Раді Вас бачити!

4 вересня 2025 року.

Після того як мама крикнула про чай, Аделіна ще кілька секунд сиділа, закривши обличчя руками. Бо серце калатало так сильно, ніби зараз вистрибне з грудей.

А Макс… просто сидів поруч і тихо сміявся. Не голосно. Не награно. Так, як сміються люди, яким поруч із кимось справді добре.

— Не дивись на мене, — пробурмотіла вона крізь долоні.

— Не можу.

— Макс.

— Що?

Вона повільно опустила руки й глянула на нього. І дарма. Бо він досі сидів надто близько. У чорній кофті, із трохи мокрим після дощу волоссям і тим самим поглядом, від якого в неї весь вечір збивався подих.

— Ти спеціально це робиш?

— Що саме?

— Оце своє… — вона невизначено махнула руку в його бік. — Дивишся так.

Макс ледь нахилив голову.

— А як я дивлюсь?

Аделіна відкрила рот… і одразу закрила. Бо не знала, як пояснити. Наче він бачить її наскрізь. І це одночасно лякало й тягнуло ближче.

— Все. Ходімо на чай, — швидко сказала вона, піднімаючись із ліжка.

— Тікаєш?

— Так.

— Чесно?

— Максимально.

Макс знову тихо засміявся, а в неї всередині щось дивно потепліло від цього звуку.

На кухні мама вже поставила чайник і дістала печиво.

— О, голубки прийшли, — сказала вона занадто спокійно.

— МАМО!

Макс мало не вдавився чаєм. А тато лише ховав усмішку за чашкою кави.

— Я ж казав, нормальний хлопець, — кинув він.

— Дякую?.. — трохи розгулено відповів Макс.

Аделіна опустила голову, ховаючи усмішку. І чомусь саме зараз вона вперше за довгий час почувалася… легко. Без напруги. Без звички весь час тримати себе в руках. Макс сидів поруч із її сім’єю так природно, ніби вже давно був частиною цього вечора.

І це було небезпечно. Бо вона починала звикати до нього.

Після чаю тато пішов дивитися новини, мама прибирала кухню, а вони знову повернулися до кімнати. Точніше — намагалися повернутися до презентації.

— Якщо завтра нас запитають про Англію, ми помремо, — сказала Аделіна, дивлячись на майже порожні слайди.

— Зате красиво.

— Що красиво?

— Ми.

Вона завмерла.

— Ти зараз фліртуєш чи лякаєш мене?

— Одне іншому не заважає.

Аделіна кинула в нього подушкою. Макс легко її спіймав і нарешті нормально засміявся. Голосно. Живо. І вона раптом зрозуміла, що їй шалено подобається бачити його таким. Не холодним. Не закритим. А справжнім.

Її телефон тихо завібрував.

Аліса: «ВИ ЦІЛУВАЛИСЬ?!»

Аделіна різко перевернула телефон екраном униз.

— Що там? — одразу запитав Макс.

— Нічого.

Він підозріло примружився.

— Ти зараз брешеш.

— А ти занадто багато помічаєш.

Макс кілька секунд мовчки дивився на неї. А потім тихо сказав:

— Бо ти мені важлива.

І в цю мить всередині Аделіни щось остаточно змінилося. Ніби серце, яке так довго мовчало, нарешті почало говорити.

Вони так і не доробили презентацію. Точніше… відкрили ще два сайти про Англію, посперечалися про дизайн слайдів, а потім пів години сміялися з того, як Ден випадково скинув у спільний чат мем замість домашнього завдання.

У якийсь момент Аделіна просто сиділа на підлозі біля ліжка, обіймаючи подушку, а Макс поруч перегортав щось у ноутбуці.

— Ми безнадійні, — тихо сказала вона.

— Зате красиві.

— У тебе реально якісь проблеми.

— Є трохи.

Вона ледь усміхнулась. І знову впіймала себе на думці, що їй подобається цей вечір більше, ніж треба. Бо все було надто… по-домашньому. Тепло. Ніби вони знайомі не кілька днів, а значно довше.

Коли годинник показав майже десяту, Макс нарешті підвівся.

— Мені вже пора.

І чомусь від цих слів у грудях стало пустіше. Аделіна проводила його до коридору. Поки він взувався, між ними знову виникла тиша. Тільки тепер вона вже не була незручною.

Макс підняв голову й подивився на неї трохи втомлено, але тепло.

— Дякую.

— За що?

— За сьогодні.

У неї всередині щось м’яко стиснулося.

— Нема за що.

Він кілька секунд ніби хотів сказати ще щось. А потім тихо усміхнувся.

— Добраніч, Аделіно.

— Добраніч, Макс.

Двері зачинилися. І квартира одразу стала тихішою. Занадто.

Мама стояла на кухні з чашкою чаю, коли Аделіна повернулася. І той погляд… Оцей мамин погляд, коли вона вже все зрозуміла.

— Не дивись на мене так.

Мама ледь усміхнулась.

— Як саме?

— Наче я зараз почну розказувати тобі про кохання всього життя.

— А це не так?

— Мамо!

Із вітальні почувся сміх тата.

— Я ж казав, що той хлопець нормальний.

Аделіна закотила очі й сіла за стіл.

— Ви обоє нестерпні.

Мама сіла навпроти неї й уже спокійніше сказала:

— Він хороший. — Аделіна мовчала. — Але сумний, — тихо додала мама. — Такі люди часто ховають у собі більше, ніж показують.

У грудях щось боляче кольнуло. Бо вона теж це помітила. І саме це лякало найбільше. Бо їй хотілося бути поруч із ним навіть у такі моменти.

Вночі Аделіна ще довго не могла заснути. Вона лежала під ковдрою, дивилася в стелю й знову прокручувала в голові весь день. Кладовище. Його голос. Його погляд. Його тихе: «Ти мені важлива».

Серце знову почало битися швидше.

— Це погано… — прошепотіла вона сама собі.

Але навіть після цих слів усміхнулась у темряві.

Ранок прийшов надто швидко.

— АДЕЛІНО, ВСТАВАЙ!

Вона застогнала й сильніше накрилася ковдрою.

— ЩЕ П’ЯТЬ ХВИЛИН…

— Ніяких п’яти хвилин! Ти запізнишся!

Аделіна ледве розплющила очі. За вікном було сонячно вперше за кілька днів. Вона повільно підвелася й підійшла до шафи. Погляд одразу впав на чорну форму для тенісу із зелено-білими вставками. Коротка спортивна спідниця. Топ із номером 57.

— Доню! — знову крикнула мама з кухні. — У тебе сьогодні тренування, не забудь форму!

— Я пам’ятаю!

Аделіна швидко зібрала волосся у високий хвіст і глянула на себе в дзеркало. І чомусь у голові одразу промайнула одна думка: «Цікаво, що скаже Макс?..»

До школи вони йшли всі разом. Аліса безперервно щось розповідала про нову вчительку з біології, Марта скаржилася, що знову не виспалася через серіал, а Аделіна лише час від часу сміялася, поправляючи спортивну сумку на плечі.

Осіннє сонце після кількох дощових днів здавалося аж надто яскравим. На шкірі ще відчувалася ранкова прохолода, але настрій чомусь був легшим, ніж зазвичай. Можливо, через учорашній вечір. Можливо, через нього.

— Тільки не кажи, що ти зараз думаєш про Макса, — одразу сказала Аліса, ніби читаючи її думки.

Аделіна закотила очі.

— Ви мене вже дістали.

— Значить, думаєш, — переможно усміхнулась Марта.

— Я вас ненавиджу.

— А він тебе — ні, — тихо кинула Аліса.

— АЛІСО!

Дівчата засміялися. І саме в цей момент вони зайшли у шкільний коридор.

Біля шафок, як завжди, стояла компанія Макса. Ден щось голосно розповідав, Артем завис у телефоні, а сам Макс сперся плечем об зелену шафку й виглядав так, ніби взагалі не хотів сьогодні бути в школі.

Поки не підняв очі. І не побачив Аделіну.

Вона помітила це одразу. Те, як він завмер буквально на секунду. Як його погляд ковзнув по її волоссю, формі, відкритих плечах. І як після цього він тихо видихнув собі під ніс:

— Ого…

Ден одразу повернув голову.

— Що «ого»… — почав він і теж замовк. — А, ясно.

Аделіна різко відчула себе ніяково. Наче весь коридор раптом став надто тісним.

Макс повільно підійшов ближче. У чорному худі, із трохи скуйовдженим волоссям і тим самим поглядом, від якого в неї слабшали коліна.

— Ти… — він ледь усміхнувся. — Це взагалі законно — так виглядати зранку?

— Макс! — одразу простогнала Аделіна, відчуваючи, як починають горіти щоки.

Ден театрально приклав руку до серця.

— Все. Я більше не можу дивитися на вашу романтику.

— Її тут немає, — швидко сказала Аделіна.

— Ага, — хмикнув Артем, не відриваючись від телефона. — Саме тому він зараз дивиться на тебе так, ніби забув власне ім’я.

Макс навіть не заперечував. І це було найгірше. Бо він реально не міг відвести від неї очей.

Аделіна нервово схрестила руки на грудях.

— Перестань так дивитись.

— Не можу. — Його голос був тихішим тепер. Серйознішим. — Ти дуже гарна сьогодні.

І чомусь саме після цих простих слів у неї всередині все перевернулося. Наче серце знову зробило крок у його бік, навіть якщо розум намагався зупинити.

— Так, усе, голубки, досить дивитись одне на одного, — голосно сказав Ден. — У людей психіка не залізна.

Макс навіть не відреагував. Він усе ще дивився на Аделіну так, ніби в коридорі більше нікого не існувало. І це починало її бентежити все сильніше.

— Я зараз піду, — пробурмотіла вона, ховаючи усмішку.

— Уже сумую, — одразу кинув він.

— Господи… — простогнала Марта. — Їх треба заборонити.

Аліса засміялася й потягнула дівчат далі по коридору.

— Ходімо, у нас тренування.

— До речі, — гукнув Ден услід. — Аделіно, удачі на волейболі!

— Це теніс, генію, — одразу виправила Марта.

— А яка різниця? Там теж м’яч.

— Ден, замовкни.

У спортивному залі вже було шумно. Хтось розминався, хтось сперечався через форму, а тренер стояв посеред залу зі свистком у руках і виглядав так, ніби готовий морально знищити всіх ще до початку тренування.

— БІГОМ! — голосно крикнув він. — У нас година до уроків, а ви рухаєтесь, як сонні мухи!

Аделіна швидко поставила сумку біля лавки й почала збирати волосся вище. Поруч Марта вже крутила баскетбольний м’яч на пальці.

— Чому тренери завжди кричать так, ніби ми в армії?

— Бо вони живляться нашим страхом, — серйозно сказала Аліса.

— Я чула!

— Тікаємо, — прошепотіла Марта.

Дівчата засміялися.

Аделіна вийшла на майданчик і взяла ракетку. Ранкове світло падало через великі вікна спортзалу, волосся трохи липло до шиї після розминки, а всередині чомусь було легко. Навіть попри втому.

— Аделіно! — крикнув тренер. — Швидше працюй ногами!

— Уже!

Вона різко відбила м’яч і почула, як Марта десь із боку голосно свиснула.

— Ого, дивіться, наша принцеса сьогодні з характером.

— Замовкни й лови свій м’яч!

— Грубо.

Тренування почалося жорстко. Біг. Удари. Подачі. Кола по залу. Через двадцять хвилин футболка вже прилипала до спини, дихання збилося, але Аделіна вперто продовжувала. Вона любила це відчуття. Коли голова перестає думати через втому. Коли залишається тільки рух.

— Молодець! — раптом крикнув тренер після сильного удару. — Оце вже нормально!

Аделіна ледь усміхнулась. І саме в цей момент помітила біля дверей знайоме чорне худі.

Макс.

Він стояв, спершися плечем об стіну, і дивився на неї. Знову. Але тепер у його очах було щось інше. Захоплення. Гордість. Наче він справді милувався нею.

Аделіна різко відвела погляд, відчуваючи, як серце знову починає поводитися зовсім неадекватно.

— Орлов! — крикнув тренер. — Якщо прийшов — або допомагай, або не заважай!

Макс ледь усміхнувся.

— Я просто підтримка.

— Погана підтримка, — пробурмотіла Аделіна собі під ніс. Але куточки губ усе одно самі піднялися вгору.

Тренування продовжувалося, але після появи Макса зосередитися стало майже неможливо. Особливо коли він стояв біля дверей і дивився так уважно, ніби це не звичайне ранкове тренування, а фінал якогось чемпіонату.

А його друзі, звісно, теж підтягнулися. Ден уже сидів на лавці й коментував буквально все.

— ОГО, бачили той удар?!

— Ден, це була розминка, — втомлено відповів Артем.

— Не руйнуй магію спорту.

Аделіна закотила очі й знову відбила м’яч.

— АДЕЛІНО! — крикнув тренер через увесь зал. — Ноги швидше! Це тобі не волейбол!

Вона різко зупинилася й обурено повернулася до нього.

— А чому мені весь час кажуть про волейбол, якщо я на тенісі?!

У залі на секунду стало тихо. А потім Ден почав сміятися першим. Голосно. Марта мало не впала на підлогу від сміху. Навіть тренер прикрив очі рукою.

— Боже, дитино… — простогнав він. — Я вже сам заплутався у ваших секціях.

— Дуже дякую.

— Ну вибач, у вас м’ячі однакові.

— ВОЛЕЙБОЛ І ТЕНІС — ЦЕ НЕ ОДНЕ Й ТЕ САМЕ!

Макс тихо сміявся, опустивши голову. І це чомусь дратувало найбільше.

— А ти чого смієшся? — одразу кинула Аделіна.

Він підняв руки в захисному жесті.

— Я мовчу.

— Ні, ти стоїш тут зі своєю компанією й заважаєш!

— Ми моральна підтримка, — серйозно сказав Ден.

— Ви нервова система на межі зриву.

Марта засміялася ще сильніше. Тренер свиснув у свисток.

— Так! Усі зібралися! А ти, Аделіно, перестань відволікатись на хлопців!

У залі одразу пролунало кілька «уууу». Аделіна відчула, як щоки моментально стали гарячими.

— Я не відволікаюсь!

— Ага, — тихо кинув Макс.

Вона різко глянула на нього. А він стояв із ледь помітною усмішкою — спокійною, теплою, майже ніжною. І від цього ставало ще гірше. Бо замість злості всередині знову з’являлося те дурне тепло. Те саме, через яке вона останні дні майже не могла нормально думати.

— Так, усе! — голосно сказав тренер, дивлячись на годинник. — Тренування закінчили! Бігом у душ і на уроки, поки я ще добрий!

— А ви буваєте добрим? — пробурмотіла Марта.

— Я все чую!

Дівчата одразу засміялися й почали збирати речі. Аделіна витерла лоб рушником і важко видихнула. Ноги гуділи після бігу, волосся розсипалося з хвоста, а футболка липла до спини.

— Я зараз помру, — драматично сказала Аліса.

— Ні, ти просто лінива, — відповіла Марта, закидаючи м’яч у сумку.

Аделіна вже хотіла щось сказати, але відчула на собі знайомий погляд. Макс. Він усе ще стояв біля дверей спортзалу. І чомусь досі не пішов. Коли їхні очі зустрілися, він ледь усміхнувся. Так спокійно й тепло, що всередині знову все перевернулося.

— Все, не дивись на нього так, — одразу прошепотіла Аліса їй на вухо.

— Я не дивлюсь.

— Ага.

— Замовкни.

Ден помахав їм рукою.

— До уроків, спортсменки!

— Ідіть уже звідси, — пробурмотіла Аделіна.

Макс перед тим як вийти ще раз глянув на неї. Коротко. Але цього вистачило, щоб її серце знову почало поводитися ненормально.

У роздягальні було тепло й шумно. Хтось сушив волосся, хтось шукав іншу шкарпетку, а Марта вже сиділа на лавці, загорнувшись у рушник.

— Ну? — одразу сказала вона, щойно Аделіна зайшла в душову кімнату. — Ви або скоро почнете зустрічатись, або я особисто вас закрию в одному кабінеті.

— МАРТО!

Аліса зареготала.

— Ні, ну ти бачила, як він на тебе дивиться?

Аделіна відкрила шафку й дістала чисту кофту.

— Ви перебільшуєте.

— Ні, сонце, — протягнула Аліса. — Там уже не «подобається». Там уже «я готовий писати про неї сумні пісні».

— Господи…

Дівчата сміялися, поки переодягалися після душу. Гаряча вода трохи зняла втому, але всередині все одно залишалося дивне хвилювання. Бо Аделіна й сама вже не могла заперечувати очевидне. Щось між ними змінювалося. Повільно. Небезпечно. Але дуже справжньо.

Коли вона вийшла з душу з мокрим волоссям і переодяглася у шкільну форму, Марта одразу хитро усміхнулася.

— До речі… ви бачили?

— Що? — спитала Аделіна.

Аліса багатозначно переглянулася з Мартою.

— Макс сьогодні взагалі ні на кого не дивився, окрім тебе.

І чомусь після цих слів Аделіна вже не змогла приховати усмішку.

Коридори вже шуміли від голосів, дзвінків і метушні старшокласників, які сонно тягнулися до кабінетів. Аделіна йшла поруч із подругами, тримаючи в руках підручник із біології. Вогке після душу волосся ще трохи холодило шию, а всередині досі залишалося дивне хвилювання після ранкового тренування.

— Якщо сьогодні буде контрольна, я просто вийду у вікно, — драматично сказала Марта.

— Другий поверх. Неефективно, — одразу відповіла Аліса.

— Дякую за підтримку.

Аделіна тихо засміялася. А потім підняла очі — і біля кабінету біології вже стояв Макс зі своєю компанією. Ден щось активно розповідав, Артем завис у телефоні, а Макс одразу помітив її. І знову цей погляд. Ніби він автоматично шукав її серед усіх людей.

— Все, я пішла, — пробурмотіла Аделіна.

— Пізно, — усміхнулась Аліса. — Він тебе вже побачив.

Макс повільно підійшов ближче.

— Привіт, спортсменко.

— Привіт.

— Жива після тренування?

— На жаль.

Він тихо засміявся. І чомусь від цього звуку в неї щоразу теплішало всередині.

У кабінет зайшов учитель біології — Сергій Олександрович, високий чоловік років сорока в окулярах і з втомленим поглядом.

— Так, 11-Б, швидко сіли на місця. Сьогодні тест.

У класі одразу почулося невдоволене стогнання.

— А можна не сьогодні? — крикнув Ден.

— А можна ти мовчатимеш? — спокійно відповів учитель. Class засміявся.

Аделіна вже хотіла сісти поруч із Алісою, але Сергій Олександрович раптом глянув у журнал.

— Так… сьогодні сидите по двоє. Орлов і Аделіна — разом.

У класі стало підозріло тихо. А потім Ден ледь не вмер від сміху.

— Це доля.

— Ден, закрий рот, — одразу кинув Макс, хоча сам ледь стримував усмішку.

Аделіна повільно сіла за парту біля вікна. Макс опустився поруч. Надто близько. Від нього пахло дощем, м’ятою й чимось дуже його власним. І це страшенно відволікало.

Сергій Олександрович поклав журнал на стіл і уважно оглянув клас поверх окулярів.

— І ще одне, діти, — спокійно сказав він. — Телефони на мій стіл. Усі. Без розмов, без підказок і без ваших особистих драм.

Клас одразу загудів.

— Та ну, Сергію Олександровичу… — простогнав Ден.

— Орлов Денис, ти перший здаєш.

— Це дискримінація!

— Це виховання.

Клас тихо засміявся. Аделіна дістала телефон із кишені й понесла на стіл разом з іншими. Поруч Макс мовчки кинув свій апарат у загальну купу.

— Якщо в когось за тест буде менше семи балів, — суворо продовжив Сергій Олександрович, — отримає в журнал або два, або чотири. Залежно від того, наскільки сильно мене розчарує.

— Я вже нервую, — прошепотіла Марта десь позаду.

— Я вже молюсь, — відповіла їй Аліса.

Макс сів рівніше й крутанув ручку в пальцях, повернувшись до сусідки по парті.

— Ну що, партнерко, виживемо?

— Якщо ти перестанеш говорити — можливо.

— Жорстоко.

Аделіна ледь усміхнулась і нарешті подивилася в тест. Перші питання про генетику були легкими, але через кілька хвилин вона відчула, як Макс знову присунувся ближче. Його плече майже торкалося її.

— Ти коли серйозна, ще гарніша, — тихо, ледь чутно прошепотів він, схилившись над своїм листком.

Вона різко опустила очі в текст, відчуваючи, як щоки знову зрадницьки паленіють. Бо якщо вона зараз поверне голову й подивиться на нього — точно забуде не те що відповіді на тест, а й власне ім’я.

Наступні сорок хвилин минули в напруженій тиші, яка переривалася лише шурхотом паперу та зітханнями Дена. Аделіна намагалася зосередитися на біології, але боковим зором постійно бачила, як Макс швидко, майже не замислюючись, ставить галочки у своєму бланку. Хлопець виявився далеко не дурнем, хоч і вдавав, що школа його не хвилює.

Коли пролунав дзвінок, Сергій Олександрович зібрав листки й дозволив забрати телефони. Почалася велика перерва — пів години омріяної свободи.

У коридорі дівчата одразу обступили Аделіну.

— Ну як? Списати дав? — хитро підмигнула Марта.

— Та він сам усе написав за двадцять хвилин, — чесно зізналася Аделіна, забираючи з сумки дзеркальце, щоб перевірити хвіст.

— Ого, та він у нас не тільки красивий, а ще й розумний, — засміялася Аліса. — Аделіно, це комбо.

З-за рогу з’явився Макс. Цього разу без хлопців. Він підійшов спокійно, тримаючи руки в кишенях худі. Дівчата, багатозначно перезирнувшись, моментально випарувалися під приводом «треба купити води в буфеті».

— Пройдемося? — запропонував він, кивнувши в бік виходу на шкільне подвір'я.

Аделіна мовчки кивнула.

Вони вийшли на задній двір школи, де зазвичай було тихо. Осіннє сонце приємно гріло плечі. Вони йшли поруч уздовж старого паркану, і Аделіна раптом спіймала себе на думці, що їй більше не потрібно підбирати слова. З ним можна було просто мовчати.

— Ти добре написала, я бачив, — порушив тишу Макс. — Тобі точно не загрожує магічна двійка від Сергія.

— Надіюсь, — Аделіна посміхнулася, дивлячись на свої кеди. — А ти? Чому не допоміг Дену? Він там ззаду леть не плакав над бланком.

— Ден має вчитися думати сам, — Макс зупинився біля старого клена й повернувся до неї. Погляд його знову став глибоким, тим самим, від якого всередині все стискалося. — До того ж… я був зайнятий.

— Чим? — запитала вона, хоча серце вже підказувало відповідь.

— Дивився на те, як ти кусаєш губу, коли думаєш над важким питанням.

Аделіна затамувала подих. Навколо них шелестіло листя, десь