільному коридорі стояла Марта, нервово стискаючи ремінець сумки. Вона втретє перечитувала коротке повідомлення від Артема:

«Після уроків на дах. Треба поговорити».

І це «треба поговорити» їй зовсім не подобалось.

— Ти зараз дірку в телефоні зробиш, — пробурмотіла Аліса, підходячи ближче. — Що він написав?

Марта мовчки показала екран.

Аліса скривилась.

— Ой. Ну це або дуже добре, або дуже погано.

— Дякую за підтримку, — фиркнула Марта, але в голосі не було звичної впевненості.

Вона сама не розуміла, що між ними відбувається останнім часом. Артем став дивним. Ще більш закритим, ніж раніше. Він міг годинами мовчати, а потім раптом притягнути її до себе так, ніби боявся втратити.

І Марта боялась теж.

Бо вперше хтось став для неї настільки важливим.

Увесь день тягнувся нестерпно довго. Аделіна мовчала біля вікна. Ден намагався жартувати, але навіть у нього сьогодні нічого не виходило. Усі відчували: після зникнення Макса щось зламалось у їхній компанії.

Коли пролунав останній дзвоник, Марта повільно піднялась сходами на дах школи.

Вітер одразу вдарив у лице.

Артем стояв біля самого краю, сперши руки на металеву огорожу. Чорна косуха, скуйовджене волосся й сигарета між пальцями — він виглядав так, ніби сам став частиною цієї холодної осені.

— Ти мене кликав? — тихо сказала Марта.

Він обернувся.

І вона одразу зрозуміла: щось сталося.

Артем повільно підійшов ближче. Його очі були втомленими, червоними від недосипу.

— Марто… — він важко видихнув. — Я не знаю, як це сказати нормально.

У неї похололи руки.

— Кажи вже.

Кілька секунд він просто дивився на неї.

А потім раптом різко притягнув до себе й уткнувся лобом у її волосся.

Так міцно, ніби вона була єдиним, що ще тримало його на плаву.

— Я боюсь за нього, — хрипко прошепотів Артем. — Розумієш? Макс ніколи б просто так не зник.

Марта завмерла.

Вона вперше чула в його голосі такий страх.

Не злість. Не агресію. Саме страх.

— Артем…

— Я дзвонив йому сто разів. Ден мовчить. Дорослі теж щось приховують. І мене це бісить! — він різко відступив, проводячи рукою по волоссю. — А найбільше мене бісить те, що я нічого не можу зробити.

Марта дивилась на нього мовчки.

Потім повільно підійшла ближче й обережно взяла його за руку.

— Ти не один.

Артем гірко засміявся.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки мені зараз потрібні ці слова.

Вітер розкидав її волосся по плечах. Десь унизу шуміло місто, а тут, на даху, ніби існували тільки вони двоє.

— Ти мені подобаєшся набагато сильніше, ніж треба, Марто, — раптом тихо сказав Артем. — І це теж мене бісить.

Вона завмерла.

Серце в грудях зробило якийсь шалений удар.

— Ти серйозно зараз це сказав?

— Ні, мені просто захотілось романтики посеред нервового зриву, — фиркнув він.

Марта нервово засміялась крізь сльози.

А потім сама потягнулась до нього.

Їхній поцілунок був зовсім не схожий на той, що був у Макса й Аделіни.

Не ніжний.

Не обережний.

У ньому було все: страх, злість, втома й бажання хоч за щось триматись у цьому хаосі.

Артем притиснув її ближче, ніби боявся, що вона зараз теж зникне.

І вперше за весь цей тиждень Марта відчула: можливо, вони всі ще зможуть пережити цю осінь.

Школа вперше за довгий час здавалася чужою.

Ніби хтось вимкнув у ній звук.

Коридори все ще були переповнені людьми, хтось сміявся, бігав сходами, сварився через домашку чи обговорював контрольну, але для їхньої компанії все це стало далеким фоном.

Бо Макса не було.

І це відчувалося занадто сильно.

Марта стояла біля вікна на другому поверсі й нервово крутила на пальці срібний перстень. Її звична різкість сьогодні майже зникла. Навіть чорний жилет і коротка спідниця не рятували від дивного відчуття порожнечі всередині.

— Він уже третій день не відповідає, — тихо сказала Аліса, підходячи ближче. — Навіть Ден мовчить.

— Це мене й лякає, — видихнула Марта. — Ден ніколи не мовчить.

У цей момент позаду почувся знайомий голос:

— Бо коли навіть Ден мовчить — значить усе серйозно.

Артем.

Він підійшов до Марти й зупинився зовсім поруч. На ньому була чорна футболка й шкіряна куртка, але сьогодні навіть його звичний “bad boy” вигляд не додавав атмосфери легкості.

Марта повернула голову до нього.

— Ти щось знаєш?

Артем кілька секунд мовчав, дивлячись кудись у підлогу.

— Знаю тільки те, що Макс живий.

У Марти аж плечі опустилися від полегшення.

— Слава Богу…

Аліса прикрила рот долонею, а потім тихо прошепотіла:

— Тоді чому він не повертається?

Артем важко видихнув.

— Бо він зараз не може. І Ден попросив не лізти.

Марта нервово засміялася, але в очах блиснули сльози.

— Не лізти? Серйозно? Наш друг просто зник, а ми маємо сидіти й удавати, що все нормально?

— А що ти пропонуєш? — трохи різкіше кинув Артем. — Бігати містом і шукати його? Макс не маленький. Якщо мовчить — значить так треба.

— Мене дратує, коли ти говориш так спокійно! — Марта різко подивилася на нього. — Наче тобі байдуже!

— Байдуже? — Артем гірко посміхнувся. — Марто, я другу ніч не сплю нормально.

Повисла тиша.

Він зробив крок ближче.

— Просто я знаю Макса. Якщо він пішов — значить хотів захистити нас від чогось.

Марта мовчала.

А потім раптом обійняла його.

Так різко й несподівано, що Артем аж завмер.

— Я ненавиджу це все, — тихо прошепотіла вона йому в груди. — Ненавиджу, коли люди просто зникають.

Артем повільно обійняв її у відповідь, притискаючи ближче.

— Я знаю.

Аліса тихо усміхнулася, дивлячись на них, але в її очах теж стояла тривога.

У кінці коридору почувся гучний голос Дена:

— О, ну слава Богу! Ви тут романтику розводите, а я вас по всій школі шукаю!

Він ішов до них із двома стаканчиками кави й пакетом булочок, як завжди намагаючись удавати, що все нормально.

Але коли підійшов ближче, усмішка трохи згасла.

— Новин нема? — тихо спитала Аліса.

Ден похитав головою.

— Поки ні.

— Ден… — Марта відійшла від Артема. — Він точно живий?

Хлопець на секунду відвів погляд.

І цього вистачило, щоб усі зрозуміли — йому теж страшно.

— Так, — нарешті сказав він. — Живий. Але зараз краще просто чекати.

— Я вже ненавиджу слово “чекати”, — пробурмотіла Марта.

Ден простягнув їй каву.

— Тримай. Подвійний карамельний. Ти коли нервуєш — стаєш ще страшніша.

— Дебіл, — тихо фиркнула вона, але стаканчик взяла.

Артем сів на підвіконня й втупився у сіро-блакитне небо за вікном.

Вересень був холодним.

І вперше за довгий час їхня компанія відчула, що без Макса все стало зовсім іншим.

Наче хтось забрав частину їхнього світу разом із ним.

Вересневі тіні

Після зникнення Макса школа ніби втратила свої звуки.

Коридори були ті самі. Дзвоники лунали так само голосно. Ден знову намагався жартувати на весь поверх, а вчителі сварили одинадцятикласників за шум. Але для Аделіни все стало якимось далеким, ніби вона дивилася на життя через товсте скло.

Марта помітила це першою.

Того ранку вони сиділи в їдальні за своїм звичним столом. Аделіна мовчки колупала виделкою сирники, навіть не піднімаючи очей. Телефон лежав поруч екраном догори. Порожній чат із Максом боляче світився непрочитаною тишею.

— Адель… — тихо покликала Марта.

— Мм?

— Ти так довго не витягнеш.

Аделіна лише стиснула губи.

Поруч сидів Артем. Незвично тихий. Без своїх звичних підколів. Він дивився у вікно, крутячи в пальцях ключі від мотоцикла.

— Він повернеться, — коротко сказав Артем. — Макс не з тих, хто просто зникає.

— А якщо цього разу… — голос Аделіни затремтів, але вона швидко замовкла.

Марта одразу взяла її за руку.

— Не смій навіть таке думати.

У цей момент до столу буквально ввалився Ден із двома пакетами соку й булкою в зубах.

— Так, стоп. У вас тут атмосфера така, ніби ми на поминках. Я забороняю сумувати без офіційного дозволу.

— Дене… — втомлено видихнув Артем.

— Що «Дене»? Я серйозно! Макс би зараз прийшов і сказав: «Ви чого всі як похоронна процесія?»

На секунду всі навіть ледь усміхнулися.

Але Аделіна раптом тихо сказала:

— Мій тато знає.

За столом стало тихо.

Навіть Ден перестав жувати.

— У сенсі? — повільно перепитала Марта.

Аделіна ковтнула клубок у горлі.

— Учора ввечері я випадково почула його розмову. Він думав, що я сплю. Але я чула… про Макса.

Артем напружився.

— Що саме?

Вона опустила очі.

— Тато сказав мамі, що Макс живий. Але зараз він не може повернутися. Що для нього це небезпечно.

У Марти перехопило подих.

— Господи…

— І ще… — голос Аделіни став зовсім тихим. — Тато сказав, що Макс просив тільки одне. Щоб я жила далі й не чекала його щодня біля вікна.

Ден різко відвернувся, проводячи рукою по обличчю.

— Ідіот… — пробурмотів він. — Сам усе тягне.

Артем важко сперся ліктями на стіл.

— Це дуже в його стилі.

Аделіна нервово усміхнулась крізь сльози.

— Найгірше знаєте що? Я все одно чекаю. Щодня. Щохвилини.

Марта не витримала й обійняла її просто посеред їдальні.

— Бо ти його любиш, дурненька.

Аделіна заплющила очі.

Любить.

Вперше це слово не налякало її.

Бо тепер воно було правдою.

Увечері того ж дня Аделіна сиділа у своїй кімнаті біля вікна. На ліжку лежало його худі, яке він колись забув у них удома після підготовки презентації.

Вона обережно притиснула тканину до себе й вдихнула знайомий запах.

Телефон мовчав.

За вікном починався дощ.