Раді Вас бачити!

Наступного ранку школа зустріла їх не просто шумом, а справжнім наелектризованим повітрям. Тільки-но Аделіна та Макс переступили поріг кабінету алгебри, на них одразу вилився весь шквал невдоволення.

Вчитель, заклавши руки за спину, ходив перед дошкою і, побачивши підлітків, миттєво вибухнув криком.

— Ну звісно! З’явилися, зірки інтернету! — його голос зривався на фальцет, відлунюючи від стін кабінету. — Ви що собі дозволяєте? Встати й піти посеред контрольної?! Хто вам дав таке право? Школа — це не прохідний двір, де можна гуляти, коли заманеться! Двійки в журнал я вже виставив, і навіть не думайте, що…

Він не встиг договорити. Двері кабінету з гуркотом прочинилися, і в клас упевненим кроком зайшли Денис, Оксана та Олена. Батьки не збиралися чекати в коридорі, коли на їхніх дітей кричать на всю школу.

Побачивши дорослих, учитель на мить закляк, але швидко повернув собі суворий вигляд:

— А, шановні батьки! Дуже добре, що ви прийшли. Ваші діти абсолютно відбилися від рук, зривають навчальний процес…

Денис зробив крок уперед, закладаючи руки в кишені штанів. Його погляд, завжди веселий і добродушний удома, зараз став холодним і важким.

— А тепер послухайте мене уважно, — тихо, але так вагомо перервав його Денис, що вчитель миттєво замовк. — Перед тим, як підвищувати голос на мою доньку та сина Олени, ви мали б дізнатися причину. Наша молодша дитина отруїлася й ледве не знепритомніла в медпункті. Макс та Аделіна вчинили як дорослі, відповідальні люди — вони врятували сестру, поки ми їхали машиною. І якщо у вашій системі цінностей за порятунок близьких ставлять двійки й кричать на дітей — то у мене великі питання до вашої профпридатності.

Вчитель обурено ковтнув повітря, збираючись щось заперечити, але раптом пильніше вдивився в обличчя Дениса. Його очі розширилися від раптового здогаду, а пихатий вираз обличчя миттєво змінився на чистий, неприхований шок.

Він нарешті впізнав, хто стоїть перед ним. Він і гадки не мав, що Денис — батько Аделіни.

Денис був не просто впливовим і успішним бізнесменом у місті, про якого знали всі. Він був близьким, кращим другом батька самого вчителя. Вони роками вели спільні справи, і Денис не раз виручав їхню родину.

— Де-денис Сергійович?.. — заїкаючись, пролепетав учитель, і весь його запал кудись зник. — Я… я не знав, що Аделіна — ваша донька. Пробачте, я не розібрався в ситуації…

Оксана лише обурено качнула головою, міцніше притискаючи до себе Аделіну, яка здивовано спостерігала за цією сценою. Олена теж суворо подивилася на педагога, заступаючись за Макса.

— Ситуацію ми вже з’ясували, — холодно відрізав Денис, навіть не здригнувшись від цих вибачень. — Двійки з журналу ви викреслите прямо зараз. Мої діти перепишуть цю контрольну тоді, коли Дафні стане краще і вони зможуть нормально зосередитися на навчанні. Нам усе ясно?

— Так, звісно, без проблем! Нехай приходять у будь-який зручний час, — учитель гарячково закивав головою, швидко відкриваючи журнал, щоб виправити оцінки.

Макс ззаду ледь помітно хмикнув, заховавши руки в кишені шкірянки й кинувши швидкий, задоволений погляд на Аделіну. Вона теж полегшено усміхнулася, міцно стискаючи його гарячу долоню під партою. Коли за твоєю спиною стоїть така шалена й сильна родина, жоден учитель чи життєвий крутіж уже не здавався страшним.

— Я цього так не залишу, — глухо кинув Денис, коли вони всі разом вийшли з кабінету в напівпорожній шкільний коридор. Його обличчя все ще було напруженим, а в очах горіла справжня батьківська лють. — Він на дітей тут кричить, навіть не спробувавши розібратися! Оцінки-то він виправить, але саму ситуацію я так просто не проковтну.

Він дістав із кишені куртки телефон і швидко прогортав контакти, шукаючи потрібне ім'я.

— Денисе, та заспокойся вже, головне, що конфлікт уладнали, — спробувала лагідно взяти його за руку Оксана, але тато лише рішуче хитнув головою.

— Ні, Оксано. Якщо він дозволяє собі так поводитися з учнями, його батько повинен про це знати.

Денис притиснув слухавку до вуха. Кілька довгих гудків відлунювали в тиші коридору, поки на тому кінці нарешті не відповіли.

— Алло, Степане? Привіт, — голос Дениса миттєво змінився на діловий, але строгий. — Слухай, я зараз стою у твого малого в школі, прямо біля його кабінету алгебри. Так, у творіння твого... Знаєш, Степане, виховав ти сина, звісно, вченого, але з людьми він розмовляти взагалі не вміє. Налетів на мою Аделіну й на Макса Олениного з криками, наставив двійок за те, що діти посеред уроку рятували мою молодшу Дафну, якій погано в медпункті стало! На руках її виносили!

На іншому кінці дроту запала важка тиша, а потім, судячи з виразу обличчя Дениса, батько вчителя почав гарячково вибачатися за поведінку сина.

— Я розумію, що він нервує через роботу, Степане, — продовжував Денис, упевнено крокуючи вперед по коридору, поки компанія йшла слідом за ним. — Але нехай тримає свої нерви при собі. Я не хочу, щоб на мою дитину підвищували голос. Поговори з ним нормально, бо якщо це повториться, ми вже будемо спілкуватися на іншому рівні. Все, давай, на зв'язку.

Денис вимкнув телефон і нарешті полегшено зітхнув, ховаючи мобільний назад у кишеню. На його обличчя повернулася звична легка усмішка.

— Ну от і все. Зараз Степан влаштує йому таку «домашню педраду», що наш математик шовковим стане, — задоволено підсумував тато.

Олена з Оксаною перезирнулися й тихо засміялися, а Макс легенько штовхнув Аделіну плечем, нахиляючись до її вуха:

— Бачив я багато розбірок, але щоб підключати «важку артилерію» батьків... Твій тато — це просто щось.

— Сама в шоці, — прошепотіла Аделіна, відчуваючи, як усередині розливається неймовірне тепло від того, як сильно її захищають.

Вона міцніше переплела свої пальці з гарячою долонею Макса, розуміючи, що після цього дня в цій школі їх уже точно ніхто й ніколи не наважиться образити.

— М-да, — Макс усміхнувся, проводячи рукою по розтріпаному волоссю, коли вони нарешті вийшли на шкільне подвір'я, залишаючи кабінет алгебри та переляканого вчителя далеко позаду. — Твій тато, Адель, це реально окремий вид безпеки. Мені аж самому захотілося за парту сісти й косинус повторити про всяк випадок.

Денис, який ішов попереду разом із Оксаною та Оленою, лише весело підмигнув хлопцеві, відкриваючи двері машини. Батьки ще трохи поговорили між собою, сіли в авто й помахали їм рукою, залишаючи підлітків наодинці.

Макс повернувся до Аделіни, закладаючи руки в кишені своєї шкірянки.

— Ну і куди ми тепер? — запитав він, уважно заглядаючи їй в очі. — Додому? Чи, може, прогуляємо решту уроків, поки вчитель приходить до тями після дзвінка батька?

Аделіна зітхнула, опустивши погляд на свій телефон, де вже висіло нагадування в календарі. Вона кумедно закусила губу й винувато подивилася на нього.

— Я б із радістю, Максе… Але ти йди додому, а в мене тренування. Я й так там уже сто років не була, стільки всього навалилося за ці дні.

Макс здивовано підняв брову, нахиляючи голову набік.

— О як. Тренування? І що це у нас — теніс чи волейбол? Бо я, якщо чесно, за всіма цими нашими коридорними розбірками та сімейними драмами вже сам заплутався, яким спортом ти займаєшся.

— Волейбол, Орлов, волейбол! — засміялася Аделіна, легенько штовхнувши його кулачком у плече. — Хоча після сьогоднішнього стресу я б і в теніс пограла, суто щоб ракеткою по м'ячу від душі повідбивати. Але дівчата з команди мене просто з'їдять, якщо я знову пропущу збори перед змаганнями. Капітан і так косо дивиться.

Макс секунду мовчки дивився на неї — таку ніжну в цьому її світлому корсетному топі з пишними рукавами, яка зараз абсолютно серйозно говорила про жорсткі подачі м'яча через сітку. На його обличчі знову з’явилася та сама тиха, тепла усмішка, яка призначалася тільки їй.

— Волейбол — так волейбол, — він зробив крок ближче, перехоплюючи її руку й обережно стискаючи пальці. — Тоді я йду вболівати. Навіть не думай, що я відпущу тебе саму в спортзал, де на тебе знову почне витріщатися половина школи після нашого вчорашнього фото. Буду твоїм особистим групою підтримки. Йдемо, принцесо, покажеш, як ти вмієш розносити суперників.

Аделіна округлила очі й застигла на місці, здивовано дивлячись на хлопця.

— Максе, ти серйозно? Зі мною на тренування? Ти уявляєш, що там буде? Дівчата з команди просто перестануть грати й будуть фоткати тебе на кожному кроці, особливо після того ранкового хайпу в TikTok.

— Ну й нехай фоткають, — Макс байдуже знизав плечима, але в його очах промайнув хитрий вогник. — Головне, щоб вони бачили, чий худі я тримаю. А якщо хтось спробує подати м’яч занадто сильно в твій бік — я підстрахую. Кажуть, у мене непоганий блок.

Аделіна не втрималась і тихо засміялась, відчуваючи, як уся напруга після розбірок з учителем остаточно вивітрюється з голови. З цим хлопцем навіть звичайний похід у спортзал перетворювався на якусь пригоду.

Коли вони зайшли до роздягальні, а потім Аделіна вийшла у залу, переодягнена у спортивну форму, Макс уже сидів на верхньому ряду дерев'яної трибуни. Він зняв свою шкірянку, залишившись у простому темному худі, закинув ноги на нижнє сидіння й спокійно спостерігав за початком розминки.

Поява Орлова в жіночому спортзалі викликала саме той ефект, про який попереджала Аделіна. Свисток капітана команди — суворої одинадцятикласниці дівчини — ледь не застряг у неї в роті. М'ячі почали падати з рук дівчат, а шепіт миттєво рознісся по кутках.

— Ого, Адель, це що, твій особистий фан-клуб привалив? — штовхнула її ліктем Марта, яка теж зазирнула в зал, щоб просто подивитися на це видовище. — Дивись, як на нього паралельний клас витріщається.

— Марто, іди на уроки, — червоніючи, шикнула на неї Аделіна, хоча сама мимохідь кинула погляд на трибуни.

Макс спіймав її погляд, підняв руку й легенько підмигнув. Серце знову зрадницьки зробило перекид.

Тренування почалося. Аделіна з усіх сил намагалася зосередитися на м'ячі, але щоразу, коли вона готувалася до подачі чи приймала пас, вона відчувала на собі його важкий, уважний погляд. Макс не відволікався на телефон, не розмовляв ні з ким — він дивився тільки на неї. Дивився так, ніби в усьому цьому величезному, гучному залі з літаючими м'ячами існувала лише вона одна.

Коли Аделіна в красивому стрибку витягнула важкий м'яч біля самої сітки, чітко пасувавши його нападаючому, на трибунах почувся короткий, схвальний свист. Вона обернулася й побачила, як Макс задоволено посміхається, показуючи їй великий палець.

— Адель, ти сьогодні просто літаєш, — важко дихаючи після чергової партії, сказала капітан команди. — Нам би частіше твою групу підтримки на тренування звати.

Після фінального свистка, коли команда розійшлася по роздягальнях, Аделіна швиденько вмилася, зібрала волосся у високий хвіст і вийшла назад у залу. Макс уже чекав її внизу, тримаючи в руках її спортивну сумку.

— Ну що, капітане, — м'яко сказав він, підходячи ближче й заглядаючи в її втомлене, але задоволене обличчя. — Я вражений. Ти на полі зовсім інша. Небезпечна.

— Я ж казала, що вмію дати відсіч, — Аделіна посміхнулася, забираючи сумку, але Макс не випустив ручки, перехоплюючи її разом із її пальцями.

— Знаю. Але тепер я точно нікому не дозволю зіпсувати тобі настрій. Ходімо додому? Дафна, мабуть, уже прокинулася й чекає на звіт, як ми рознесли школу.

— Ходімо, — тихо відповіла вона, притискаючись плечем до його куртки.

Цей шалений понеділок підходив до кінця, і вперше за довгий час Аделіна відчувала себе в абсолютній, затишній безпеці. Бо що б не чекало на них завтра — вони були разом. Нарешті вільні у своєму власному виборі.

— Знаєш, нам краще заскочити в одне місце перед тим, як повертатися, — раптом сказав Макс, коли вони проходили повз торгівельний центр.

Він упевнено повернув Аделіну за руку в бік центрального входу. Дівчина навіть зорієнтуватися не встигла, як вони опинилися всередині великого дитячого магазину. На її здивований погляд Макс лише хмикнув і попрямував прямо до секції з величезними м'якими іграшками.

Через хвилину він уже йшов назад, ледве утримуючи в руках здоровенного, пухнастого плюшевого ведмедя, який за розмірами був ледь не більшим за саму Дафну.

— Максе! Ти збожеволів? Навіщо це? — Аделіна сплеснула руками, намагаючись не засміятися на весь магазин.

— Як це навіщо? — абсолютно серйозно відповів він, визираючи з-за величезного плюшевого вуха. — Та твоя мала мене живцем з'їсть поглядом, якщо я приїду до неї в гості без подарунка після всього, що сьогодні було. Вона ж наш головний бодігард, її треба задобрювати.

Аделіна зупинилася посеред залу, кумедно надула губи й зневажливо склала руки на грудях, розглядаючи ведмедя.

— Ах ось воно як… — протягнула вона, примруживши очі. — Значить, Дафні — величезного ведмедя, бо ти її боїшся? А мені? Ти мені нічого не купляєш! Всьо, Орлов, я ображена. Я з тобою взагалі-то на тренуванні була, м'ячі відбивала, а мені навіть маленької шоколадки немає?

Макс зупинився, опустив ведмедя однією рукою, а іншою обережно притягнув Аделіну за талію ближче до себе. У його очах застрибали такі знайомі, шалені бісики.

— Ображена вона, бачите? — тихо, з хрипкою усмішкою прошепотів він їй прямо в губи. — Аделю, ведмеді — то для дітей. А для тебе в мене є дещо набагато краще. Наприклад, моє серце. І якщо захочеш — забереш його разом із цим нещасним ведмедем.

Аделіна відчула, як щоки миттєво спалахнули вогнем, а вся її вдавані ображеність розчинилася в одну секунду від його слів. Вона спробувала штовхнути його в груди, ховаючи щасливу посмішку.

— Дурак ти, Орлов, — тихо фыркнула вона, але руку з його плеча так і не прибрала.

— Який є. Зате твій, — засміявся Макс, знову підхоплюючи іграшку. — Ну що, ходімо тепер здаватися нашій маленькій бандитці, поки цей ведмідь не зайняв моє місце на передньому сидінні?

Макс лише засміявся, закидаючи ведмедя на заднє сидіння машини, і за кілька хвилин вони вже під’їжджали до будинку Аделіни.

Щойно двері відчинилися, Аделіна, вдаючи найвищий ступінь образи, демонстративно фиркнула, задерла носа й кулею побігла повз батьків прямо в кімнату, гучно тупнувши сходами.

Денис, Оксана та Олена, які все ще сиділи у вітальні за чаєм, здивовано перезирнулися.

— Це що за буря в ніжному топі? — підняв брову тато Денис, дивлячись на зачинені двері. — Ви вже встигли посваритися по дорозі з волейболу?

У цей момент у коридор зайшов Макс, ледве пропхавши попереду себе гігантського, пухнастого ведмедя, який ледь поміщався в дверний проріз. Батьки аж роти повідкривали. Оксана тихо охнула, а Денис аж окуляри поправив.

— Ого… — протягнув тато. — Орлов, я, звісно, знав, що ти хлопець серйозний, але щоб настільки… Ви що, вирішили додому меблі купувати? Батьки думають, що це Аделіні такий презент за двійку з алгебри!

— Та ні, це не Аделіні, — ніяково посміхнувся Макс, чухаючи потилицю.

І тут із кімнати, почувши тупіт і голоси, повільно вийшла мала Дафна. Вона все ще була трохи бліда після ранкового отруєння, у своїй домашній піжамі, але щойно її погляд упав на величезну іграшку, яку тримав Макс… її очі миттєво спалахнули яскравими іскрами. Уся слабкість кудись зникла.

— Це… мені?! — пискнула мала, розпливаючись у такій щасливій посмішці, що, здавалося, її щоки зараз луснуть.

— Тобі, мала, тобі, — Макс обережно опустив ведмедя прямо перед нею. — Заслужена нагорода для головного бодігарда. Щоб ніякі десятикласники більше навіть близько не підходили.

Дафна з розгону влетіла в пухнасті ведмежі обійми, мало не поваливши іграшку на підлогу.

— Максе, ти найкращий братик у світі! — крикнула вона з-під м'якого плюшу, переморожено дивлячись на батьків, які вже відверто сміялися з цієї картини. — Аделька там просто заздрить у своїй кімнаті, не звертай уваги!

Макс підняв очі на сходи, де зачинені двері Аделіни досі зберігали горду тишу. Його губи самі собою розпливлися в теплій усмішці. Треба було йти рятувати свою «ображену принцесу», у якої він так нахабно відібрав усю увагу.

Макс кивнув батькам і вже збирався піднятися сходами, як у вітальню зайшла Олена, яка до цього відходила в іншу кімнату.

— Настю, привіт, сонечко! — тепло посміхнулася Олена, підходячи до малої Дафни, яка все ще обіймала свого гігантського плюшевого друга.

— Привіт! Я так чекала на вас, мамо Олено! — дівчинка підстрибнула на місці від радості. — О, який класний ведмедик, правда ж?

— Неймовірний, — засміялася Олена і дістала з сумки невеликий пакунок. — А це тобі ще й книжечка, Дафно, щоб ти не нудьгувала, поки одужуєш.

— Ого, дякую! — Дафна задоволено схопила книжку, але раптом примружилася, хитро подивилася на Макса, а потім перевела погляд на вікно й вигукнула: — Максе, а що це ти весь час дивишся на вікно, га? Іди вже, купи краще букет!

Олена з Оксаною гучно засміялися, а Денис лише похитав головою:

— Ну й мала, всіх на чисту воду виведе.

Макс спочатку трохи розгубився, а тоді його обличчя осяяла рішуча посмішка.

— А знаєте що? І піду! — кинув він, розвертаючись на підборах. — Скоро буду!

Він вискочив з будинку, застрибнув у машину й помчав до найближчого квіткового магазину. Макс вирішив не розмінюватися на дрібниці й купив просто величезний, розкішний букет, від якого пахло свіжістю та весною. Квітів було так багато, що за ними ледве виднілося його обличчя.

Сівши в машину, хлопець зробив швидке фото з цим неймовірним оберемком і записав коротке відео, де зазняв букет з усіх боків. Він миттєво закинув це в інстаграм-історію, додавши романтичну цитату:

«Коли твоя принцеса ображена, бо велетенський ведмідь дістався її молодшій сестрі… Доводиться підключати важку артилерію. Як вам це все для моєї єдиної?»

Історія за лічені хвилини почала набирати сотні переглядів і лайків, а телефон Макса просто вибухав від реакцій однокласників, але йому було байдуже. Він думав лише про одну дівчину, яка зараз сумувала на другому поверсі.

За кілька хвилин Макс уже знову заходив у будинок. Усі дорослі та Дафна змовницьки затихли, коли він із цим гігантським букетом у руках почав повільно підніматися сходами до кімнати Аделіни.

Макс зупинився перед дверима її кімнати, глибоко вдихнув і легенько штовхнув їх ліктем, оскільки обидві руки були зайняті велетенським оберемком квітів.

Аделіна сиділа на ліжку, загорнувшись у плед, і вдавала, що дуже заклопотана своїм телефоном. Але щойно в кімнату «зайшов» цей неймовірний, яскравий букет, за яким Макса майже не було видно, вона просто заніміла.

— Ого… — прошепотіла Аделіна, і її ображений вираз обличчя миттєво злетів, поступаючись чистому шоку. Вона аж рота привідкрила, дивлячись на цю квіткову гору. — Максе… Ти збожеволів? Що це таке?

Хлопець обережно опустив букет на край столу, важко видихнувши, і хитро усміхнувся.

— Ну, я ж бачив, як ти образилася через ведмедя, — Макс дістав свій телефон і простягнув їй. — Тримай, подивися спочатку. Я там у сторіз відео закинув, як я це все шукав по магазинах, вибирав найкращі, щоб колір підходив під твою сьогоднішню спідницю.

Аделіна взяла телефон і ввімкнула коротке відео. На екрані Макс із кумедним, але таким щирим виразом обличчя бігав між рядами, розгублено чухав потилицю, сперечався з флористом і показував на камери пальцем, мовляв: «Ні, цей малий, давайте найбільший, бо моя принцеса мене додому не пустить».

— Відео просто класне, я вже бачила, там купа коментарів! — Аделіна щиро засміялася, відчуваючи, як усередині все тріпоче від ніжності. Вона підхопилася з ліжка і підбігла до квітів. — Але Макс… Це ж такий величезний букет, він просто в будинок скоро не влізе! Куди ми його поставимо? У нас немає такої вази!

— Знайдемо, навіть якщо доведеться відро в мами запозичити, — засміявся він.

Аделіна була в такому дикому захваті, що вся її гордість остаточно розтанула. Вона застрибала від радості, наче мала дитина, яка отримала найбажаніший у світі подарунок. Емоції так переповнювали дівчину, що вона з розгону кинулася Максу на шию, міцно обіймаючи його.

— Дякую! Ти найкращий, Орлов! — вигукнула вона, уткнувшись носом у його плече, від якого пахло прохолодою і шкіряною курткою.

Макс обхопив її за талію, піднімаючи над підлогою, і тихо, щасливо засміявся, зариваючись обличчям у її волосся. Тепер у кімнаті панував суцільний аромат свіжих квітів, і жодні шкільні розбірки чи заздрісні погляди не могли зіпсувати цей ідеальний момент. Наша бандитка Дафна отримала свого ведмедя, а Аделіна — своє власне, справжнє щастя.

Аделіна помітила, що Макс почав збиратися, хоча вечір тільки набирав обертів. Він швидко накинув свою шкірянку, перевіряючи, чи все на місці.

— Максе, ти куди? — розгублено запитала вона, тримаючи в руках одну з квіток зі свого величезного букета. — Вже пізно, ти ж казав, що лишишся ще трохи!

Дафна, яка щойно гралася зі своїм новим ведмедем, почула це і миттєво притихла. Її очі наповнилися сльозами, вона міцно обхопила іграшку за шию і заскиглила:

— Максе, ти йдеш? А хто буде нас захищати, якщо десятикласники повернуться?

Макс присів навпочіпки перед малою, погладив її по голові й зітхнув:

— Мала, я йду на роботу. Ви ж розумієте, всі мої гроші на твою сестру та на твоїх ведмедів пішли, треба трохи заробити, щоб завтра знову бути при параді. Не реви, я завтра разом із тіткою Оленою прийду, і ми все вирішимо.

Аделіна підійшла ближче, відчуваючи дивний щем у грудях.

— Максе, ти ж ніч не спав нормально, ще й школа, ще й це тренування… Ти ще й на підробіток вночі?

— Ти ж знаєш, принцесо, я вночі не сплю, я справу роблю, — підморгнув він, але в його очах Аделіна побачила справжню втому. — Чекати мене не треба, лягай відпочивати.

Оксана, яка спостерігала за цією сценою з порога кухні, не витримала. Вона швидко підійшла до холодильника, дістала контейнер із вечерею і вклала його в руки Максу.

— Так, Орлов, навіть не сперечайся, — суворо, але з теплотою в голосі сказала мама Аделіни. — Ти мені вночі голодним не будеш працювати. Я знаю вас, молодих, — вночі голод з’їдає більше, ніж робота. Поїсиш — і сили будуть, і голова краще працюватиме.

Макс здивовано глянув на контейнер, потім на Оксану, і його обличчя пом’якшало. Він рідко відчував таку турботу.

— Дякую, Оксано… — щиро сказав він, ховаючи їжу в сумку.

Він підійшов до Аделіни, ніжно поцілував її в чоло, обіцяючи повернутися швидше, ніж вона встигне скучити. Коли він вийшов за двері, Дафна нарешті заспокоїлася, втупившись у свою книжку, а Аделіна ще довго стояла біля вікна, дивлячись, як він іде в ніч — дорослий, сильний і такий неймовірно турботливий. Вона знала: завтра він прийде, і цей їхній спільний світ стане ще міцнішим.